Які емоції допомагають реалізувати громадські ініціативи: погляд дослідників

Чи можлива сучасна Європа без культури? Що тримає суспільство в гармонійному співіснуванні, коли в ньому існує велика кількість самостійних культурних гравців? Як досвід сучасного мистецтва впливає на громадську дію? Ці та інші питання порушують автори збірки «Культура в підмурках громадянського суспільства» Паскаль Ґілен і Тайс Ляйстер. Публікуємо фрагмент статті «Громадський потенціал унікального досвіду» зі збірника, який люб’язно надало Читомо IST Publishing.

Громадську дію породжують емоції, стверджує іспанський соціолог Мануель Кастельс (2015). Вона передбачає віру в те, що суспільство можна поліпшити, хоча нерідко випливає з негативних почуттів (страху, дискомфорту чи бодай роздратування). Хтось боїться жебраків чи наркоторговців, які вештаються районом. Когось непокоїть, що на вулицях забагато поліцейських, солдатів або камер спостереження. Працівників залякує начальник чи колеги, а перепрацьованість призводить до стресу. Когось дратує, що принтер знову зламався.

Тобто існує багато чинників, що можуть викликати роздратування, невдоволення й відчуття несправедливості, проте, як нескладно здогадатися з розлогого переліку прикладів, не кожен негативний емоційний досвід зумовлює громадську дію. Той, хто відчуває стрес на роботі, може поговорити з роботодавцем або звернутися по професійну допомогу чи консультацію психолога, щоб навчитися краще справлятися з навантаженнями.

Дискомфорт можна висловлювати по-різному. Той, хто звертається до психолога чи наймає адвоката, розв’язує проблему на приватному/індивідуальному рівні. Безперечно, для першого кроку потрібна неабияка відвага. Щоб висловити глибоко особисте, а отже, суб’єктивне сприйняття, треба мати бажання й завзяття до комунікації. Проте здолати цю перешкоду — не означає почати громадську діяльність. Спілкування з адвокатом або психологом має вкрай мало спільного з громадськими інститутами чи громадянською свідомістю.

Щоб «увійти» до громадянського суспільства, потрібно звернутися до колективу і здобути підтримку громади. Треба встановити, що початкову емоцію поділяють інші (спільний страх, роздратування чи невдоволення).

Громадська дія можлива лише тоді, коли ми винесемо свій особистий дискомфорт зі сфери приватного, тобто «деприватизуємо» його.

Щоб зробити такий крок до громадського простору, потрібна важлива навичка — здатність до (само)раціоналізації, необхідної для артикуляції початкового здогаду чи емоції. Йдеться про когнітивну компетентність, яка дає змогу проаналізувати власні емоції й визначити їхні можливі причини. Отже, раціоналізація (й особливо самораціоналізація) передує комунікації, хоча витоки певних емоцій можна додатково уточнити в діалозі з іншими.

Урешті, крім раціоналізації, комунікації й деприватизації, для того, щоб почати громадську діяльність і, якщо треба, підтримувати її тривалий час, потрібні організаторські навички. Наприклад, для написання полемічної колонки необхідна самоорганізація, а для того, щоб заохотити інших чинити так само, — організаторський хист.

Щоб вийти на протест чи закасати рукави і прибрати свій район, потрібна бодай певна кількість (само)організації.

Зазначмо, що процеси самораціоналізації та самоорганізації здатні приглушити початкову емоцію. Наприклад, можуть опуститися руки, доки протиснешся крізь лабіринт законів, виконаєш політичні вимоги, здолаєш довгий і тернистий шлях через бюрократичні перепони й добереш потрібну форму (само)організації.

Отже, варто раціоналізувати початкову емоцію й, дистанціювавшись від неї, «бюрократизувати» її (адже всі організаційні форми потребують розроблення й дотримання хоча б мінімальної кількості правил). Ці процеси не передбачають різких рухів і навіть не обов’язкові для початку громадської діяльності.

Утім, як уже було згадано, саме початкова емоція забезпечує «драйв» чи енергію громадської ініціативи.

Повертаючись до аналогії, запропонованої Кастельсом, рушієм громадської дії є первинний страх, перетворений на гнів. Саме він запускає в дію громадську організацію чи ініціативу. Отже, енергію для громадської діяльності слід черпати з дуже безпосереднього, буденного і здебільшого локального досвіду.

Тобто шанси громадської ініціативи на успіх і тривалу роботу залежать від того, чи вдасться знайти потрібний баланс між, з одного боку, раціоналізацією й організацією, а з іншого — збереженням завзяття від початкової емоції.

Пошук цього балансу стає нагальнішим завданням із «переходом організації на вищий рівень» — скажімо, з локального на регіональний чи з національного на транснаціональний. Із кожним наступним щаблем раціоналізація та організація посилюються, а отже, початкове завзяття й емоції слабнуть; водночас зростає ризик, що локальні проблеми, з яких усе почалося, зникнуть із поля зору.

Цей огляд дає можливість дійти висновку, що культурні організації, які ставлять перед собою громадські завдання, мусять здійснити ланцюг послідовних, але окремішніх операцій. Щоб не втратити зв’язок зі своїм джерелом енергії, організація має постійно брати до уваги всі ланки цієї послідовності.

Процеси, які ми називаємо громадським ланцюгом, такі: (1) емоція — (2) (само)раціоналізація — (3) комунікація — (4) деприватизація (вихід у публічний простір) — і, нарешті, (5) (само)організація.

Культурна організація, що бере на себе громадську роль, одразу опиняється на одному кінці цього ланцюга. Власне, вона відіграє громадську роль, бо під час комунікації деприватизує й виносить у публічний простір певну соціальну проблему. Комунікація потрібна не лише для ознайомлення загалу з її громадською місією, а й для розширення (тому засновники і представники організації мусять установити зв’язки з іншими діячами).

Для здійснення комунікації необхідно артикулювати, а отже, раціоналізувати початкову емоцію, а позаяк процеси раціоналізації та організації можуть ослабити драйв і енергію, почуття важливо ще й підтримувати.

Аналіз цього ланцюга демонструє, що громадську амбіцію можна реалізувати лише через три переходи. Перший — на емоційному рівні: початкове негативне почуття (дискомфорт, несправедливість тощо) потрібно перетворити на позитивну енергію, прагнення закасати рукави чи принаймні небажання миритися з ситуацією. Кастельс наводить приклад страху, який треба трансформувати на «позитивне» обурення й надію.

«Позитивне» обурення й надія — почуття, які породжують дії. Спалах гніву може призвести до руйнування, але він бодай засвідчує, що енергія накопичується.

Страх паралізує, а обурення робить пасивну емоцію активною. Дискомфорт, роздратування, непевність чи несправедливість нерідко спричинюють відчуття приреченості або зневіри. Той, хто вважає себе самотнім у власних зусиллях, найчастіше змиряється з ситуацією.

Громадська діяльність можлива лише тоді, коли певна «іскра», яку й розпізнати складно, перетворює негативну енергію на позитивну. Громадські організації черпають енергію з того самого емоційного переходу.

Інше необхідне перетворення відбувається на рівні комунікації, адже саме вона уможливлює перехід з індивідуального рівня на колективний. Наприклад, ми можемо перевірити природу своїх почуттів, порадившись із психологом, і дізнатися, чи фахівець знає їх із попереднього досвіду або професійних видань. Лише пересвідчившись, що інші також поділяють наші позірно індивідуальні відчуття, ми починаємо сприймати особисту проблему як колективну. Наприклад, мешканець міста може поговорити з сусідами про сміття на вулиці, щоб поділитися емоціями й перевірити свій досвід.

Відчуття дискомфорту стане колективним і уможливить групову дію тільки тоді, коли сусід підтвердить: «Так, ви праві, сміття справді побільшало». Організації з громадською роллю часто беруть витоки з таких спільних почуттів. Отже, без колективізації не буде громадської діяльності й організації. Водночас ці приклади демонструють, що самої деіндивідуалізації для громадської дії не досить.

Потрібен іще один перехід — із приватної сфери до публічної. Як зазначено вище, почуття і проблеми можна проговорити гуртом, а отже, колективізувати й у приватній, і в публічній сфері. Наприклад, доки перевтомлений працівник не обговорює проблеми ні з ким, окрім психолога, й не колективізує їх ніде, крім групи самодопомоги, про громадську дію не йдеться. Початкові емоції чи симптоми набувають громадського виміру лише тоді, коли працівник уводить їх до соціального контексту (хоч би й за допомоги того-таки психолога).

Припустімо, наприклад, що стрес — не тільки психологічний стан, а і структурна проблема. Тоді доведеться визнати: породжують його не лише розхитані нерви окремих працівників чи навіть неприємна вдача боса, а також, скажімо, надмірний тиск через непевні перспективи працевлаштування (адже наймання людей під конкретні проекти займає дедалі більшу частку ринку праці, а кількість довготермінових контрактів із соціальними гарантіями зменшується).

Тобто в разі переходу від приватної сфери до публічної особисту проблему (певний працівник схильний до стресу) переформульовують як колективну (нездорове середовище й умови праці), а витоки проблеми чи причини дискомфорту вводять до ширшого соціального контексту. Тому перехід від приватної сфери до публічної передбачає, що початковій емоції нададуть політичного виміру.

Проблему закликають артикулювати й розв’язувати в царині політичного, де «політичне» — це спроби безпосередньо вплинути на модель співіснування. Ми зумисне говоримо про «політичне», а не «політику», аби уникнути ілюзії, наче політичний вимір передбачає залучення політиків чи уряду: «політичне» — поняття значно ширше.

Перефразовуючи французького філософа Жака Рансьєра, про якого детальніше поговоримо нижче, політичне — все, що стосується нашого співіснування з іншими та дій, які бодай потенційно можуть змінити стосунки в суспільстві. Отже, політичне не зводиться до усталених політичних інституцій (парламенту, уряду, політичних партій), а дає змогу брати їх під сумнів чи змінювати [1].

1. Rancière, Jacques. Dissensus: On Politics and Aesthetics, transl. by Steven Corcoran. London, New Delhi, and New York: Bloomsbury. 35—52 p.)