Що відбулося в українській прозі за 2018-й рік

Здається, за цей рік увагою обділили геть усіх. Читачі не отримали гучної та яскравої української прози, прозаїки – уваги до своїх (хоч і не гучних і знакових, проте цікавих) текстів, а критики традиційно отримували критику своєї критики. Здається, не обділили лише жанрову літературу, яка, за браком інших яскравих книжок, активно фігурувала в оглядах. Тож що відбувалося в сучукрліті за рік і як із цим далі жити?

2018-ий почався й закінчується «новим» романом Юрія Андруховича. Новим в лапках, адже перед нами старий добрий упізнаваний Патріарх Бу-Ба-Бу зі своїми фірмовими персонажами й прийомчиками. Ось перед нами Синя Борода, ось Альберт, що підписав угоду з дияволом, ось інші впізнавані персонажі. Їхні злочини беззаперечні, історії про них ми й самі кому хочеш перекажемо. Та ось автор підважує весь цей очевидний погляд на історію злочинців. А що як все було не зовсім так? – питає він. І стосується це не лише романтизованих і охудожнених злочинців.

У цій книзі все добре, все працює, все на місці. Одна біда із «Коханцями юстиції» – це те, що Андрухович звучить достоту так само, як і 20 років тому. Нічого нового, нічого такого, що ми не бачили. Здається, саме за це йому були вдячні читачі (особливо ті, які тільки почали знайомитися із цим автором). І, очевидно, за це ж йому було вдячне журі Книги року. Бо якщо рік минув без яскравих текстів, то хоч Андрухович досі той.

Кого недооцінила Книга року і за що? Передовсім Андрія Любку, який написав хорошу мейнстримну книжку. «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» – це правильно зроблений текст для широкої аудиторії. Достатньо прозорий і з правильним збереженням інтриги. Достатньо заморочений на опері й подорожах, щоб читачі відчитали для себе популярний флер піднесеного й інтелектуального. З правильною розв’язкою. Все, щоб не лише розважити й захопити, а й добряче трусонути важливим висновком наприкінці.

Читайте також: Гамлет, принц закарпатський, в романі Андрія Любки «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан»

Натомість журі премії відзначило Макса Кідрука, який теж написав хорошу мейнстримну книжку, але таке враження, що вона створювалася на імпорт. Головна перевага «Де немає Бога» в тому, що роман описує різні проблемні території світу (розбещення священиками дітей, підпільні операції з нелегальними донорами, наркотики і т.д.) і водночас включає в ці впізнавані широким загалом теми Україну та її проблему війни. Ну, тобто включає нас у ширший світовий контекст. Терапевтична дія, та й роман написаний за всіма канонами утримування відчуття напруги.

Частина цьогорічної прози, здається, просто не вгадала з форматом. «План порятунку України» Леся Белея – це цікавезне спостереження за українцями з виписуванням їхнього мовлення та звичок. Це така етнографічна й соціолінгвістична робота, книга етюдів (особливо хороший текст про Кафку, зверніть увагу!). Це вдале криве дзеркало, погляд на різних представників країни і зниження загального рівня пафосу. Умовно, це книжка про те, які ми є і чому план порятунку в нас перетворюється на абсурд. От тільки здається, на цю тему читачам значно краще заходять не криві дзеркала, а звичайні.

Читайте також: Ну і хто ця потвора: криві дзеркала в нових українських книжках

Тобто репортажі, в яких декоративні елементи художності мінімізовані. Аналогічна річ сталася з «Трансом» Остапа Українця – це цікавий роман про дорогу, пошуки себе, але виглядає книжка як тревелог одного маргінала й інтелектуала, аж надто приправлений масонськими змовами та іншими алхімічними фішками. Бачите, інтелектуалізм цього року не проходить, а от в тревелогової частини цього роману був потенціал. Також прикро за «Ажнабію на червоній машині» Марини Гримич, легкий роман-подорож Ліваном, для нон-фікшн вставок, в якому авторка вибрала дуже вдалу форму постів у фейсбуці й коментів під ними. Книзі шкодить лише те, що це роман. Бо його екзотика, побут, реальні проблеми українських емігранток в Лівані заходять значно краще, ніж художня основа цієї книжки.

Тема війни, так яскраво розкрита минулого року Жаданом, Калитко та Рафєєнком, цьогоріч звучала на маргінесах. Те саме стосується родинних саг. За цей рік ми не побачили якихось яскравих представників жанру – видно, вони притомили і авторів, і, певно, аудиторію. «Світ не створений» Мирослава Лаюка є цікавою книжкою про латання дір у власній історії, але називати її класичною родинною сагою язик не повертається. Це роман-ритуал, формат якого багато кому просто не зайшов.

Читайте також: Хмарний атлас у мініатюрі: «Світ не створений» Мирослава Лаюка

А Олег Коцарев свідомо пішов на деконструювання саги, показуючи, що історія – матерія дуже неточна, дуже не героїчна. Для середньостатистичного читача «Люди в гніздах» йдуть ще складніше за «Світ не створений». Місцями читати Коцарева – це як читати «новий роман» Алена Роб-Ґріє. Начебто все доречно, концептуально і правильно, але навряд чи ти візьмешся порадити таку книжку друзям. А, як ми бачимо з дослідження читацьких звичок, порада друзів – найважливіший чинник вибору книжки читачами.

Коротше, автори не апелюють до великих тем, а натомість показують, що весь цей високий і піднесений пафос марний і набридливий. Вони не дають нам героїв, подій і епічних полотен. Вони тихі й іронічні. Ледь не всі згадані письменники перепитують нас своїми текстами: а що зробив/зробила ти? Бо інколи треба просто нормально працювати й пильніше дивитись за тим, що робиш саме ти. У цьому сенсі найвлучніше звучить збірка есеїв Андрія Бондаря «Церебро» – книжка про двійництво, що вибиває пафос з образу інтелектуала й дегероїзує його.  

А от хто справді цього року вгадав, так це Таня Малярчук. Її «Mox Nox» не назвеш суто дитячою книжкою – це хороший і універсальний твір з подвійним дном. Якщо інші автори дещо невміло намагалися написати книжку, яка і широкій аудиторії зайде, і інтелектуалам самолюбство потішить (Лаюк спробував зробити це, але десь прорахувався з сюжетними переплетеннями), то Малярчук потрапляє в яблучко. Невеличкий всесвіт «Mox Nox» блискуче сконструйований, екзистенційні й соціальні проблеми героїні близькі й дітям, і дорослим, а книжка відкрита для інтерпретацій. Якщо вам потрібен блискучий, доречний і цікавий текст із цьогорічного укрліту – то ось він.

Ілюзорно думати, наче книжки високої полички та вся суперінтелектуальна проза – це вершина. Приблизно за цим самим механізмом підлітки вирішують, що чим важча музика, тим вона краща. Хоча чим важча (і музика, і література), тим вона – барабанний дріб! – просто важча.

У пам’яті живуть не історичні хроніки, а казки та легенди. Ми часами забуваємо про це, коли говоримо, що з українською дитячою літературою все значно краще, ніж з дорослою. Просто дитяча література рідше за дорослу забуває, чим вона має бути. Дитяча література цілить в усіх читачів без винятку. Вона за замовчуванням створюється як текст із подвійним дном. І рівень цього подвійного дна не зміг обіграти жоден постмодерніст (на випадок якщо ви ще не переконалися, що треба читати «Mox Nox»).

Немає великої загадки в тому, чому за 2017 так яскраво вистрілили Жадан, Калитко та Рафєєнко. Вони розповідали нам казки. Жадан просто повсюди активно експлуатує міфологічні моменти, Рафєєнко створив чудову казку про тридев’яте царство, а збірка Калитко навіть у назву це винесла – маленькі страшні казки. Чи розповідали нам, дорослим, казки в 2018-му? Андрухович розповідав, та от біда, розповідав якісь старі, раніше чуті. Лаюк розповідав, але, на жаль, надто замаскував своє казкарство художніми елементами й персонажами. Бачите, розказати казку – це досить складне мистецтво. В ній треба не відстояти свою ідеологічну позицію. Не врятувати країну. Не розкрити проблемну тему. Треба вмістити весь світ у маленьку пляшку, яку автор кидає в море невідомого. І прочитавши це маленьке послання, ми, читачі, маємо зрозуміти про світ геть усе.

Отак ми й залишились без казки у найдовшу ніч року.

Читайте також: Найпомітніші дитячі книжки року: що радять експерти

Авторка: Тетяна Петренко