Зі мною щось не так: три історії психічних хвороб з молодіжних романів

У Джоан Роулінг, як і у Вірджинії Вулф, була клінічна депресія, у Вінсента ван Гога – біполярний розлад, у Миколи Гоголя траплялися напади психозу, а в Жан-Жака Руссо була параноя. Різноманітні психічні розлади – хвороби не лише геніїв, вони трапляються повсюдно і виникають у людей різного віку. Приблизно половина всіх психічних розладів проявляється до 14 років, 75% – до 24 років. Тому підліткам важливо мати інформацію про їхні симптоми, аби розпізнати тривожні ознаки в себе або у друзів. А ще важливіше – усвідомлювати той факт, що з належною допомогою і підтримкою вони зможуть впоратися з усім.

Очевидно, це одна з причин того, що у західній young adult літературі з’являється все більше текстів, де про психічні розлади і проблеми розповідається від першої особи.

В українській літературі із цим поки глухо. Можливо, тому що за статистикою МОЗу за 2016 рік невротичні, пов’язані зі стресом і соматоформні розлади (тобто ті ж депресії, тривожні стани й обсесивно-компульсивні розлади) посідають лише п’яту сходинку після спричинених алко- та наркозалежностями, травмами мозку, а також пов’ язаних з розумовою відсталістю та шизофренією. У той час як за статистикою ВООЗ за 2017 рік на першому місці за поширеністю у світі – депресія, на другому – біполярний розлад. Навряд в українців є «імунітет» до цих хвороб. Скоріше, їх просто рідко діагностують, списуючи симптоми на «поганий настрій» чи «паскудний характер». Тому й центральні персонажі українських текстів для підлітків мають будь-які проблеми, але не психічні.

Як, чому і навіщо ментальні розлади проявляються у героїв західних підліткових романів? Про це ми розкажемо на прикладі трьох історій хвороби.

Історія хвороби №1. Пенні й панічні атаки

Зої Загг. Дівчина онлайн / переклад Наталії Ясіновської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 424 с.

Пацієнтка:

Пенні, британська школярка. Має найкращого друга Елліота, який мешкає у сусідньому будинку, чудових батьків-весільних організаторів і неабиякий хист до фотографії. Веде популярний в Інтернеті анонімний блог Дівчина Онлайн, в якому відверто пише про своє життя і свої переживання.

Симптоми:

«Будь ласка, не треба, щоб це трапилося знову», – благаю мовчки. Але це воно. Гарячі хвилі прокочуються моїм тілом, і я ледве можу дихати. Намальовані на стінах кінозірки раптом витріщаються на мене. Музика з автомата звучить надто голосно. Червоні стільці занадто яскраві. Хоч що я роблю, я не можу контролювати своє тіло. Долоні стають липкими від поту, а серце калатає як шалене. […] Мені так гаряче, що перед очима все розпливається. Треба забиратися звідси, зараз же. Якщо вони ще хоч на мить затримають мене за цим столиком, я точно знепритомнію».

У Пенні панічні атаки. Почалися вони після того, як вона з батьками потрапила в автокатастрофу. На щастя, всі залишилися живими й цілими, але в дівчині щось зламалося. І тепер, коли трапляються тригерні ситуації (від публічного приниження до поїздки Нью-Йорком в автомобілі з малознайомим хлопцем за кермом), у неї стаються напади паніки. Іноді дуже сильні, аж до втрати свідомості.

Лікування:

Пенні не звертається до спеціаліста (на жаль), але принаймні відкривається зі своєю проблемою іншим людям. Вона розповідає про свої страхи Елліоту і Бруклінському Хлопцю, якого зустріла в Нью-Йорку і в якого закохалася, а також пише про панічні атаки у своєму блозі. Це їй допомагає, бо:

• коментарі читачів блогу допомагають зрозуміти, що напади паніки реальні, а Пенні – не єдина, хто має таку проблему;

• підтримка Елліота додає сил, щоб зізнатися у цій проблемі батькам, а ще він дає круту й дієву пораду: вигадати собі альтер его, супергероїню, сильну і безстрашну, і коли тобі треба зробити щось, що викликає напад паніки, уявляти, що ти – це вона;

• щирість із Бруклінським Хлопцем не лише зміцнює їхню симпатію. Він ділиться із Пенні власним способом боротьби з тривогою, якому його навчила психотерапевтка:

«Коли накочує паніка, не борися з нею. Це лише погіршує ситуацію в мільйони разів. Просто скажи собі: «Гаразд, зараз я відчуваю тривогу, але це нормально».  Психотерапевт допомогла візуалізувати страх у моєму тілі. Він набув кольору, форми, а потім вона сказала: «Посидь із ним і подивися, що станеться». Він побляк і зник».

Результат:

Героїня роману Зої Загг озвучує свою проблему, відкривається з нею близьким людям, і завдяки доречним порадам, які вони їй дають (дехто – посилаючись на фахівців), знаходить спосіб, як із нею впоратися. Авторка на її прикладі спонукає: якщо тебе щось у собі непокоїть – розкажи про це важливим для тебе людям, і разом ви зможете ідентифікувати проблему і навчитися, як її розв’язати.

Читайте також: Яка наша роль у «Театрі невидимих дітей» Марціна Щигельського?

Історія хвороби №2. Ейза і невроз нав’язливих станів

Джон Грін. Черепахи аж до низу / переклад Марії Пухлій. – Київ: КМ-Букс, 2018. – 296 с.

Пацієнтка:

Ейза, або ж Голмсі, – 16-річна школярка. Намагається бути хорошою подругою, тому береться допомогти своїй найкращій подрузі Дейзі відшукати зниклого мільярдера-втікача, за інформацію про якого призначена чимала винагорода. Отримавши її, дівчата могли б оплатити собі навчання в університеті.

Симптоми:

Ейза знає геть усе про бактерії, але попри це постійно перечитує статтю  на Вікіпедії «Бактерії і здоров’я людини». Вона постійно думає про мільярди бактерій, які живуть в людському організмі й у довкіллі. Боїться підхопити інфекцію, тому раз по раз дезінфікує руки. Розколупує нігтем великого пальця правої руки подушечку середнього пальця – роками, витискає з ранки кров, заліплює пластирем – а тоді їй здається, що туди знову потрапила інфекція, і вона повторює цю процедуру знову і знову. Її тривожні думки закручуються тугою нав’язливою спіраллю, яка ніколи по-справжньому не закінчується.

В Ейзи – обсесивно-компульсивний розлад, або ж невроз нав’язливих станів. Це різновид неврозу, для якого характерні повторювані нав’язливі думки (обсесії), які нерідко перетікають у ритуальні дії (як-от розколупування пальця і переклеювання пластиру). Людина робить це, щоб зняти внутрішнє напруження, зменшити відчуття тривоги. Ейза розуміє природу своїх нав’язливих думок, але нічого з цим зробити не може. І коли спіраль закручується особливо туго, вона губиться у цих думках, випадаючи із життя.

Лікування:

Проблема Ейзи відома її батькам і друзям. Щоправда, вони не дуже серйозно ставляться до неї. Кажуть: «Просто не думай про це, та й усе». Але якби це було так легко, то нав’язливий стан ніхто не назвав би хворобою, еге ж? Ейза щиро намагається відволіктися – скажімо, активно включається у їхнє аматорське детективне розслідування. І це приносить свій результат, хоча й не допомагає одужати.

Пацієнтка відвідує психотерапевта. Загалом, вона пройшла чимало сеансів когнітивно-біхевіоріальної психотерапії, повторює мантру «Я – не мої думки» і знає дихальні практики, які допомагають із цим впоратися. Теоретично. А практично для Ейзи всі ці знання виявляються не дуже дієвими.

Вона справді не може нічого вдіяти зі своїми нав’язливими станами. Аж настільки, що готова розійтися з хлопцем тому, що не може з ним навіть поцілуватися – думки про обмін бактеріями, який відбувається під час поцілунку, викликає в неї істерику.

Ймовірно, причина в тому, що Ейза забила на те, щоб регулярно і вчасно приймати таблетки – а така хвороба вимагає не лише психотерапії, а й медикаментозного лікування. Зрештою нав’язливі думки ледь не доводять дівчину до смерті. У якийсь момент їй стає замало того, що вона обробляє руки антисептиком. Адже бактерії можуть жити і в шлунку…

Такий драматичний поворот змушує героїню переосмислити своє ставлення до лікування. Зрештою, вона приймає той факт, що психіка – така ж частина організму, як серце, печінка чи зуби, і коли вона хворіє, їй потрібно надати відповідну медичну допомогу. Фінал роману не ставить крапку у її одужанні – для цього їй ще доведеться добряче постаратися. Але надію помітно.

Результат:

Героїня роману Джона Гріна не ігнорує свою проблему і працює над тим, щоб її розв’язати. Але ставиться до лікування так, як і багато хто з підлітків, – недбало. Автор дає надію на одужання тим читачам, хто має схожий розлад, як у Ейзи, але нагадує, що для успіху потрібно дотримуватися приписів лікаря. Джон Грін має меседж і для здорових читачів: психічний розлад – це не те, що можна подолати силою волі, і якщо ваших близьких чи друзів мучить така недуга, будьте терплячими до їхніх труднощів і підтримуйте на шляху до одужання.

Читайте також: Від міфу до соціальної реклами: 3 способи створити проблемний дитліт

Історія хвороби № 3. Фінч і біполярний розлад

Дженніфер Нівен. Усі яскраві місця / переклад Г.Ровенскіх. – Київ: КМ-Букс, 2017. – 392 с.

Пацієнт:

Теодор Фінч – старшокласник, який у школі має репутацію фрика: то відрізняється шаленими вчинками, то тижнями  не з’являється на заняттях. Він мрійливий і водночас імпульсивний, а його кімната – це окремий мікрокосм. Якось він рятує від самогубства Вайолет – дівчину, яка страждає на депресію після загибелі сестри. Герой залучає її до спільного шкільного проекту, під час якого вони мають відвідати «всі яскраві місця», тобто локальні визначні місця свого штату. Але за якийсь час персонажі закохуються одне в одного.

Симптоми:

Фінч – шалений і непередбачуваний, здатний на сміливі, відчайдушні й поетичні вчинки. У школі з нього підсміюються, але його й побоюються, адже ніхто не знає, що цей хлопець може утнути наступного разу. Він відрізняється імпульсивними кардинальними рішеннями – може спонтанно перефарбувати кімнату, змінити стиль одягу, зачіску й манеру поведінки, кудись поїхати, сказати людям несподівані речі. Або випробувати ще один спосіб самогубства.

Щоправда, останнє належить до «сутінкової» сторони Фінчевого характеру.

Для школи він – ексцентричний шаленець, але що з нього візьмеш – підліток, гаряча кров! Та ніхто не бачить днів, коли Фінч живе як сновида, спить годинами й не виходить зі своєї кімнати. І це триває доти, доки в його житті не з’являється Вайолетт.

У Фінча – біполярний розлад. Маніакальні стани, коли він робить яскраві й дивовижні речі, чергуються з депресивними, коли його майже нема. Але ніхто не бачить цієї повної картинки, бо він майстерно її приховує. І навіть читач майже до кінця книжки не здогадуватиметься, що цей хлопець – не просто дивак. Що він хворий.

Лікування:

Його нема, бо нема діагнозу. Мама, заклопотана побутовими справами, не помічає, що коїться із сином, а сам він майстерно вдає, що в нього все ок. Шкільний психолог, до якого скеровують Фінча, не може допомогти, бо Фінч не відкривається йому. Лише Вайолетт вдається скласти докупи шматочки пазла і розпізнати якщо й не хворобу персонажа, то принаймні те, що йому таки потрібна допомога. Але хлопець не вважає себе хворим, тому сприймає турботу дівчини вороже.

Результат:

Без лікування ця яскрава, красива і дуже зворушлива історія закінчується трагічно. У післямові до роману Дженніфер Нівен пише: «Коли тобі здається, що з тобою щось не так, не мовчи, скажи про це. Ти не самотній. Ти в цьому не винен. Допомога поруч». Крім того, цією історією вона нагадує про те, що треба бути уважними до своїх близьких, щоб не проґавити тривожних речей, які з ними відбуваються. І пам’ятати: психічне здоров’я – це важливо.

Читайте також: Абетка психічного здоров’я: навчися розпізнавати приховане

Авторка: Віталіна Макарик