Вітаутас Рачицкас. Її ім’я – Ніппа

Дев’ятирічна Ніппа, коли помер тато, переселилася з мамою жити в садовий будиночок. Там вони вирощують огірки.
Ніппа дотримує даного татові слова й щодня грає на флейті, ховаючись у теплиці — щоб сусідські діти не насміхалися.
Через якийсь час мама знайомиться з Оскарасом. Та Ніппі він не подобається — Ніппа любить свого тата.
Перша повість про Ніппу захоплює з перших сторінок.

— Чи можу я тобі задати одне питання?
— Так, звичайно.
— А ти? Чи… ти хотіла б мати тата?
— Я його маю, мамо!
— Так, але я кажу про живу людину, яка б турбувалася про тебе, була щирим твоїм і моїм другом.
— Оцей Оскарас?
— Необов’язково.
— Не знаю, мамо. Напевно, я його не могла б стерпіти.
— Чому?
— Тому, що я люблю тата.
Ці Ніппині слова приголомшили маму Джою. Приголомшили й зачарували. Вона й не зчулася, як раптом обняла дочку і зі сльозами на очах тихо зашепотіла:
— А мене, Ніппо?
— І тебе, мамо… — ще тихіше зашепотіла дочка.