Анна Біленька. Летіла в небі чорна птаха

Людські душі майже завжди вкриті ранами. Деякі з них грубішають і перетворюються на шрами, інші наче загоїлися, та ще відлунюють фантомним болем. А деякі — здається, не затягнуться ніколи, щоночі розриваючи навіть найміцніші хірургічні нитки. І головні герої цього роману — Лілі, Ірван та Роберт — не виняток. Їхня історія тягнеться десь поміж Нідерландами, Україною та Сирією, а понад цією географією пролягає також інша — географія почуттів. І щоб не загубити орієнтирів, доведеться покластися на той внутріш- ній компас, що дозволить відшукати потрібний їм маршрут — ніби дорогу додому перелітним птахам.

Жінка за шістдесят, замотана у чорний хіджаб, підколотий двома голками коло скронь, подивилась на юнака і похитала головою. Відійшла у натовп. На вокзалі було повно людей, на вокзалах завжди так: хтось проводжає, хто їде. Ірвана ніхто не проводжав. Він скинув похідний наплічник камуфляжного кольору, розім”яв затерплу шию і ще раз пошукав запальничку. Марно. Поліз у накладні кишені штанів, витрусив на перон мотлох: чеки, обгортки, зім”яту фотокартку.
– Вогню? – Незнайомець підніс запальничку. Ірван підвів сірі, з розсипаними зернятками маку та чорною райдужкою, очі, піднявся.
– Ще встигнеш, хлопче, – кинув чоловік на розклад потягів.