Іван Семесюк. Серце Апачі

Книга Лариси Залеської Онишкевич – це книга про війну і дітей. У ній майже фотографічно зафіксовано факти Другої світової війни в житті маленької дівчинки зі Стрия. Прощання з Батьківщиною, довга і складна дорога на Захід, життя в таборах для переміщених осіб. Про дорослішання і пошук себе, здобування освіти, про родину і про родини авторка пише легко, з гумором. Це зворушлива розповідь про гуманність і солідарність, про людську та національну гідність, про громадянську й соціальну мужність як цінність і як сенс буття людини в межових ситуаціях. А лейтмотивом всієї розповіді є пам’ять Ітаки, спогади, думки і роздуми про Україну.

Уже назва книги є метафорою життєвих траєкторій в умовах Другої світової війни, розповіді про них у часі та просторі як про подію, як про джерело осмислення людського буття-в-світі.

Для широкого кола читачів.

На різні сторони нас розносили вітри війни та окупацій двох жадібних імперій, які були немов ідеологічно відмінні, але практично дуже близькі між собою. Та серед їхніх жертв більше українців “зазнайомлювалися” з краєвидами північного Сходу, ніж Заходу. А доля на Сході була не тільки жорстока, але була також без Батьківщини, хоча ті, що вижили, може, мали більше надії повернутись до неї.

Доля втікачів на Захід була зовсім відмінна. Вона є частиною історії українського народу і тому заслуговує на свої індивідуальні літописання. Більшість із тих 200 тисяч втікачів, що відмовилися від насильної “репатріації” до СРСР (бо вважали, що він не був нам ніякою “патрією”, яку він сам же душив), намагалися втікати на Захід, навіть аж на другу земну півкулю, щоби бути якнайдалі від довгих рук ненаситного сусіда. Їхали на нові континенти, у різні країни, з усвідомленням, що не тільки рятуємо своє життя, але й маємо рятувати спільну історичну пам’ять, яку на Батьківщині тоді придушували і затроювали тогочасною “альтернативною” історією.

Серед усіх макабричних воєнних картин також знайшли своє місце картини доброти, жертовности і дружби і не тільки від українців, але й від зовсім чужих людей. На наших крутих стежках можна було бачити і сприймати теплі жести людської доброти, які немов хотіли невтралізувати ті чорні картини війни. Були також картини особистих і групових переживань не тільки за свою долю, але і за спільну відповідальність за майбутнє Батьківщини.