Гуменюк Н.. Дожити до весни

У романі Наталки Ліщинської “Не люди, люди, нелюди”, як і личить мудрому фентезі, йдеться про долю світів. Тут діють могутні герої. Кожен прагне перемоги: богиня-чужинка у світі людей, заморочник, який заповзявся знищити ненависну імперію, тридушний покруч – уособлення зла, пірат-щасливчик із незвичним хистом і багато інших. Поразки їх не зупиняють, не приймаються, як остаточний і невідворотний присуд. Однак лише у тих, кого підтримує ніжна сила, начеб слабка, але насправжки нездоланна, є шанси перемогти. Щоправда, перемогти, заплативши жорстоко високу ціну. Та в книзі не варто шукати традиційних для української літератури плачів про неволю і недолю, натомість на запит епохи, що відчайдушно потребує сильних героїв, постає яскрава, динамічна, непередбачувана, міцно спаяна з нашою реальністю фантастика. З магічною легкістю в романі «Не люди, люди, нелюди» Наталка Ліщинська із насінин рідної та власної міфологій вирощує світи на ґрунті історичних подій і сьогодення.

“Григорій не спав. Наче жебрак, що несподівано знайшов коштовності, перебирав усі моменти зустрічі з Калиною. Всередині кипіло стільки всього: втіха, бо вдалося вберегти її спокій, а якою ціною, то не важливо; якась весняна, просто дитяча радість, що Калинка жива; полинова гіркота отруювала, щоправда, все те щастя – неможливо нічого повернути назад, виправити, прожити життя без цієї втрати. Подумки Григорій проказував молитву. Собі давно нічого не просив у Батька. Ще підлітком здогадався, що Він дарує краще, ніж можна випросити. Та зараз геть утратив те знання, бо просив не за себе. За неї благав. Подумки казав, що цій пташці належиться воля, що таким, як вона, у в’язницю не можна. Пропонував на виміну власне життя (так, ніби воно чогось варте!) за її волю.”
“