«Літературний ярмарок»: гра як спосіб життя

Від задуму до втілення

Позагруповий щомісячник «Літературний ярмарок» виходив з грудня 1928 року до лютого 1930 року. Усього з’явилося 12 книг цього видання. «Книга 131» насправді була першою, але в такий спосіб засновники альманаху хотіли підкреслити, що постав він не на порожньому місці, що він давній, як і ціла ярмаркова традиція.

«Ідея утворення журналу-альманаху “Літературний ярмарок” належала Майку Йогансену, — писав у спогадах Юрій Смолич. — Та тільки підхопив її гарячий та беручкий до всього гострого й сенсаційного Микола Хвильовий. […] Хвильовий спалахував враз, розумів усе з півслова, — і Майкові досить було підкинути йому саму назву “Літературний ярмарок”, що вичерпно і надзвичайно точно визначала і характер майбутнього журналу, і жаданий принцип організації літературного буття: “безорганізаційна організація літературного процесу”, вільне козакування, запорозька січ. І Хвильовий поторгав верхню губу, потягнув носом повітря, неначе до чогось принюхувався — така була в нього звичка — і вже заширяв думками. Майк попервах теж був надміру захоплений “Літературним ярмарком” — підкидав нові вигадки для оформлення і зредагував котрийсь із перших номерів».

Позагруповий альманах мав на меті стати платформою для представників різних літературних організацій і угруповань, а також для тих письменників, хто до жодних об’єднань не належав. І «Літературному ярмарку» вдалося досягнути цієї мети: у 12 його книгах виступили всього 74 автори й авторки, а на його сторінках було представлено майже всі українські літературні течії й групи. Відтак «Літературний ярмарок» дає нам показовий зріз літератури кінця 1920-х років.

Ідею позагрупового видання прагнули реалізувати й в роботі редакції. В альманаху не існувало ні головного редактора, ні редакційної колегії. Була тільки одна людина, про яку можна з певністю сказати, що вона працювала в «Літературному ярмарку», — це Іван Сенченко, секретар редакції. Кожну окрему книгу альманаху мав готувати запрошений редактор. Ця людина підбирала автуру, збирала твори, а потім писала вступний і фінальний тексти та інтермедії, які правили за перехід між різними творами й авторами. Цю ідею зуміли втілити лише почасти.

Одна людина, яка робила журнал

Юрій Смолич, один із небагатьох учасників літпроцесу 1920-х, хто залишив спогади про ті роки — про добу «Літературного ярмарку», як він сам її назвав: «…то була весела і безшабашна пора — два-три роки після ВАПЛІТЕ. То були роки буйного розквіту літературної богеми — п’янкий час літературного козакування, доба “Літературного ярмарку”».

Чи можливо зорганізувати богему і примусити до регулярної праці? Тим паче коли праця нерегулярна, як-от підготувати чергову книгу «Літературного ярмарку». І така людина знайшлася.

Секретарем редакції альманаху став письменник Іван Сенченко (1901–1975). Це була вже не перша його редакційна посада. Смолич згадував про нього: «В “ті” роки завжди був “одноосібним” редакційним працівником, тобто єдиним “за все” редакційним співробітником. Так робив він журнал “Студент революції” (видавав, либонь, Кубуч); робив “Літературний ярмарок” (видавало ДВОУ); робив журнал “Вапліте” (здається, видавався просто самочином).

А втім, в ті роки, мабуть, усі журнали робились саме так — один працівник на тому місці, де тепер сидять по п’ять-сім-дев’ять співробітників».

В окремому мемуарі про Сенченка Смолич докладніше охарактеризував роботу Сенченка: «Як важили для нього інтереси журналу, в якому він працював: він не чекав “припливу” матеріалів. Так званого “самопливу”, яким звичайно живиться більшість редакцій, Сенченко не признавав, — він завжди сам шукав матеріал, сам ішов до автора, сам організовував і черговий номер, і те, що на журналістській мові зветься “портфель”».

Найцікавіші, звичайно, спогади Смолича про те, як Сенченко давав собі раду з ярмарчанами, тим паче робочий день його складався своєрідно. Редакція містилася в колишній двірницькій кімнаті, куди власники купецького будинку не провели електрику, а радянська влада, реквізувавши будинок, ще не встигла його відремонтувати: «Отож свої редакторські функції в роботі над рукописами Сенченкові доводилося виконувати вже вдома. Та був з Івана Юхимовича ініціативний і вигадливий діяч: значну частину редакційної роботи він вихитрився організувати на тих-таки “громадських засадах”. Постійного редактора журнал не визначав: редактора на кожній номер обиралося тут же в редакції загальним, прямим і відкритим голосуванням з числа присутніх письменників. Черговий редактор і задумував “ключ” для чергового номера, складав сякий-такий план, сяк-так визначав автуру, здебільшого сам і зв’язувався з авторами, сам “вибивав” рукопис, читав його, схвалював чи не схвалював — і тоді передавав Сенченкові для літературної редакції. Коректуру зобов’язаний був робити сам автор. Отож був Сенченко в редакції наче диригент в оркестрі. Тому й вправлявся бездоганно працювати “один за всіх”».

Хоча, зрозуміло, робити самому журнал ще можна, а от писати за всіх — уже ні. Недаремно Хвильовий в інтермедії писав: «Невже ви не помічаєте, що “ярмарок” для нас — це величезна червона пляма (аж сліпить!) на голубому фоні, це строкатий натовп веселих, добродушних людей, це, коли хочете, “сорочинська” вигадка нашого трагічного земляка Ніколая Васільєвіча Гоголя?»

Строкатий натовп веселих добродушних людей

У результаті лише п’ять із дванадцяти книг «Літературного ярмарку» оформили окремі редактори: Майк Йогансен (книга 3), Леонід Чернов (книга 4), Володимир Юринець (книга 5), Остап Вишня (книга 6) та Едвард Стріха (книга 8).

«Літературний ярмарок» видавали колишні ваплітяни. Смолич серед його засновників згадує Миколу Хвильового, Майка Йогансена, Миколу Куліша й Івана Сенченка. У перших трьох книгах альманаху було опубліковано твори принаймні 15 колишніх ваплітян (Хвильового, Гордія Коцюби, Павла Іванова, Михайла Майського, Йогансена, Смолича, Петра Панча, Миколи Бажана, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Юрія Яновського, Олександра Копиленка й Івана Дніпровського). Аркадій Любченко і Михайло Яловий на момент виходу першої книги перебували за кордоном, а щойно повернулися, приєдналися до його авторів. Дві з найважливіших п’єс Миколи Куліша — «Мина Мазайло» і «Народний Малахій» — надруковано сáме в «Літературному ярмарку».

У першій книзі «Літературного ярмарку» вміщено твори і двох найвпливовіших лідерів ВУСППу та найзапекліших ворогів ваплітян — Івана Кулика й Івана Микитенка. Ні один, ні другий в альманаху більше не друкувалися.

Інший полюс літярмарківських авторів представляли двоє неокласиків — Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара. Останній опублікував у книзі першій сонет «Лебеді», який незабаром було гостро засуджено. Первісно задуманий як переспів сонета Стефана Малларме, вірш зажив власним життям і став алегорією становища неокласиків у суспільстві й літературі. Крім неокласиків, альманах залучив велику групу київських письменників, серед яких колишні члени угруповання «Ланка»—МАРС Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Борис Тенета та Гордій Брасюк. А також Дмитро Тась (Могилянський), О. Лан (справж. Кирило Коршак), студент із літературного семінару Зерова й Филиповича в КІНО, молодий поет і майбутній перекладач Леонід Гребінка.

На етапі «Літературного ярмарку» непримиренними супротивниками колишніх ваплітян виступили футуристи з «Нової генерації». А проте позагруповому альманаху вдалося залучити кількох важливих авторів із футуристських лав — Андрія Чужого (справж. Сторожук), журналіста й мандрівника, який швидко зробив кар’єру в новому популярному жанрі репортажу Олександра Мар’ямова, молодого й надзвичайно талановитого глухонімого поета Олексу Влизька. За останнього так само змагалася комсомольська літературна організація «Молодняк», а плодовитий Влизько тимчасом усім на світі роздавав свої твори і скрізь охоче друкувався. А проте найзнаменитішим футуристом у «Літературному ярмарку» стала не реальна особа, а пародійний Едвард Стріха, якого вигадав Кость Буревій, — одна з найвдаліших містифікацій у новітній українській літературі. «Нова генерація» на чолі із Семенком не розпізнала пародію і рекомендувала Стріху як одного з найоригінальніших своїх авторів. Коли ж містифікацію кінець кінцем розкрили, зганьблений футуристський журнал повідомив про загибель Стріхи десь на радянській Півночі. Та Кость Буревій, людина вперта і навіть трохи злісна, відмовився «вбивати» Стріху і перейшов до інших видань, наприклад яко запрошений редактор у восьмій книзі «Літературного ярмарку».

Хоча Микола Хвильовий ще на початку 1920-х розійшовся з Валер’яном Поліщуком (а перед тим вони навіть спільну книжку видали із символічною назвою «2»), а згодом ВАПЛІТЕ не захотіла брати Поліщука до своїх лав, із його конструктивістським угрупованням «Авангард» стосунки в альманаху складалися добре. Авангардівця Леоніда Чернова (справж. Малошийченко) запросили редактором у книгу четверту. Публікував Чернов у «Літературному ярмарку» і свої вірші, а лідер «Авангарду» Валер’ян Поліщук опублікував на його сторінках репортаж про свою недавню подорож до Норвегії з великого його «Рейду в Скандинавію».

Були тут і колишні супротивники по літературній дискусії, зокрема голова Спілки селянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко, поет і відповідальний секретар редакції журналу «Плуг» Василь Нефелін, заступник редактора урядової газети «Вісти ВУЦВК» Петро Лісовий (справж. Свашенко), директор Будинку літератури ім. Блакитного Максим Лебідь, літературознавець Іван Капустянський та найстарший серед літярмарчан, людина з видатним минулим революційної діяльности на Кубані, прозаїк Пилип Капельгородський.

Частина плужан, вихідців із Західної України, які в різні часи і з різних причин опинилися в УСРР, у середині 1920-х заснувала власну організацію «Західна Україна» та однойменний журнал. Серед них теж були автори «Літературного ярмарку»: Василь Бобинський, Антін Шмигельський, а також Володимир Гжицький, який опублікував в альманаху свій, певно, найвидатніший роман — «Чорне озеро».

Окремо слід згадати Володимира Сосюру, Костя Котка (справж. Микола Любченко), Костя Гордієнка, Остапа Демчука, Юрія Шовкопляса, Василя Мисика, Никифора Щербину, котрі в різні часи належали до різних літорганізацій або й не групувалися ні з ким узагалі.

На сторінках «Літературного ярмарку» виступили й помітні єврейські письменники, які писали на їдиш і друкувалися тут у перекладі українською. Лев (Лейб) Квітко і Давид Фельдман свого часу були повноправними членами ВАПЛІТЕ. Крім них, в альманаху публікувалися Дер Ністер, Хаїм Гільдін. Твори популярного єврейського письменника Абрахама Рейзина, ймовірно, друкували без відома автора, бо на той час він уже виїхав до США.

Нових талантів ярмарчани шукали серед літературної молоді, передусім у комсомольській літературній організації «Молодняк». Крім уже згаданого поета-футуриста Олекси Влизька, у «Літературному ярмарку» взяли участь молодняківці Леонід Первомайський, Олексій Кундзіч, Володимир Кузьмич, Терень Масенко, Олесь Донченко, Дмитро Гордієнко, Іван Нехода, Микола Трублаїні, Кость Герасименко.

Was ist das Зелена Кобила?

Літературна дискусія 1925–1928 років спровокувала широку полеміку, одним із наслідків якої стало видання журналу «марксистсько-ленінської критики» з нехитрою назвою «Критика». Уже наприкінці грудня 1928 року Агітпроп ЦК КП(б)У зібрав нараду, щоб обговорити роботу нового журналу. Під час наради виступив, зокрема, редактор урядової газети «Вісти ВУЦВК» Євген Касяненко, який дуже нарікав на важкі, просто нестерпні умови, що їх письменники створюють для критиків: «Становище критиків наших надзвичайно ускладняється через новочасну манеру авторів; вони заздалегідь пишуть так, що критик не знає, з якого боку підійти до твору. Ми маємо низку таких творів, от, скажім, “Народний Малахій”, де головна дієва особа — параноїк. Дальший у хронологічному порядкові твір — це “Фальшива Мельпомена”, де дієві особи — надто балакучі петлюрівці. […]

Останнє літературне явище — це “Літературний ярмарок”. Хай критик подумає, як його критикувати, коли приходиться критикувати блазня. В інтермедіях “Літературного ярмарку” виступає блазень, а не відповідальна особа; як критикувати, з якого боку до неї підходити? На такі явища, як “Літературний ярмарок”, треба негативно реагувати і реагувати з не меншою кваліфікацією, як у відповідного автора (Скрипник: «Правильно!»). Це сугубо важке завдання».

Касяненко вловив найголовнішу стилістичну прикмету «Літературного ярмарку». Повсюдна іронія, містифікація, мовна гра відкривали можливості для безкарної сатири. Художню форму й структуру альманаху визначили інтермедії: в них суть його викривальної сатири й критики.

За структурну основу редакційних матеріалів у «Літературному ярмарку» було взято формулу пролог—інтермедія—епілог. Відповідно до настанов альманаху було вигадано персонажів Ярмаркому. Це Циган з батіжком, Золотий Півник у синій свитці наопашки, вічний скептик Сірий Чортик Зануда, уславлений іспанський тлумач Арістотеля великий філософ Аверроес, персонажі комедії Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», міфічний Едвард Стріха і його кохана рудоволоса Зозе та багато інших.

Устами цих харáктерних персонажів редактори альманаху обговорювали поточні культурні й політичні події. Інтермедії майстерно й дотепно руйнували серйозність, яка запанувала в літературному житті, особливо після прилюдного диспуту в лютому 1928 року в Будинку Блакитного в Харкові.

А блискучий диспут про Зелену Кобилу — це повноцінна багатосторінкова пародія на ту знаменну подію. Промовці Авторство цієї пародії досі не встановлено, багато літературознавців схиляється до думку, що вона вся належить перу Майка Йогансена. Водночас Петро Панч у своїй мемуарній книжці наводить свою промову на диспуті про Зелену Кобилу як таку, що він сам її й написав. Якщо, справді, кожен сам собі писав текст промови, то треба визнати, що, скажімо, Іван Кулик друкувався в альманахові не один раз…

Шестикутна кімната на літеру «Г»

Щоб достеменно й правдиво уявити атмосферу «Літературного ярмарку» і зрозуміти, звідки бралися ці веселі жарти, дотепи й розіграші, треба хоч на мить потрапити в редакцію, адже й вона була химерною, не такою, як заведено в пристойному літературному щомісячнику. Редакцію докладно описав у спогадах Юрій Смолич.

«Містилася редакція цього “товстого”, таки величенького обсягом, різнобічного змістом, ще й нашпигованого журналістськими вигадками та перевантаженого всячеським штукарством журналу — в будинку ДВОУ (Державного видавничого об’єднання України), на першому поверсі, хід з двору, в невеличкій, ще й вигнутій формою літери “Г” кімнатці, що до революції була двірницькою в особняку якогось харківського можного купця.

Стіл у редакції стояв один — біля нього в кріслі з колишнього купецького гарнітуру, стиль модерн, у якому тепер пружне сидіння за ветхістю викинуто й замінено шматком дикту, і возсідав Іван Юхимович [Сенченко]. Стілець — теж єдиний в кімнаті — стояв по цей бік столу: для відвідувачів. Проте цієї функції він не виконував, бо людей в редакції юрмилося завжди багато — кому ж сідати? — і стілець так і залишався ніким не зайнятий. […] Стіни кімнати були обклеєні шпалерами ще купецьких часів — з купідончиками на блакитно-небесному тлі. Втім, купідончиків можна було ледь розібрати, приглядаючись, бо від підлоги мало не до стелі стіни були пописані й помальовані. Ближче до столу пописав їх сам редактор — секретар — випусковий, нотуючи щось поспіхом, коли папірця напохваті не траплялося. Були то все ділові нотатки: номери телефонів (редакція телефону не мала і для телефонної розмови доводилося бігати через двір, до парадного входу й на другий поверх), поштові адреси, назви творів або замітки про те, що треба зробити невідкладно. Далі на всю просторінь шести стін — шести, бо ж отой вигин, що утворювала його конфігурація літери “Г” і в якому були вхідні двері, додавав ще дві коротші стінки, — лягали записи відвідувачів редакції. Всяка то була писанина: переважно рядки віршів, доморощені сентенції, що претендували на афористичність, справжні афоризми — десь кимось вичитані й пропоновані тепер для загального вжитку, тощо.

Всі ті записи перекривали малюнки — силуети, карикатури, загадкові контури — олівцем чи вуглем, а інколи й пензлем. Належали вони пензлеві, вуглеві чи олівцеві переважно Анатолія Галактіоновича Петрицького, принагідно відзначимо: найвидатнішого майстра тих часів та, мабуть, і до сьогодні в нашому українському радянському малярстві й графіці. Рідше траплялися малярські нотатки Олександра Петровича Довженка (Сашка), бо він бував тут зрідка, наїздом з кіностудій. Петрицький же Анатолій Галактіонович з’являвся тут постійно — адже всі багатокольорові малюнки на обкладинці чи суперобкладинці журналу належали його руці, так само як і всі зарисовки, які траплялися на берегах журнальних сторінок. Був, отже, Петрицький неначе “позаштатним”, як кажемо тепер, “на громадських засадах”, постійним худруком журналу. До того ж був він, як відомо, незрівнянний дотепник, а журнал, як сказано, і тримався на потугах до дотепності й штукарства. Ніяких авторитетів Анатолій Галактіонович, як відомо, не визнавав, але, навдивовижу, “пієтет” до Івана Юхимовича мав несхитний…

Як смеркало, робота редакції закінчувалась, бо колишньому купецькому двірникові електричне освітлення “не було положено”».

У рукописі «Розповіді про неспокій» Смолича є ще одна деталь з інтер’єру редакції, яка не ввійшла в остаточну версію книжки: «На стіні над ним [Сенченком] великим цвяхом була прибита… галоша. То була галоша Хвильового, прибив її, либонь, Леонід Чернов — на знак того, що Хвильовий, мовляв, уже сідав у галошу (за ВАПЛІТЕ), але більше не сяде, бо в прибиту до стінки галошу незручно сідати. Валеріан Поліщук, навпаки, трактував абстрактно: галошею з таким же успіхом можна прикрашати стіни, як і різними портретами, картинами абощо».

Останній етап

«Дозвольте не гаяти часу і дозвольте від імені редакції, від імені тих письменників, що співробітничали в “Літературному ярмарку”, дозвольте сказати вам:

— До побачення!»

Так відкривалася остання, дванадцята (або 142-га) книга «Літературного ярмарку». Протягом року альманах поступово почав запізнюватися з виходом, тож цю книгу віддрукували аж у лютому 1930-го.

Дванадцять книг «Літературного ярмарок» став квінтесенцією українського модернізму і наших 20-х. Він зібрав найкращі літературні й мистецькі сили тієї доби, став останнім проявом вільної, незаідеологізованої творчости, втіленням гри як життєвої і творчої стратегії. І хоча в пролозі Микола Хвильовий не прощався з публікою, а закликав передплачувати й читати новий журнал «Пролітфронт», уже нікому не вдалося досягти висот «Літературного ярмарку». Епілогу до цієї книги Хвильовий свідомо не написав, але в пролозі він устиг випустити шпильки в бік футуристів, «Авангарду» і «Техно-мистецької групи А». Уже тут проступає та ідеологічна непримиренність, яка запанує в «Пролітфронті», і якої не було в позагруповому альманаху. Доба «вільного козакування» минала разом з «Літературним ярмарком». Далі ще було, але було вже інше.

«До побачення в інших журналах і, зокрема, шановний читачу, до побачення в новому журналі “Пролітфронт”, що його перший номер появиться цими днями. Зігравши свою чималу ролю (звичайно, не без помилок), “Л. я.” відходить в область історії. Ніколи ви, шановний читачу, не побачите вже ні цієї каруселі, що завжди розпочинала номери “Л. я.”, ні цих малюнків на його берегах, ні інтермедій, ні петрицьких сорочок, ні, ні… і т. д. — і це все відходить в область історії. Шкода? Я не сказав би. Так завжди було: народжується, живе і вмирає. Шкодувати треба було б тільки в тому разі, коли б “Л. я.” продовжував жити, покинутий основною групою своїх співробітників: його життя виродилося б у таке ж нікчемне сопливе існування, яким жевріють (хай пробачить мені редакція за порівняння) різні “авангарди” з “а” і без оного. Словом, журиться нічого і особливо в наш бурхливий, прекрасний час.

До побачення, шановний читачу!

З доручення редакції

М. Хвильовий»