«Молодняк» — журнал комсомольців, скандалістів й ударників

Партійна ініціатива

Перше число нового журналу побачило світ у січні 1927 року. На обкладинці гордо значилося: «літературно-мистецький та громадсько-політичний ілюстрований місячник, орган ЦК ЛКСМУ». Журнал став трибуною однойменної літорганізації, яка виникла за рік перед тим. Тут гуртувалися молоді письменники, котрі прийшли в літературу з комсомолу чи, як тоді ще казали, «каесему» від абревіатури КСМ — Комуністична спілка молоді. У редколегії «Молодняка» функціонери сусідили з літераторами: поруч з ім’ям першого і багаторічного головного редактора журналу Павла Усенка стояли імена голови відділу преси ЦК КП(б)У Андрія Хвилі, представника ЦК ЛКСМУ Бориса Данімана. Хоча перше число вийшло без маніфестів і прокламацій, у ньому було вміщено програмову за своїм характером статтю Івана Момота «Літературний комсомол».

Перші п’ять років існування «Молодняка» припали на добу розквіту «червоного ренесансу». Власне, й сам журнал з’явився на цій хвилі творчого буяння й ентузіазму. Молодь здобула свою літературну трибуну — на той час це був одинокий «товстий» молодіжний щомісячник. Був ще «Студент революції», але він містив багато матеріалів на суспільно-політичні, громадські й побутові теми. «Комсомолець України» був газетою, де літературна сторінка з’являлася принагідно.

Насправді роль партії в цьому виданні на етапі заснування й закінчувалася. Тобто партійна підтримка геть нічого не означала: ні якихось преференцій, ні особливого контролю. Щоб друкуватися в «Молодняку», не обов’язково було вступати в комсомол чи належати до КП(б)У, ба навіть членом чи членкинею «Молодняка» можна було й не бути. Власне, журнал себе і декларував як видання робітничо-селянської молоді, без партійної приналежності. Партія контролювала його не більше, ніж будь-яке інше тогочасне літературно-мистецьке видання, скажімо, «Вапліте», «Нову генерацію» чи журнал марксо-ленінської критики «Критика». Видавав «Молодняк» комбінат «Радянське село», а однойменну газету, яка виходила там-таки, редагував один із покровителів ВАПЛІТЕ Веніамін Фурер.

Читайте також: ВАПЛІТЕ: останні сторінки «літературної дискусії»

У першому ж числі редакція «Молодняка» обіцяла: «Виходитиме на початку кожного місяця на 7–9 друкованих аркушів (112–148 стор.)». Загалом обіцянки було дотримано. А от тиражі скромно замовчували й у вихідних даних не зазначали.

Київський журнал «Життя й революція» відгукнувся на появу нового видання розгорнутою рецензією Івана Лакизи, досвідченого в редакційно-видавничих справах. Лакиза радів спрямуванню нового часопису: «Вихід цього журналу треба вітати. Думка утворити на Україні такий журнал прекрасна, практично вона цілком себе виправдає. Журнал має навкруги себе об’єднати літературний молодняк, він своєю широкою роботою шукатиме в масі молодняка все, що може там знайтися потенціально цінне й надійне, він зможе поставити його на ноги та підготувати до дальшої серйозної роботи. Практика наших грубих журналів показує, що вони не в силі поставити, а головне, виконати таке поважне завдання. Молодняк, літературний молодняк, в цих журналах не має собі належного місця: грубі журнали мало чутливі до молоді, не гнучкі в підході до неї. До того ж їм і не слід роздрібнювати своїх основних завдань, що кожний з них собі ставить та виконує.

А проте, факти нашого літературного «сьогодні» говорять за те, що коло молодняка треба серйозно заходитись, що літературного «завтра» треба сподіватися іменно від молодняка. На нього, очевидно, треба держати нам курс. І тут чекає нас чимало роботи й «клопоту», сюди треба прикласти немало сил: треба накреслити собі цілу програму роботи, цілу систему метод її.

Отже, вітаємо «Молодняк» як журнал потрібний та корисний — він становить знаменне явище в нашому літературному житті».

Уже за перші рік-два свого існування «Молодняк» виправдав ці сподівання і справді став хорошою стартовою платформою для молодих письменників, котрі щойно дебютували в літературі або навіть не встигли ще нічого надрукувати.

Редакція

1927 рік. У Харкові на вулиці Пушкінській у побіленому вапном будинкові № 24 розташувалося солідне видавництво й однойменна газета «Радянське село». На другий поверх ведуть круті цементовані сходи. Тут у тісній кімнатці примостилася редакція новозаснованого журналу «Молодняк». Знайти редакцію легко — на дверях кімнати замість таблички чи хоча б напису наклеєно обкладинку журналу. За дверима напроти — єдине в кімнаті широке вікно, праворуч — пузата груба. Мінімальне умеблювання — три столи й кілька стільців.

Загадка скромної до неможливості обстанови проста: в редакції працює лише троє людей. Першим редактором журналу «Молодняк» став голова однойменної літературної організації, поет Павло Усенко, а першим секретарем — поет Терень Масенко. Згодом Усенко у військових таборах познайомився зі Степаном Ковганюком, працівником друкарні, який саме пробував сили в літературі, і запропонував йому роботу в журналі. Ковганюк охоче погодився. Він і залишив цікаві спогади про цей журнал:

«Отже, я працюю в «Молодняку». Немов зараз бачу невелику кімнату на другому поверсі будинку № 24 по Пушкінській вулиці. В тій кімнаті ледве вміщалось три столи: редактора Павла Усенка, секретаря Тереня і мій. В моєму трудовому списку зазначено, що мене «призначено на посаду літробітника-коректора», але мої обов’язки виходили далеко за межі цих функцій. Насправді я був літредактором, перекладачем, коректором, випусковим, відповідав на листи й взагалі заступав Усенка й Масенка, коли їх не було в редакції. Так само Масенко виконував мою роботу, коли я був зайнятий в друкарні.

Тепер «художній і громадсько-політичний» журнал такого типу (до речі, тепер це — «Дніпро») має завідуючих відділами прози, поезії, критики, заступника редактора, завідуючого художнім відділом та ще технічний апарат, а тоді ми робили журнал утрьох і робили, кажуть, непогано. Сказати, що у нас було по вуха роботи, ніяк не можна, навпаки, ми мали чимало вільного часу, отож, мабуть, сучасні штати журналів просто надмірні. У нас, правда, не було своєї друкарки, але матеріали наші друкувались в машинбюро видавництва «Радянське село», до якого журнал і належав».

Директором видавництва був Наум Куперман, до речі, безпартійний. «Куперман був природженим адміністратором і організатором і вважався «спецом». Як кожен адміністратор він, звичайно, намагався тримати свою республіку в рамках високої трудової дисципліни. Та з цим йому не дуже пощастило. Відомо, що редакції газет, а надто журналів — це традиційно анархічні інституції, які працюють за принципом: «Наш обов’язок вчасно дати номер, а коли редакція його робить, це вже не діло видавця-господарника». Властолюбний Куперман був настільки розумний, що поширював свої адміністративні вимоги тільки на техперсонал, давши спокій творчим працівникам. Яке ж це було розкріпачення для мене після друкарні! Я міг спізнитись на скільки завгодно на роботу, і ні делікатний Усенко, ні чемний Масенко навіть не натякали мені про це. Та вони й самі часто ходили де їм було треба цілі дні, полишаючи на мене редакцію. Але ми знали, що журнал мусимо дати точно за графіком, і ми його давали. Для цього інколи треба було прийти в редакцію раненько вранці або й попрацювати пізно увечері. Проте такий «розпорядок» подобався мені набагато більше, ніж розмірений восьмигодинний день в друкарні.

День із життя редакції

Насправді дивно, що трійця Усенко, Масенко й Ковганюк не просто встигала вчасно випускати журнал, як і обіцяла в першому числі — на початку кожного місяця, а ще й мала вільний час. У самій редакції загалом панував безлад, притаманний усім творчим людям, принаймні десь так само Юрій Смолич та Іван Сенченко описували атмосферу в редакції «Літературного ярмарку».

Тому трійця починала працювати зранку, бо вже одразу по обіді роботу доводилося припиняти. Редакція поступово заповнювалася молодняківцями, і до самісінького пізнього вечора, а то й ночі, тут стояв неймовірний галас і гомін.

Як згадував Степан Ковганюк: «Працювати в редакції нормально можна було лише до півдня. Десь години з першої-другої в нашу маленьку кімнату один по одному сходились молодняківці». «Повагом, але виспівуючи своє незмінне «Торрре-адор, смелее в бой…», заходив іронічний Ваня Момот, прикульгував з смішком в очах і якимось черговим дотепом Юрко Вухналь, забігали на хвилинку чорняві, буйночубі Льоня Первомайський і Сава Голованівський, прибував, бурмочучи на ходу свої або чужі вірші, Женя Фомін, тихо й замислено, з невидющими очима якось всувався в кімнату заклопотаний світовими проблемами та винаходами Володя Кузьмич, ще тихіше, похитуючись, ніби вповзав мовчазний, хворобливий Льова Скрипник, з добродушною усмішкою з’являвся вічно зайнятий наукою студент Стьопа Крижанівський в голубенькій футболці з білим коміром і в парусинових тапочках, приносив чергового вірша скромний синьоокий юнак Ваня Гончаренко, що почав, як сам розповідав, свою літературну діяльність в полі, пасучи корову, а вірші за браком паперу записував на відрі, частенько приїжджав з Києва і вривався, мов метеор, глухий, але страшенно балакучий Олекса Влизько, лише на часинку, і то в справі, заглядав Коля Трублаєвський, жартома охрещений в нашому середовищі псевдонімом Трублаїні, заходили довідатись про долю зданих до редакції рукописів молоді літератори. […] енергійно заходив сіроокий стрункий юнак — Олексій по журналу й Альоша в нашому побуті — Кундзіч».

«Редакція «Молодняка» була заразом і клубом, де обговорювались найголовніші «внутрішні» справи організації, які полягали головним чином у тому, щоб якнайдошкульніше вщипнути в наступному номері організацію, незгодну з нашою програмою, і взагалі опрацьовувались войовничі плани. Якось так виходило, що численні тодішні літературні організації всі до одної були «пролетарські», присягались своєю «пролетарською» платформою, але вбачали в кожній іншій літорганізації якщо не справжнього, то потенціального ворога, з яким належало нещадно боротись. Тут же докладно розглядались прозові та віршовані матеріали інших журналів, і здебільшого також виходило, що їхні автори були самі нездари або ідейно порочні люди.

Вихвалялися (в очі) вірші та оповідання присутніх і висміювались (позаочі) оповідання й вірші відсутніх. Словом, «Молодняк» жив тим побутом, яким літературне середовище жило, мабуть, споконвіку. А що молодняківці були молоді, то й запалу у них було більше, а об’єктивності менше».

Зміст

«Молодняк» складався з цілком традиційних відділів поезії, прози, літературно-критичного розділу, сатири й гумору, хроніки та бібліографії. Хоча друкувалися у в ньому головно самі молодняківці, журнал віддавав свої шпальти й «стороннім» літераторам, друкував перекладну прозу і поезію, огляди літературного життя за кордоном. Це і додавало йому жвавості, і розширювало обрії, дозволяло уникнути організаційної одноманітності.

Офіційно повідомлялося: «Основні розділи журналу такі: 1. Літературно-художній. 2. Літературно-критичний. 3. Розділ літ. навчання. 4. Суспільно-політичний. 5. Сатири й гумору. 6. Побутовий. 7. Хроніка. 8. Бібліографія».

До всіх розділів залучили молоду автору, навіть художників, які оформили обкладинку й заставки до розділів, знайшли молодих. Серед них, наприклад, студенти Харківського художнього інституту, художник-авангардист Семен Йоффе, графік Гео (Юрій) Фішер.

Поруч із молоддю друкували й старших колег. У «Молодняку» було опубліковано нарис Миколи Хвильового «Майбутні шахтарі» (1931), а 1933-го журнал надав сторінки для однієї з останніх прижиттєвих публікацій віршів Майка Йогансена.

Поети й віршомази

У поетичному відділу попервах панували футуристи — Олекса Влизько, Сава Голованівський, Мечислав Гаско, Микола Скуба, Микола Булатович. Влизько був зовсім юним і вже геніальним, його перехід до табору футуристів став першою і непоправною втратою для молодняківців. Йому не могли і не хотіли пробачити зраду: про нього перестали писати в журналі, висміювали його футуристичну творчість. Учасники «Нової генерації» Голованівський і Гаско, навпаки, з часом покинули її заради «Молодняка», хай і не швидко, а віршування Голованівського, хоч він і стане поруч із Леонідом Первомайським окрасою молодняківців, завжди зберігатиме футуристські розміри, ритми, образи.

Читайте також: Нова генерація: апогей і фінал українського футуризму

Уже через два роки після виходу молодіжного часопису, 1929-го, було ухвалено перший п’ятирічний план, почалися масштабна індустріалізація й колективізація, однак ідеологічна машина тільки набирала обертів. Тому попервах у кожному числі «Молодняка» щедро друкувалися вірші про молодість, вечір, мандри, берези, ранки. Особливо відзначилися Терень Масенко і Ярослав Гримайло: вони не боялися писати про любов, море, весну, мрії й поволі виробляли власне поетичне обличчя. А найгучніше, ба навіть скандально прозвучав вірш Масенка «Лобне місто». У розпал репресій і цькування сталінської опозиції він їх пошкодував: «Серце не громадянина, а поета, / Жаліє їх — неправих і упертих». Пізніше Масенкові не раз пригадували той перший відступ від генеральної лінії.

Серед поетичних дебютів у «Молодняку» варто згадати Любомира Дмитерка. Ніхто не здогадувався, що з талановитого скромного галичанина виросте партійний функціонер від літератури. Дмитерко не вдавався в банальності, а його ранні поезії завдяки вправному й оригінальному віршуванню наближалися до кращих зразків футуристичної продукції.

Нестримну ліричну повінь молодих поетів розбавляли агітки й так звана виробнича поезія. Слабші поети технічну невправність надолужували високою ідеологічністю або правильним класовим походженням.

На початку тридцятих років почався призов ударників у літературу — рух, що його ініціювала РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників). За рік раппівці зуміли мобілізувати 10 000 робітників для творчої праці. Ініціативу підхопили українські літературні організації, і «Молодняк» тут вів перед. Письменники масово йшли на фабрики й заводи, засновували там літгуртки і літстудії, працювали з молоддю, вишукували таланти. Сторінки тогочасних газет і журналів рясніли публікаціями закликаних у літературу ударників виробництва й ланів. Більшість із них не витримала випробування часом і пішла в небуття, не залишивши більш-менш гідних уваги творів. Однак були серед призовників-ударників і справжні письменники, котрі залишили свій слід в історії української літератури. Усі вони, молоді завзяті комсомольці, пройшли перші літературні випробування на сторінках «Молодняка». Тут дебютували Арон Копштейн, Ігор Муратов, Микола Нагнибіда, Вадим Собко, Іван Калянник, Сергій Борзенко.

Популярність = скандал

Відділ прози нового молодіжного журналу стартував із бестселерів. Уже в перший рік його існування на сторінках «Молодняка» було опубліковано повісті Леоніда Первомайського «Земля обітована» і «Плями на сонці», роман Олексія Кундзіча «Де-факто». Ці твори явили читачам сформованих зрілих письменників, які порушували гострі проблеми тогочасної дійсності, нерідко всупереч партійним критикам та ідеологам. Повість «Земля обітована» з життя євреїв не ввійшла до жодного із зібрань творів Первомайського, загалом обмилуваного владою.

А родзинкою перших сезонів «Молодняка» стала повість Олеся Донченка «Золотий павучок». Наступного року автор видав її окремою книжкою, ще через рік з’явилося перевидання. Доки повість користувалася неймовірним читацьким успіхом, автора накрила хвиля злої критики. «Золотий павучок» породив велику дискусію в газеті «Комсомолець України», одні назви статей чого варті: «В шуканнях ухилів», «Де опортунізм і де халтура», «Біологія над усе!». Письменника, який наважився порушити питання любові й сексу в житті комсомольців, будівників нового життя, звинуватили в порнографії: «Літературна газета» назвала роман «занепадницько-міщанським», а «Комсомолець України» додав: «ще й порнографічний»!

Дивовижно розійшлися в колеги автора по літературній організації «Молодняк». У Києві лютував Леонід Смілянський: «Донченко не зрозумів, що питома вага фізіологічного моменту в житті комсомолу і комсомольців далеко не така значна, що, виявляючи її […], не треба перебільшувати, що показувати тільки так комсомол означає об’єктивно відбивати занепадницько-міщанські погляди на радянську дійсність».

А в Харкові хвалив Іван Багмут: «Є в «Золотому павучку» уміння створити відповідний настрій, уміння примусити читача жити життям героїв, відчувати найтонші нюанси їхніх переживань і, зрештою, розбудити в читача (принаймні молодого) інтерес до певних соціально-побутових питань і проблем».

Багмут уважав досягненням Донченка те, що в його героях кожен може впізнати своїх знайомих, а Смілянський, очевидно, цього боявся. Поки критики й рецензенти ламали пера, загальний наклад окремого видання «Золотого павучка» сягнув 10 тисяч примірників. Та відтоді повість не перевидавали. Донченко надрукував ще в «Молодняку» повість «Дим над яругами». Так само як «Золотий павучок», вона не здобула визнання у критиків, на відміну від читачів.

Свій репортажист і «італієць»

Справжньою подією для «Молодняка» стала публікація двох розлогих нарисів Миколи Трублаїні. Серед працівників урядової газети «Вісти ВУЦВК» Павло Усенко запримітив молодого, енергійного й талановитого журналіста Миколу Трублаєвського і вже думав, як його залучити до журналу. Аж тут «Вісти» відрядили свого спецкора у його першу далеку експедицію через тропіки до Арктики. Довідавшись про далеке й екзотичне відрядження Трублаєвського, Усенко запросив його до редакції й домовився, що той писатиме нариси не тільки для своєї газети, а й для журналу. Невдовзі в «Молодняку» почали друкувати нариси вістянського газетяра за підписом Трублаїні. Це були цікаві травелоги з продовженням «Із записок молодого журналіста», «Великий рейс» та інші. Один із них друкувався в журналі з номера в номер протягом восьми місяців. Гостра спостережливість, екзотичний матеріал, неабиякий літературний хист забезпечили молодому журналістові, а відтепер і письменникові небачений успіх і тривку популярність.

За спогадами Степана Ковганюка, псевдонім Трублаїні теж народився в редакції «Молодняка»: «Ось прийшов енергійний, завжди заклопотаний всякими проектами Трублаїні. Він ніколи довго не затримувався в редакції, не брав участі в пустій балаканині — йому завжди було ніколи. Справжнє прізвище його було Трублаєвський, але таке саме прізвище носив і якийсь нездара-журналіст, котрого страшенно не любили молодняківці, не знаю вже за що. Отож, щоб читачі не плутали «нашого» симпатичного Миколу Трублаєвського з тим «чужим» Трублаєвським, Ваня Момот, з властивою йому іронічністю запропонував:

— Ти б, Коля, змінив прізвище, щоб тебе не плутали з отим занудою.

— Я згоден, але на яке?

Посипались пропозиції, та все було не те. Нарешті Момот сказав:

— А знаєш, Коля, що? Бери прізвище Трублаїні. Воно й твоє схоже і в той же час на італійське. Знаєш, звучить романтично.

Відтоді Трублаєвський став Трублаїні і з цим псевдонімом увійшов в українську літературу».

Читайте також: Житков і Трублаїні: острів Джарилгач та сила дитячих книжок

Комсомольські Остапи Вишні

Відділ «Сатира й гумор» з’явився вже в першому числі журналу «Молодняк» і виходив регулярно протягом кількох років, доки можна було жартувати, сміятися, кепкувати, глузувати, висміювати. До співпраці в цьому непростому відділі редакція залучила одного з найпопулярніших гумористів молодшого покоління — Юрія Вухналя. У передмові до його збірки «Гуморески» (1929) писали: «Ще два роки тому комсомольська література боролася за своє право на існування. І «други й недруги» не хотіли помічати, що й у літературі росте нова молода зміна. А за два роки молодняцькі письменники стають в ряди визнаних кращих сучасників. Фортеці поезії та прози завойовано. Та чи не найбільші успіхи маємо в розвитку молодняцького гумору в особі відомого читачеві комсомольської преси Юрія Вухналя…» Ба більше, Вухналя називали не інакше як «комсомольським Остапом Вишнею».

Відділ «Сатира й гумор» наповнювався не лише прозою. Часто друкувалися дружні епіграми Леоніда Первомайського, якими він, за його словами, «грішив» до кінця життя. Найдошкульніші з них, ясна річ, на сторінки журналу не потрапили, але збереглися в архіві поета, як-от «Небезпечна епіграма» 1930 року про молодняківського лідера: «Семь бед — один ответ. Шеремет не поет».

Автор віршованого памфлету «Парнас» і гумористичної поеми «Молоднякіяда» сховався під вигадливим псевдонімом Пуччето Макароні. Розгадали його не одразу, хоча автор і себе зашифрував у поемі. Це Первомайський описав у «Молоднякіяді» у смішному вигляді редакційний побут, друзів і товаришів по журналу, обігравши назви їхніх творів.

Жарти, поеми, епіграми й гуморески традиційно ілюстрували художники М. Щеглов та Л. Сидоров. Вони ж були авторами дружніх шаржів на молодняківців.

Відколи жартувати чи тим більше висміювати стало небезпечно, відділ «Сатира й гумор» зник із журналу. Чи не останнім спалахом молодечих веселощів стала чимала підбірка «З’їзд в епіграмах» в одному з чисел за 1930 рік, одразу після з’їзду літорганізації «Молодняк». Перепало на горіхи всім — від керівників до рядових молодняківців.

Несподіваний експеримент

Загалом «Молодняк» був далекий від експериментів, а проте і з ним це сталося, та й то в дуже несподіваний час. У розпал терору й чисток з’явилося ціле число журналу, присвячене грузинській літературі. Це був новаторський експериментальний номер в усіх значеннях. Досі журнал виходив у звичайному форматі з традиційними рубриками поезії, прози, драматургії й критики. Звісно, «Молодняк» і раніше друкував переклади з іноземних мов і з мов радянських республік, але ніколи не віддавав їм усі сторінки. Десяте число «Молодняка» за 1936 рік — унікальне явище в тогочасній українській журналістиці, зокрема в літературній. Саме від цього журналу слід вести історію спеціальних випусків. Прикметно, що перше таке спеціальне число «Молодняка» присвячено саме грузинській літературі. Пізніше журнал продовжив цю традицію: пушкінський 1937 рік розпочався «ювілейним номером до століття з дня смерті великого російського поета».

Від «Молодняка» — до «більшовика»

Буквально за перші два роки «Молодняк» зумів виробити своє обличчя. І хоча за ним час від часу наглядала партія в особі комсомольських ватажків, обличчя це не було ортодоксальним. Погортаймо пожовклі сторінки, придивімося до авангардного оформлення та ілюстрацій Файна і Йоффе, перечитаймо статті Євгена Холостенка про сучасну архітектуру й живопис, Леоніда Болобана про театр, нариси про художні виставки у Відні, Штутгарті, Кельні, про Дієго Ріверу, молодих граверів чи харківський художній технікум. «Молодняк» заповідався на добрий часопис із молодечим запалом.

Поступово цей молодечий запал і творче сп’яніння неухильно витісняють фальшиві бравурні агітки й виробничі романи. Поети й поетки віршують про трактористів і автодор, про колгоспи й про вугіль. Самі лише назви дають уявлення про змістове наповнення журналу: «Ударний інтернаціональний марш», «Місто соціалістичне», «Автодор», «З церкви здіймають дзвони», «Повстання», «Штурм шахт», «Порт», «Рахунок нафти», «Крес імені Сталіна», «Будинок-Комуна», «Розподіл праці», «Темпи», «Ударницька-комсомольська», «Пісня літуна», «Ударник», «Від варстату», «Герой», «Народження велетня».

Що далі в 1930-ті, то більше втрачав журнал на художній якості й естетичній вартості. Уже в другому числі за 1931 рік журнал струсонули несподівані зміни. Засновника й натхненника Павла Усенка на посаді головного редактора заступив К. Турган, повністю змінився склад редколегії, до якої ввійшли, зокрема, Леонід Первомайський, Давид Копиця, Олександр Корнійчук. У травні помер комсомольський теоретик Іван Момот. А влітку новий скандал: Первомайський просто в редакції «Молодняка» в присутності багатьох людей побив київського поета Івана Гончаренка! Справу двох комсомольських поетів розбирали на засіданні ЦК ЛКСМУ. Первомайського вигнали зі складу редколегії «Молодняка», але суворіших заходів не вживали.

Відбувався масовий призов ударників у літературу. «Молодняк» звітував про «перший зліт харківських ударників, призваних до літератури», «першу всеукраїнську нараду ударників соціалістичних ланів, що закликані до літератури», про створення «художньої історії заводів». Чимало ударників проривалося на сторінки «Молодняка» і друкувалося поруч із законодавцями ідеологічно-партійної моди в літературі.

А в липні 1937 року передплатники «Молодняка» у своїх поштових скриньках виявили журнал… «Молодий більшовик». На його сторінках — жодного пояснення, жодного слова про перейменування. Зрештою, в ті страшні часи терору й репресій такими дрібницями ніхто й не переймався.