Мис­тецтво L’Art: журнал із присмаком Франції

Журнал «Мис­тецтво L’Art» вражає перш за все розміром — А3, тобто як мінімум у два рази більший за звичний журнальний формат. Впадає в око і якісна поліграфія, і вклеєні ілюстрації. Захоплюють  імена модних і водночас забутих художників… Це видання не схоже на інші та надає цінну інформацію з історії українського мистецтва.

У 1920-х сотні українських художників вимушені були емігрувати. Але вони не поривали зв’язків з батьківщиною. Львів, який і став місцем народження і короткого розквіту «Мис­тецтва L’Art», не був під владою СРСР. Тож журнал документував і стверджував сам факт існування таких знакових митців як Олександр Архипенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло, Микола Бутович, Микола Глущенко, Олекса Грищенко та багатьох інших. Більшість з них зробила кар’єру за кордоном, і в часи СРСР про них згадували хіба що побіжно. Зараз же вони — на чолі українського авангарду. А от Микола Глущенко, наприклад, був шпигуном і нормально жив у СРСР після повернення з еміграції.

АНУМ і всі-всі-всі

Асоціація Незалеж­них Українських Мистців виникла з необхідності організувати виставку, де мали експонуватися твори французьких, бельгійських, італійських митців, української «паризької» групи та місцевих художників. Виставка зі 116-ти творів сорока трьох художників відкрилася у вересні 1931 року у Національному музеї у Львові та мала шалений успіх: тисячі відвідувачів і десятки відгуків преси. Впродовж 1931—1939 років АНУМ організувала одинадцять виставок — шість збірних та п’ять персональних (Олени Кульчицької, Василя Касіяна, Василя Перебийноса, Миколи Кричевського, Миколи Глущенка).

Не менш важливою складовою, ніж виставкова, була видавнича діяльність. На засіданні Асоціації 6 лю­того 1932 року ухвалили рішення видавати квартальник «Мис­тецтво L’Art». Відповідальним за підготовку матеріалів призначили графіка і мистецтвознавця Павла Ковжуна (1896—1939). Не новачок у видавничій справі, ще у 1910-х роках він співпрацював із футуристом Михайлем Семенком і протягом усього життя оформив сотні журналів і книг. Брав участь у створенні культової «Нової генерації». 

Крім Ковжуна, до редколегії «Мис­тецтва L’Art» входили художники і мистецтвознавці Микола Бутович, Святослав Гординський, Ярослава Му­зика, Володимир Січинський, Михайло Осінчук. До речі, за таким принципом — професійна спілка з власним журналом — існувало й інше львівське видання, «Світло й тінь». 

Заради справедливості варто зазначити, що у тогочасному Львові діяло ще кілька мистецьких груп: Artes (1929—1935), Львівський професійний союз митців-пластиків (1932—1939), Українське товариство прихильників мистецтва (1930—1939).

Художник Іван Труш видавав «Артистичний вісник», Микола Голубець у 1920-х — альманах «Українське мистецтво». Організація «Руб» (1932—1936) у 1933 році презентувала журнал «Карби», але лише «Мис­тецтво L’Art» стало культовим: до нього звертаються сучасні дослідники, за ним полюють колекціонери-бібліофіли сьогодні.

До речі, у «Карбах» вміщена рецензія художника і критика Володимира Ласовського (1907—1975) на перші два випуски «Мистецтва L’Art».

«Журнал закроєний на європейську міру під оглядом ілюстрацій, тексту й загального оформлення, — пише Ласовський. — Редакція доложила всіх старань, щоб текст охопив мистецьку дійсність усієї Європи разом із мистецтвом України, як також нашої еміграції. Рецензії й новинки мистецького руху останньої хвилини дають змогу читачеві вчутися у ритм ходи мистецьких подій усього світу. Ілюстраційна сторінка туго сплетена з текстом підносить і популяризує його вартість. Одним словом поява «Мистецтва» становить дуже відрадне явище не лише у ділянці всеукраїнського видавничого руху, але взагалі в нашому мистецькому житті. Теоретичні статті, інформаційна частина, рецензії, монографічні начерки, усе поставлене на високому рівні, свідчить про дбайливість і нама­гання редакції зробити, що лиш у наших умовинах зробити можна».

Єдиний недолік, який знаходить Ласовський, — відсутність ідеологічної статті АНУМ. Але, врешті, чи не були самі якість, професіоналізм журналу найкращим висловом політики Асоціації? Редакція прагнула створити еліту читачів, дати привід говорити про українське мистецтво у Західній Європі та поглибити знання українців з історії мистецтва.

У кожному номері журналу було вміщено своєрідний маніфест:

«Мистецтво» поміщує статті з обсягу українського і чужинного малярства, графіки, різьби, будівництва, прикладних мистецтв і хатньої культури, мистецької технольогії, реставрування, музейництва, статті з теорії мистецтва, монографії про окремих мистців і мистецьких напрямків. 

«Мистецтво» буде широко освітлювати мистецьке життя на українських землях і на Заході; подавати огляди, оцінки й рецензії всі мистецьких видань, вистав і т. д. — взагалі буде віддзеркаленням сучасного образотворчого мистецтва.

«Мистецтво» міститиме ілюстрації мистецьких новин з України, ілюстрації українських новин із чужинних вистав, видань, публікацій і т.д. — буде поміщувати ілюстрації українських мотивів у чужім мистецтві тощо. 

«Мистецтво» буде давати оцінки і рецензії з ілюстраціями та ілюстровану хроніку».

АНУМ друкувало видання за власні кошти; як і все найкраще у цьому світі, без жодної підтримки держави. Художниця Ярослава Музика у рік заснування журналу писала, що ніхто з членів АНУМ не був багатим; треба було «крутити головою», аби журнал й надалі продовжував радувати своїх читачів.

Допомагала реклама інших часописів («Зиз», «Неділя», «Нова хата»), а також фірми «Маслосоюз», яка постачала молоко, масло, сир, мед; реклама килимів, ікон, прокату фотоапаратів, мистецько-літературної корчми, косметики, парфумерії; щіток і гребінців до волосся, щіток до зубів, нігтів, суконь і господарських; пасти до запускання підлог і витирачок кокосових.

Короткий зміст «Мис­тецтва L’Art»

Перший номер вийшов навесні 1932 року, у ньому було 32 сторінки  і 50 ілюстрацій. Анонсовано, що журнал з’являтиметься чотири рази на рік, але вже після першого року видання виходило раз на рік, а у 1934 взагалі зробив «пас». Усього вийшло 6 номерів (один з них спарений, тобто по факту маємо 5 примірників).

1932 — зош. 1 та 2/3,

1933 — зош. 4, 

1935 — зош. 1,

1936 — зош. 1.

Обсяг видання у різні роки складав від 24 до 74 сторінок. Назва та покажчик змісту дублювалися французькою мовою.

Журнал давав глибоке уявлення про мистецтво Європи. Значною мірою завдяки тому, що матеріали писали і митці, і мистецтвознавці; були автори з Бельгії і Франції. Висвітлювалися події у світі, точилися дискусії про критерії оцінки мистецтва та національну ідентичність, друкувалися розповіді про художників і дослідження з теорії та історії мистецтва. Були оприлюднені некрологи «Опанас Сластіон (1855—1933)» та «Михайло Грушевський (1866—1934)». 

Писало «Мистецтво…» і про старих майстрів. «Щасливою екскурсією в країну все ще недооцінюваної, бо непізнаної як слід традиції українського мистецтва є начерка В. Січинського про одного з чолових представників української ритовини XVIII століття Леонтія Тарасевича, гідного суперника свого брата Олександра», — анонсував мистецтвознавець Микола Голубець матеріал колеги про легендарного гравера доби бароко. 

Серед постійних рубрик журналу були: «Монументи»  (про відкриття пам’ятників), «По мистецьких школах» (про створення мистецьких шкіл у Галичині, Радянській Україні та за кордоном), «Бібліографічні записки» та «Рецензії» (огляд найновіших книг, наприклад, монографій про Василя Єрмілова та Михайла Бойчука), «Видавничий рух» (тут надрукували новину про те, що Василь Седляр, який раніше оформив «Кобзар», створює ілюстрації до творів Івана Франка), «Прикладне мистецтво», «Музейництво», «Відчити і доповіді», «Листи до редакції».

У зошиті 2/3 за 1932 рік Володимир Січинський вмістив бібліографічне дослідження «Мистецька література за роки 1929—1931», в якому відзначає несприятливі умови для видання літератури і періодики українською мовою.

…ізми

В 1930-х роках виникнення нових художніх течій досягло апогею. Зрозуміти щось у них було не простіше, ніж у сучасних NFT-токенах. На думку редакції «Мистецтва L’Art», розібратися в «ізмах», чи то пак стильовому «гармидері», було важливо й актуально.

Михайло Осінчук у статті «Нова мистецька дійсність» розмірковує над станом тогочасного мистецтва у контексті реалій доби — «безвихідним жахом з важким сьогодні і з безнадійним завтра». Він аналізує авангардні течії, виокремлюючи їхні найхарактерніші ознаки: кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм й експресіонізм. Публікацію супроводжують репродукції робіт відомих художників-експериментаторів Ґеорґа Ґросса, Умберто Боччоні, Фернана Леже, Франца Марка,  Амадео Модільяні, Пабло Пікассо, Марка Шагала та інших. Автор зазначає, що модерне мистецтво поступово відмежувалося від життєвого реалізму і його «солодкаво-приємної» естетики,  „зосередивши свою увагу на формальних компонентах, перейшло до абстракту і таким способом дало мистецькій творчості нову предметність та стало прорубувати шлях для нового стилю» (1932. — Зош. 1). 

Характерним був виступ на сторінках видання одного з екс-активістів мистецького угрупування «Artes», сюрреаліста Отто Гана (1904—1942) із публікацією «Конструктивізм, надреалізм і —  що далі?»:

«Буду писати про два напрямки післякубістичного малярства, які відіграли домінуючу роль в європейському малярстві. Оба вони виходять з кубізму, розвиваючи — кожен на свій власний спосіб — два відмінні блоки його янусового обличчя. Одно обличчя кубізму, суворе й архітектонічне, дало початок конструктивізмові. Друге, лірично речеве — створило надреалізм.

Люди і предмети, вдавлені в геометричні риштування, тратять свою індивідуальність і стають частиною вічности. Це мистецтво прямує до металевої простоти й до грецької краси: виміряної й суворої. Від футуризму дістало воно в спадщину культ машини, світла блискучих ніклів й ареол великих розгінних коліс».

Митець вважав, що «бунтом проти дисципліни, проти правил і канонів кубізму й конструктивізму є надреалізм». Автор, відповідаючи на власне питання про подальший етап розвитку малярства після сюрреалізму,  прогнозує, що «першою і підстатовою рисою напрямку, який тепер прийде,  буде реалізм в понятті й виконанні» (1932. — Зош. 2/3).

Про мистецькі течії також йдеться у статтях Михайла Драґана «Футуризм» (1933. — Зош. 4), Володимира Ласовського «Музикалізм» (1935. — Зош. 1), Едґара Лєонара «Майстри імпресіонізму» (1936. — Зош. 1).

Зокрема, новий малярський напрямок — музикалізм — прагне передавати звукові враження малярськими засобами. Він «виростає з емоції, спрямованої до музичного вислову, тобто передає ідею музично оформленого враження пластичними засобами». 

Мистецтвознавиця, етнограф, авторка журналу Мирослава Чапельська-Гординська  у статті «Аналітичний підхід до модерного малярства» пише, що сучасний митець, усвідомлюючи складність життя, намагається через мистецтво віддзеркалювати свою аналітичну здібність інтелекту, оскільки проста імітація дійсності вже не може задовольнити його духовної потреби. На думку авторки, будь-яке «зусилля, щоби здемократизувати мистецтво, принижує тільки його вартість» (1935. — Зош. 1). Щоби навчитися розуміти мову митця та відчувати себе в силі оцінювати його твір, недостатньо лише керуватися власними емоціями, потрібно спершу зрозуміти естетичні правила малярства та засвоїти його «підставові постулати». 

Практичні поради

Значну цінність представляють статті про різноманітні художні техніки: вони містять практичні поради. У журналі з’явилися статті спеціалістів своєї справи: скульптор Федір Ємець написав про техніку з відливання бронзи (1932. — Зош. 2-3), художниця декоративно-ужиткового мистецтва, учениця Михайла Бойчука Марія Дольницька — про те, як створювати красу з використанням емалі (1932. — Зош. 1). Про відновлення творів мистецтва йшла мова у статтях Ярослави Музики «Завдання консервації та реставрації» (1932. — Зош. 1) та Андрія Ластовецького «Промені Рентґена і ма­лярство» (1932. — Зош. 2-3). Про зростання інтересу до сграфіто, давньої техніки італійських майстрів із декорування будинків, писав Володимир Ласовський у матеріалі «Сграфітто в модерній архітектурі» (1936. — Зош. 1). 

Розширювали світогляд читачів «Мистецтва L’Art» і статті зарубіжних авторів. Про основи малярства, різьби та будівництва довідуємося зі статті Тео Фан Десбурга «Монументальне мистецтво» (1932. — Зош. 1). Привертає увагу матеріал «Сучасний французький плакат» (про плакат як «культурний засіб реклами і пропаганди» на прикладі творчості французьких майстрів) (1935. — Зош. 1). 

Ексклюзив від Петрицького

Кожна стаття супроводжувалася ілюстраціями. У журналі знаходимо репродукції творів Олександра Архипенка, Давида Бурлюка, Миколи Глущенка, Жозефіни Діндо, Охріми Кравченка, Федіра Кричевського, Івана Падалки, Василя Седляра, Магрітт і Романа Сельських та інших зірок образотворчого мистецтва.

Репродукції деяких творів у журналі «Мис­тецтво L’Art» стали єдиним свідченням існування цих творів, адже з другої половини 1930-х творів багато важливих для історії мистецтва картин були знищені як у Львові, так і у Києві.

Наприклад, у 1929—1933 роки художник і сценограф Анатолій Петрицький малював на замовлення Міністерства культури УРСР свою знамениту серію зі 150 портретів діячів української культури. Восени 1932 року у Варшаві проходила велика Виставка мистців Радянської України і Радянського Союзу. Журнал писав про неї: «Хоч виставка називається «виставка радянського мистецтва С.С.С.Р.», вона такою не є. Це виставка російського мистецтва. Видно, що у радянських інституціях забагато російського шовінізму, всяких темних духів і що у різних закордонних репрезентаційних імпрезах той шовінізм не може зникнути за повні 15 років».

АНУМівці на виставці особливо були вражені портретами Павла Тичини і Миколи Скрипника пензля Петрицького. У 1933 ці картини виставлялися у Харківському будинку літератури імені Василя Еллана-Блакитного, а ще через кілька років були знищені за «націоналістичний формалізм». Після 1937 року місцезнаходження потретів, крім кількох акварельних, встановити не вдалося, і репродукція портрету Тичини збереглася виключно завдяки фото, що його Петрицький передав редакції «Мистецтва L’Art». Ця ілюстрація була надрукована у номері 4 за 1933 рік.

Поза «Мистецтвом»

Асоціація Незалеж­них Українських Мистців увійшла в історію й завдяки іншим, крім  «Мистецтва L’Art», виданням. За час свого існування у 1931—1939 роках АНУМ видала 11 каталогів виставок, збірник «Екслібрис», шість монографій про українських ху­дожників у серії «Сучасне україн­ське мистецтво»: «Олена Кульчицька», «Андрієнко», «Ґец», «Глущенко», «Грищенко»; і ще книгу «Олена Сахновська: книжкові знаки» у серії «Майстри українського книжкового знаку». Деякі статті у цих виданнях були повністю або частково переробленими статтями з журналу.

Через брак коштів не вдалося видати підготовлені монографії про Петра Холодного (старшого), Марію Дольницьку, Миколу Бутовича, Модеста Сосенка та інших художників. Тираж монографій становив по 350 примірників, а тираж «Екслібрису» — всього 250 примірників. 

«Вибагливе мистецьке видання за редакцією Павла Ковжуна» було ілюстроване вклей­ками авторських графічних робіт та було відзначене на міжнародній виставці у Лос-Анджелесі у 1933 році. У «Мистецтві L’Art» воно рекламувалося: «Це видання повинен мати кожний, хто любить бібліофільські книги. Для українців на чужині, представників і журналістів — це незаступний інформативний матеріал про одну ділянку нашого мистецтва».