«Назустріч»: львівська перспектива культури 1930-х років

В образі української культури двадцятого століття львівські літературно-мистецькі реалії міжвоєнної доби залишаються не те щоб terra incognita, але явищем, що привертає недостатню увагу на загальнонаціональному рівні. Вони перебувають трохи в уявній тіні того, що відбувалося в ті часи в Радянській Україні. Більшою мірою «в інформаційному активі» тут хіба окремі явища на зразок творчості й життя Богдана-Ігоря Антонича або перипетій «вістниківства». Це, звісно, неправильна ситуація. Протягом 1920-1930-х років Львів був потужним центром української культури, з яскравими постатями та подіями, а конкретно в тридцяті роки його вага особливо посилилася через радикальну «зачистку» та неймовірне посилення цензури в УСРР. Мова не лише про політичну цензуру, а й про естетичну. У Львові тридцятих збереглася стилістична поліфонія, існував простір для дискусій і взаємовпливів, зрештою тут розвивались і заломлювалися мистецькі тенденції, що виявились у попередньому десятилітті по обидва боки радянсько-польського кордону.

На щастя, міжвоєнного Львова в нашому інформаційному просторі більшає. Настав час привернути більше уваги й до такого цікавого львівського явища 1930-х років, як часопис «Назустріч». Це було непересічне літературно-мистецьке видання. Ба більше: воно залишається цілком читабельним, цікавим сьогодні, і то не лише для супер-вузьких фахівців.

«Назустріч» – двотижневик, присвячений головно українській культурі та світовому контексту, з увагою до різних напрямків (хоч і не без акценту на, умовно кажучи, модернізмові), позапартійний (про що повідомляла стаття «Пляни» Михайла Рудницького в першому числі за 1 січня 1934 року), але з доволі помітною, особливо на початках, «центристською» (або «демо-ліберальною») політичною лінією. Розмаїтість висвітлюваних тем і явищ у поєднанні з динамічною формою подачі зробили «Назустріч» чимось на зразок легкої енциклопедії тодішнього культурного життя, яким воно поставало з львівської перспективи. Видання нерідко порівнювали з польськими часописами «Pion» і «Wiadomości Literackie».

Газета «Назустріч» з’явилася 1934 року. Ініціатором нового видання називають Дмитра Левицького, голову Української парламентської репрезентації (об’єднання українських депутатів у польському сеймі, основна партія – УНДО; стратегічною метою було добитися від Польщі поступок в українському питанні легальним, мирним і компромісним шляхом, відмежовувалися від радикалізму та силових акцій націоналістів; отже, часопис таки перебував під впливом умовно «центристської» партії), керівником видавничої спілки «Діло» (славиться насамперед випуском легендарної щоденної газети «Діло»). Керівниками часопису «Назустріч» називають журналіста Осипа Боднаровича, художника і літератора Святослава Гординського, поета і критика, «молодомузівця» Михайла Рудницького, мовознавця Василя Сімовича, журналістку Анну Мучій-Боднарович. У 1934-1937 роках у часописі не зазначався головний редактор (окрім перших двох номерів: «видає Осип Боднарович»), лише – «за редакцію відповідає Анна Мучій-Боднарович». Деякі спогади та статті подають фактичним керівником «Назустрічі» за цей період Михайла Рудницького. У 1938 році, останньому для видання, головним редактором став і декларувався Святослав Гординський. Відповідальною редакторкою стабільно залишалася Мучій-Боднарович.

Редакція спочатку містилася за адресою площа Ринок, 9. За тією ж адресою, як можна прочитати у вихідних даних видання, працювала фірма «АРС ҐРАФІКА», що й друкувала «Назустріч». Нині в цій будівлі – Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука. Пізніше, з 1935 року, редакція переїхала в сусідній будинок, що належав «Просвіті» – номер 10, барокова пам’ятка, відома як «палац Любомирських». Тут-таки була і редакція «Діла» з друкарнею, і книгарня Наукового товариства імені Шевченка (її рекламували в «Назустрічі», закликаючи: «Жадайте катальоґів»; в іншому випадку оголошення повідомляло, що книгарня НТШ регулярно отримує видання з Радянської України). Будівля прославилася ще й тим, що саме з її балкона 1941 року представник бандерівської ОУН Ярослав Стецько виголошував «Акт відновлення Української Держави».

«Назустріч» виходила зазвичай обсягом 6 або зрідка 8 шпальт. В останній рік існування виголошувалися наміри збільшити цей обсяг до 12 шпальт. Степан Костюк в укладеному ним систематичному покажчику змісту «Назустрічі» пише, що 4 число видання за 1938 рік було конфісковане за рішенням польського суду через те, що там вживався термін «Галичина» (у цьому, мовляв, знайшли ознаку українського сепаратизму).

Художня література: між авангардом, «волюнтаризмом» і паризькими «каварнями»

Як засвідчують річники «Назустрічі» (переплетені збірки всіх номерів за рік, що продавались і рекламувались), у змісті видання першим пунктом ішла поезія. Вочевидь, редакція сприймала її як одну з основ видання. Коли читаєш «Назустріч», складається враження, що поступово кількість поетичних публікацій дещо зменшувалась. Але в 1938 році, можливо, з приходом «до влади» Гординського, поетична хвиля знову посилилась.

Поезії, друковані в ранніх номерах «Назустрічі», були доволі нерівні. Так, першу шпальту першого числа прикрашають доволі скромні вірші Петра Карманського. 14-те число розпочинають зовсім наївні тексти Теодота Галіпа:

Моя любов живе, живе сама собою,

не знаючи, чи ми ще зійдемось з тобою.

Моя любов взаємности не просить,

вона розлуку твердо переносить.

Та знай одне, як на шляху загину:

що я тебе любив, тебе єдину…

А в наступному номері не зовсім зграбне враження справляють поезії Анатоля Курдидика, який в інших своїх творах часом бував значно цікавішим.

Та поступово «Назустріч» майже зовсім відійшла від маловиразної поезії, що трималася тільки на надуживанні ліричною традицією. Поетичними лідерами часопису стали справді яскраві, самодостатні й талановиті автори. Тут слід назвати декілька імен. Звісно, це Святослав Гординський, один із керівників видання, дуже різноманітний і плідний в усіх галузях, якими займався (малярство, критика, оригінальна література, переклади), а отже, й у поезії. Ось, наприклад, його вірш «Листівка знад німецького кордону» у № 6 за 1935 рік:

Дощ хляпав у вікна. Було під кульгавим чортом.

Сів я в порожнє купе і,

ритмічним колиханий стукотом,

Курив папіроску в переділі «рухен ферботен»,

І боявся усе, що надійде кондуктор.

 

Валізу не хотілось здіймати. А був жахливо голоден.

І хотілось писати вірші. Сидів і марив.

Згадалось: прощали мене: Крижанівський,

Енерґетичний татарин,

І котячеока поетесса Натуся Холодна.

 

По дорозі всідали люди страх нецікаві,

Їли ковбасу з хлібом і пили прозаїчно чисту;

Комірець на полицю поклавши, скоро почав я

Сам попивати чай, що в пляшці давно вже вистиг.

 

На кордоні з полиці мусів стягати свої валізи

І жах серця лягав на уста блідою помадою,

Бо віз контрабанду. Скрізь шукали й нахабно лізли.

Та все ж перевезти мені удалось пакет чоколядок!!

 

Потім посміхався злобно і, вже безпечний,

Купував «Віртсхен» і «Бір» із вікон на коридорі

І дививсь, як вітала мене оваційно

Нова Німеччина

Простягнутими долонями семафорів.

 

Метафора семафорів «Нової Німеччини», звісно, ефектна. А ще тут привертає увагу згадка про Наталію Лівицьку-Холодну та Андрія Крижанівського, які зазвичай асоціюються з іншим середовищем – варшавським «Танком» та «Празькою школою». Святослав Гординський ще й опублікував свою книжку «Буруни» (яку не забули прорецензувати в «Назустрічі») у видавництві «Варяг», теж пов’язаним з цим колом. Тобто уявляти поетів, близьких до «Назустрічі», відгородженими від правих літераторів стіною, було б надмірним схематизмом.

Це також Богдан-Ігор Антонич, який давав багато віршів у «Назустріч». Поміж них чимало речей абсолютно хрестоматійних, від «Пісні про незнищенність матерії» чи «Сурем останнього дні» до «Червоної китайки» (№ 9, 1935):

Горять, як ватра, забобони

віків минулих – снів іскристих.

В китайці заходу червоній

моєї молодости місто.

 

Лопочуть зорі на тополях

і люди христяться з тривоги,

коли ножами місяць колють

хасиди в чорних синагогах.

 

Моє містечко таємниче

в хлоп’ячих споминів заслоні!

І знов минула юність кличе,

як давні кличуть забобони.

У № 4 за той-таки 1935 рік (можливо, найкращий рік у «Назустрічі» з точки зору поезії) є промова Антонича «Становище поета» на честь отримання ним премії Товариства письменників і журналістів. А в № 15 дещо наївне інтерв’ю з поетом, де він, зокрема, дипломатично намагається пояснити «простим» читачам роль «незрозумілостей» у поезії.

Далі варто згадати Юрія Косача, цього одного з найбільш блискучих і скандальних українських авторів двадцятого століття. Часопис «Назустріч» опублікував багато його поезій з «неокласичним» і «празьким» присмаками. Та є й тексти іншого характеру, як-от «Житомирська весна» в № 1, знову 1935 року.

Іскорость припадав за чатинником чатою,

На рейках вовчуром гарчав бронепотяг,

І на Київ поржавілі гармати

На волах круторогих тягли по болоті.

 

Гімназист біля юзу вистукував спішно накази:

Фронт північний схід – крапка і риска – наступ

І в садку при будинку моєї старої гімназії

Гайдамаки осторожили коні на Любар і Хвастів.

 

І гризли, як древле, їх коні узду харалужну,

Вчувши сурму і вологість весняної далі,

І в мотузяних стременах стояв чорний бунчужний,

Майбутніх імперій шляхи виглядаючи в синьому талі!

 

А за ними гвардії босої лави тиснулись невпинно –

Селян із Славути, з Лісистих Лушн і з Олевська,

І, мов дики, здіймали багнетами гостру щетину,

Коли батько вітав їх снагу, їх усміхнений батько Грушевський.

 

Там у гострому вітрі, мов стяг боєвий над полками,

Його борода колихалась і рвалась, сріблиста,

Наче волхов чудний і страшний соколами,

Він пісні-куріні випускав із долоні за місто,

 

На бруку, де бігли струмки, нам, неспокійним галчатам,

Що тікали під кулі крадькома із тихого дому,

Видавалось, коли пролітала над містом граната,

Що стріпнув давниною старий сивоглавий Житомир.

 

Над грязюкою хляпали авта вантажні в обличчя,

Ми за відділом бігли за міст, за ріку, за заставу,

І старшому братові бігла вже кров по вилицях,

Кров палка й молода, та перша кров за державу.

 

І волинські поля мерехтіли просторами прерій,

Нам хотілось туди, де пригоди чудні й таємничі.

– О візьміте! – просились і ми у сотень і співучих батерій.

…та куди там, малий! – таж за тебе рушниця у тричі!

 

І ген, на шосі за рікою, де стали рядами іви,

Ми вертались, минувши чоту кулеметну останню,

І гриміла шосою на Київ, на Київ, на Київ!

Із серцями й гарматами нашими провесна буйна і рання.

І, нарешті, Володимир Гаврилюк. Цей поет і художник у тодішній своїй літературній творчості (яка мала тривале продовження, адже він прожив майже 96 років, до 2000-го) нерідко вдавався до м’яких авангардних рішень, з експресіоністичними впливами. Ось у 5 числі «Назустрічі» за 1938 рік – одразу шість його віршів, зокрема й такий –

Тропічний квітень

 

Біле і чорне каміння на вітах.

В попелі спалений південь.

Небо заливом облизаним світить —

зовсім тропічний квітень.

 

Тліючий ультрамарин фіолету

спрагу підсилює й дрочить,

стомлене дерево й зілля росте так,

ніби рости не хоче.

 

Про всіх цих визаначальних для літературного обличчя «Назустрічі» поетів можна сказати, що в їхній творчості в тих чи тих пропорціях поєднувалися модерністичні (а часом і навіть авангардні) тенденції з «неокласичними» чи «неоромантичними» моментами, відчувався деякий вплив «волюнтаризму» того кола, що сьогодні узагальнено зветься «Празькою школою», а також подекуди й «соціальне навантаження». Це кореспондує зі згаданою промовою Богдана-Ігоря Антонича «Становище поета», в якій він розмірковує про поезію 1930-х років як про відмову від стилістичних екстрем на користь синтезу, про необхідність поєднати естетство із заангажованістю в політичне, соціальне.

Загалом так можна сказати й про тексти молодшого поета Остапа Тарнавського, який публікувався в «Назустрічі» менше, ніж попередня четвірка, однак теж може вважатися важливим автором. Вірш «Слухаю в тиші» вийшов у 1 номері за 1938 рік.

Темними тінями тонуть потомлені тони

в обріїв чернь, що, імлою прикриті, заснули;

ржавими цвяхами небо прибите холоне,

брили будинків глибоко в землю втиснулись.

 

Скрився скрипок скрип у віт розчепірені тіні,

Тиша пришпилює шелест найменший шпильками…

Чом я, заслуханий, бачу у мріях вечірніх

золотом зелень залиту й роздзвонений гамір?

 

Чом же здається, що обрії здержують гомін,

що перекосить дрімоту землі гураґаном?

Срібні шляхи, у простори напнувшись, мов коні,

з поводів неба зриваються в далеч незнану (…)

Не дивно, що часопис, який демонстрував такі естетичні засади, регулярно публікував твори поетів Радянської України. Тут і Микола Бажан, і Максим Рильський, і Олекса Влизько, і Сава Голованівський тощо. Взагалі, увага «Назустрічі» до культурних подій в УСРР була пильна, але, як часто нарікалося, в 1930-ті роки за межі СРСР (принаймні, в бік Львова) доходило вже малувато інформації та видань.

Друкували в «Назустрічі» й поетичні переклади – від бажанівського Руставелі чи Горація в перекладах Зерова і Гординського до Шарля Бодлера чи сучасного німця Герберта Бьома.

Проза, українська і перекладна, в «Назустрічі», здається, добиралася не так естетично концептуально, як поезія. Що, втім, зовсім не означає, що тут не було знакових публікацій. Цікавий момент: я назвав би головними прозовими «зірками» «Назустрічі» двох письменниць, що до них посилився інтерес і в сьогоднішній Україні. Маю на увазі Софію Яблонську та Ірину Вільде. Яблонська публікувала тут деякі подорожні тексти, і не лише пізнавальніші азійські, а й, скажімо, «Знову на Монпарнасі» в № 18, 1936 – досить елементарні анекдотичні діалоги в паризькій кав’ярні (головними «конкурентами» на ниві подорожніх нарисів у Яблонської в часописі були Святослав Гординський і Михайло Островерха). Вільде – мініатюри йі новели (наприклад, іронічну «Пусту жінку» в № 17, 1934). Обидві давали часопису інтерв’ю, і то доволі безладні. Взагалі, інтерв’ю явно не належали до найуспішніших жанрів для журналістів «Назустрічі». Тут можна згадати інтерв’ю Володимира Ласовського з художником Василем Масютином у № 8, 1935, якого, за словами автора, власне, й не відбулося – просто розмова в товаристві, уривки з якої він і записав. Або інтерв’ю з Володимиром Винниченком у цьому ж числі, вкрай одноманітне, присвячене фактично лише тому, що в живого класика немає можливості друкуватись, отож він мусить займатися переважно фізичною працею. Втім, усім цим не надто вдалим розмовам надавалося живої, динамічної форми, що, звісно, мусило підтримувати читацьку увагу.

Поміж іншими, в часописі «Назустріч» є оповідання «Два джокери» самого Михайла Рудницького (№ 8, 1936), а в нерегулярно фіксованій рубриці «Тогобічна література» – оповідання «Дурень» Юрія Смолича (№ 1-2, 1938).

Низка прозових публікацій підписані загадковим псевдонімом «Арета». До речі, про малознаних авторів. Поміж дуже різноманітних публікацій перекладної прози, в часописі «Назустріч» знаходимо твори Аліни Лян. Це польська письменниця, справжнє ім’я Пауліна Ландау. У Польщі її знають насамперед завдяки роману «Комета Галлея» з колажним оформленням. Згідно з даними архіву Рінґельблюма, Ландау померла 1941 року у Варшавському гетто від тифу.

Критика в «Назустрічі», як виглядає, часто мусила виконувати просвітницьку, «пояснювальну» роль (подібно до згаданих інтерв’ю).  Так, у № 15 (1934) Михайло Рудницький у статті «Апокаліпса буденщини» розповідає «на пальцях» про роман Джеймса Джойса «Улісс», одночасно іронізуючи з незвичності форми цього твору (тобто символічно стаючи разом із непідготовленими читачами) та обґрунтовуючи (натягнуто-позитивістськи), для чого такої форми було вжито. А Ярослав Гординський (батько Святослава Гординського) у № 22 (1934) на більш академічному рівні тлумачить прозові експерименти у творчості Олекси Слісаренка. Степан Левинський у № 14 (1935) знайомить з особливостями традиційної японської поезії.

У часописі регулярно публікувалися й огляди. У № 2 за 1935 рік свій огляд пропонує увазі читачів Святослав Гординський, знайомлячи їх із книжками Богдана-Ігоря Антонича, Наталії Лівицької-Холодної, Юрія Косача та Євгена Маланюка. Він вибудував цей текст на пошуку досягнень і недоліків цих книжок та примудрився процитувати й Маяковського, й Герінга (до речі – ще одна «змичка» з умовними «правими» – в № 4 за 1936 рік Гординський опублікує ще й програмову статтю про це поетичне середовище з акцентом на постаті Олега Ольжича, якого він атестує речником нового літературного покоління). А в другому числі 1936 року Михайло Рудницький опублікував огляд «21 книжок за 12 місяців» (наближений форматом уже до сьогоднішніх оглядів), у якому, між іншим, встигав критикувати деяких авторів за дієслівні рими. Окремо потрібно згадати огляд відомого білоруського літературознавця Янки Шутовича «Сучасна білоруська література», супроводжений перекладами окремих білоруських поезій: Алесь Дудуар, Наталя Арсеньєва, Максим Лужанін, Максим Танк, В.Васільок, Янка Купала, Міхась Машара.

Активно друкували в «Назустрічі» матеріали історико-літературного характеру. Поміж прикладів – «Літературна діяльність Симона Петлюри. У 20-ліття смерти» Володимира Дорошенка (№ 10, 1936) і «Перші українські переклади Гайне», стаття О.Дніпровського в № 5, 1935.

З’являлися тут і такі трохи несподівані публікації, як чимала добірка любовних листів відомих людей. 

«Назустріч» як енциклопедія образотворчого мистецтва

Якщо у сфері художньої літератури, маючи модерністичні й авангардні симпатії, редакція «Назустрічі» не наважилася дуже вже занурюватися в експериментальну творчість, то в просторі візуальних мистецтв вони дозволяли собі значно більше. Так, іще в перший рік видання систематично виходять публікації, пов’язані з Олександром Архипенком, всесвітньо знаменитим українським авангардним митцем.

У № 9 за 1935 рік виходить стаття Івана Іванця про художника Осипа Сорохтея. У тому ж номері В.Ласовський розповідає про виставку польського художника Владислава Ляма та проводить паралелі між його творчістю та роботами українського художника Миколи Глущенка. Про Глущенка йдеться у веселій статті Володимира Ласовського «Нікольо Глущенко. Паризький красунь, богеміст ще й маляр (з нагоди його збірної вистави у Львові)» (№ 2, 1935). У № 7 того ж року той самий автор пише аналогічну статтю «Пабльо Ковжун» і навіть власноруч готує для неї фотоколаж. Сам Ковжун у № 4 (1936) представляє читачам художника-«бойчукіста» Івана Падалку, а в четвертому числі за 1938 рік – Володимира Баляса.

«Назустріч» знайомить і з багатьма іншими художниками: Павлом Громницьким (авторка статті Анна Тарасевич-Ортинська), Єлизаветою Скоропадською (Ярослава Музика), Леонідом Перфецьким (Святослав Гординський), Михайлом Андрієнком (Іван Іванець), Галиною Мазепою (Степан Левинський), Марґіт Сельською («м.р.») тощо. Чимало матеріалів присвячено Олексі Новаківському.

Усі ці тексти супроводжує досить багатий матеріал ілюстрацій-репродукцій. Звісно, в тодішніх друкарських технологій були серйозні обмеження, та все ж репродукції інформативні. Ефектне враження тут справляють хоч хокеїстки Галини Мазепи (1935, № 1; до речі, пізніше цю роботу атрибутуватимуть 1980-м роком – або помилково, або через те, що художниця створила нову версію), хоч «Турецький ляльковий театр» Олекси Грищенка (№ 1-2, 1938). Останній твір нагадує про знамениту Грищенкову книжку спогадів «Мої роки в Царгороді», теж наново актуалізовану сьогодні.

В образотворчому мистецтві часопис «Назустіч» перебував у тісному зв’язку з організацією АНУМ (Асоціація незалежних українських митців). Що й не дивно, коли знати, що Святослав Гординський був одним із засновників асоціації, у якій переважала авангардна й модерністична естетика, поєднані з чіткою українською національною орієнтацією. Важливо відзначити, що АНУМ працювала і в західній діаспорі, й у Західній Україні. У «Назустрічі» регулярно висвітлювались анумівські виставки.

Дзвінка Воробкало в статті «Мистецтво для нації» vs «Мистецтво для мистецтва» на сайті «Збруч» та Оксана Середа в статті «Святослав Гординський як редактор, публіцист і мистецький критик» у «Збірнику праць Науково-дослідного інституту пресознавства» розповідають про те, що в 1937 році відбулось охолодження відносин між «Назустріччю» та АНУМ. Причиною, з посиланням на Павла Ковжуна, називається редакційна політика Осипа Боднаровича, який «почав міняти обличчя цього орґану». Але суть конфлікту залишається туманною. Зате коли редакцію очолив Гординський, «анумівці» повернулися до співпраці.

Можливо, саме матеріали про образотворче мистецтво найцікавші в «Назустрічі».

Одруження Чарлі Чапліна і ворожіння українських театралів

Про кіно «Назустріч» писала часом діаметрально протилежні речі. З одного боку, розмови з українським емігрантом і режисером-експериментатором Євгеном Деславом (Євгеном Слабченком), творцем, зокрема, «Маршу машин» та «Електричних ночей» (1934, № 9 і 14). З другого – замітка про плани Чарлі Чапліна одружитися (№ 8, 1936) і про те, як Ґрета Ґарбо вимагає «підвижки платні» (№ 16, 1934). З’являлися також дещо химерні повідомлення такого типу:

Канцлєр Німеччини, Гітлєр, каже собі показувати кожну нововиреалізовану фільму і коли вона як слід не викінчена під мистецьким оглядом, приказує мерщій нищити неґатив, щоб немистецьких фільм не поширювати за кордоном.

Або:

У Німеччині йшли довгий час пропаґандові гітлєрівські фільми. Тепер власники кін ствердили, що дохід із них – ніякий.

Чи, зрештою, таке:

Рузвельт видав американським фільмовим виробництвам заборону продукувати кримінально-бандитські фільми.

І новина з Радянського Союзу:

Автор фільми «Біла гвардія» М.Булґаков, написав сценарій до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Цю фільму уже реалізують.

Про архітектуру писали зрідка. Поміж прикладів – переклад польської статті «Сучасний стиль» Станіслава Махнєвича, присвячений таким стилістичним тенденціям тогочасної архітектури, як конструктивізм, арт-деко, функціоналізм тощо.

Друкувались у «Назустрічі» систематичні повідомлення про концерти – як-от текст «Маємо нову пяністку» Василя Барвінського про концерт Марти Кравців у великій залі Музичного товариства імені Лисенка у Львові (1936, № 12). У № 17 за 1936 рік повідомляється про смерть польського композитора Станіслава Нєвядомського. В останньому числі видання (№ 10, 1938) є стаття про творчість українського композитора Юрія Пономаренка, який живе у Франції. А про «Весну священну» Ігоря Стравінського пише інший композитор, Антін Рудницький у № 15 за 1935 рік. Просвітницький характер має стаття Іванни Шмериковської-Приймової (помітної піаністки, віолончелістки, співачки) «Імпресіонізм у музиці» в № 21 (1934).

Степан Чарнецький у № 12 (1934) розповідає про українських театральних актрис. Йосиф Стадник у № 2 (1935) змальовує становище українського театру у Львові 40 років тому. А актриса Соня Бей (№ 2, 1936) у нарисі «Що кому виворожила кутя» змальовує різдвяно-театральну атмосферу під час гастролів у Дрогобичі, де трупа ворожила на Свят-Вечір. Марія Пастернакова в № 1 (1936) написала коротеньку розвідку «Давня й сучасна пантоміма».

У часописі «Назустріч» була досить мінлива рубрика культурної хроніки. Сатиричні й іронічні тексти, бувальщини й анекдоти часто концентрувалися в рубриці «Летіло 40 сорок» на останній шпальті. У 1938 викристалізувалась окрема рубрика «Сатира». Час від часу редакція листувалася з читачами, точніше давала відповіді на не наведені читацькі листи, що мало трохи кумедний стилістичний ефект: «За надіслане дякуємо. Постараємося використати. Привіт». Або: «Не піде».

Тематичні акценти. Емансипація, Шевченко, Радянська Україна

Нерідко виходили числа, в яких переважала одна тема, часто календарного характеру. Деякі березневі номери присвячували Тарасу Шевченку. А № 12 у 1934 році практично повністю пов’язаний з проведенням у Станіславові Українського жіночого конгресу. Власне, маємо «жіноче число», монотематичне, але внутрішньо суперечливе. Тут є і матеріали про письменниць та художниць, про учасниць визвольних змагань, актрис і музиканток тощо. Але цікаво, що коли одні тексти просто нейтрально розповідають про своїх героїнь, то в інших (як-от у статті Михайла Рудницького «Від Еви до еманципантки») не складно побачити прихильність до жіночої емансипації, але паралельно з’являються й публікації, сповнені патріархальних стереотипів. Наприклад, текст «Жіноцтво» Андре Моруа на першій шпальті (тобто не без претензій на програмовість) із пасажами на зразок «Жінки у всякому окруженні залишаються жінками і можуть бути щасливі тільки в світі почувань».

Постійною невичерпною темою «Назустрічі» з числа в число залишалося культурне життя Радянської України. Як уже зазаначалося, редакція намагалася давати огляди книжок з УСРР. А Павло Ковжун у № 9 (1935) розкритикував пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові авторства Матвія Манізера – причому, в цій критиці велику роль відіграють суспільні, національні резони (зокрема, «накинутість» іззовні концепції пам’ятника, створення його без участі українського суспільства тощо). Пізніше подібний відгук дістав і київський пам’ятник. «Радянським Шевченкам» явно протиставляли скульптуру, над якою працював Олександр Архипенко (№ 11, 1935).

«Назустріч» повідомляла про розстріли та ув’язнення українських письменників та інших інтелектуалів упродовж хвиль сталінського терору. З’являлися публікації репресованих, розповіді про них, друкувалися присвячені їм художні твори. Друкувались і епізоди з матеріалів сталіністської державної критики, навіть уривки «самокритики» і каяття письменників (наприклад, Максима Рильського).

Цікаво, що в дописах про становище в УСРР автори «Назустрічі» ключовою постаттю нової реальності (з її гіршими умовами, ніж у 1920-х чи навіть на самому початку 1930-х) називали Павла Постишева. Існувало навіть означення «режім Постишева». Це, зрештою, корелює з даними істориків про особливі повноваження Постишева та роль «емісара», а також із тим, що Постишев досить виразно запам’ятався населенню Радянської України (зокрема, й легендами про його особисті відвідини-ревізії «звичайних магазинів»).

«Назустріч» сприяла синтезу культурних досягнень Західної України, УСРР та західної діаспори. Це, звичайно, була одна з причин регулярних критичних нападів на видання з боку націоналістів, насамперед «вістниківського» кола (попри особисті контакти з правими літераторами та згадану вже увагу «Назустрічі» до їхніх публікацій).

Поряд із радянською трагедією редакція часопису «Назустріч» мусила реагувати на іншу катастрофу – тріумфальну ходу фашизму і нацизму. І якщо в перші роки відгуки на експансію Німеччини та меншою мірою Італії бували здебільшого скептичні чи іронічні, то в 1938 році з’являлись і матеріали не без прихильності до цих процесів (про те, наскільки це пов’язано з переформатуванням редакції, наразі можна лише здогадуватися). Скажімо, в № 9 вийшло щось на зразок колонки в рубриці «Крапка над І». Автор, схований під нерозшифрованим псевдонімом «Не-фільософ», після зайняття Австрії трактує долю Чехословаччини вирішеною та вважає, що українці не співчувають цій державі, яка не зробила нічого, щоб вони хотіли її підтримувати чи захищати (читається і як натяк на Польщу). На його думку, поміж українців розповсюджена парадоксальна симпатія до німців попри пряму загрозу їхню вторгнення на українські етнічні території. Причому тон тексту не виказує несхвалення такого парадоксу. Що ж, і в цьому сенсі «Назустріч» – цікавий документ настроїв частини української інтелігенції тих часів. При цьому я не зауважив у виданні антисемітських публікацій, натомість тут з’являлися матеріали з цілком позитивним ставленням до єврейської громади, а в тому ж числі, що й згадана колонка про Чехословаччину, вийшла стаття про збірку перекладів української поезії та пісень їдишем.