«Нове мистецтво»: неофіційний погляд офіційного органу

Редактор формальний…

Коли хоча б трохи знати історію журналістики наших 20-х, то зовсім не дивують два факти. Перше: журнал робила одна людина. Друге: ця людина — не та, котра зазначена в самому журналі. З «Новим мистецтвом» було точно так само.

Офіційно редактором значився Микола Христовий — начальник відділу мистецтв Головполітосвіти НКО, тобто, по суті, фундатор і куратор журналу в Наркомосі.

Попереду Микола Христовий (1894–1938) літераторствував під псевдонімом Аргат і навіть видав одну маленьку книжечку. Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт» (член ЦБ «Гарту»). А 1924 року він очолив відділ мистецтв при Народному комісаріаті освіти. Позаяк окремого комісаріату культури не існувало, а культурою й освітою разом завідував Наркомос, Христовий у сучасному розумінні був міністром культури.

Принагідно анекдот про Миколу Христового, що зберігся в мемуарних нотатках Юрія Смолича: «Як відомо, один із засновників першої Спілки пролетарських письменників “Гарт”, але за все своє “літературне” життя написав одним-одне, на десять сторінок оповідання “Дід Євмен”. Потім став завідуючим відділом мистецтв (як тепер — міністр культури) у Головполітосвіті НКО УРСР. Я був у нього інспектором театрів. Колись, року, мабуть, двадцять п’ятого чи шостого, ми поїхали в командировку до Москви і Христовий повів мене в ресторан, щоб з’їсти знамениту в старій Москві “гур’ївську кашу”. Випили пляшку вина, з’їли щось і ту кашу, а тоді розплачуватись. І це вперше за час НЕПу ми потрапили в розкішний ресторан: офіціант, що нам подавав, — у фраці і всім виглядом схожий на посла великої держави, нас просто пригнічував своєю зовнішністю (ми були у френчах ще фронтових часів). Христовий, ніяковіючи, питає мене: як же бути, чи давати “на чай”, як це велося в старій Москві (він вчився в Московському університеті), чи незручно якось такій поважній особі? Я кажу: а ви його самого запитайте. Христовий наважився і питає офіціанта: “Скажіть, а як у вас тепер, залишають “на чай”?” Дипломат у фраці став в осанисту, величаву позу й відказав: “У нас у профспілці кажуть, що брати на чай некультурно. Але я думаю, що полтинник краще культури…”».

Христовий справді був людиною освіченою, навчався він у Московському народному університеті імені Шанявського, а після того, як пішов із НКО, був директором по черзі Київського оперного театру (1929–1933) і Музею мистецтв ВУАН. З нього був хороший управлінець, отож йому треба було тільки вдало підбирати кадри, розподіляти роботу й керувати. Він із цим успішно впорався. І на фактичного редактора журналу «Нове мистецтво» запросив друга своєї юности. (Про Христового додам, що його вперше заарештували 1933 року, засудили до трьох років заслання, вдруге заарештували 1937-го й розстріляли).

…і редактор фактичний

Те, що Василь Онисимович Бутенко (1896–1940) з юнацьких літ товаришував із Христовим, не означало, що в «Нове мистецтво» він потрапив по блату, а не за професійні якості. Хоча нічого в його дотеперішній біографії не видавало мистецтвознавця.

Це була дуже авантюрна біографія, а втім, у ті роки ні в кого не було інакшої. Василь Бутенко спершу потрапив на фронт Першої світової. Після Лютневої революції його на його прохання відрядили в українізований полк, а згодом він опинився в Києві, самовільно покинув військову частину, явився в штаб Петлюри й там уже й залишився. Під час Гетьманату після арешту й звільнення Петлюри разом із ним утік до Білої Церкви, в таборі січових стрільців зустрівся з Євгеном Коновальцем, брав участь у повстанні проти гетьмана. Бутенко був комендантом ставки, командував куренем, очолював канцелярію головного отамана. З військом відступав у Вінницю, Кам’янець-на-Поділлі, аж до Каліша в Польщі. У 1921 році вступив до Варшавського університету, та ще в Каліші дізнався, що у Варшаву прибула радянсько-польська репатріаційна комісія, у якій був і його давній друг Микола Христовий… До нього й звернувся Василь Бутенко. Відбув піврічний арешт і повернувся в Україну. Спершу поневірявся в рідному селі на Полтавщині, потім у Ромнах, та його скрізь звільняли як «білогвардійця». І тоді Бутенко поїхав у столицю, знову до Христового.

Юрій Смолич, сам один із головних дописувачів часопису, розповідав у спогадах: «Журнал “Нове мистецтво” робила одна людина — “одна за всіх”. Начальник відділу мистецтв числився відповідальним редактором, але часу на журнал, звісно, не мав, і фактичний редактор діяв одноосібно й самочинно: писав, редагував, верстав, правив коректу й навіть здійснював експедицію — в ті часи так працювали майже по всіх журналах, і журнали робили одна-дві людини».

Для своєї нової діяльности Василь Бутенко взяв псевдонім — Хмурий. Кажуть, у нього в роду справді було багато похмурих людей. Актор «Березоля» Мар’ян Крушельницький згадував, що березільці дуже любили редактора «Нового мистецтва» за найкоротшу і найвлучнішу рецензію на їхню виставу — ексцентріаду «Шпана» в постановці Фавста Лопатинського: «Прийшов Хмурий. Веселий вийшов».

Кімнатка при театрі

Те, що Василь Хмурий сам-один робив щотижневий журнал, який писав про всі галузі мистецтва в Україні, не означає, що Хмурий був автором і всіх текстів у журналі. Він переважно сам-один (іноді все-таки в товаристві Миколи Христового) працював у редакції. Зрештою, їхнє редакційне приміщення і не могло прийняти розширений штат. Попервах для «Нового мистецтва» виділили кімнатку в будівлі державного театру на Сумській, тоді її займала трупа театру імені Франка. «Нове мистецтво» виходило з жовтня 1925 року, «Березіль» помінявся з франківцями й перебрався в Харків лише за рік.

У спогаді Юрія Смолича про Максима Рильського є цікавий епізод. Вони зайшли в редакцію журналу «Всесвіт» (який був при редакції урядової газети «Вісти ВУЦВК»), а потім «опинилися двома поверхами нижче — в літературній більярдній та “забігайлівці Парфішки”». Парфішка — маклер у більярдній «Зірка» та господар ресторану при більярдній, знаменитий більярдист у Харкові 1920-х. Більярдна «Зірка» містилася на першому поверсі будинку по вул. Сумській, 11, де на другому поверсі розташувалася редакція газети «Вісти ВУЦВК».

«Ми вийшли з підвалу Парфішки пізно — десь, мабуть, після одинадцятої, бо в театрі поруч уже закінчилася вистава: приміщення театру стояло темне, без вогнів. Та коли ми проминали театральний під’їзд, то побачили, що у вікні праворуч головного входу — світиться. Тоді, ще до реконструкції приміщення, тут була невеличка кімнатка — адміністраторська, в якій тимчасово розташовувалася редакція журналу “Нове мистецтво”».

Усе правильно, крім того, що це було не тимчасово, а назавжди. Василь Хмурий тут працював весь час виходу журналу, бо і в останньому числі за 1928 рік зазначено адресу редакції: вул. Карла Лібкнехта, 9. Вулиці назву повернули, нині вона Сумська, а от театр тепер називається імені Шевченка. Адреса ж будинку не змінилася з 1920-х років.

Автура

Журнал висвітлював усі галузі — писав про театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво. По суті, це був журнал мистецької критики, адже він містив відгуки на поточні події, театральні, музичні й кінорецензії, оглядові статті, інтерв’ю з митцями, програми харківських театрів і кінотеатрів на найближчий тиждень, хроніку мистецьких подій, зокрема з провінції, афіші, оголошення і навіть списки п’єс, дозволених до вистави Репертуарним комітетом. Чого не бувало в журналі, так це статей з історії мистецтва — для цього існували літературно-мистецькі щомісячники, як-от «Червоний шлях» у Харкові та «Життя й революція» в Києві.

Відтак Хмурий мусив залучати до роботи в журналі представників різних сфер мистецтва, і головне — людей талановитих. На допиті 1933 року він розповідав: «Часто ми з Христовим обговорювали питання про те, як створити кадри критики мистецтва. Христовий висував думку, що треба до цієї справи залучати літераторів, сам він був пов’язаний із літературною групою, яка пізніше створила ВАПЛІТЕ. З цієї групи до роботи в журналі було залучено Хвильового, Копиленка, Аркадія Любченка. […] У театрі Франка я мав зв’язки з питань журналу з Юрою Гнатом. Зустрічався я в Харкові з Анатолем Петрицьким, який жив у Кам’янці в 1920 році, де я з ним і познайомився».

Справді, у «Новому мистецтві» з першого номера друкувався Остап Вишня, більшість цих його текстів склали збірку «Вишневі усмішки театральні» (1927). Тут 1926 року Микола Хвильовий опублікував відому статтю «“Золоте черево” як вихід із репертуарного тупика».

А проте головними все-таки були професійні рецензенти, фахівці — театрознавці, музикознавці, мистецтвознавці, а також і самі люди мистецтва. Скажімо, буквально з першого номера журнал запровадив анкетування: спочатку розпитували режисерів усіх найбільших театрів країни про перспективи нового сезону і надалі теж не відмовлялися від різних анкет. У «Нове мистецтво» дописували театральний діяч Ісак Туркельтауб, драматург Яків Мамонтов, режисер Леонід Болобан, композитор Пилип Козицький, музикознавець Я. Юрмас (справж. Юрій Масютин), літературознавець і критик Микола Плеський, художник Антін Комашка, театрознавець і кінознавець Марк Шелюбський, а також діячі, про яких ми сьогодні нічого не знаємо, як-от Юрій Жігела чи Володимир Волховской.

Трохи менше, ніж про театр і музику, «Нове мистецтво» писало про малярство. Крім оглядів усіх знакових виставок, журнал містив критичні портрети художників, статті про скульптуру, кераміку, порцеляну, декоративно-прикладне мистецтво. А перше число в жовтні 1925 року відкривала стаття Василя Хмурого про його давнього друга Анатоля Петрицького. Уже незабаром вона розрослася і обернулася на ґрунтовне дослідження — передмову до знаменитого альбому художника «Театральні строї» (1929).

Журнал публікував статті про мистецтво за кордоном, зокрема про кіно й театр, про творчість Анрі Матісса, про московські й ленінградські театри, неодмінно писав про всі помітні й непомітні гастролі в Україні, про українську радянську порцеляну й розкопки в Геркуланумі.

А все-таки в рекламних оголошеннях «Нове мистецтво» фігурувало як «театральний тижневик». І крен у бік театру проявлявся цілком виразно, недаремно навіть приміщення редакції було в театрі. Крім того, журнал містив багато матеріалів про шляхи розвитку театру, диспути й тези, промови й доповіді з різних питань керівників Наркомосу, проблемні статті й інтерв’ю про театр музкомедії та жанр оперети, про театр для дітей (означення ТЮГ тоді ще не знали), ляльковий театр, створення нового оперного театру в Києві, самодіяльні гуртки й театри тощо. Коли згодом журнал відкрив своє представництво в Києві, то кімнатку для редакції знову знайшли в приміщенні театру імені Івана Франка. Відтоді для київських читачів готували спеціальний додаток із програмками й лібрето всіх київських театрів.

Європейський вуркаган

Більшість цих імен публіка прекрасно знала. Скажімо, Ісак Туркельтауб — відомий театральний критик, ще з початку 20-х заробив собі репутацію. Яків Мамонтов уславився як поет і драматург із передреволюційної доби. Що вже казати про улюбленця мільйонів Остапа Вишню! Усі вони одночасно були авторами й дописувачами багатьох інших видань. Тож коли з осени 1926 року до Харкова перебрався «Березіль», а театр Франка поїхав у Київ, перед Василем Хмурим постала нелегка проблема: хто в його журналі стане рецензентом «Березоля»? Йона Шевченко й Ісак Туркельтауб уже були зайняті в газетах «Комуніст» і «Пролетарий». І тоді Хмурий звернувся до інспектора театрів у відділі мистецтв НКО Юрія Смолича…

Це було вперше і востаннє, коли Смолич виступав під псевдонімом. Через багато років він згадував, як Хмурий «…запропонував мені взяти на себе “Березіль” — від першої його вистави в Харкові. Я відмовився. Адже я зобов’язаний був би висловлювати офіційне судження відділу мистецтв, тобто НКО?.. От тоді ми й підібрали мені псевдонім: доволі примітивний переклад мого імені й прізвища на французьку мову — Жорж Гудран.

Тепер все це смішно згадувати, а скільки тоді виникало непорозумінь і траплялось курйозів.

По-перше, непорозуміння в самому колі театральних рецензентів. Не знаю, як тепер, а тоді так повелося, що сиділи на прем’єрах усі рецензенти разом і обмінювались думками за ходом дії на кону. Отже, до кінця вистави сама собою викристалізовувалась наче спільна позиція в оцінці спектаклю — театральні рецензенти виступали здебільшого єдиним фронтом. І от сиділи на рецензентських місцях (кожна газета мала постійне місце для свого рецензента), а крісло журналу “Нове мистецтво” на прем’єрі залишалось… порожнє. Я пильнував свого “алібі”, старанно беріг своє псевдо і взагалі, бувши інспектором театрів, величаво возсідав на одному з двох крайніх від внутрішнього проходу крісел у першому ряді, що були постійними місцями відділу мистецтв НКО. І проте надходила субота (день виходу тижневика “Нове мистецтво”) і там неодмінно з’являлася стаття — огляд чергової прем’єри, належна перу якогось нікому не відомого, таємничого Жоржа Гудрана. І що найбільше дивувало всю корпорацію рецензентів, — у тій статті раз у раз лунав зовсім безпосередній відгук на ті суперечки, які виникали між рецензентами, коли вони у своєму найтіснішому, майже конспіративному колі обмінювались думками. В це коло допускались лічені по пальцях штатні рецензенти — п’ять-шість чоловік, і я між ними теж — як старий колега по роботі та представник відділу мистецтв, думка якого для рецензентів, звичайно, теж важлива… Дивна річ, але, либонь, аж на другий чи третій рік усі дізналися, що це я виступав під псевдонімом…».

А тепер слово тим, хто здогадувався про містифікацію і прагнув її розгадати. Один з чільних березільців харківського періоду, актор Мар’ян Крушельницький, розповідав: «То були часи веселих мистецьких містифікацій, ми жили молодо й винахідливо. Коли із Смолича не вийшло актора, він подався в рецензенти. А тут, на лихо, його призначили ще й нашим начальством, — він став інспектором Головполітосвіти. До “Березоля” далеко не всі ставились приязно, і відділ мистецтв нас постійно критикував. Отже, Смолич нам не раз допікав уїдливою критикою — на переглядах вистав і обговореннях. Зате якийсь невідомий нам рецензент постійно заперечував усі тези Смолича, — ці рецензії було написано гостро й талановито, автором їх був якийсь Жорж Гудран. То були кращі рецензії на “Березіль”! Нам страшенно кортіло дізнатися, хто ж це такий. Те, що Жорж Гудран — це прямий переклад на французьку мову прізвища Юрія Смолича, нам якось і на думку не спадало. Секретом Полішинеля це стало вже потім, а тоді…

Одного разу ми цілою делегацією пішли до редакції “Нового мистецтва”, ніби у справі — йшлося про молодіжний номер, присвячений комсомольським виставам. Взяли із собою гарненьку Бабіївну, ми були з Балабаном, ще хтось, здається, Титаренко, ну, і Чистякова, звичайно. Прийшли — і повели балачку про те про се, намагаючись між іншим випитати, хто ж цей таємничий Жорж Гудран. У редакції саме сиділи Христовий, він тоді був за редактора, Василь Хмурий […]. А за хвилину нагодився Майк Йогансен, колоритна така постать у нашій літературі, взагалі чоловік страшенно цікавий, про нього зараз ніхто зеленого понятія не має…

Так от, коли ми надто активно “пішли в наступ”, вони — Хмурий та Йогансен — на хвилинку вийшли, залишивши нас на редактора, людину досить сувору, а потім повернулись і прочитали експромт».

Експромт під назвою «Жорж Гудран: фас і профіль» починався й завершувався так:

Ось вам знимка моментальна:

Окуляри, чуб… і хвіст.

Біографія скандальна:

Реаліст-рецидивіст.

[…]

Одягається, як денді,

Не горілку п’є, а бренді, —

Хто ж такий цей Жорж Гудран?

Європейський вуркаган!

Гудран спокійно пописував рецензії добрих два роки і зник з обрію так само несподівано, як з’явився, зовсім не через викриття. Він помер своєю смертю. Смолич покинув урешті-решт інспекторство в Наркомосі і поновився як штатний рецензент у газеті «Вісти ВУЦВК», отож йому вже не треба було ховатися за псевдонімом. І все-таки один із колег його таки розгадав: театральний критик Йона Шевченко вичислив Смоличеві стилістичні ходи, але зберіг цей секрет. А Курбасу Смолич відкрився сам, після того, як його звільнили з «Вістей» за позитивний відгук про «Народного Малахія».

Мистецтво рецензії

Панували в «Новому мистецтві» рецензенти, але чим вони відрізнялися від інших? Адже актуальні відгуки на спектаклі, симфонічні й естрадні концерти, виступи капел, хорів, навіть на циркові вистави містила кожна порядна газета: як всеукраїнська, так і регіональна щоденна періодика. А проте «Нове мистецтво», що виходило накладом 2 тисячі, згодом 3 тисячі (плюс 100–200 шт.) примірників щотижня, передплачували, купували і взагалі чекали по всій Україні.

Коли, вже після того, як журнал припинив виходити, Василь Хмурий зібрав усі свої рецензії докупи і вирішив видати книжкою, йому довелося написати передмову. Книжка виходила дуже строкатою, бо Хмурий доклав руку до різних сфер: він писав і про театр, і про кіно, і про образотворче мистецтво. Під обкладинкою з назвою «Нотатки про театр, кіно, просторове мистецтво» було зібрано, зокрема, статті Хмурого з «Нового мистецтва».

Передмову у формі діалогу він назвав вигадливо — «Щира й приязна розмова автора з читачем про сучасне українське мистецтво, про критику й про цю книжку». Треба визнати, що нинішнім дискусіям про те, якою має бути критика, є чого послухати в цій розмові. Переказати тут її всю немає змоги, але завершення про рецензію — стандартну й хорошу — може бути повчальним. На питання читача автор відповідає:

«Так от про рецензії. Стандартна рецензія не може бути чимсь іншим, ніж вона є — затулкою білого місця газетної шпальти, безоглядно скучним матеріалом. Тим-то я уникав і скількимога уникаю писати рецензії. І рецензійний крен у моїх нотатках, де він є, — це непереборений вплив оточення та ситуації. Самі ж нотатки я писав, дошукуючись форми газетного чи журнального фейлетону на мистецькі теми, що міг би заступити скучну й нікому непотрібну стандартну рецензію. Не мені судити, чи знайшов я цю форму. Навряд. Але я твердо переконаний, що тільки такий приблизно фейлетон здатний заохотити глядача піти подивитись спектакль, фільм або виставку й акцентувати увагу на певних моментах або одвернути його від якогось спектаклю чи фільму. На більше ж щоденна та тижнева преса в царині мистецтва не може претендувати — філософія не для її часу й спроможностей. І взагалі трохи комічно виглядає, коли беруться тлумачити спектакль тим, для кого він зроблений. Це для глядача. Для мистецтва ж той фейлетон, якого я дошукувався, мав би характеризувати оточення й споживача. А для історії він лишився б документом доби. Тепер, сподіваюся, ви знаєте, звідки легковажність, строкатість і рецензійність моїх нотаток. Піднесеність же та песимістичність, про які ви говорили, а також ті парадоксальні фрази, що не дали вам зрозуміти мого погляду на мистецьку ситуацію в них з того, що вони документ нашої доби. Я писав їх на галасливій вулиці нашої столиці. Не вимудровував з голови, а писав, як говорив про мистецтво з приятелями і що думав про нього, прийшовши додому зізі спектаклю, кіно й виставки. Я не певний, що доконав того, що задумав і хотів. Може, мій розум з’їла іржа. Так вона сідає з повітря».

Улітку «Нове мистецтво» не виходило. Журнал робив перерву разом із театральним і концертним сезоном, а потім відроджувався восени. 22 травня 1928 року вийшов здвоєний № 18/19 за той рік, а всього від початку це був № 88/89. Тут уже були підсумки сезону, що завершувався, й огляд літнього сезону в Харкові, а ще оголошення: «Видавництво журналу “Нове мистецтво” повідомляє всіх передплатників і контрагентуру, що з цього номера журнал припиняється на літній період і почне знову виходити з ЖОВТНЯ місяця поточного року». А проте в жовтні того року журнал не поновився, це було його останнє число.

Не відомо, що стало тому причиною. Хоча «Нове мистецтво» було офіційним органом відділу мистецтв НКО, тобто мінкультівським виданням у сучасній термінології й реаліях, журнал не був виразником якогось офіційного, схваленого відповідними органами погляду на мистецтво. У ньому регулярно друкувалися передові статті авторства Миколи Христового і Юрія Озерського — обидва високопосадовці Наркомату освіти, а поруч дискусійні статті й матеріали, які суперечили баченню НКО. Ба навіть містифікаційний Жорж Гудран, придумана Хмурим і Смоличем, — це теж прояв незалежної позиції журналу. Бо статті Гудрана суперечили офіційним оцінкам, які висловлював інспектор театрів у НКО Юрій Смолич.

Водночас «Нове мистецтво» не було якимсь органом нонконформістів, де збиралися вигнанці з інших газет і журналів, кому ніхто не надавав свої сторінки для висловлювання. Це був цікавий, дотепний і красивий журнал, який робили талановиті люди — критики й художники, де народився новий жанр — рецензії-фейлетону, який умів охопити всі сфери сучасного йому мистецтва і вчасно розповісти про нього читачам і читачкам. Журнал виходив лише чотири роки, але зростання накладу і якість матеріалів свідчать, що він був на часі — запитуваний і читаний.