«Сяйво»: перша спроба загального культурно-мистецького журналу

П’яний Чупринка благословляє авантюру

Саме першим загальномистецьким журналом Наддніпрянської України дослідники й називають часопис «Сяйво», що видавався в 1913-1914 роках. Його ініціатором став помітний український діяч, тоді ще зовсім молодий Павло Комендант (версію про Павла Ковжуна як засновника «Сяйва» дослідники вважають помилкою, плутаниною, пов’язаною з тим, що обидва персонажі мали вагомі підстави підписуватися «П.К.»). Цікаво, що у своїх стилістично колоритних, хоч і дещо короткуватих спогадах «Перший український ілюстрований журнал «Сяйво» Комендант змальовує ідею створення «Сяйва» як «імпортовану» концепцію. Мовляв, його приятель-скульптор Олександр Теремець повернувся до Києва з мандрівки до Парижа та поміж іншими обговореннями вражень раптом поцікавився, чому б оце Павлу та іншим активним і тямущим у мистецтві молодим людям не взятися за видання українського мистецького часопису? Якщо вірити цим мемуарам, саме завдяки такому абстрактно-риторичному поштовху ідея часопису і знайшла спершу ініціативну групу в особі самого Павла Коменданта і його приятеля Василя Василька (Миляєва), а також Олександра Корольчука (старший актор і режисер, за Комендантом, грав менш практичну, радше представницьку роль), а пізніше – й реалізувалася.

Отже, за згадками Павла Коменданта, вони з Василем Васильком взялися поступово домовлятися з потенційними авторами і жертводавцями, Олександр Корольчук отримав дозвіл на видання. Цікавий момент: у спогадах зазначено, що проєкту «Сяйва» категорично відмовився сприяти та допомагати Євген Чикаленко, він нібито заборонив газеті «Рада» за бартером опублікувати оголошення про появу нового журналу, підозрюючи, що це якась авантюра. Оповідає Комендант і кумедну історію, як до редакції ще не запущеного «Сяйва» завітав напідпитку поет Грицько Чупринка та запропонував одразу дати йому аванс за майбутній вірш, а коли отримав відмову, то запропонував вважати його своїм співробітником: «Співробітником вважайте, а писать не буду».

Зрештою, було зібрано гроші на те, щоб розпочати видання, номери намагалися видавати раз на місяць (вартість річної передплати була 3 рублі, окремого числа – 30 копійок). Зі слів Павла Коменданта, друкувати «Сяйво» було фінансово тяжко весь 1913 рік, аж поки вони з Васильком не передали на п’ятому номері проєкт у руки Івана Стешенка (за підтримки Олександра Вілінського й Миколи Біляшівского). Утім, як свідчать деякі сумовиті матеріали журналу, в 1914 році робота теж давалася непросто. Зрештою, саме 1914-го «Сяйво» й припинило діяльність – є дані, що це відбулося «через матеріальну скруту та постійні військові погроми у Києві», а в дослідженні Володимира Петрашика зазначається: «з вибухом першої світової війни «Сяйво» було заборонене російським урядом».

Обидві інформації дещо абстрактні. Сам Павло Комендант у дописі в «Бібліологічних вістях» (№ 1, 1927) стверджував, що журнал виходив «хоч і не регулярно до кінця закриття в день оголошення світової війни» – однак число 7-9 (липень-вересень) вийшло вже в умовах війни, про це повідомляє похмурий текст «Від редакції». На диво, в ньому є сподівання щодо подальшої роботи: «Цей тяжкий час переживаємо нині й ми, – весь великий край, оповитий тугою смерті. Припинилося і в нас духовне життя і, хоч не завмерло воно зовсім, але душі наші, зворушені надзвичайним становищем, налиті глибоким жалем, звертаються од мистецтва далі – туди, де не до мистецтва, не до життєвої, хоч би й високої забави. Цей настрій одбився і на нашій видавничій справі. Змінилися умови видання, – задзвеніли arma, замовкли musae, і погасло на кільки часу «Сяйво»… Нині пробиваеться перший його промінь… Чі є кому світити? Будемо сподіватись. А тим часом просимо читача вибачити нам, просимо помогти нам і памятати, що світло сяє тільки доти, доки є під ним багаття. І від того, як складатиметься читачами багаття їх спочуття, в значній мірі залежатиме й те, чі довго і як світлом і в прийдешньому році буде виблискувать наше «Сяйво». Будемо сподіватись». Так чи сяк, 1914 рік став останнім в історії журналу. Час від часу активізовувалося видавництво «Сяйво», але це зовсім інша історія.

Павло Комендант згадував, що для обкладинки першого числа редакції надіслав свої роботи молодий художник Антон Середа (1890-1961), знаний в історії українського мистецтва насамперед як графік, мистецтвознавець, педагог. Також оформленням «Сяйва» займався Павло Ковжун та ще один графік Охрім Судомора (1889-1968). Абсолютна стилістична домінанта «візуалки» журналу – український модерн (у розумінні поєднання інтернаціональних тенденцій модерну/сецесії/ар-нуво з впливами українського народного мистецтва).

Остання опера Лисенка і скандал із театром Садовського

У матеріалах часопису «Сяйво» відчувається виразний акцент на театральну тематику. Це пояснюється щонайменше двома причинами. По-перше, і Стешенко, й Василько, й Корольчук багато працювали в театральній сфері. По-друге, український театр в імперії Романових меншою мірою за, скажімо, літературу страждав від дискримінаційних обмежень і при цьому мав дуже виразне «національне обличчя» (зокрема, що важливо, й мовне), тож поставав однією з головних вітрин сучасної української культури.

У кожному номері виходили рецензії на вистави, загальніші матеріали про історію театру та тенденції його розвитку, повідомлення з гастролей різних труп, друкувалися тексти п’єс. Наприклад, у першому числі журналу надрукували симпатичне лібрето Людмили Старицької-Черняхівської до «опери-хвилинки» Миколи Лисенка «Ноктюрн». Ця одноактна опера (її дія відбувається у вітальні поснулого дому, за участі статуеток, портретів, цвіркунів та ще служниці, яка, прибираючи, дратується «малюнками старечими», «облупленим камінням», мовляв, краще «пани» купили б «на товчку» «в блескучих рамцях» «рожевих, ловкіх панночок») вважається останнім твором Лисенка. А нещодавня смерть легендарного композитора стала однією з провідних тем номера. У цьому ж числі з’являється початок науково-популярної розвідки Івана Стешенка «З історії української драми 19-го віку», розділ «Драма до Котляревського».

Поміж інших вагомих матеріалів можна згадати текст знаменитого дослідника Костянтина Широцького про оформлення, сценографію старого українського театру та великий «етюд» Миколи Вороного про актора Михайла Щепкіна (обидва в № 7-9, 1913 рік).

Власне, публікації досліджень, узагальнювальних есеїв чи й лібрето, п’єс демонструють амбіції «Сяйва» бути серйозним журналом. Інша річ, що й аналіз, і узагальнення подекуди бували однобокими й наївними – в тій-таки «Драмі до Котляревського», скажімо, прочитуємо нав’язливі закиди до старої драматургії, що в ній «мало життя» і не «народня» мова, і забагато церковності. Це, звісно, досить далеко від дослідження сутності явища.

У № 1 за 1913 рік вийшла рецензія на виставу «Зачароване коло» в Театрі Миколи Садовського, підписана псевдонімом «Mortalis». Під псевдонімом ховалися самі Комендант і Василько. За спогадами, рецензія призвела до невеличкого скандалу, адже була досить критична, а театр Садовського мав поміж української громадськості непорушний авторитет. Що ж, скандал, вочевидь, привернув певну увагу до новоствореного видання. Хто ж такий був «Mortalis», як твердить Комендат, залишилося для театральних і навколотеатральних кіл таємницею. Треба відзначити, ця рецензія справді ретельна й уважна, з цікавими та показовими характеристиками постановки, оформлення, гри акторів тощо, але й не без кумедних загальників на кшталт «Щоб гарно провести роль, артисту треба раніш зрозуміть її». Подібні наївні, тривіальні ескапади взагалі були проблемою дуже багатьох публікацій «Сяйва» протягом цілого його існування.

Театральна тематика була однією з головних у рубриці «Хроніка» (від якої, до речі, не особливо відрізнялась і рубрика «Усячина»), що складалася з інформаційних повідомлень різного обсягу та з різних царин культури й мистецтва. Тут з’являлися повідомлення про гастролі численних українських труп (у різних частинах України та регіонах із помітною українською присутністю – взагалі, «Сяйво» регулярно писала на різні теми не лише у зв’язку з Наддніпрянщиною, надходили повідомлення і з Галичини, з Кубані тощо), а також про інші події, від створення нових музеїв до появи нових помітних будівель. Ось, наприклад, звістка в № 2 (1913 рік) про заснування полтавським губернським земським зібранням стипендії імені Лисенка при Київській Імператорській музичній школі. «Стипендія даватиметься тілько полтавцям православного віроісповідання». А є курйозні повідомлення (той-таки номер): «Роспад трупи. В гор. Карачеві Орл. губ. (Орловської губернії – О.К.) роспалась трупа д. Заглоби. Артисти опинились в дуже скрутному становищі, а сам антрепринер д. Заглоба, поступив і ілюзіон співать куплети, та танцювать. Ця принадна кар’єра антрепренерова і спричинилася до роспаду трупи». У № 4 (1914) є розрахунки, що трупа Садовського на гастролях в Умані отримувала близько 400 рублів на кожній виставі. А в № 5-6 (1913) надрукували коротеньку замітку «Мусульманський театр» про татарську драматичну трупу «Саяр», текст, позначений антиколоніальною культурницькою солідарністю. 

«Докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка»

Очікувано, що література в «Сяйві» – насамперед поєднання активного тоді раннього модернізму, символізму (у досить м’яких формах) та продовження романтичних і реалістичних традицій ХІХ століття. А от на розгортання футуризму журнал відреагував хіба іронічною заміткою, і то на російському матеріалі. З «грандів» тогочасної літератури тут публікувався Іван Франко – «Притча про двох рабів» у № 4 за 1913 рік. Важливим фактом була присутність таких поетів, як Олександр Олесь, Микола Вороний. Та й Грицько Чупринка після описаної вище історії з авансом таки дійшов спільної мови з «Сяйвом». Так, у тому-таки четвертому числі 1913 року вийшли одразу вірші Олеся, Вороного і Чупринки, що, звісно, не може не нагадати про поезію «Парикмахер» Михайля Семенка 1916 року.

Ось опублікований тоді вірш Чупринки «Роздвоєння»:

Душно. Жарко. Лоб мокрів.

Став частішим серця стук.

Як в горнилі душу грів

Нестерпуча мука мук.

Грають, мають смертні крила;

Никне радісна мета;

Ясно мариться могила

І таємна ніч свята; –

 

Ніч палкого перетвору

І роздвоєння краси; –

Швидче ж, нічко, вгору, вгору

Дух од тіла однеси!

Вся в огні душа зів’яне

Під ворожий злісний сміх;

Вкрив очі смертний гріх.

 

Все забуду, все забуду,

Все в повітрі потушу;

Тут оману і облуду

Разом з тілом залишу.

Світлі, чисті ідеали

Передам я небесам;

 

Все ж, чим мене обсипали,

Одмести я хочу сам.

Радо мріється могила

І таємна ніч свята.

Слабне, никне давня сила

Сяє зіркою мета.

Поміж інших помітних літераторів і літераторок 1900-1910-х років у «Сяйві» публікувалися, до прикладу, Христя Алчевська та Микола Філянський. З’являлися тут і ранні тексти двох майбутніх класиків української літератури ХХ століття: Павла Тичини та Максима Рильського. Є дані, що Рильський був взагалі заангажований у роботу часопису. Пропонуємо один із його віршів, друкованих у «Сяйві» (№ 1, 1914):

Крізь арку сонце червоніє,

Каміння сіре золотить,

І з ледве-чутним щебетанням

Низенько ластівка летить.

 

І знову – город. Знову люди…

А там десь – со[н]яшні краї,

І дівчина в одежі білій,

І сни дитиннії мої…

А в третьому номері (1914 рік) з’явився диптих без назви Павла Тичини:

Гаптує дівчина й ридає —

Чи тож шиття!

Червоним, чорним вишиває

Міні життя.

 

Танцюють згуки на дзвіниці,

І плаче дзвін.

Я йду. Мій шлях то із костриці,

То із жоржин.

 

Тумани линуть вгору, вгору,

А хмари — вниз.

Чому я не люблю простору,

Як я без сліз?

 

Я ввечері цілую рожу

І кличу сум.

Чому, чому я жить не можу

Один без дум? (…)

 

Інші поети, присутні в журналі (як-от Олесь Жихаренко, Іван Цітович чи сам Іван Стешенко), переважно представлені значно слабшими текстами.

З прозових публікацій «Сяйва», можливо, найбільше привертає увагу оповідання Якова Мамонтова «Червоні зорі» у № 5-6 (1914 рік). Витримане в «ранньомодерному» дусі, воно вирізняється цілісністю, концептуальністю, виразним настроєм. Важливо, що автору вдалося зробити текст «пружним», попри те, що оцей виразний настрій – за своєю суттю досить млявий і пасивний. Наприкінці, правда, твір дещо «змазаний», але все одно він є яскравим і характеристичним представником свого стилю.

Літературна критика, як і театральна, в журналі була доволі гостра. Це могли бути й звичайні рецензії, приміром, на книжку поезій Надії Кибальчич, де їй докоряють «глагольними» римами (№ 1 за 1914 рік), і чомусь ціла серія «кусючих» статей, присвячених творчості Володимира Винниченка. Так, у № 5-6 за 1913 рік Іван Стешенко несхвально розбирає «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя», вдаючись часом до неочікуваних і зворушливих пасажів на зразок:

«(…) Коли сімья артиста бідна, то держава чи громада мусить її забезпечити, коли в сімьї хворі то треба для неї лікаря, а коли й лікар не поможе, то що ж робити з стіхією? А як захворіє сам артист, – то що тоді коли у нього сімьї немає?… Дуже бува кепсько. Значить, в данному разі діло не в сімьї, і не нову форму для неї видумати; слід подумати про друге: щоб не тільки художника, а й всякого працьовника, з сімьєю, матеріально забезпечити, і тоді, можемо Винниченка запевнити, для художника, з коханою для нього сімьєю, буде тільки краще робитись.

(…)

Тому-то артистові і не артистові треба дбати про одно: щоб бути більше подібним до людини. А це буде тільки тоді, коли він буде альтруістом, коли м’ягко буде відноситись до людей.

Талант не може бути жорстоким, бо хто привчається до жорстокости, дичає сам і не зможе нарешті розуміти тонкости краси. Бо краса, звичайно не геометрична, а внутрішня, має в своїй основі теплу любов до людей, а не стальовий холод злоби.

І коли артист буде більше гуманістом та для цього більше над собою і над другими працювать, – тоді буде краще всім, тоді й не буде того, що в своїх творах художник є представник краси, а в своєму житті є сосуд огиди і всякого зла!».

А в № 4 (1914 рік) міститься замітка про заборону книгарням у Житомирі продавати «Кобзар». Вочевидь, це було пов’язано з кампанією проти відзначення сторіччя від народження Тараса Шевченка.

Музика: і перший модерніст, і народні пісні Бердичівщини

Від першого номера «Сяйво» писало й про музику. У № 1, наприклад, вийшов матеріал В. Борецького про нотне видання «Музичні твори (для співу з проводом фортепіано)» важливого, але багато в чому непочутого, забутого композитора Павла Сениці. Його Другу симфонію, яку називають одним із початків модернізму в українській музиці (а то й першим модерністським твором), наскільки можна судити, вперше повністю виконали аж у 2019 році. Схоже, справи із забутою чи забороненою спадщиною в літературній сфері все-таки дещо кращі, ніж у музичній.

У № 2 за 1913 рік є матеріал композитора, диригента, хореографа Василя Верховинця «Кілька слів з приводу кобзарських концертів». Свої ентузіастичні враження від концерту кобзарів-бандуристів у Києві в клубі «Родина» Верховинець поєднує з тривожними міркуваннями про занепад цього мистецтва, брак нових музикантів і неувагу суспільства. Поза цікавою й актуальною для української культури темою (про це свідчить і легенда про кобзарський з’їзд, і знакові твори на кшталт «Сліпців» Миколи Бажана, і подальші трансформації гри на бандурі), потрібно відзначити й інше: сам факт, що в «Сяйві» опублікувався фахівець такого рівня, як Василь Верховинець, був безперечним успіхом для журналу.

Регулярно публікували в часописі добірки народних пісень. Так, у № 5-6 (1913 рік) під заголовком «Нові музично-етнографичні матеріали» вміщено з коротенькими редакційними коментарями записи пісень, зроблені А. Кудрицькою в селі Овечачому на Бердичівщині (тепер – Дружне Вінницької області), В. Павловичем у селі Корсунці на Уманщині та Ф. Карпенком-Дудкою в Рахнах-Лісових на Ямпільщині.

Принагідно кажучи, увага до народної творчості в «Сяйві» була взагалі постійна. Окрім музичних творів, тут публікували й, наприклад, описи обрядів, звичаїв. Так, у № 4 від 1913 року є інформативна стаття про «Рахманський Великдень» авторства М. Рахнюка (цікавий фонетичний збіг). А в № 4 (1914) – аналогічний, але короткий текст про традицію «Проводів», що його написав помітний етнограф Хрисанф Ящуржинський. З цієї публікації можна, зокрема, дізнатися, що «У Київі, літ 30 тому назад, на Щекавиці міщане на Проводи виносили паски, баби, шинку, ковбаси, крашанки, горілку і угощали усіх прохожих».

Епопея пам’ятників і спроба «відвоювання» в Росії художника Миколи Ґе

Постійно друкували в журналі «Сяйво» й матеріали про народне образотворче, декоративне мистецтво – від численних описів народного «зодягу» до песимістичної статті Миколи Валуйка «Писанки» (№ 4, 1913), в якій автор побоюється вимирання писанкарства, але також наводить цікаві зразки відповідних орнаментів, із трактуванням і компаративними проєкціями на подібні явища в інших культурах.

Образотворчий блок «Сяйва» загалом вийшов вельми різноманітним. Тут є і невеликий матеріал з історії афіші в № 1 за 1913 рік, підписаний ініціалами «М.В.» (Микола Вороний?), з якого можна дізнатися про особливості афіш у Римській імперії, і, наприклад, цікавий аналіз народної картини «Суєта суєт» (знову-таки з елементами компаративістики) у 5-6 за 1914 рік.

Окреме місце в журналі посідає ціла «пам’ятникова епопея». Це насамперед нескінченна дискусія про конкурс на найкращий проєкт пам’ятника Тарасу Шевченку, але також і матеріали, присвячені проєктам пам’ятників Миколі Лисенку, Григорію Квітці-Основ’яненку тощо. У поєднанні з дуже численними й вагомими некрологами все це створює специфічну меморіальну атмосферу в журналі. Сьогоднішнім читачам це, очевидно, якоюсь мірою ріже око. Але любов редакції до траурних і меморіальних мотивів нескладно пояснити – 1910-ті роки були часом «зміни поколінь» в українській культурі, відходу багатьох діячів національного значення, від Миколи Лисенка і Михайла Коцюбинського до Лесі Українки, та й загальне становище і структури цієї культури були ще вельми непевними, загроженими, тож значення кожної смерті, вочевидь, мало бути значно більшим і зловіснішим, ніж це було б за сприятливіших, вільніших обставин.

У деяких номерах відбувалося загальне представлення якого-небудь митця – і доволі детальною статтею чи й не однією, і репродукціями творів. Виходило досить інформативно. У третьому числі в 1914 році таким героєм випуску став видатний художник Микола Бурачек. У наступному номері «Сяйво» знайомило зі скульптором, художником, дипломатом доби УНР Михайлом Паращуком. А в № 5-6 (теж 1914 рік) художником номера став – із нагоди річниці смерті – Микола Ґе. У великій статті, присвяченій митцю, визначний історик, політик, дипломат і мистецтвознавець Дмитро Антонович (звичайно, ще один «золотий» автор «Сяйва») активно обстоює розуміння Миколи Ґе як художника українського, глибинно інтегрованого в Україну. Черговий маленький бій «епістемологічної війни» між українцями та росіянами за мистецьку спадщину часів імперії Романових…

У герметичному світі «українського модерну»

Інтенсивне висвітлення питань архітектури в журналі «Сяйво» стало для мене дещо несподіваним. Також несподіванкою виявилося те, що майже всі архітектурні матеріали тут прив’язані до одного культурного явища – архітектурного стилю, відомого сьогодні під назвою український архітектурний модерн. У 1910-ті ж роки він частіше фігурував як «український стиль». Тодішня тріумфальна хода українського модерну (на тлі, звісно ж, міжнародної моди на модерн/сецесію/ар-нуво/юґендстиль) тішила і хвилювала активну українську громадськість. У цій архітектурі небезпідставно вбачали один із легальних, але промовистих способів підкреслення, утвердження ідентичності. Звідси – й така концентрація саме на ній, хоча майже цілковите ігнорування всіх інших архітектурних тенденцій навряд чи можна назвати розумним.

У «Сяйві» описувалися різноманітні проєкти будівель у стилі українського модерну, обмірковувалися теоретичні нюанси та вже втілені споруди. Постійно з’являлися повідомлення про нові школи, земства, церкви, музеї та інші будівлі, зведені чи задумані в цьому дусі. До речі, прикладом «українського стилю» є й сам будинок, де певний час містилася редакція – за адресою: вулиця Паньківська, 8.

У № 2 (1913) Петро Чайка аналізував будівлю школи імені Сергія Грушевського на Куренівці в Києві, а в № 4 (1913) за той самий рік представлено проєкт музею в Кам’янці-Подільському. А третій номер 1914 року прикрашає програмова стаття про український модерн від одного з головних творців цього стилю – Василя Кричевського. Текст «Розуміння українського стилю», поміж іншим, присвячено відсепаруванню спадщини українського бароко від українського модерну, який, мовляв, спирався на традиції не барокового, але народного зодчества.

Цікава замітка з цієї-таки тематики вийшла в першому числі за 1913 рік. У ній розповідається про архітектурну боротьбу, що розгорнулася на земському зібранні Лохвицького повіту. Там обговорювалося спорудження земських шкіл (деякі з них збереглися дотепер – і вважаються важливими, хоч і не завжди доглянутими, пам’ятками). Частина земських гласних вимагала, щоб ці школи будували не в «українському стилі», вони, як пише «Сяйво», навіть вдалися до екстравагантного ходу – написали від імені селян заяву «про бажання мати школи не в українському стилі, а в стилі empire». Втім, успіху любителям ампіру не забезпечив і цей захід.

Інша замітка в цьому-таки числі повідомляє про реставрацію палацу графа Розумовського в Батурині (складається враження, що читаєш новину наших днів). Це рідкісна для «Сяйва» звістка з-поза світу «українського стилю». Як і іронічний допис «Вандалїзм мужів науки» в № 3 (1914): «Те, чому страшно було вірити, переводиться в дійсність. Починають псувати фронт Київського універсітету, ломаючи бокові низькі лінії новим будинком бібліотеки на розі Караваєвської улиці». Таким чином найкращий твір миколаївської доби у Київі – універсітет, як памятник мистецтва буде зруйновано. Учені мужі не підозрівають, очевидно, що істнує на світі краса широкої лінії, яку зараз ганебно ломають. Цікаво, що руйнуваннє найкращого твору царя Миколи І, діється з почину київських професорів, що на вид так люблять маніфестувати свій монархизм». Сьогоднішнім борцям проти хаотичної забудови української столиці, мабуть, було б дивно дізнатися, з якими будівлями воювали їхні попередники понад сто років тому.

Журнал «Сяйво» став яскравою першою спробою українського загальномистецького журналу в умовах Російської імперії. Активній редакції, дуже обмеженій у можливостях, вдалося залучити деяких визначних авторів та охопити широку тематику. Чимало текстів цього часопису зберігають актуальність і навіть інформаційну цінність навіть сьогодні. Надто з урахуванням того, як багато мистецьких реалій 1910-х років сьогодні призабуто й відтінено іншими періодами. У роботі «Сяйва» були закладені об’єктивні неминучі суперечності між масштабом завдань і наївністю, обмеженістю деяких методів та багатьох окремих авторів і публікацій. Суперечності між прагненням давати справді фахову культурно-мистецьку інформацію і пошуком більш-менш масової аудиторії. І все ж – цю першу спробу слід назвати короткою, проте вдалою.