«Театральне мистецтво» – часопис про театр і для театру

Замість передісторії

Геополітичні трансформації після Першої світової війни призвели до перерозподілу в Європі: на політичній карті з’явилася низка нових держав. Для України цей період виявився не зовсім вдалим, оскільки її території опинилися у складі різних країн – СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Польщі та Румунії. На тривалий час боротьба перейшла із військового фронту на культурологічний.  Василь Сімович, аналізуючи тогочасні процеси на Буковині, зазначав: «це час безнастанної боротьби за заснування українського народу в цій країні, боротьби, що виявляється в усьому, між іншим, і в боротьбі за український часопис, за українську книжку, за українське слово, за українські букви» (Сімович Василь. Видавнича справа на Буковині в останньому десятилітті (1918-1928). Сімович Василь. Праці у двох томах. Том  2: Літературознавство. Культура. Чернівці: Книги – ХХІ. 2005. С. 623.).

І це більшою чи меншою мірою стосувалося усіх регіонів, які перебували у різних політичних, суспільних та мистецьких реаліях. 

Зокрема польський уряд, попри надання Східній Галичині автономії й обіцянки національно-культурного розвитку меншин, насправді виконувати такі свої зобов’язання не мав наміру. Перші десятиліття означені демократичним підходом у здійсненні державної політики, проте надалі обрано курс на створення однонаціональної польської держави з примусовим спольщенням. Тому українській меншині, яка не вважала себе такою в Галичині, не залишалося нічого іншого, як активізувати свою національно-просвітницьку діяльність у різних напрямах: школа, преса, книга, театр. 

Театр як центр консолідації українства

Знаковим став театральний рух. «Незалежно від способу провадження своєї діяльності (за допомогою концесії чи при товаристві), театр у часи, коли польська влада здійснювала комплексний наступ на всі сфери життя недержавної нації (зокрема, культурно-освітньої), разом з іншими напрямами культурної діяльності відігравав знакову роль, консолідуючи навколо себе українство, посилюючи його належність до нації, навчаючи та освічуючи його», – зазначає Анастасія Чубрей (Український театр у медіапросторі міжвоєнної Галичини: проблеми видавничого супроводу (дисертація). С. 50).

Відбувається постійний ріст кількості професійних труп: колективи створювались, об’єднувались, припиняли існування, актори переходили з однієї трупи до іншої тощо.  Не відставали й аматори. Так, на 1935 рік лише при читальнях «Просвіти» нараховувалося 2016 гуртків (дані за кн. Зуляк Іван. Діяльність «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період (1919–1939). Тернопіль : Воля, 2005. с. 762), а ще були й інші товариства. Загалом «післявоєнні роки 1921–28 слід би назвати золотим віком нашого аматорського театру. В кождім місті, місточку й селі родилися театральні гуртки як гриби по дощі, будували сцени, справляли декорації, гардеробу, театр, бібліотеку і т. д.» (Сливка Р. За організований розвиток театрального мистецтва. Виховно-мистецький рівень сучасного аматорського театру. Наш Прапор. 1934. Ч. 35 (10 травня). С. 3.)

Проте кількість – це не завжди якість: «По наших селах є навіть більше аматорських гуртків, чим у наших сусідів, лише ми усе беремо по дилєтантськи, нам не треба ніякої освіти ні знання! І ось тому нам так важко на кожному полі дійти до яких-небудь реальних результатів» (Др. М. В. [Вороний Микола]. Дещо про міміку і рухи тіла. Порадник для аматорських театрів. Театральне Мистецтво. 1923. Вип. ІІ (лют.). С. 23).

Таке становище спонукало до різноманітних дискусій. Преса стала платформою активного обговорення суті театру (професійного та аматорського) та його ролі  у національно-культурному становленні українців, відповідності наявного репертуару потребам суспільства.

Насамперед – значення театру для формування національно свідомого суспільства. Процитуємо авторів тогочасних часописів: 

«Театр, – це зеркало душі й культури кожного народу…»  (М. К. Нова доба в розвою укр. театру в Галичині. Театральне Мистецтво. 1922. Вип. ІІІ–ІV (15 черв.). С. 8);

 «бо мистецтво взагалі, а театральне мистецтво зокрема – це зброя, яку муситься використати у визвольних змаганнях працюючих» («Масовий Театр». Сила. Масовий Театр. 1930. Ч. 19 (8 трав.). Ч. 1 (трав.). С. 1.); 

«…промовляє він впрост й безпосередньо до найбільш навіть відсталого глядача, засобами найбільш для нього зрозумілими й приступними, як: живе слово, жест, міміка» (Значіння і завдання драмгуртка. Сила. Масовий Театр. 1932. № 22 (19 черв.). № 4–6 (квіт.–черв.). С. 1.); 

«…театральне мистецтво лучить в собі всі роди мистецтва і тому, наколи воно стоїть на висоті свого призначіння, є воно в силі дати людині найвище вдоволення духове. Театральне мистецтво це така сила, яка захоплює не лише людей о високій культурі, але й менше освічених, а навіть цілком неосвічених людей» (Г. М. [Гануляк Григорій.]. Як служити театральному мистецтву. Театральне Мистецтво. 1922. Вип. V (15 серп.). С. 1.; 

«…поки в нас немає постійного національного театру, – поти ми не є нацією!»; «…театр будить національну свідомість. Туди, куди не заходить книжка, куди не заходить часопис, туди пливе живе слово зі сцени» (Нигрицький Л. [Григір Лужницький]. Національний театр. Наш Прапор.1935. Ч. 46 (16 черв.). С. 5.); 

«ця інституція така сама потрібна, як в середньовічу видавалася необхідною церква, і як для кождого необхідна є школа» (Г–а. Дрімуча сила. Театральне Мистецтво. 1922. Вип. ІІ (15 мая). С. 2.). 

Наступне питання – забезпечення належним репертуаром та навчальною театральною літературою. Дискусія щодо формування репертуару тривала впродовж усього міжвоєнного періоду. Свої думки висловлювали знані театрали, громадські діячі, члени різних товариств і просто глядачі висловлювали як на сторінках періодики, так і в передмовах до відповідних книжкових видань: «Аматорська сцена є підвалиною театру. І щойно тоді сповнятиме вона гідно своє виховне завдання, коли подаватиме глядачам правдиві, лицарські постаті, без шкідливих викривлювань і несмачних сцен. Завданням аматорської сцени є не лише формувати світогляд своїх читачів, але й живим словом вщіплювати їм ці прикмети, завдяки яким наші предки стали безсмертні й перейшли в історію» (Від видавництва. Пирятинський Б. Їхав стрілець на війноньку! Львів :Видавець Іван Тиктор, 1935. С. 2).

Театр і видавництво: точки дотику 

Тогочасні галицькі видавництва охоче відгукнулися на запит суспільства. Окрім друку вони виступали індикатором відповідності п’єси (а отже й вистави) цензурним нормам: «…і якщо вона є в продажі, то значить, що нема в ній нічого нецензурного, (бо іначе книжка була б сконфіскована), а лише після нових законних приписів є ріжні труднощі в осягненні дозволу на виставу, а часто густо провінціональні органи влади – або не хочуть, або не вміють людям вияснити, що треба робити, щоб отримати дозвіл на виставу якої-нибудь нової штуки» (Важне для аматорських театрів. Марчишин Д. Купецький хист або Як жид купував буки: п’єса з панщизняних часів на одну дію. Львів : В-во «Русалка», 1934).

Товариство «Просвіта» навіть видрукувало «Спис цензурованих українських п’єс, дозволених владою до вистави».

Загалом тематичний портфель видавництв охоплював два напрями: навчальні видання з основ театрального мистецтва та власне драматичні твори. 

Прикладом до першої групи можуть слугувати такі видання: «Аматорський Театр: підручник для культурно-просвітних організацій та аматорських гуртків» Анко (Львів, 1921), «Режисер: театральний підручник» Миколи Вороного (Львів: Накладом товариства «Просвіта», 1925), «Характеризація в аматорськім театрі» Олекси Скалозуба (Коломия: Накладом Філії Т-ва «Просвіта», 1929), «Підручник режисера» Альфреда Будзиновського (Львів : Театральна Бібліотека В-ва «Русалка», 1930) тощо.

Щодо другого блоку (драматичних творів), то тут активно проявили себе такі видавничі осередки: «Русалка» (серія «Театральна Бібліотека» («Театральна Бібліотека В-ва «Русалка»), понад 140 випусків різножанрових п’єс), Книгарня Наукового Товариства ім. Шевченка («Український Театр»), літературно-видавничий інститут «Добра Книжка» («Театральна Бібліотека «Доброї Книжки», «Бібліотека Театральних Творів»), концерн «Українська Преса» Івана Тиктора («Аматорський Театр «Нашого Прапору»), видавництво о. ЧСВВ (Чину святого Василія Великого) у Жовкві («Бібліотека Релігійної Драми»), видавництво «Рекорд» («Бібліотека аматорського театру») та інші.

На думку Анастасії Чубрей, «видавці, намагаючись розв’язати репертуарні питання, започатковували серії з різними підходами, подекуди комбінуючи в межах однієї серії, наприклад, твори сучасників та класиків, п’єси із сільського та міського життя, про події з минулого та сьогодення, звертаючись до доробку знаних українських та закордонних авторів. Ці тенденції пояснюються тим, що дискусійні питання щодо правильного добору репертуару не були завершені, тому видавці, змагаючись за увагу членів аматорських гуртків (найчастіше) пропонували різні репертуарні рішення: п’єси для дозвілля (зокрема, монологи), історичні твори, нові (виведення характерів, відмінних від притаманних для «побутових» п’єс) та перевидані, класичні (звернення до здобутків уже відомих драматургів, щоб актуалізувати їх, іноземних та українських)» (Чубрей Анастасія. Український театр у медіапросторі міжвоєнної Галичини: проблеми видавничого супроводу (автореферат). С. 10). 

Таке різноманіття театральних колективів, театральних постановок та видавничого репертуару вимагало комплексної оцінки та аналізу. Тому виникла потреба у спеціалізованих періодичних виданнях.

Про спеціалізовану пресу

На українських землях Другої Речі Посполитої всупереч  складним умовам (тогочасна українськомовна преса часто рясніла «пустками» – результати цензури (інколи заборонялися цілі номери), книги могли потрапити до переліку сконфіскованих і заборонених друків) все ж відбувається певний поступ національного книгодруку та періодики. Так, у міжвоєнний період у Галичині загалом виходило понад 770 часописів (детальніше у пр. Сніцарчук Лідія. Динаміка розвитку української преси міжвоєнної Галичини. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. 2009. Вип. 1. С. 26-53.) Це були різні видання за проблемно-тематичним спрямуванням, тиражем, періодичністю та тривалістю виходу, наприклад, суспільно-політичні – «Новий Час» (1923–1939), «Наш Прапор» (1932–1939); жіночі – «Нова Хата» (1925–1939); літературно-мистецькі – «Назустріч» (1934– 1938) тощо, однак майже в усіх можна знайти театрознавчі матеріали.

Тоді ж виокремилась низка спеціалізованих видань: «Театральне Мистецтво» (1922–1924), «Аматорський Театр» (1925– 1927), «Масовий Театр» (1930–1932), «Жива Сцена» (1930), «Вертеп» (1930), «Селянський Театр» (1934–1935) та «Театр» (1935).

«Послуговуючись жанром театральної рецензії, автори акцентували таку специфіку: жанрові особливості твору та відзначення роботи автора над сюжетом, героями й іншими складниками п’єси, розвиток комічних ліній у комедії, оцінка діалогів між персонажами; характеристика персонажів, адаптація «чужих», іноземних характерів до українського менталітету, особливості конфлікту між ними, їхній розвиток у сюжеті, співвіднесення з уже відомими зразками, оцінка їхньої природності у творі і твору загалом, послідовність викладу основної ідеї та її динаміка. Події і професіонального, й аматорського театру відтворювали за допомогою коротких хронікальних повідомлень, заміток (інформаційних та хронікальних). Для рекомендаційних матеріалів, спрямованих на підвищення виконавської та організаційної майстерності, автори використовували жанр статті. З метою організування співпраці з виданням читачі надсилали дописи; редакції, прагнучи покращити якість отримуваних матеріалів, подавали окремі статті з порадами, зосереджуючи увагу на тематичному й стильовому аспектах. У дописах зазвичай повідомлялося про діяльність гуртка, що діяв при читальні, з акцентуванням позитивних чи негативних аспектів конкретної вистави або театрального руху в цілому. Крім того, автори подавали пізнавальні матеріали з історії українського театру, про жанрові театральні різновиди, біографічні відомості про відомих галицьких театралів, пропагували та підкреслювали значення театру в контексті національно-культурного руху і переваг для осередку, при якому функціонував гурток» (Чубрей Анастасія. Український театр у медіапросторі міжвоєнної Галичини: проблеми видавничого супроводу (автореферат). С. 11).

Та все ж першим «місячником театру і сцени» судилося стати «Театральному Мистецтву». 

Журнал про театр

«Театральне Мистецтво» – спеціалізований театральний журнал міжвоєнного періоду. Виходив друком у Львові упродовж 1922-1925 років. Адреса редакції – вул. Куркова, 10. Періодичність – один раз на місяць (у 1924 році – щокварталу). Редактор і видавець – власник приватного видавництва «Русалка» Григорій Гануляк, відповідальний за літературну частину – Федір Дудко. Авторами були Степан Чарнецький (Тиберій Горобець), Андрій Головка, Олесь Бабій, Іван Зубенко, Галина Орлівна, Клим Поліщук, Микола Орел-Степняк, Григорій Сіятовський та інші.

Григорій Гануляк – редактор, видавець, засновник видавництва «Русалка», «один з найактивніших популяризаторів театрального мистецтва насамперед у сільській місцевості завдяки видавничій діяльності, що охоплювала не лише поповнення доступних і дозволених п’єс, а й поради та вказівки щодо їхнього кращого втілення» (Анастасія Чубрей), був головою Союзу Українських Купців, увійшовши в історію як перший український радник до Торгово-Промислової Палати у Львові.

За його редакцією виходили часопис «Театральне Мистецтво» та найдешевша на той час серія «Народна Бібліотека», що друкувала твори народних письменників, а також  щедрівки, вертепи, сценічні образки з життя народу зі співами, народні легенди та інші зразки усної народної творчості.

За друковані українські художні листівки отримав похвальні дипломи на Промисловій виставці в Коломиї (1912 рік) та Всесвітній виставці у Києві (1913 рік).

Федір Дудко – письменник, журналіст, редактор українських газет «Наше слово» (м. Брест) і «Пінська газета» (Білорусь), співпрацював з виданнями «Театральне Мистецтво» (Львів), «Голос» (Берлін), «Лікарський вісник» (Нью-Йорк), автор понад 200 журналістських і публіцистичних текстів. Працював у пресі переважно у жанрі фейлетону, привертаючи увагу до гострих проблем національного суспільно-політичного життя. 

Більшість його художніх творів тематично пов’язані з визвольними змаганнями в Україні 1917–21 років. Автор збірок оповідань «Краса життя», «Глум», «Дівчата очайдушних днів», «Заметіль», повістей «Чорний Крук» (новий варіант – «Отаман Крук»), «Стрибожа внука», роману-тетралогії з доби визвольних змагань «В заграві» («Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва»), романів «Великий гетьман», «Війна», книги спогадів «Моя молодість».

За весь час вийшло 35 випусків журналу. Перший датований 15 квітня 1922 року. Мало видання власний додаток «Театральна Бібліотека», про який є згадки на сторінках часопису: «Наша редакція постановила заснувати в себе бібліотеку усіх театральних п’єс, які коли-небудь вийшли на українській мові» (Театральна Бібліотека. Театральне Мистецтво. 1922. Вип. 9);  «Передплата на ілюстров. журнал «Театральне Мистецтво» продовжується. Число І. журналу разом з місячним додатком до нього – п’єсою Антона Чехова «Медвідь», розіслано передплатникам. В додаток до ч. 2-го журналу «Театр. Мистецтво» висилається передплатникам п’єса Степняка: «Ніч під Івана Купала» (Театральне Мистецтво. 1922. Вип. 2).

Видавництво «Русалка» («Артистичне видавництво «Русалка») було засноване 1910 року і швидко здобуло довіру і пошану: «Видавництво «Русалка» (Львів, Куркова 10) се після війни одна з найрухливіших українських накладней у краю (…) Можна сподіватися, що се молоде видавництво стане незабаром одним із осередників українського літературного руху на повоєнних руїнах», –  писав на своїх сторінках віденський «Український Прапор» (О. Г. Що пишуть ґазети про Видавництво «Русалка»? Новий ілюстрований катальоґ видавництва «Русалка». Львів, 1924. С. 5).

Видавництво було відоме своїми серіями листівок різних серій: 1) види Львова; 2) типи галицьких селян; 3) серія «Гуцульські типи»; 4) типи волинських селян та види Волині; 5) церкви у Львові, Рудниках, Токах, Яворові, Гошеві, Лисиничах та в інших місцевостях; 6) мистецькі репродукції картин художників; 7) українські пісні в малюнках; 8) серія «Ґердани»: 9) серія «Килими»; 9) різносюжетні листівки «Весілля», «За плугом», «Сінокос», «Гуцул з трембітою» та ін.; 10) пейзажі; 11) зразки українських народних вишивок; 12) зразки монограм для вишивання хрестиком; 13) святкові різдвяні та великодні листівки; 14) вітальні листівки до дня св. Миколая та Нового року; 15) серія «Український Театр» з портретами українських артистів.

Окрім листівок мало свої книжкові серії:  «Літературна бібліотека», «Театральна бібліотека», «Діточа бібліотека» і «Селянська бібліотека». 

За період з 1921 по 1938 роки в серії «Театральна бібліотека» було видано понад 140 книг, які мали впізнаване «театральне» оформлення.

Проіснувало аж до 1939 року, ставши одним із найпотужніших тогочасних видавництв Львова.

Редакція часто мала певні фінансові труднощі, про що періодично повідомляла: «Видавництво, до якого приходиться докладати звичайно упадає, ми одначе після першої матеріяльної невдачі не здаємось, а продовжуємо зачате діло в надії, що наше патріотичне громадянство підтримає наші змагання» (Пресовий фонд «Театрального Мистецтва». Театральне Мистецтво. 1923. Вип. І. С. 15); «З огляду на систематичний спадок польської марки – не можемо визначувати передплати в марках, бо приходиться з кожним кварталом підносити ціну, а як хто платить за часопис з долу, то ми не одержуємо навіть десятої части дійсної вартости журналу» (Від адміністрації «Театрального Мистецтва». Театральне Мистецтво. 1923. Вип. ІХ–Х С. 113); «З огляду на нечувану дорожнечу паперу і друк. робіт та цілковитий застій у книгарському руху, ми змушені видати оден випуск за 2 місяці, одномісячного розміру (16 стор.) і не можемо сказати, чи слідуюче число «Театр. Мист.» вийде сего року і чи взагалі зможемо наш журнал далі видавати» (Від Адміністрації. Театральне Мистецтво. 1923. Вип. ІХ–Х . С. 125).

Щодо редакційної політики, то у вступній статті «Від редакції» до першого випуску за 1922 рік зазначалося: «Завдання нашого скромного органу – служити в міру можливости мистецтву, якого поняття визначається словом: театр, сцена. Маючи в першу чергу на меті театральне мистецтво на нашому рідному ґрунті, журнал разом з тим охоче відкриває свої сторінки для всього того, що має те чи інше відношення до сценічного життя і театральної справи, де б і як воно не проявлялося. Виходячи з цього, журнал даватиме безсторонню оцінку п’єс і вистав, міститиме статті про діяльність театрів і театральних організацій як в центрі, так і на провінції, не пропускатиме нагоди згадувати також про кожний рух театрального життя поза межами краю, подаватиме статті і замітки про різні удосконалення і винаходи у театральній техніці, слідкуватиме за розвитком драматичної літератури, міститиме портрети, шаржи, карикатури артистів і сценичних діячів, даватиме пляни театрів і фотографії цікавих сценічних постановок і груп, короткі театральні новелі, вірші, мемуари, п’єси, біжучі відомости театральної хронічки – одним словом, в міру можливости, все, що має відношення до театрального мистецтва і сценічного життя й техники» (Театральне мистецтво. 1922. Вип.1.).

З огляду на викладене вибудовувалась чітка концепція видання. Загалом вона багато в чому перегукувалася з іншими тогочасними журналами. В основі – текстові матеріали з невеликою кількістю ілюстрацій. 

У першому  випуску за 1922 рік окреслено рубрикацію видання: В справі аматорських театрів; Біографія; Українська опера; Український театр за кордоном; Народнє мистецтво; Новинки в театральній техниці; Некролог; Скандали на сцені; Репертуар дитячого театру; Хроніка;  також різні рекламні оголошення. Надалі рубрики змінювались, деякі були лише разовими (наприклад, «Новинки в театральній техниці. Цікавий винахід» (1922. Вип. 1), «Скандали на сцені» Федора Дудка. (1922. Вип. 1), але більшість залишалися сталими.

Зокрема, такою була рубрика  «Рецензії і замітки», в якій, зокрема,  аналізувалися вистави та діяльність різних тогочасних українських (і не тільки) театрів: Ол. Б. Потоп. Драма Берґера (1922. Вип. VII–VIII); Ол. Б. Ідеальний муж, пєса на 4 дії Оскара Уальда (1922. Вип. IX) (Львівський театр «Руська Бесіда» під проводом Олександра Загарова); Гануляк Григорій. «Батраки» Ф. Костенка, драма на 4 дії з робітничого життя (1922. Вип. V) (театр Григорія Березовського); М. Театр Ос. Стадника у Львові (1924. Вип. IV) тощо.

У рецензіях автори зазвичай аналізували жанрову специфіка твору та особливості роботи автора над сюжетом, розвиток комічних ліній у комедії, оцінку діалогів між персонажами; характеристику персонажів, адаптацію іноземних характерів до українського менталітету, особливості конфлікту між ними, послідовність викладу основної ідеї та її динаміку; оцінку виконавської та режисерської майстерності, темпу гри, якості гриму, декорацій та реквізиту тощо.

Сюди ж долучали матеріали стосовно різних драматургічних новинок (Василь Левицький: «Пасхальна Драма» – великодній образ в чотирох діях із прольоґом (Шах С. 1922. Вип. V); біографічних відомостей про акторів (Театроман. Олена Голіцинська. 1922. Вип. ІХ; О. Б. В. Блавацький. 1923. Вип. V; Ол. Бабій. М. Крушельницький. 1923. Вип. ІІІ), співаків (Г. Іван Даньчак. 1923. Вип. IV; Гайв. Роман Придаткевич. 1922. Вип. V; В. Ярослав Барнич. 1923. Вип. IV) та інших відомих діячів театру, опери та балету; відгуків іноземців про Львівський Театр Осипа Стадника (Чужинці про наш театр. 1924. Вип. IV) тощо.

Рубрика «Аматорський Театр» об’єднувала дописи як про вистави, так і діяльність театральних гуртків не лише з Галичини, а й з-за її меж. Із 1923 року з’явилася окрема рубрика «З діяльности аматорських гуртків», в якій друкувалися матеріали про роботу самодіяльних колективів і їх взаємодію із владою («В справі дозволу на виставу п’єс», «Список театральних п’єс, дозволених до вистави» (1922. Вип. ІІ), «Спис театральних штук», укладений Театральною Комісією (1922. Вип. 7–8)), а також практичні рекомендації для підвищення виконавської майстерності та вдосконалення технічної організації вистави: «Редакція зверне більше уваги на статті практичного змісту, так, щоби «Театр. Мист.» стало необхідним підручником для кожного, хто займається театром» («Театральне Мистецтво» в 1923 рік. Театральне Мистецтво. 1922. Вип. ІХ. С. 17). 

Окрім того, є чимало різноманітних пізнавальних статей про історію театру («Галицькі театри на Великій Україні в 1919–1920 рр. (матеріяли до історії українського театру)» Теофіля Демчука (1922. Вип. VI, Вип. VІІ–VІІІ); «Історія засновання і розвою українського театру в Галичині» (1924. Вип. ІІ, Вип. ІV)), театральну діяльність українців за кордоном (на Буковині, яка була у складі Румунії (1922. Вип. ІІ), у Радянській Україні (1922. Вип. V.)). Цікавою, на наш погляд, у цьому аспекті є стаття про творчі методики Леся Курбаса і Всеволода Мейєрхольда  (Лесь Курбас і Всеволод Мейєрхольд. 1923. Вип. VІІІ).

А ще редакцію хвилювала відсутність будівлі українського галицького театру, про що вона зазначала на сторінках часопису: «А вже найвищий час подумати нашому громадянству про долю нашого рідного театру в Галичині, бо до цього навіть великих зусиль не треба, щоб на 4 міліони нашого населення зібрати потрібні фонди на будову театру» (Український Театр і Укр. Бесіда. Театральне Мистецтво. 1923. Вип. VI–VII. С. 95).

Дбала редакція про акторів, стежила за діяльністю «Союзу Діячів Українського Театрального Мистецтва», публікувала різноманітні звіти із загальних з’їздів тощо (Оповістка. 1923. Вип. V; Союз діячів укр. театрального мистецтва Галичини. 1923. Вип. VІ–VІІ). Окрім того, відстежувалися діяльність Кооперативу «Український Театр», Театральної комісії при Головному відділі товариства «Просвіта» у Львові. 

Окремо варто відзначити публікації художніх творів, авторами яких були Галина Орлівна, Клим Поліщук, Іван Зубенко й ін., а також переклади класичних і сучасних іноземних драматургів – Антона Чехова, Анатоля Франса, Леоніда Андреєва. 

Загалом редакція намагалася писати про всі важливі для театрального життя Східної Галичини події, приділяючи увагу як історії театру і новинкам, так і діяльності українських митців, професіональних та аматорських гуртків, підтримці акторів та підвищенню їхньої майстерності та покращенню організації вистав початківців.

Недарма появу такого часопису радо вітали у тогочасній пресі. Редакція отримала схвальний відгук від місячника Союзу людових театрів у Варшаві (1922. Вип. V), а також від «Народньої Просвіти» («В «Театральнім Мистецтві» зосередився весь мистецький і театральний літературний рух, скупчив около себе гурток діячів, здобув собі велике число дописувачів з краю та з заграниці та узнання у своїх тай у фаховців сусідів» (З голосів преси про наш журнал. Театральне Мистецтво. 1923. Вип. ІІ. С. 29) та «Громадського Вістника» («Майже цілорічну пробу видержало видавництво того журналу, чим зложено іспит і дало доказ, що поява журналу, присвяченого сцені у нас викликана конечною потребою і що гурт його читачів не малий <…> Ми на театри не богаті і тому «Театральне Мистецтво» силою необхідности звертає головну свою увагу на аматорські гуртки, які розсіяні в цілім нашім краю» (З голосів преси про наш журнал. Театральне Мистецтво. 1923. Вип. І. С. 15).

Проте уже 1925 року «Театральне Мистецтво» перестало існувати, трансформувавшись у журнал «Аматорський Театр» (1925–1927): «Обіжник цеї Комісії поміщений в нинішньому числі виразно й ясно говорить про завдання комісії. Допомозі театральним гурткам служило видавництво: «Театральне Мистецтво», редактором якого був п. Г. Гануляк. Назване видавництво буде виходити з рамени Товариства «Просвіта» під зміненою назвою. Нова назва «Аматорський Театр» краще відповідає цему призначенню, якому має служити наш часопис» (Від редакції. Аматорський Театр. 1925. Ч. 1. С. 2-3); «Рішено теж перейняти від п. ред. Г. Гануляка орґан «Театральне Мистецтво» на власність Т-ва «Просвіта» та видавати його далі як орґан Театр. Комісії, надаючи йому напрям, який буде узгляднювати в першу чергу потреби амат. театр. гуртків Т-ва» (З засідань Театральної Комісії Т-ва «Просвіта» у Львові. Аматорський Театр. 1925. Ч. 1. С. 31).

Так закінчилася історія «Театрального Мистецтва». Однак залишився величезний емпіричний спадок, серед якого кожен читач знайде для себе якусь частку цікавої саме для нього інформації.