За останні два роки, попри пандемію і загалом скрутну ситуацію на ринку друкованої преси, частина українських онлайн-медіа, які пишуть зокрема про культуру, наважилася випустити власні журнали та газети. Мета приблизно спільна — зафіксувати на папері частину журналістської праці.
На жаль, більшість з видань від початку не розраховували на прибутки від реалізації журналів та газет, оскільки друк залишається дорогим задоволенням для медіа. Як деяким з них вдалося окупитися, чому друкована преса може знову стати модною та чи потрібні взагалі паперові газети та журнали у 21 столітті? Ми поговорили про це з головними редакторами та редакторками видань YourArt, Reporters, ЛЮК, Цукр та Telegraf.design.
YourArt
У 2020 році в друк вийшов перший, і наразі поки єдиний, друкований номер журналу YourArt. Його упорядницями стали головна редакторка однойменного медіа про мистецтво Настя Калита та старша редакторка Світлана Лібет.
«Перш за все слід сказати, що це не друкована версія YourArt, а саме книжка, — говорить Настя Калита. — Таким чином ми вирішили зафіксувати важливі практики, події та явища в мистецькому та культурному середовищі України. Це такий посібник, який можна буде взяти до рук через сто років і отримати уявлення, що відбувалося в українському мистецтві у 2020-2021 роках».
За словами Насті Калити, підбір матеріалів до друку розпочався з тексту мистецтвознавиці та співкураторки The Naked Room Лізи Герман «Розмови про мистецтво», який можна прочитати також і на сайті. Пізніше з’явилися інші матеріали: про Кмитівський музей, про роботи Жені Моляр, Нікіти Кадана, Каті Лібкінд. Над самими текстами працювали постійні автори та авторки, які формувалися довкола сайту YourArt.
«Нам було важливо зафіксувати в книжці якісь рідкісні явища, — пригадує Настя Калита. — Наприклад, ми опублікували текст Оксани Брюховецької про Мішу Коптєва — дуже класного, але закритого художника. Важливо було дати розмову з кримським художником Вовою Павловим, який працює в андеграунді. Цього тексту на сайті немає, лише в книзі. Ще ми додали інтерв’ю з АнтіГонною — квір-художницею, яка працює на межі усього. Загалом разом зі Світланою Лібет ми намагалися керуватися кураторським підходом і вибудовувати діалог з текстів».
Випуск умовно поділений на дві частини: 12 колонок і 12 інтерв’ю. Більша частина матеріалів ексклюзивні, тобто не публікувалися раніше онлайн. Візуально їх доповнюють зображення тих мистецьких творів, про які йдеться у текстах.
«Спершу ми відібрали 48 матеріалів, але потім наші колеги й партнери з IST Publishing сказали, що доведеться видавати двотомник, — сміється Настя Калита. — Ми просто не розуміли, які тексти мають увійти і коли їх викидали, це була просто війна. Кожен матеріал відрізався як щось живе. Було дуже боляче, але зараз я не можу пригадати ті тексти, які не надрукували, отже, що ми все зробили правильно.
За візуальне оформлення випуску відповідала ілюстраторка та графічна дизайнерка Альона Соломадіна. Вона розробила самостійний художній концепт дизайну книги, наприклад, зображення та тексти у нас надруковані на різному папері.
На обкладинку ми спочатку планували розмістити роботу «Втеча» Юрія Болси із зображенням дівчинки, яка біжить за червоним сонцем. Але в нас не склалася співпраця з його тодішнім менеджером. Ми думали, як замінити картину і так з’явилася ідея надрукувати на обкладинці роботу Каті Лібкінд — однієї з моїх улюблених художниць молодого покоління».
Перші 100 екземплярів книги були надруковані з принтами різних дружніх до YourArt художників, серед яких, Влада Ралко, Вова Воротньов, Люба Кучерява, Іван Грабко, майстерня Lithography.30. Про всі принти, які йшли додатково, є історії у журналі.
Зараз книгу YourArt можна ще придбати у крамниці на сайті видання, а також у видавництві IST Publishing. Настя Калита каже, що не планує друкувати другий випуск. Але незабаром YourArt хоче випустити бюджетніший зін під назвою «Запалення», який буде більш схожий саме на журнал і над яким зараз працює мистецтвознавиця Ася Баздирєва.
«Ми вперше випустили книгу і, звичайно, вона не мала комерційного успіху. Але від початку такої задумки не було. Ми не думали про матеріальну сторону, тому що це був експромт і наш інвестор був готовий до цього, — каже Настя. — Чесно кажучи, я представляю напевно не дуже популярну когорту людей, яка купує книжки. Я жодної книги не прочитала в телефоні чи в комп’ютері. Тому справа була не в тому, що ці тексти можна опублікувати онлайн. Наприклад, сайт ArtUkraine, з шаленими архівами, в один момент полетів і стільки роботи було втрачено, бо хтось не проплатив домен. А книжка задумувалася як реліквія, яку можна передати в бібліотеку, передати нащадкам, яка вічно буде з тобою».
ЛЮК
«Люк» — це онлайн-журнал, журналісти та журналістки якого розповідають переважно про міське життя і людей Харкова з акцентом на культурні та соціальні практики. За час свого існування «Люк» випустив дві газети.
Перший випуск був надрукований у 2017 році у партнерстві з фестивалем соціальних іновацій та нової музики Plan B і був присвячений подіям фестивалю. Частина матеріалів публікувалися онлайн, частина — написані спеціально для газети. Оскільки на фестиваль приїхало багато людей з інших міст, редакція також розробила путівник Харковом, у якому автори та авторки розповідали про цікаві нетипові місцини, вулиці, будинки. Таким чином люди змогли отримати цілком новий досвід від перебування у місті. Загальний наклад газети — дві тисячі екземплярів.
«Перша газета була задумана як розширена версія подій, що відбувалися на фестивалі, — говорить головна редакторка «Люк» Катерина Переверзева. — Наприклад, у Харкові є такий проєкт «Яма», які роблять міські вечірки і ми розповідали їх історію. Також партнерами фестивалю була майстерня «гараж хаб», які створювали інсталяції для музичної частини фестивалю і ми про них теж писали. Або, наприклад, сам фестиваль проходив на базі Харківської школи архітектури — це приватний університет, який заснував архітектор Олег Дроздов. Ми робили матеріали про ці проєкти й отримали велику кількість відгуків. Адже після фестивалю люди приїхали додому і додатково ще почитали про них у газеті».
У 2020 році вийшов другий номер газети накладом у тисячу екземплярів. Номер надрукували у партнерстві з міським кафе «1654» і він був присвячений дню міста Харків. Цей наклад був більшою мірою орієнтований саме на харків’ян.
«Люк» має два напрямки роботи, — пояснює Катерина Переверзева. — По-перше, ми працюємо з брендом Харкова і тим, як місто позиціонується назовні. По-друге, ми орієнтуємося також на харків’ян, намагаючись їм розповісти про речі та явища, які знаходяться поруч, але які можуть не помічати. Наприклад, попри те, що у Харкові потужна міська культура, на День міста все одно приїжджають Оля Полякова й Ірина Білик, а те що робить місцева влада частині культури переважно дуже поверхове. Наші партнери «1654» проводили альтернативний день міста, а ми, альтернативне медіа, зробили газету».
Для візуального оформлення була використана айдентика міста Харкова, яку розробила дизайнерка Катерина Дрозд на основі архітектурних форм міста, важливих міських елементів тощо. Також окремо редакція залучила художницю, яка створила мапу-розмальовку з цікавими місцями Харкова.
«Попри те, що сам газети відходять у минуле, люди мають емоційний зв’язок з цим форматом. Нам було важливо зберегти відчуття саме газети і відтворити якісь архаїчні елементи. Наприклад, у першому номері, там де зазвичай у газетах писали «Читайте у наступному номері», ми зробили маленькі зноски з QR-кодами матеріалів на сайті. Обов’язковими елементами були також міні-кросворди та гороскопи. У гороскопах ми не претендували на місце справжніх астрологів, їх писав знайомий інженер орієнтуючись на власні почуття. У кросворді були питання на кшталт «Програма про електронну музику, яка виходила у 80-х на місцевому радіо» або «Тварина, яка любить лежати на міських люках». Нам важливо зацікавити людину, щоб вона сама шукала відповіді і кросворд для цього відповідний формат», – зазначає редакторка.
Катерина Переверзева каже, що готова повторити досвід роботи з друкованими форматами. Адже попри зручність і дешевизну роботи медіа лише онлайн, газета дозволяє краще відчути аудиторію. Не лише за кількістю лайків, шерів та репостів, а й за обличчям людини, яка вперше розгортає газету і читає текст.
«Коли ми вперше робили газету, то мало не вмерли, — сміється Катерина. — Ніхто не мав досвіду верстки газет і підготовки матеріалів, усе робилося в стислі терміни. Я думала ми ніколи не повернемося до цього формату. Але така думка рівно до моменту, як ми приїхали на пошту за тиражем і побачили гігантський стос газет».
Нещодавно «Люк» випустив паперовий путівник Харковом — кишенькову карту з різними місцями, схожу на ту, що була у газеті, але в більшому форматі.
«Звісно ми не заперечуємо, що люди багато часу проводять в телефонах і комп’ютері, тому онлайн нині більш раціональний формат. Але нам важливо пробувати різне. Ми інколи засмучуємося, коли читачі кажуть, що «Люк» усього лиш сайт про культуру. Адже ми позиціонуємо себе як медіа, як журнал. Друкований формат дозволяє вивести нас за межі сайту і це підкреслити», – додає Катерина.
Reporters
Reporters — репортажне медіа, яке працює як частина екосистеми The Ukrainians Media. Видання спеціалізується на випуску українськомовних літературних репортажів. У червні 2021 року журнал вперше вийшов друком, накладом у 1000 примірників.
«Ми працюємо з довгими текстами, які приємніше читати з паперу і чесно кажучи, ми просто дуже хотіли випустити журнал, — говорить головна редакторка Reporters Марічка Паплаускайте. — Аналізуючи нашу аудиторію, зрозуміли, що ті, хто нас читає, загалом читає книжки, відвідує BookForum чи Книжковий Арсенал. Відповідно ми припускали, що аудиторія добре сприйме вихід журналу. Крім цього, більшість наших текстів, умовно кажучи, вічнозелені, вони не втрачають актуальності з часом і до них можна повертатися пізніше».
На жаль, журнал Reporters не можна купити — лише отримати за підпискою. Тобто спершу потрібно стати амбасадором або амбасадоркою спільноти The Ukrainians, вартість — 200 гривень на місяць.
«Перший номер ми видали за підтримки Посольства Норвегії і умови грантової співпраці не дозволяли нам продавати журнал, — пояснює Марічка Паплаускайте. — Тому ми пішли таким шляхом розповсюдження журналу. Собівартість одного примірника — близько 400 гривень і якби ми його продавали, то ціна могла б стартувати від 500 гривень. Амбасадори отримуватимуть два примірники журналу на рік, а також багато інших переваг, які надає участь у Спільноті».
Основною темою випуску, що об’єднала всі матеріали, стало 30-річчя Незалежності України. До номера увійшли репортажі постійних авторів та авторок Reporters, серед яких Віра Курико, Ольга Омелянчук, Світлана Ославська, Олена Лівіцька та інші. Також п’ять історій написали письменники та письменниці Ірена Карпа, Андрій Любка, Ірина Цілик, Любов Якимчук та Остап Сливинський. Окрім цього у журналі були опубліковані інтерв’ю з Євгеном Головахою, Ярославом Грицаком та Євгеном Глібовицьким.
«Ми мали кілька центральних матеріалів, що безпосередньо стосувалися теми номеру. Але загалом усі репортажі в журналі так чи інакше мають стосунок до незалежності, — каже Марічка. — Наприклад, репортаж Олени Лівіцької «Розіп’ята» про те, як живе баба Шура, яка стала героїнею книги Віктора Шабловського «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині». Це історія про жінку, яка, поки країни не можуть вирішити між собою хто кому більше шкоди наробив, просто молиться і за загиблих українців, і за загиблих поляків.
Для мене це приклад багаторічної історії про примирення. Або текст Ольги Омелянчук «Чоловік шукає чоловіка» — це хороша історія про те, як з роками в Україні змінювалося ставлення до гомосексуальності. Або, наприклад, текст «Ми можемо змінити тільки це», над яким я працювала — про людей, які опинилися в кризовій ситуації, потребуючи пересадки кісткового мозку, яку в Україні ще донедавна не робили, і замість того, аби емігрувати, вони вирішують присвятити життя тому, щоби такі операції в нашій країні стали буденністю. Це теж історія про зростання нашого суспільства».
Важлива складова, як для онлайнового, так і для друкованого Reporters, це візуальне оформлення. Над версткою та дизайном першого номеру працювала Анастасія Струк, за фотографії відповідав більд-редактор Данило Павлов. Окрім текстів у випуску були надруковані дві окремі фотоісторії Євгенія Малолєтки та Ігоря Єфімова. Також до номера увійшов спецпроєкт в співпраці з Українським ПЕН «30 років у 30 фотографіях. Події, що визначали життя незалежної України». На обкладинку одноголосним рішенням редакції потрапило фото Ігоря Єфімова — хлопчик, чий батько загинув на війні з Росією, приміряє завелику воєнну шинель.
Марічка наголошує: «Насправді дизайн і верстка журналу були експериментом. Ми переглядали різні версії оформлення і просто обирали те, що нам подобається. Але при цьому хотіли зберегти мінімалізм, повітря у верстці текстів та акценти на фотографіях. Інколи люди, які беруть журнал до рук уперше, питають, чи їхній примірник часом не бракований. Але ми спеціально обрали відкритий корінець. Це один з видавничих трендів останнього часу, який дозволяє відкривати журнал повністю на 180 градусів без зайвих згинів, аби переглядати великі фото».
Незабаром Reporters почне розсилати вже другий номер журналу. Він опублікований частково за грантової підтримки фонду European Endowment for Democracy, а частково — коштом підписників The Ukrainians. Журнал так само можна отримати лише ставши амбасадором або амбасадоркою медіа.
«Ми від початку задумували журнал з продовженням на наступні випуски. Може це якось дивно прозвучить, але мені здається, що друк нині знову модний. На Львівському медіафорумі я мала розмову з редактором швейцарського журналу Reportagen. Він розповів, що їхній журнал виходить накладом 18 тисяч примірників, 15 тисяч з яких одразу розсилають передплатникам, а решта три тисячі — їде у магазини, — каже Марічка. — Мені здається, що це ніби приналежність до певного кола людей, які можуть собі дозволити почитати друкований журнал. Хтось вважає, що зараз це елітна історія, але я не впевнена, що ми хочемо загравати з цим і так позиціюватися. Мені просто подобається, що нашим читачам приємно бути в колі людей, які підтримують The Ukrainians і читають наш журнал».
Telegraph.
design
Онлайн-видання Telegraf, яке спеціалізується на візуальній культурі та дизайні, випустило друкований журнал у червні 2021 року до Книжкового Арсеналу. Загальний наклад — 500 екземплярів.
Головна редакторка Анна Карнаух каже, що ідею надрукувати журнал були давно і перші кроки до її втілення почалися два роки тому. Тоді редакція онлайнового Telegraf почала шукати героїв, збирати матеріали тощо. Усі матеріали сфокусовані на різних явищах, подіях та людях саме в українському дизайні.
«Ми довго відкладали роботу над виданням до кращих часів, — каже Анна. — Вийшло так, що найкращий час склався між карантинами. Минулої осені ми почали домовлятися з типографією Huss, яка зрештою і надрукувала журнал, і взялися до роботи. Ми хотіли зробити журнал, який не втратить своєї актуальності ані через рік, ані через п’ять років. Тому це був певний зріз того, чим є український дизайн, на чому він ґрунтується та які перспективи для себе бачать люди, які працюють у цій царині».
У журналі опубліковані 25 колонок дизайнерів, ілюстраторів та інших працівників креативного сектору, наприклад, тексти Юрка Гуцуляка, Варвари Перекрест, Євгенії Гайдамаки, Валентина Панюти тощо. Усі матеріали зібрані у три рубрики. Перша присвячена історії дизайну та більш широкому погляду на нього. Друга — вебдизайн, продуктовому дизайну та інтерфейсам. Третя — візуальним комунікаціям.
Ще до виходу журналу видавець Telegraf.Design і керівник в Projector Олександр Трегуб говорив, що команді «хотілося створити артефакт, який буде приємно тримати в руках, дивитися і гортати».
«Слово «артефакт», як означення для нашого журналу, принесла нам студія LLIWELL, дизайнери якої, Гліб Капоріков, Нонна Старущенко та Дмитро Музиченко, працювали над оформленням журналу, — пояснює Анна Карнаух. — Ми розповіли їм про концепт наповнення, вони взяли його роботу, принесли концепт візуального оформлення, ми подивилися і синтезували це все у готовий продукт. Готова робота цілком відповідає слову артефакт».
Останній рік-півтора онлайновий Telegraf існував на межі життя та смерті. У березні 2020 року видання призупинило роботу через проблеми з фінансуванням, а з квітня почало збір коштів для відновлення роботи та почали працювати зі спонсорами. Однак Анна Карнаух говорить, що редакції набридло перебувати в режимі «енергоощадження». Тому створення журналу стало можливістю зробити щось видатне в масштабі дизайнерської спільноти й почати розвиватися.
Анна додає: «Спочатку ми не будували планів на майбутнє, а просто працювали над одним номером, унікальним, першим і останнім. Але успіх журналу змусив нас задуматися над продовженням, тому ми плануємо другий випуск і вже маємо концепт. Я думаю, що в друкованому форматі є переваги, адже зараз багато людей втомилися від швидкоплинного контенту онлайну».
Цукр
«Цукр» — це міський онлайн-журнал, у якому автори та авторки розповідають про «непопсове» життя Сум. У 2021 році «Цукр» випустив друковану версію, альманах, який об’єднав вибрані тексти за два роки існування медіа. Тематично «Цукр» фокусується на різних аспектах життя міста. Однак до цієї добірки друкованих медіа «Цукр» потрапив завдяки рубриці «Творити в Сумах», у якій зафіксоване культурне життя міста.
«Я пам’ятаю, що раніше в Сумах виходило десь три газети в друці, — каже менеджер видання Дмитро Тіщенко. — Дві з них я вже тривалий час не бачив, а одна виходить досі. Але це переважно жовта преса з переліком вбивств та аварій. У нас була зовсім інша ціль — потримати в руках результат напрацювань за два роки роботи редакції. Це спроба ознайомити людей, які ще не підсіли на «Цукр» з журналістикою, яку не звикли бачити в Сумах».
Дмитро пригадує, що спершу лонгліст вибраних матеріалів складався з 70 текстів. Оскільки журнал стільки матеріалів вмістити не міг, довелося частину відсіяти. Ті 27 матеріалів, що залишилися, для зручності читачів поділили на чотири рубрики: «Люди в місті», «Спільноти», «Власна справа» та «Творити в Сумах».
«Парадокс у тому, що спершу ми пишемо про те, що хочемо, а потім виявляється, що наші тексти складаються у певний наратив. Ми не робили спеціально акцент на культурній рубриці. Плюс з огляду на дистрибуцію, люди не заходять до нас на сайт спеціально почитати про культуру, а переходять за посиланнями в соціальних мережах. Але у Сумах досить давно ніхто не писав великих текстів про людей з царини мистецтва та культури. Якщо, наприклад, рок-гурт не став умовною «Пошлою Моллі» з Сум, то людям важко пояснити, навіщо про них взагалі писати. Але ми думаємо, що якщо не писати про них взагалі, то і фундаменту, на якому може виникнути щось круте, не буде», – зазначає Дмитро.
Візуальної концепції спершу у журналу не було. Обкладинку попросили створити дизайнерку та ілюстраторку Крістіну Золотарьову, яка працює над створенням колажів для Vogue та ілюструє книги видавництва Art Huss. Вона ж запропонувала навести лад у оформленні журналу всередині. На обкладинці розмістили колаж із зображенням різних місць, явищ та персоналій, що асоціюються з Сумами, наприклад, Сумською альтанкою, актором Михайлом Щепкіним, стріт-артом зайця у кисневій масці з центральної вулиці міста.
Наклад друкованого журналу «Цукр» — 500 штук, з яких розійшлося вже більше трьохсот. Дмитро Тіщенко каже, що саме стільки примірників потрібно було продати аби вийти в нуль, з урахуванням спонсорської підтримки. Спершу друкований «Цукр» розповсюджували серед людей, які постійно підтримують редакцію внесками на Patreon. З часом у редакції з’явилися партнери.
«Чимало кав’ярень у Сумах просто придбали собі журнал для своїх гостей, — говорить Дмитро Тіщенко. — Оскільки ми хотіли, щоб журнал сприймали саме як медіа, а не просто брошуру, яку можна кинути на стіл і про неї забути, то спеціально нікому не нав’язувалися. Але відвідувачі кав’ярень самі запитували де можна купити журнал, аби почитати його пізніше вдома. Тепер «Цукр» можна придбати у чотирьох партнерських закладах».
На початку редакція планувала обмежитися одним випуском друкованого журналу. Нині, зважаючи на відносний успіх першого номера, Дмитро Тіщенко припускає, що є сенс випускати такий альманах раз або два рази на рік: «Ми не вірили, що зможемо поширити триста примірників, але змогли. Мені здається, що люди хочуть читати новини, хочуть знати, що відбувається в місті, але втомилися від стрічки новин у фейсбуці й часто свідомо йдуть на якісь детокси від діджиталу. Ми навряд чи зможемо змінити фейсбук. Але якщо людей дратує онлайн, то, будь ласка, ось є друкована версія. Тільки хай читають».
Авторка: Анастасія Іванців