Добрі новини з Аральського моря від Ірени Карпи

Добрі новини з Аральського моря. Ірена Карпа – Київ: Книголав, 2019

«Добрі новини з Аральського Моря» – це  реальні історії чотирьох українок у Парижі. Всіх героїнь об’єднує українське походження і секрети минулого, однак всі вони хочуть почати нове життя. У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося про те, як одна з героїнь намагалася знайти своє місце у французькій столиці.

— Ви щось загубили, мадам?

— Що? — бабуся-кульбаба, досягнувши своєї мети — контакту з людиною, нарешті розслабилася. Тепер весь час належав їй.

— Це бюро загублених речей, розумієте? — симпатична дівчина в окулярах за стійкою префектури поліції 15-го округу мала терпіння, гартоване щоденними чергами «просящих».

— А, он як?

— А ви куди прийшли?

— Сюди.

— І що ви загубили?

— Розумієте… Я весь час щось гублю. Багато-багато речей і…

— А що саме і коли саме? — здається, набутий імунітет от-от почне зраджувати дівчині.

— Не пам’ятаю. Все і весь час.

— Таж скільки ми будемо тут чекати?! — в черзі завжди є хтось, нечутливий до метафізичних речей та дивакуватих бабусь. Ну, або цей неголений підстаркуватий дядько в джинсах розумів, що свій втрачений час він не зможе забрати в жодному бюро знахідок.

— Я загубила стільки речей за своє життя! — вжахнулася раптовому усвідомленню бабуся. Її легке пофарбоване на руде волосся заворушилося довкола ледь лисуватої маківки, як пелюстки навколо серцевини квітки під сильним вітром. — Так багато, так багато я загубила…

— То заповніть на все це фішки! — суворо, без будь-якого співчуття до риторичності ностальгії відрубала дівчина-в-вікні. — Наступний!

Наступною була Рита.

Вона забула чорний пакунок з чорною коробкою на чорному сидінні таксі перед самим Різдвом. Там були коштовні виделки і ножі. Звісно ж, зараз вона їх не знайде; вона прийшла так, для очищення совісті. Типу, хоча б шукала.

«Однак, — думає Рита, — коли я доживу до віку цієї бабці, чи згадаю я про цю втрату на тлі всіх інших, важливіших, котрі не впишеш у жодну картонну фішку з датою і місцем пригоди?..»

Чоловік, що подарував їй ті ножі й виделки для нового паризького помешкання, був доволі щедрий: такими бувають лише східні чоловіки. А Рита вважала себе скупою й поміркованою, якими і мають бути люди на Заході. «Зате ж вони на все життя, ті виделки, правда?» — питала східного чоловіка Рита.

Східного чоловіка звали Іваном. Він був абсолютно не схожий на людину слов’янського походження. Темнокосий, темноокий, смаглявий, з дивними рисами обличчя. До нього часто зверталися італійською, хоча жодної мови, крім російської, він не знав. Іван мав неймовірну пам’ять, вроджене стратегічне мислення й генерував блискучі ідеї. Іван любив японських і корейських дизайнерів, спортивні авто і довгоногих плоскогрудих жінок. Іван був впливовим. Іван був інфантильним.

Іван мав вишуканий смак, енциклопедичні знання в усіх галузях і цілковиту нездатність до адаптації в світі, якщо на рахунку лишалося менше ніж 200 тисяч євро. Іван не приймав свого біологічного віку і перед кожним днем народження ненавидів увесь світ. Він не розумів, як жінка може від нього піти, навіть якщо він сам зовсім нещодавно цього прагнув. Іван був геніальним маніпулятором і знав, на що тиснути в людях — на жалість, гордість чи провину. Іван змушував історію рухатися так, як йому було потрібно в той чи інший момент. Іван був психопатом. Що пояснює все про нього сказане — і водночас не пояснює нічого.

Іванами часто звати героїв народних казок. Конкретно ж цей Іван ненавидів усе, що було бодай мінімально народним, демократичним чи мас-маркетним. Тільки люкс; життя коротке.

А от Рита щоразу перед коштовною покупкою намагалася хоч якось виправдати перед власним сумлінням, світовою економікою, кризою в рідній країні і заповітами бабусі про «нікуди тобі гроші тратити, хай-бог-милує» цю захмарну ціну, що її от-от належало сплатити. Неважливо за що — за пару рукавичок, каблучку, туфлі, ніж чи вечерю. І неважливо хто платив — вона сама, законний чоловік чи несподіваний коханець, совість із голосом бабці прокидалася й питала: чи ти здуріла, чи що з тобою. Майже сто євро за одну виделку, чорт забирай.

— Так, — погоджувався, аби її заспокоїти, Іван, — звісно ж, вони на все життя.

«Все життя» не протривало й години. Так дивно ми робимо заповіти на далеку перспективу замість того, щоби жити тут і зараз, міркувала собі Рита. І це навіть не війна і не катастрофа, а просто якісь срані срібні виделки, які зникли невідомо як.

І тепер для того щоби якось жити в новому помешканні, доки не відкриються після різдвяних свят магазини, в Рити лишалося аж дві чайні ложечки. По півтора євро кожна.

— Отак я заплатила майже тисячу євро за свій снобізм і відсутність співчуття. До кого? До чорного пакистанця у моєму, курва, білому районі, яким я так пишалася.

— Та ну, не засмучуйся… — застуджена Лєнка в промерзлому Києві пила чай з малини і співчувала Риті у вайбері. — А як це сталося?

Рита зітхнула.

Це була настільки дурна антиріздвяна історія, що аж смішно переказувати. Цінна хіба тим, що не кожного дня ти намагаєшся оселитися в Парижі.

Спершу влаштовуєш забіг, аби знайти притомну квартиру в бажаному районі. Без плісняви на стінах, із бодай якоюсь кухнею й меблями, придатними для життя. Та ще щоб тобі її здали — в Парижі власники привабливих квартир влаштовують цілі кастинги на претендента, гідного щомісяця підносити їм платню в дві тисячі євро.

«Як, ви не знаєте, хто був учителем філософії в Сартра?!» — обурювався старий гінеколог-ашкеназі, сидячи у своєму домі-музеї з ліпниною, бронзовими статуями, арт-деко годинниками й картинами, явно позначеними впливами живопису Грищенка, який у свій час поставив на вуха Паризький художній салон. Але високоосвічений власник квартири на вулиці Сен-Пласід, яку Рита мала винайняти, уявлення не мав, хто такий той Грищенко. І взагалі: «Як-як ви там казали зветься столиця вашої країни? Київ? О так, щось таке чув, щось таке чув…»

Відтак за форму Ритиного носа він пробачив їй її жахливу неосвіченість. І прогнавши напровсяк по всіх Камю, Ларошфуко і Прустах, нарешті визнав її достойною платити йому щомісячно 1950 євро. «А за ваш красивий ніс я вам надам іще й підвал, хоча це й не прописано в контракті».

Розшаркавшись біля дверей, він галантно попрощався з Ритою і буркнув на вухо ріелторці, молдаванці Варварі: «Не буде страховки — я нічого не підписую».

І страховка, і гарантія в Рити були. Її компанія зазвичай винаймала помешкання працівникам, але власники паризького житла не дуже охоче здавали його іноземцям. Ріелторськими конторами блукала легенда про якихось страшних чи то нігерійських, чи то ліванських дипломатів, що розгромили розкішну квартиру в багатому районі, і нічого їм за то не було, бо ж дипломати. Рита дипломаткою не була, але, вочевидь, потрапляла до цієї самої графи: іноземці з неблагонадійної країни. Причому за вибором власника житла в цю графу неблагонадійності міг потрапити хто завгодно: від індонезійця до американця. Тут уже розігрувалась лотерея стереотипів і особистих вподобань: власники житла обирали людину, яка платитиме їм орендну плату впродовж кількох років, як цуцика чи моркву на базарі — підходить-не підходить.

Риті вже відмовили у здачі косметично підлатаної квартири на пішохідній вулиці Трезор у 3-му районі, причому тиха парочка милих стареньких із мільйонною нерухомістю медитувала над її досьє з добрячий тиждень. Власниця квартири біля театру Одеон у 6-му була прекрасною натхненною жінкою, і щиро вибачалася, коли здала квартиру з балконом не Риті. Зрештою, Рита просто сама надто довго вагалась, готова вона купувати в цю квартиру геть усі меблі «з нуля» — кухню, шафи, ліжко в спальню — чи ні.

Та й чекати до кінця ремонту треба було ще півтора місяці, а Риті вже остогидло тулитися у крихітній готельній кімнатці формату «нічліжка для далекобійників», що її орендувала компанія «на перших порах».

Тому коли з’явилося помешкання на вулиці Сен-Пласід — не з прохідною кухнею в коридорі і з туалетом, де хоча би можна було без перешкод обернутися навколо власної осі — Рита відразу готова була його винайняти. Незважаючи на відсутність балкону, типово мікроскопічну османівську кухню, ікеївські вбудовані шафи і сумнівної якості сантехніку. Видно було, що власник на всьому заощаджував і при тому не соромився просити доволі високу, навіть з огляду на буржуазний 6-ий район, суму за оренду. Бюджету, який виділяла компанія, було недостатньо. Але Рита готова була доплачувати з власної кишені, тільки би пошвидше втекти з кімнати далекобійника і перевезти до Парижа дітей, яких їхній тато за півтора місяці перебування з ним у Києві вивів на вулицю аж один раз.

Дизайнерські меблі, які заявлялися під час огляду квартири, щоправда, дивним чином перетворилися на щось страшне й офісне, варто було Риті підписати контракт. Рита зітхнула і знесла все це добро в підвал.

Довелося купувати тонни речей. Стільці 40-х років на блошиному ринку в Сент-Уан, чашки в крихітних дизайнерських крамничках біля Опери, тарілки у вінтажних лавках Монмартру. Лампи взагалі замовляти в Києві, де один хіпстер клепав їх із старих мотоциклетних фар. («Совковий дизайн — це вау для Франції. Коли я їду своїм Фонтенбло на старому вєліку «Аіст», місцеві хіпстери аж шиї скручують!» — хвалила Риту знайома художниця, теж родом із Києва.)

І ось ці ложки. І виделки. І ножі з вулиці Буасі д’Анґле.

В новій Ритиній квартирі не було опалення. Не працювала газова колонка, і Риту це не дивувало: колонці було років стільки ж, як самій Риті. Та на думку власника житла, це для колонки був не вік.

Арабський сантехнік, молодий товстун зі спущеними штанами на волохатій дупі, якого викликала ріелторка, взяв із Рити 1100 євро за ремонт, довго верещав, що, мовляв, його викликали у вихідний і тому його тарифи вдвічі вищі, а не віриш, то подивися у прайс (замацану роздруківку в поліетиленовій папці), — але так нічого й не поремонтував. Тільки й того, що у промерзлих кімнатах з’явився запах газу. Тоді Рита плюнула і викликала сантехніків-українців. За 200 євро і без зайвих слів вони все полагодили, і Рита почувалася щасливою,

підіймаючись сходами з купою паперових пакетів із покупками на новосілля.

Різдвяний вечір, 24 грудня. Сусіди знизу голосно слухали класичну музику, Рита впізнала оперу Верді. Назустріч спускався задоволений сантехнік Вася, вимахуючи цигаркою і запальничкою.

— Ми всьо. Я зараз вийду покурю і вернуся за речима.

— Супер. Це прекрасно. Перше хороше, що зі мною в цій квартирі сталося. Ключик тільки дай мені, бо він в одному екземплярі. Дублікат упав у каналізацію.

Іван спершу звів на Риту брови, а тоді махнув рукою: чому тут уже дивуватися.

— Е-е-е… А я не брав ключик. Я просто двері захлопнув. Я думав, ви взяли. Не знав, що ви лишили.

Отак вся сцена і завмерла: Рита, Іван і сантехнік на сходах, ключ — на камінній полиці по той бік закритих наглухо дверей.

Далі вони по черзі намагалися то підважити каналізаційний люк навпроти магазину «Sefora», ще більш дратуючи і так вже роздратованих Різдвом і потребою купівлі останніх подарунків перехожих, то підколупати замок Ритиної квартири. Нічого не виходило ні там, ні там.

— Будемо вибивати? — спитав сантехнік, і Рита кивнула.

Іван тим часом вже скипів, википів і заспокоївся, час від часу лише саркастично дякуючи Риті за таке прекрасне Різдво і констатуючи, що тепер вони, звісно, неодмінно затусять на вечірці в друзів на Конкорді:

— Просто бачу, як нас чекають устриці, індик з каштанами і діджей у пентхаусі.

«Та не сичи ти!» — мала би сказати Рита, але натомість за звичкою вибачалася.

В Івана була геніальна здатність змушувати її почуватися винною. За поламаний джіпіес, за незнання міста, в якому до того Рита вже була, за несмачну їжу в ресторані, за забутий сантехніком ключ, за дощ за вікном.

Бух! Бух! Бух!

Рита серйозно переживала за плече сантехніка Васі. Хороший же хлопець, руки з правильного місця, ще й «Нафти-й-Газу» у Франківську закінчив. Рита ставилась до цього міста з ніжністю — там досі жила її студентська любов.

Час від часу, аби вимістити на чомусь свою злість, до дверей прикладався й Іван.

— Сука! Блядь! Нахуй це все! — додавав він ударам максимальної сили.

— Бонсуар, що тут відбувається?

Це нарешті вийшли на сходи сусіди, двоє дуже високих і дуже худорлявих літніх людей. Дивно, що їхній дзен під оперу протривав так довго.

— Доброго вечора, я ваша нова сусідка! — якомога радісніше привіталася Рита. — З Різдвом вас!

Старі перезирнулися.

— Спасибі, вас теж… А двері чого вибиваєте?

— Бо ключ забули всередині. А інший в каналізацію впав.

Обоє стареньких дивилися на Риту зі спокійним розумінням і, на диво, без роздратування. Як вона дізналася згодом, обоє були практикуючими психіатрами.

І раптом двері піддалися. Хруснула якась деревинка. Замок так і лишився закритим, зате виламався саме такий шматочок дверей, щоб їх можна було відкрити.

Сиві сусіди ще раз побажали щасливого Різдва і пішли доїдати свою елегантну й запашну вечерю. Рита була голодна як вовк. Все, зовсім скоро вони виберуться в гості до Пітера й Ґаель. На їхні чортові устриці в їхній чортів пентхаус. Трьох пляшок шампанського «Ruinart», що принесуть Іван із Ритою, має вистачити, щоби змити перший стрес.

Рита розрахувалася з сантехніком і завмерла посеред кімнати. Або в неї галюцинації, або хтось десь теж вибиває двері.

Бух-бух-бух! Бух-бух-бух!

Удари, щоправда, були частішими.

Рита визирнула у вікно.

В їхній під’їзд ломився темношкірий чоловік, схожий на того самого волохатого арабського сантехніка.

— Боже, шо він хоче?! Чого він ломиться?! Ні, я не відчиню двері. З мене досить.

І тільки на наступний день Рита збагнула, що то був не хто інший, як таксист, у машині якого вона забула свої коштовні виделки-ложки. Вона просто не знайшла чорної коробки серед своїх пакунків. Чоловік ломився в двері, щоби віддати забуте. А вона зі своєю нервовою пихою просто йому не відчинила. Тож тримай розплату, расистко. І bienvenue à Paris*.

Читайте також: Карпа: Люди самі настільки круті, що мені немає сенсу щось про них вигадувати

Зображення: Styler