Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики

Євгенія Кононенко. Слово свого роду / Есе.— Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2019. — 144 с.

Євгенія Кононенко у книзі «Слово свого роду» посягає на святе. Вона сумнівається, ніби походження передує сутності. Так, у походженнях слів, у їхніх родах, буває, закорінені смисли, яких уже ніхто не згадує. Але чи не губляться ті архаїчні значення в сучасному мовленні? І чи не зовсім іншими словами називаються ті самі смисли засобами іншої мови? Євгенія Кононенко — перекладачка, тож добре знає, як важко буває знайти в рідній мові слова, які б оптимально передали значення, висловлені засобами оригіналу. Для цього знадобляться слова зовсім іншого роду.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося по те, чи можна порівнювати християнок та феміністок, а також розглянемо, в яких контекстах ці поняття та ідентичності можна співставляти.

Ідея гендерної рівності, така, здавалося б, природна в контексті ХХІ сторіччя, продовжує бути чи не головною темою гострих суперечок і навіть баталій. Специфіка чергового раунду протистояння полягає в тому, що це вже не дискусія між жінками й чоловіками; вона перейшла в річище дискусій між двома великими угрупуваннями жінок: між тими, хто за рівність між чоловіками й жінками і тими, хто проти. Умовно кажучи, між феміністками й християнками.

Існує багато підходів до проблеми: соціологічний, економічний, криміналістичний, академічний, релігійний, естетичний, зрештою! Моя подружка часів молодшої школи казала, що жінкою бути краще, ніж чоловіком, бо в жінки значно красивіше шлюбне вбрання. Я хочу поговорити на цю тему з письменницького погляду. А саме, з позиції індивідуального досвіду людини, в цьому разі, жінки. З погляду того, без чого художня література не можлива. А індивідуальний досвід, буває, жорстко конфліктує з ідеологією. Навіть з тією, яку, загалом, приймаєш.

От візьмемо питання проституції. Тут і феміністки, і християнки єдині: «це потворне явище треба знищити». («Разом із чоловіками, які ходять до повій!») Феміністки проти проституції, бо це нещадна експлуатація жіночого тіла і душі. А християнки – тут взагалі без коментарів.

Храмової проституції, наявної в деяких релігіях, християнство не визнає, найбільша грішниця християнства – блудниця. На перший погляд будь-чиє ставлення до проституції може бути лише негативним.

Але ж от в Утрехті на ярмарку я розговорилася з однією жінкою з України, яка працювала проституткою. Вона не була в сексуальному рабстві, працювала в готелі самостійно, без сутенерів і звідниць. Жінка цілком була готова поговорити про специфіку своєї (не)ординарної роботи, яку в нашій культурі прийнято вважати ганебною, схоже, великою мірою, заслужено. Жінка виїхала з України на початку 90-х через злидні. До Голландії вона працювала в Італії, доглядала старих. За її словами, то була значно гірша, значно виснажливіша робота. Її принижували посередники-роботодавці, погрожували звільненням, менше платили, якщо старі маразматики висловлювали невдоволення.

А на ниві її інтимних послуг вона сама собі господиня, хоче – працює, хоче ні. Скарг на погано надані послуги ніхто не пише. Жінка сама знімала номер в готелі, на власні гроші шила вбрання для роботи, сама платила податки з гонорару від клієнтів. Хто її клієнти? Здебільшого, батьки сімейств, які раптом похопилися, що в їхньому житті не було чогось дуже важливого. На питання, чи не важко так працювати, адже, буває, й одного не всі християнки ладні витримати, вона відповіла: «максимум мануалу, мінімум вагіналу, а головне, щоб мозги мені не трахали».

У романі Нобелівського лауреата Кутзее «Елізабет Костелло» є епізод, де жінка тішить оральним сексом смертельно хворого чоловіка. Автор кваліфікує цей акт не як блуд, а як християнське милосердя, адже жінка полегшує останні дні земного життя людині, яка страждає. Так само та жінка з Утрехта, працюючи повією, парадоксальним чином виявилася не приниженою, а самостійною людиною, яка не догоджає жодному тирану, а заробляє гроші на статевих комплексах чоловіків. На гріху ласолюбства, засудять її святі отці. Але ж ніхто з них не засуджує жінку, яка заробляє на гріху обжерливості, тримаючи ресторан. А ласолюбство і обжерливість – однаково смертні гріхи. До речі, та сама жінка сказала: «Як важко не було б обслуговувати клієнтів, це краще, ніж варити борщі якомусь ідіотові».

Але і з борщами теж не все однозначно. В моєму тексті «БЕЗ МУЖИКА» є абзац про тих чоловіків, для яких домашні борщі є першорядною цінністю, треба варити живцем в отих борщах. Цей момент сприймався читачками як одкровення і завжди зривав бурхливі оплески аудиторії, які не переходили в овації лише тому, що їх стримував той чи інший модератор. Моїм читачкам надзвичайно подобалася радикальна ідея остаточного вирішення борщового питання.

Але на одній з презентацій з’явилася жіночка, яка змінила традиційний сценарій бурхливих оплесків. Вона підняла руку, як відмінниця, і сказала, що надзвичайно щаслива варити борщ коханому чоловікові, що їй це ніколи не набридає. Що вона навіть не чекає слів вдячності, її тішить гурчання, з яким відбувається всмоктування борщу, що є для неї найкращою музикою.

Але це ще не все. Жінка сказала, що ідея варити чоловіків у борщах походить від погано зварених борщів, коли чоловік висловлює незадоволення тим, що йому подали. Це справді обурює жінок, адже вони стільки сил віддали борщу, який не сподобався. І вона хоче повідомити рецепт свого борщу, який завжди всім подобається: нагодувавши чоловіка саме цим борщем, жінка може ставити його на будь-які роботи, наприклад, копати город, навіть якщо городу нема. Модератор ледь стримав жінку, яка рвалася до мікрофона на моє місце, щоб задиктувати рецепт магічного борщу, після якого ніякий фемінізм уже не потрібний. Бо чоловіки стануть слухняними, як ягнята, у ставленні до власних жінок, а вовками до чужих чоловіків.

Певне, на щось подібне й розраховують християнки, коли думають, ніби нагодований добрим борщем чоловік піде ревно захищати жінку, яка той борщ зварила.

Цього року в медіа гучно прозвучала фраза, яка звучатиме ще довго: дівчина-християнка, знехтувавши християнською настановою «а жінка хай мовчить», гучно і ефектно вимовила: «Нам не треба захист Стамбульської Конвенції, нас захищають чоловіки!»

Дівчата-християнки, поки ще не зіткнулися по-дорослому з домашньою тиранією, думають, що все в їхніх руках, що чоловіки справді дуже хочуть когось боронити. Але потім ці дівчата матимуть поряд (адже християнки заміж хочуть, а отже, вийдуть) або домашнього тирана, який боронить себе від чоловічих домашніх вимог у родині, або нікчемну особистість, про яку одна поетеса сказала: «муж, який не вборонив, а ждав від мене оборони». Тобто чоловіків, які тільки створюють проблеми, а не розв’язують їх.
З християнками все зрозуміло: хто такі і що на них чекає. А феміністки? Для того, щоб жінка реально захотіла рівність з чоловіком, її має реально привабити те місце, яке закріплене за чоловіком.

Неодноразово, намагаючись увімкнути активну уяву, як це і мають робити літераторки-белетристки, і уявити себе на місці жінки минулих сторіч, я бачу ситуацію, коли чоловічий світ міг реально лякати жінок. Коли в грубих і навіть брутальних створіннях вони таки бачили своїх захисників. Можливо, чоловіки захищали жінок від зовнішнього світу, аби бути необмеженими господарями у внутрішньому. Проте коли сьогодні пишуть про справді жахливий підневільний стан жінки в більшості традиційних культур (тяжка праця, відсутність медичної допомоги при пологах, страшні покарання за подружню зраду, снохацтво), в тому стані був і один, але великий позитив: в екстремальних ситуаціях, які нерідко траплялися в тому непевному світі, жінкам не треба було думати власною головою. Відповідальність за ситуацію брали на себе чоловіки. Змушені були. Ніщо так не змушує дорослішати, як необхідність брати на себе відповідальність – і знаходити неординарне рішення, щоб виживати за екстриму.

Чи хотілося жінкам працювати поза домом, коли ще не було жіночих робочих місць? Чи дуже хочеться туди, де працюють в поті чола на роботах, які не подобаються, заради хліба насущного? Палке бажання працювати поза домівкою може ініціювати лише робота, яка дає більшу радість, ніж домашня праця. Щоб перейнятися ідеями фемінізму, жінка має на власному досвіді відчути радість самореалізації. Відчути, що займатися тим, що тобі подобається, дуже класно, що кохання з Перелесником є аж ніяк не гіршим, ніж кохання з реальним мужчиною, а може, і кращим.

Тож кілька слів про Перелесника. Концепт фантастичного чоловіка як натхненника жіночої творчості ввела до української, а може, і до світової літератури Леся Українка, чим надзвичайно збагатила символічну мову для розмови про творчість. Творчі жінки на культурних обріях світу були й раніше, хоч їх було значно менше, ніж творчих чоловіків, але вони були, і чоловіки споживали їхні культурні продукти. Проте засадничо творцем вважався чоловік, а жінка була натхненницею його творчості. Київський поп-філософ, теоретично закріплюючи ідею гендерної нерівності, декларував, ніби жінка на власну творчість не здатна. Геніальність жінки – то геніальність музи, натхненниці чоловічої творчості. Муза, буває, асоціюється із конкретною жінкою, яка любила, а ще краще, як не любила чоловіка-творця. Але в тому, щоб ототожнювати конкретну жінку і музу, є велика логічна помилка. Адже коли чоловік перебуває в активній фазі творчості, він спілкується не з конкретною жінкою, а з абстрактною музою. Так само й творча жінка, навіть будучи тяжко закоханою, здійснюючи творчий акт, спілкується не з об’єктом свого кохання, а з абстрактною сутністю, з Перелесником.

На берегах згадаю ще одну видатну вкраїнську поетесу, для якої муза – це жінка з Давньої Греції «в легесеньких сандаликах», в якої «плащик десь прип’ятий на плечі», яка приходить до поетів і поетес, щоб диктувати їм «долю, а не вірші». Я відчуваю творчий процес не як писання диктанту, а як значно складніший акт. Мені в цій містерії ближчий Лесин Перелесник.

Спілкування з Перелесником – то не лише мистецька творчість, то може бути й заняття точними науками, що жінки практикують менше, але все одно практикують, іноді напрочуд продуктивно. То і заняття бізнесом, педагогікою, адмініструванням. Творчо втілювати в життя будь-який проект, аби той проект справді був вартий втілення. І щоб його втілення відповідало внутрішній потребі тієї, яка втілює.

Але втілювати проекти досить складно; буває, не обійтися без підтримки сильних світу цього. Які, наразі, здебільшого, є чоловіками. Як казала Надін Ротшильд, раніше чоловіки дарували нам мармурові ванни і помістя, а тепер дарують видавництва і телеканали.

Здавалося б, у цьому зізнанні – кінець самій ідеї гендерної рівності, бо влада і гроші все одно у чоловіків, а жінкам у кращому разі дають погратися дорогими іграшками. Але чи не є вміння залучити владу і гроші до цікавого проекту також важливою – і творчою! – складовою цього ж проекту? Чи не потрібен тут хист, отриманий від того ж таки Перелесника? Перелесник може дати жінці щастя здійснити більше, або, аж ніяк не менше, ніж реальний мужчина. І вони можуть навіть подружитися, якщо той Перелесник добре напоумить творчу жінку, що їй робити, щоб побудувати оптимальні стосунки з реальним чоловіком.

Читайте також: Книжки про ґендерне насильство 

та #ЯНеБоюсьСказати, «Кисле яблуко», інші: кому адресовані книжки про насильство?

Але не до всіх жінок прилітає Перелесник – бодай тому, що не всі готові його прийняти. Вертаюся на багато років у минуле і згадую дівчат, які працювали в радянському НДІ, куди я прийшла за призначенням після університету. Ті дівчата друкували на машинках і виконували інші не артикульовані доручення непередбачуваного начальства, яке до нас, молодих інженерок, ставилося дещо краще. А дівчата на побігеньках озвучували зовсім не феміністичну ідею: хоч би вийти заміж, займатися домашнім господарством і не ходити на паскудну роботу. Це була моя перша зустріч із умовними християнками, хоча всі вони формально були комсомолками. Вдома, в школі, в університеті, на курсах іноземних мов я таких не бачила. І тут раптом зустрілися жінки, які не знайшли себе й не збиралися шукати. Шукали чоловіків, які б дозволили жити лише проблемами родини. Ті жінки прагли християнських цінностей, хоча часи (були) безбожні. За СРСР вважалося, що всі, як чоловіки, так і жінки, мають працювати і будувати комунізм. Непрацюючі – то був якийсь підозрілий прошарок радянського суспільства. Я знала жінку, вдову професора, яка пішла працювати викладачкою у віці під п’ятдесят, коли овдовіла. Жінки її віку були досвідченими викладачками, а вона ледь засвоювала ази. То був добрий негативний приклад для жінок, які в молоді роки дуже хотіли сидіти «за мужем».

Радянське суспільство, на перший погляд, виглядало як суспільство торжества рівності статей. То вже потім нам аргументовано пояснять, що радянських жінок орієнтували на роботу, але не на кар’єру. Що в радянських елітах жінок майже не було. Але ті, в кого ми закохувались, з ким мали романи, за кого виходили заміж, з ким розлучалися, також не належали до радянських еліт, дарма що були чоловіками.

Те, що так мало жінок-академікинь, а жінок – членкинь політбюро взагалі не було, хвилювало нас не більше, ніж який-небудь гендерний аспект бернардинських монастирів у 16 сторіччі. Найелітнішими для нас тоді був світ тогочасного кіно та фігурного ковзанярства, а там жінок було до біса! І яких жінок! Їх знала вся неозора. І наші українські local celebrities, зірки театрів та спортивної гімнастики, також були яскраві й працювали на ідею повноцінності жінки. Плюс напівзаборонена напівзагадкова поетеса. Плюс знаменита жінка-кібернетик, права рука творця вітчизняної галузі. Її чоловік викладав у нас ази обчислювальної математики. Викладав вкрай погано, був неприємний і неінтелігентний. Щоправда, весь час хвалився, що в нього знаменита дружина. Пам’ятаю, як я тоді подумки щиро пожаліла видатну жінку: ото треба сягати висот професії, щоб тримати при собі таке нещастя?

Я б і забула про той варіант союзу справді видатної жінки з тим мужчинкою, якби подальше життя регулярно не підкидало мені зустрічей із подібними подружжями. Я не кажу, що більшість реалізованих жінок живе з чоловіками-недотепами. Більшість із них БЕЗ МУЖИКА. Але й таких, які тримають при собі недотеп, багато. То, зрештою, їхня справа. Але, якби ж то вони тримали їх вдома! Але ж вони влаштовують їх на роботу, бажано на керівну. Вони випускають їх у соціальний простір, не товаришуючи із принципом реальності.

– Це її чоловік чи син? – звучить шепіт за спиною видатної жінки.

Якщо типовий супутник життя жінки-християнки – це домашній тиран-бешкетник, якого жінка, виявивши мудру сумирність, має втихомирювати, то найпоширеніший супутник життя феміністки – це чоловік-невдаха, чоловік-нездара, чоловік-недотепа, чоловік-недорайда, – от скільки в рідній мові є синонімів для чоловіка, в якого з чоловічих в позитивному сенсі рис наявні лише первинні статеві ознаки, і добре, якщо є принаймні вони. Та чи є такий чоловік, який їсть шопопало, доброю альтернативою до домашнього тирана, який вимагає борщу неодмінно з домашнього півня? А якщо то буде курка, то він, як афонський монах-ортодокс, виллє його в нужник? (Добре, як не на голову дружині!) І чи є ідея маніпулювання чоловіком гідною альтернативою ідеї гендерної рівності?

Кілька слів про себе кохану. Я вважаю себе феміністкою, і так вважає багато хто з оточення, бо мої стосунки з Перелесником все-таки склалися. Але з іншого боку, я не можу взяти собі на вигодовування мужчину-недорайду. І не хочу. Хоча такі, попри мій вік, і досі в тій чи іншій формі пропонують мені свої послуги. І не тому, що я чоловіка не прогодую – недотепи, як було сказано вище, їдять шопопало. А тому що мені, попри мій фемінізм, подобаються чоловіки не інфантильного, а дорослого типу. Домашні тирани, до речі, то теж чоловіки-інфантили; то чоловіки, які не хочуть бути батьками родини, яким цю роль чомусь нав’язали. І вони протестують проти неї в той спосіб, що нещадно кошмарять свою родину за те, що вона в них є.

То, може, справді, краще, коли поруч слухняний недорайда? Якщо без маніпуляції ніяк, то краще, щоб маніпулювала ти, а не тобою. Не кожен дозволяє маніпулювати собою: навіть не маючи традиційних чоловічих чеснот, не буде слухняним, буде бешкетувати, бити посуд, обзивати жінку. То такі нам не потрібні. Хай з ними мучаться християнки. А собі візьмемо тихих та божих. Але і їх не вистачає на всіх феміністок, за них, кажуть, конкуренція, треба воювати, ще як завзято! В одного недотепу може вчепиться одночасно кілька активних жінок. Бодай дві. Герда і Снігова Королева. Аглая й Настасія Пилипівна. Мавка й Килина.
Тож я знову кличу на допомогу Лесю Українку і занурююся в лоно «Лісової пісні». Безсумнівно, нашу національну поетесу непокоїла проблематика особистого життя видатної жінки та ймовірна особистість її супутника життя. І яке вона пропонує розв’язання? Мавка пізнала Перелесника, але вогняний юнак не може відповісти на всі запити бентежного створіння. Тож одного дня Мавка щиро покохала талановитого недотепу Лукаша, не здатного «своїм життям до себе дорівнятись». І вона таки робить з інфантильного недотепи дорослого чоловіка, який «мудрим став». Але ж якою ціною!..

А нещодавно на православному сайті було запропоновано християнський спосіб змагання з домашнім тираном. Сумирна лагідна жінка протягом років терпіла незаслужені образи чоловіка-тирана, але слова кривого не сказала бешкетнику. Так і померла, бідолашна! І лише на її могилі овдовілий тиран щиро покаявся. Зовсім як Лукаш біля верби.

Чи можна по-іншому? Можна, звичайно! Та для того, щоб феміністка знайшла собі рівного, мають також масово дозріти чоловіки, яким справді не цікаво з умовними християнками. Чоловіки, яким щиро хочеться обрати в супутниці життя не домашню господарку, а яскраву особистість, друга, цікаву співрозмовницю. Проте дві особистості в одній родині не завжди творять гармонію. Частіше такий союз приречений на суперництво і розрив.

У реальному житті, проте, існують родини, де обоє реалізувалися в професії і водночас створили гармонійні й продуктивні міжособистісні стосунки. Але в символічний простір такі союзи не потрапляють. Вони існують поза межами тих міфологічних наративів, які так бентежать митців, а ще більшою мірою мисткинь.

Читайте також: Чому не варто боятися фемінізму: Тамара Марценюк про міфи та реальність