Як «різдвяні янголи» принесли диво старенькому відлюдникові

Ярослава Терлецька, Галина Петросаняк. Різдвяний янгол. — Брустурів: Discursus. 2018. — 112 с.

Ці історії переносять у Карпати і в Різдво, як машина щастя. Адже саме там щастя було найоднозначнішим — у карпатському дитинстві Ярослави Терлецької і Галини Петросаняк. Тут сплітаються казкові сюжети, гуцульський дух і старовинні коляди. 

В оповіданні з книжки ми дізнаємося про те, як діти та колядки творять святкові дива та приносять в оселі справжніх «різдвяних янголів»

А було так. Михаль вчував наближення Різдва. Якби не чув, певне, все би проспав. То воно і добре було б. Ліпше всього — стулити очі, та й по всьому! Але ж куди подіти вуха? Надворі вже стемніло, а втім, і сліду рятівного зимового сну, як то у звірини, не було. У Михалевій хатчині стояв такий холод, хоч вовків ганяй. У димарі завивав вітер, а в животі йому бурчало. Та й не було у нього жодного бажання підмести в хаті чи дров нарубати, щоб запалити в печі. Нащо? Нікого у нього немає, і ніхто його не потребує — і з цим він уже звикся з роками. А Різдво… Це щось для родини, для громади, отже, для багатьох, але ж ніяк не для одного самітника-бідака.

Колись Михаль мав пса, та той уже кілька років як вмер. А отепер і його життя йде собаці під хвіст. Так усі в селі кажуть. Та де та собака і де той хвіст? Оце хотів би він знати! А жоден у селі відповісти не може. Лише крутять пальцем біля голови.

Самотнє гірське життя робить людей химерними. А ще вони кажуть: один як перст божий. Якби люди хоч трохи думали, то не балакали б такого глупства. Чому перст божий один? Хіба не має Бог їх десяток, як і ми, люди? Його ґудзуваті пальці тремтіли, тримаючи порожню пляшку з грубого скла. Щось він ще та й тямить! Старий Михаль уміє зробити перегін з усього, що лежить чи росте: з ялівцю, слив, горіхів, чорниць, ожини і яблук. То для нього трунок життя, щоб забути тілесний біль і смуток душі. Принаймні так він сам до себе примовляє.

А засніженими горами стелився спів. Старі наспіви, відмолоджені дитячими голосами, все наближалися, і Михалю вже нікуди було ховатися. Відлюдько натягнув хутряну шапку і почовгав крізь темряву проходу, спираючись на товсті дерев’яні балки, до комори. Після довгого кряхтіння і бурмотіння знайшов врешті ще одну пляшку. Поспіхом вернувся до хати й поставив її на вузький дубовий стіл біля вікна. Місяць вигулькнув із-за сховку хмар та й виблискував старому на потіху на долівці зеленого скла плящини.

Гурт дітей, загорнених у кожушки, співав різдвяних пісень. Мандруючи від хати до хати й цокочучи зубами, вони раділи різдвяним дарам. Вервечка вміло зшитих зеленими й червоними нитками кожушин, хилячись з боку на бік, рухалася вперед. Старший парубок ішов попереду й ніс блискучу зірку, прикріплену до довгої палиці. Позаду нього міцний хлопчак з великим мішком за плечима, в якому вже дожидали маленьких зубів яблука й горіхи, сушениці, макові завиванці й медівники, сушені гриби та дбайливо загорнуті кільця будженої ковбаси.

Дзвінкі гроші він ніс у сумці на ремені. Двійко дівчат мали прив’язані до спини янгольські крила, виготовлені з дроту й обтягнуті шматками старих білих простирадл. Зібрані звідусіль преціози прикрашали де-не-де полотно. Більшість оздоблення зробили з розбитих ялинкових прикрас, поклавши їх між двох газет і подрібнивши молотком на незліченні блискітки. А золотий і срібний папір від солодощів маленькі ножиці перетворили на сніжинки.

Небо і земля, небо і земля нині торжествують,

Ангели й люди, ангели й люди весело празнують.

«Чи не час повертати? — запитав носій. — Далі вже ніхто й не мешкає».

«Не треба повертати! Не треба! — крикнула Ганнуся у червоній хустині, що вкрила пів її кожушка. Над хустиною гойдався трішки зігнутий німб. — Зайдімо ще до старого Михаля! Маю щось для нього!» — гукнула вона проти вітру.

…А віл стоїть, трясеться,

Осел смутно пасеться.

Пастиріє клячуть,

В плоти Бога бачуть,

Тут же, тут же,

Тут же, тут же, тут!

— Хоч би ти й горлянку собі роздерла, він нам не відчинить. Та про мене. Сьогодні ж Святвечір, може, трапиться диво, і навіть віслюк заговорить, — пробубнів звіздар.

— А що маєш? — допитувалася між «тут же» й «тут» причеплива Настуня з янгольськими крилами. Ганнуся лише похитала німбом і ще міцніше притисла рученятами щось під кожушком до грудей.

Темінню бовваніла хата Михаля у засніжених пагорбах, над димарем у зоряне небо не здіймався димок тієї святої ночі. Як дикий загнаний звір, притулилася вона одним боком до лісу і глипала роззявленими віконницями до білих гір. Діти зволікали, човгаючи завеликими чобітьми. За обмерзлими шибами не було видно й поруху.

— А він тут є? — невдоволено буркнула одна дівчина. Та в інших сумніву не було.

— Де ж йому ще бути? Чи не пішов він, не дай Боже, у ліс вовків годувати? — пробурмотів стурбовано звіздар. Голосно й чемно завершила ватага свої вітання:

Веселая нічка, весела година —

Ісус народився, маленька дитина.

Хоче вам слово Боже сказати,

благословення принести до хати.

Може, в тій хаті кого бракує?

Може, в тій хаті хтось гірко сумує?

Кого бракує, не забувайте,

Хто гірко сумує — розвеселяйте!

Разом з Ісусом малим на сіні

Христос ся рождає у кождій родині!

Луна розносила слова горами і ховала їх потім до лісу, певно, щоб і звірина почула. У хаті Михаля було тихо. Ганнуся, щоб набратися сміливості, штовхнула під бік сусідську Марічку, і обидві загукали одним дихом:

Заспіваєм на всі гори ґаздам: многа літ!

Двері ясенові навстіж відчиніть!

— Двері відчиніть! — повторила Ганнуся ще раз лунко й наполегливо, як «амінь» у церкві.

Світлою дитячою радістю кружляв темним небом сніг і лагідно спадав на звернені до зоряного склепіння очі, крила й рукавиці. Ганнуся здогадалася, що треба квапитися. Дівча відважилося й штовхнуло низькі дерев’яні двері. Вони загрозливо рипнули голосом Михаля: «Чого вам?» та «Щезніть!».

— Вуйку Михаль! — прошепотіла Ганя, а сховане під кожушком затремтіло. — Христос ся рождає!

О, Боженьку, як холодно тут було! О, небеса, як нужденно! Ганнуся запалила принесену свічку і поставила її тихенько поруч із хутряною шапкою, в якій ховалося прикрите руками обличчя. Скрадливо підійшла вона до печі, щоб пробудити в ній життя. Та зробити це самими газетами не вдавалося. Поклавши на підлогу мішок з дарунками, носій зняв з пристінка сокиру й пішов за хату, де, як він раніше запримітив, лежало ще трохи дрівець. Звіздар хитав головою й думав: як то таки можна запаскудити своє життя, а добро захарастити. Однак без жодного слова рушив він з двома цебрами до криниці.

Помітивши, що від хутряної шапки не віє загрозою, і решта колядничків узялися порядкувати. Невдовзі вже потріскувало в печі та пахло грибною юшкою. На погнутій закопченій пательні шкварчало кільце ковбаски, а у дзбані мирно булькотіло та пахло медом і сушеницями. Незважаючи на крила, діти рухалися вправно, й старе Михалеве помешкання за якийсь час перемінилося. Його голова досі нерухомо лежала на столі, а старече тіло ледь дихало.

— Тепер, коли в хатчині так файно жевріє ватра та пахне наїдками, заспіваймо ще, — урочисто мовила Ганнуся. Насправді діти таки добре натомилися. Насправді їм зовсім не хотілося співати. Вони дивилися на старого скорченого Михаля. Як побитий розчухраний пес, дожидав він свого кінця. Але сьогодні саме той день, коли можна вірити в чудо! Михаль повільно підвівся. Збентежено вдивлявся у співоче коло, ніби уздрів у ньому примар.

— Вуйку Михаль, ось тобі різдвяний дарунок! — сказала Ганнуся, коли вони закінчили співати.

Щось біле і пухнасте простягнула вона старому.

— Цуценя! — пискнула окрилена Настуня, бо не мала більше снаги стримуватися. Гані кортіло розказати, яким саме чином вона дістала це нещасне створіння. Хіба не було божим провидінням те, що вона почула слова бабусі: «Нам треба позбутися цуценят». Одразу згадала старого Михаля, якому доконечно був хтось потрібен! Від самого Михаля діти не почули цього вечора жодного слова.

Обережно простягнула Ганнуся малого цуцика Михалю. Старий нарешті підвів голову. Глипав перед собою з переміненим лицем і не ворушився. Тримав новонародженого у пошкарублих, як старе дерево, руках і кліпав. Малі чобітки і крила тупцювали та тріпотіли навколо нього ще якусь хвилю, а далі тихо подалися до своїх опоряджених домівок. Вони ще довго грілися на печах, поки не поснули.

Одна чуйна душа із села воліла навідати старого у перший день свят і занести йому харчів. Дим, що здіймався над коминком, і радісне посвистування, що линуло з вікна, спантеличили добросердну жінку. А зайшовши до хати, вона скрикнула:

— Матінко Божа, бувають же дива! То до тебе, Михалю, янголи заходили?

— Та-а-а… — ледь чутно протягнув, — вони… янголи…

— Гав-гав, — ствердно відгукнулося з печі.

— Хто це у тебе тут, Михалю? — здивувалася жінка.

— Різдвяний янгол, — відказав той, і його кривий рот широко розтягнувся. Бажаючи її розсмішити, він змахував руками й тицяв пальцями навколо голови. Але вона не сміялася.

Білий вовняний клубок зі звислими вухами заходився дзвінким дзявкотом.

Жінка пам’ятала, як колись Михаль заглядав за нею, ще молодою. Вже тоді мав чудні сиві очі. А що мав на гадці — годі було збагнути. Бо не міркував, як інші. Тому й пішла вона за другого, з ким чулася впевнено. Нещасною не була. Все, як у людей: діти, худоба, сіно. Вона поклала обережно свою кутю та голубці на стіл, сховала під квітчастою хусткою пасмо волосся і пішла, тихенько причинивши за собою низькі двері.

Повільно, без поспіху, йшла вона білою тишею. Раз по раз вгрузала глибоко в сніг, спинялась і гляділа кудись далеко за гори. Усміхалася від згадки про мале цуценя на руках Михаля. Довго ще чула радісне дзявкотіння порятованої душі. Жінка не спішила додому. Брела собі манівцями, вишивала слідами взори: біле по білому. Під ногами смиренно рипів сніг. А вона чула у тім хрускоті прихід Різдва.

Читомо започаткувало традицію публікувати добірки книжок під ялинку на Різдво ще 2013-го року.

Ось, що ми рекомендували 2018-го року.

Такі різдвяні новинки ми читали 2017-го року, а 2016-го читали про білі мухи, святкування і радість.

Можливо, вам приглянеться котрась із 12 свіжих книжок під ялинку про сніг, Святого Миколая та Різдво 2015 року, або ж 2014-го року. А 2013-го року книжок на різдвяну тематику було обмаль.