Яремчук і Малярчук про українських «інших» і де їх шукати

27 березня у віденській Дипломатичній академії відбулася дискусія на тему: «Geschichte des Anderssein» («Історія Іншості») за участі Олесі Яремчук і Тані Малярчук. Разом із модератором Еріхом Кляйном гості спробували означити питання представлення українських меншин, історичних травм, досвіду згадування і забування, очікуваних відмінностей й неочікуваних перегуків. Дискусія велася німецькою мовою, тож ми перекладаємо головне і ділимося враженнями.

У коридорі – стіл з україномовними новинками авторок, німецькомовними перекладами та дотичними до теми книжками німецькою. «О, буде щось про Йозефа Рота!», – вигукує з радістю впізнавання одна літня пані, притримуючи нам двері до широкої зали. І справді, повна назва події, яку можна прочитати на оголошенні перед дверима, звучить так: «Історія Іншості: Як змінилася Україна від часів Йозефа Рота й до сьогодні?».

І хоч назва події постала, швидше за все, як алюзія на журналістське розслідування «Наші Інші» та роман «Забуття» (у перекладі Марії Вайссенбьок «Blauwal der Erinnerung», «Синій кит пам’яті») про історію українства початку ХХ століття, відобразила вона й дещо приховане за двокрапкою. Німецькомовній публіці йшлося не так про маленьких інших, що співіснують в Україні як меншини, а більше про того, хто для неї (досі) є великим Іншим – про Україну загалом, про цю загадкову terra incognita. Модератор дискусії, перекладач та публіцист Еріх Кляйн, переповідає «особисту» історію знайомства з Україною та говорить про «білі плями» в ній, про які корисно почути від людини зі стороннім поглядом, щоб не тішити себе ілюзіями про те, як нас сприймає Європа, але й не нарікати, наче нас зовсім не знають:

«Для моєї бабусі, народженої 1900 року, Україна була цілком типовою аграрною країною. Бабуся була нижньоавстрійською фермеркою, а не інтелектуалкою, тож нічого особливого у цих землях вона не бачила. Побутували хіба що вислови: «чорнозем» або ж «родючий ґрунт».

Для мого тата, який народився 1922 року і брав участь у війні, Україна виглядала вже дещо інакше.

«Те, що сьогодні називають «Харків», а довгий час звалося «Харьков», воєнне покоління називало «Жарков».

Я народився у 61-му, відвідував австрійську гімназію і мав учителя географії на прізвище Швенко, той страшенно погано говорив німецькою, проте був неймовірно добродушною і сердечною людиною, ставив усім п’ятірки, і за це діти його любили, хоч майже не розуміли, про що він розповідає. Те, як цей чоловік опинився після військових заворушень в Австрії, варте, мабуть, окремого дослідження.

Уперше я побував в РС (цієї абревіатури зараз ніхто не зрозуміє, та це означає «Радянський Союз») з австрійсько-радянською туристичною групою. Ми прибули у Київ-Бориспіль, у новий аеропорт, збудований для олімпіади. Дошка оголошень була загорнена в поліетилен, а під нею сиділи селянки, які перевозили своїх курей на продаж чи не знаю навіщо. У будь-якому разі виглядало це доволі курйозно. Сьогодні сумний день, у який не стало видатного австрійця Фрідріха Ахляйтнера, автора та професора архітектури, з яким я багато років тому був у Києві. І Ахляйтнер був дуже освіченим чоловіком. Якось, стоячи над Дніпром, він сказав: «Дивина, я й не підозрював, що Київ – таке велике і гарне місто». Якщо взяти до уваги, що він був освічений чоловік, це про щось та говорить.

Фактично України не існувало. Не існувало з відомих причин, адже все це звалося Росією. Відтоді минуло багато років, і все ж сприйняття цієї країни довго лишалося доволі дивним. Взяти хоча б ту ж літературу: першим українським письменником, який зробився дуже-дуже знаним у німецькомовному світі, став Андрій Курков. Проте він пише російською. І нам знадобилося ще багато часу (я пам’ятаю це з багатьох читань), щоб усвідомити, що цей прозаїк, який пише російською, – один із вас».

Читайте також наш спецпроект про німецьку культуру «Німецький акцент»

У вступному слові Олександр Щерба, посол України в Австрії, наводив особистий приклад із досвіду іншості, пережитого його бабусею Мотрею – однією з 5 баптисток у селі з двома сотнями мешканців. І цим наче задав тон подальшої дискусії. Адже обом її учасницям ішлося не так про загальну історію, як про історію конкретну, особисту або принаймні пропущену крізь себе.

Австрійській аудиторії продемонстрували також короткий фільм про репортажний проект «Наші Інші», який зняв режисер Олександр Фразе-Фразенко (відео українською мовою з англійськими субтитрами). Чотирнадцять історій про національні меншини України у листопаді 2018 року вийшли книжкою з однойменною назвою. Під час дискусії Олеся Яремчук розповіла про одну з них: історію останньої єврейки з міста Броди, яку їй пощастило знайти завдяки випадковості та допомозі директора історико-краєзнавчого музею міста Броди Василя Стрільчука. Уривок цього репортажу слухачі почули в перекладі Марії Вайссенбьок та у живому виконанні Олесі Яремчук і Тані Малярчук.

Для Тані Малярчук історичне тло роману «Забуття» і, ширше, історія «наших інших» в Україні також мають особистісний вимір:

«У 2013-2014 роках я почала справді цікавитися історією. В Україні неможливо не цікавитися історією, бо в нашому минулому, в тому ж ХХ столітті, так багато відбулося, а чимало кроків ми повторюємо знову. Деякі речі позникали. Ми живемо частково у країні-привиді. Багато зруйновано. Сліди ХХ століття щезають.

Ми живемо у країні, що мала геть інакше обличчя до другої світової війни. І ще одне – до першої світової. Ці дві війни сильно нас змінили. Те, що було до них, забуте. Ми про це не говоримо. Наші батьки також мовчать. Мої батьки, приміром, походять із невеличкого села, або радше маленького містечка, поблизу Коломиї, і лиш у 36 років я дізналася, що це село було повністю єврейським до другої світової війни. Мені це було невідомо. І не тому, що я не цікавилася. Про це попросту не говорили.

Також я дізналася, що будинок, який нам тепер належить, був нам переданий однією старою самотньою жінкою; моя бабуся доглядала її, коли та була при смерті. І от раптом я усвідомлюю, що цей дім всі називали та називають єврейським. Він належав єврейській сім’ї, яку потім знищили. Розвалений, старий, він став метафорою тягаря, який ми всі несемо. Це сталося до нас, і ми повинні відновити, розкопати цю історію, інакше вона не дасть нам спокою. Без знання нашої історії ми не зможемо жити далі».

Чому так важливо знаходити власний шлях до історії й чому ми стаємо на цей шлях лише зараз? Мабуть, тому, міркує далі Таня Малярчук, що саме у такий спосіб історію можна для себе по-справжньому відкрити. Історію недостатньо байдуже знати – із нею потрібно шукати емоційний зв’язок. А це складно зробити ще й тому, що тут спрацьовує складний «захисний механізм»: «Я вірю, що українська земля приховує в собі багато. Багато забутого. Багато кісток, які в ній не просто лежать, вони рухаються під поверхнею і кричать про себе. Українцям потрібно знайти в собі сили й мужність про це говорити. Чимало речей ми забули з примусу, забули, бо інакше б не вижили. Це має психотерапевтичне пояснення. Процес запам’ятовування містить у собі також і процес забування. Забуття – це важливий етап. А українці ХХ століття пережили багато страшного – і вижили після цього страху. І мовчать про те, чого їм це коштувало».

Читайте також: «Забуття» чи знаходження себе через Липинського

Частину тодішньої історії, хоч і подану з перспективи «Іншого», можна відродити за оповіданнями Йозефа Рота. Олеся Яремчук, яка присвятила творчості Йозефа Рота свою PhD-дисертацію, іде його слідами у Бродах, зіставляючи його свідчення з сьогоденням:

«Після Другої світової війни Броди пережили друге народження. Проте тепер вони виглядають геть інакше. Міста, яким його зобразив Йозеф Рот, більше немає. Від старої синагоги, колись однієї з найбільших у Східній Європі, зосталися руїни. У залі сьогодні присутній Тарас Піняжко, автор проекту збереження синагоги, і я сподіваюся, що він отримає належну підтримку. У вересні цього року завдяки зусиллям директора Бродівського історико-краєзнавчого музею Василя Стрільчука, буде влаштований невеликий фестиваль, присвячений Йозефу Роту (завдяки підтримці Австрійського бюро кооперації у Львові). І українська диригентка Оксана Линів приїде на фестиваль із концертом класичної музики.

Це те, що ми намагаємося зробити. Проте мушу визнати, про єврейську історію в Україні сказано далеко не все. У свої 24 я раптом виявила, що на львівській вулиці, де я живу, колись починалось гетто. Раніше на ній не було ніякої таблички, про це ніде не було інформації. Зараз ситуація змінюється на краще: у Львові відкрився музей під назвою «Територія Терору», з’явилося більше книжок, перекладів, дискусій. Та особисто для мене це стало відкриттям: уявити, що з мого будинку, з моїх вікон люди, що тут жили, бачили, що відбувається у гетто. Мені здається, що тема трагедії Другої світової війни краще пропрацьована у Польщі або Німеччині. Натомість ми лише починаємо говорити».

Читайте також: Знаковий нон-фікшн 2018 року: переклади і більше українських авторів

Подія відбулася за підтримки KulturKontakt Austria у рамках Року української культури в Австрії. Транскрибувала, записала та переклала для «Читомо» Ганна Гнедкова.