Хто є хто у культурі: від митця й філософа до споживача

Два тексти Паскаля Ґілена та Тайса Ляйстера вийшли у видавництві IST Publishing однією книжкою «Культура в підмурках громадянського суспільства». Видання стало не просто черговою критикою сучасного ладу, а спробою окреслити можливий спосіб вирішення багатьох проблем сьогодення. Автори зображують численних гравців на культурній арені, і всі вони наче складаються у своєрідний пазл, що може сигналізувати про необхідність нового суспільства та певну мрію про нього.

Фахівець

Культуру творять люди, які з нею працюють. Ця думка прочитується в багатьох текстах Паскаля Ґілена та впливає на різні акценти, що розставляє автор. Наприклад, те, що умови праці робітниць і робітників культури, їхнє ставлення до власної сфери та стосунки з іншим світом будуть неодмінно віддзеркалюватися на всьому культурному секторі. Або ж ще одна важлива річ: ті знання й методи, що знаходяться в розпорядженні фахівців, прямо визначають шлях, яким прямує культура.

У книжці «Культура в підмурках громадянського суспільства» дослідники наполягають: саме на культурних гравцях лежать основні завдання, без яких спільнота неможлива. Перше з них – це соціалізація, тобто утворення суспільних зв’язків між різними людьми. Друге стосується питання кваліфікації, збереження системи знань і оцінок у межах професійної спільноти. Третя мета – завдяки культурній діяльності надати людям можливість обирати й відчувати свою приналежність до того чи іншого соціуму. Цю позицію Ґілена і Ляйстер позначають поняттям «суб’єктивація».

Але для всього цього потрібна автономність культури. Звісно, мова не про відокремленість або замкненість середовища, а про певну незалежність діяльності від умов ринку чи держави. Про можливість зберігати власну логіку та цінності.

Наприклад, щоб працівники музею могли собі дозволити орієнтуватися не на кількість проданих квитків, а на якість розробки виставки. Або ж, щоб художники мали за мету не тільки продати власні твори, але й вкладали сили в пошук чогось нового. І це «щось» є однією із центральних ідей мистецької діяльності для Ґілена та Ляйстера.

Митець

Художник – це той гравець, який пропонує альтернативний шлях для існування людини, або ж словами авторів книжки – «нестандарт». Така альтернатива може бути реалізована не тільки в естетиці, але й у політичному житті: так, коли митець висвітлює різними способами проблеми дискримінації або ж «невидимих» верств, він може вийти за рамки інституційної діяльності.

Мистецтво, творчість і креативність – різні поняття для Ґілена та Ляйстера, хоча художник і залишається центральною фігурою усіх трьох сфер. Змінюється лише напрямок його пошуків, а точніше – стосунки з «нестандартом». У мистецтві процес є значно важливішим за результат. Останній взагалі необов’язковий. Єдиною справжньою метою стає процес пошуку альтернативи. А от творчість вже є прикладною: вона спирається на вироблені стандарти та прагне їх покращити. Більшість митців займаються саме творчістю, а не мистецтвом.

Автори також пишуть про креативність – для неї важливий економічний чинник. Наприклад, зробити той чи інший продукт привабливим завдяки тим рисам, які зазвичай асоціюють із мистецьким життям.

Звісно, мистецтво та культура не є тотожними, хоча у суспільній уяві вони й пов’язані між собою. Але перше здатне суттєво похитнути підвалини другого. Художники не лише грають з уявою – вони пропонують план майбутнього.

Філософ

Ґілен і Ляйстер не обмежуються роздумами про культурних гравців. На багатьох із них вони спираються. Філософи та соціологи XX і XXI століття надали авторам базу та термінологію, завдяки якій вони спілкуються з читачем. Потрібно мати певне розуміння цього словника, щоб увійти до ідей книжки.

Багато понять узяті з текстів французького філософа Жака Рансьєра. Його основні тези стосуються зв’язку естетичного та політичного, адже саме через естетичні практики реалізується розмежування спільного простору – ключового поняття для Ґілена й Ляйстера. Від Рансьєра також було взято ідею «нестандарту» – основної мети мистецтва в «Культурі в підмурках громадянського суспільства».

Не менш важливим бекграундом ідуть праці Майкла Гардта та Антоніо Неґрі. Їхня позиція щодо необхідності спільноти та наявній загрозі її існуванню є очевидним підґрунтям, на якому автори шукають вирішення різної проблематики, а також надихаються думкою, що культурна спадщина є спільною та не може уособлюватися в приватних намірах.

Коли ж Ґілен і Ляйстер пишуть про важливість конфліктів, вони відсилають до роздумів бельгійської філософині Шанталь Муфф, яка вводить до культурологічного словника поняття «агонізму», за яким саме незгода (диссенсус) спричиняє розвиток, тоді як уявна домовленість (консенсус) шкодить спільноті.

Зупинимося на американському професорі права Лоуренсі Лессігу, хоча ним база дослідників далеко не обмежується. Він висунув концепцію розрізнення культур на два типи: ті, які доступні «тільки для зчитування» та «зчитування та запису». Перші передбачають струнку вертикаль – є виробник, є споживач, а їхні ролі майже не перетинаються. Таким чином, можливостей для самостійної зміни чогось у суспільстві фактично не існує. Другий варіант передбачає, що кожна людина може взяти на себе активну роль і виробляти свої сенси. Саме це й прагнуть продемонструвати Ґілен і Ляйстер – здатність діяти.

Активіст

Перед тим, як у культурі відбудуться ті чи інші зрушення, за лаштунками розігрується окремий сценарій. Безпосередній дії передують різні імпульси – серед основних Ґілен і Ляйстер виділяють дискомфорт та негативну емоцію, викликану якоюсь подією. Однак не кожен імпульс може перерости в щось більше, тож автори описують цілий ланцюг зусиль, що мають здійснити культурні активісти для досягнення результату.

Поміж іншим, потрібне вміння працювати з власним негативним досвідом – осмислювати його та обговорювати з іншими людьми. Завдяки цьому формується розуміння, що певні утиски стосуються не тільки тебе, але є й колективною практикою. Тільки завдяки спільним зусиллям можна вирішити певну проблему. На цьому етапі активісту головне не потонути в бюрократії та складнощах організаційних моментів, зберегти початкову емоцію невдоволення, що підштовхувала його до діяльності.

Активістська сторона найбільше розкривається у фінальному тексті книжки «Громадський потенціал унікального досвіду». Для загальної картини світогляду авторів він має важливе, можна сказати оптимістичне значення.

Уся діяльність володіє значним потенціалом, адже результат однієї невеликої локальної зміни в культурі дає поштовх до наступних рухів, розкриваючи все нові й нові проблеми та зони дискомфорту. Тож навіть непомічений глобальним світом активізм докладається до розвитку куди масштабніших зрушень.

Споживач

Ґілен і Ляйстер протягом усіх своїх роздумів прагнуть знайти нового гравця в культурному просторі. Однак для того, щоб це зробити, їм потрібно окреслити вже наявні типажі тієї системи, яку автори визначають як «неоліберальну» чи «капіталістичну». І один із симптомів системи – це фігура споживача.

Вона виникає, коли людину починають визначати, перш за все, за її споживацькими звичками, а не за професією, життєвою позицією чи громадянством. Навіть більше – люди самі себе так ідентифікують. Наприклад, студенти ставляться до навчання як до наданих послуг, але забувають про самодостатність університетської платформи. У такому випадку споживач не вбачає відповідальності перед спільнотою, відповідно втрачається й солідарність між людьми. Це, певно, одна з найбільш болючих проблем для Ґілена та Ляйстера, що окреслена в цій книжці. Власне над її вирішенням вони й працюють у своїх текстах.

Але споживач має й цілком позитивні риси. Його логіку неможливо зрозуміти виключно з позицій рекламних або політичних кампаній, адже за кожною людиною стоїть ще й соціальний і культурний досвід. Він часто є непередбачуваним, а також сприяє тому, що маси поводяться активно у своєму виборі продуктів.

Читайте також: Заархівоване кураторство: всі відповіді в одній книжці

Конкурент

Друга постать, яка заважає розвитку спільноти – це хронічний конкурент. Людина, яка розглядає все з позицій змагань, суперечок і орієнтується тільки на результат. Коли конкуренція стає частиною праці, то це неодмінно заважає обміну ідеями чи спільним обговоренням. Але творча чи мистецька діяльність можлива, коли суспільство має доступ до різних думок і здатне їх вільно використовувати.

Конкуренти жадають перемоги, бажано якнайшвидшої. Але коли єдине, чого ти прагнеш – це досягнення мети, то на шляху втрачається можливість помічати багато інших винаходів та знаходити новий погляд. Для авторів книжки, які наполягають на важливості альтернативи, це дорога в один кінець. Конкурент керується вже відомим шляхом, адже так безпечніше.

До того ж, вся ця ситуація погано впливає на творчий потенціал окремих людей. Конкуренція породжує непевність у своїх «нестандартних» ідеях. А також відчуженість від інших: як можна довіряти суспільству, коли воно не готове на відверту розмову, боїться програшу або крадіжки думок?

Спільнота

Тож не дивно, що альтернативний гравець Ґілена та Ляйстера – колективний. Це спільнота чи публічний простір, який має здатність об’єднувати навколо себе людей, надавати їм можливість висловлюватися та проявляти себе. «Немає більшої драми, за неможливість означити себе, коли ваш смисл життя заперечують чи просто не помічають інші», – підкреслюють важливість спільного простору соціологи.

Спільнота – це не утопія. Вона не позбавлена конфліктів чи суперечок – для авторів ці поняття взагалі не мають негативного відтінку, якщо не призводять до насилля. Натомість у спільноті надається можливість їх демократично розв’язувати, не втрачаючи при цьому власну індивідуальність і позицію.

Одним з улюблених прикладів такого простору для дослідників є Вікіпедія. Ця платформа дозволяє не тільки отримувати інформацію, але й висловлювати свої погляди на різні речі, залишаючись при цьому майже незалежною від реклами чи політики.

Ґілен і Ляйстер вводять окремий термін – комонізм, від англійського «common». Автори розуміють певну провокативність подібного визначення, однак наполягають на його важливості для всіх ідеологій, адже наявність спільного простору є запорукою того, що різні світогляди не вичерпаються, будуть мати стабільне живлення від інших ідей, врешті-решт – зменшать колективні та індивідуальні фрустрації. Комонізм не є панацеєю, однак пропонує надію. Або, як висловлюються Ґілена і Ляйстер – «краще надає сенс життю».

Текст: Поліна Ліміна

Читайте також: Які емоції допомагають реалізувати громадські ініціативи: погляд дослідників

Ілюстрації: Оля Мальцева