Кричати, не мовчати: чого чекати від «Розквашеного яблука»

«Видавництво» спільно з медіа-проектом «Заборона» анонсували польський комікс Єжи Шилака «Розквашене яблуко» з ілюстраціями Йоанни Карпович, в центрі уваги якого тема домашнього насильства. Ми поспілкувалися з ініціаторами українського видання, і дізналися, чого чекати українським читачам та читачкам від видання. 

Так уже склалося, що в нашому суспільстві (і польському, як бачимо, також) тривалий час не вживали слово «насильство» поряд зі словом «сім’я», і тим більше не відокремлювали такі різновиди насильства, як психологічне чи економічне – ну не заведено, не виносять у нас сварки з хати. «Розквашене яблуко» з’явилося, щоби показати, що це зовсім не норма.

Це гостросоціальне видання не підтримав жоден фонд, але у фінансуванні вирішив допомогти медіа-проект «Заборона».

Катерина Сергацкова, головна редакторка «Заборони»:

«Для “Заборони” це рішення природне, бо більшість контенту, який у нас виходить — про табуйовані, «некомфортні» теми. Одна з головних наших тем — насильство вдома і насильство в суспільстві. Про це говорити у нас не заведено. Я вважаю, що комікс — прекрасний спосіб зобразити ситуації, про які складно говорити лише через текст, або лише ілюстрацією чи будь-яким візуальним твором мистецтва. Це гібридний напрямок, і він має багато перспектив, хоча далеко не всі це бачать. Навіть вважають, що комікс — “низький жанр”, для дітей, оце все. Але ні».

Читайте також: Парад коміксів: новинки на українському ринку

Катерина Сергацкова:

«Організації, які мали допомогти “Видавництву” зі спонсорством відмовили: мовляв, у цьому коміксі є сцени насильства, тому це — пропаганда насильства. Ну це ж абсурд! Я одразу сказала видавцям, що книжку треба видавати обов’язково. Ми вирішили, що підтримаємо їх у будь-якому разі. І ось — книжка готова для замовлення. Але це тільки початок: потрібно, щоб якомога більше людей долучились не тільки до придбання коміксу, а й до розповсюдження філософії, яка стоїть за цим проектом. Тому скоро ми запустимо різні активності на підтримку видання».

Головні герої не створюють картини стосунків конкретної жінки й чоловіка, це радше зріз загальної ситуації, знайомі діалоги, банальні проблеми та правдиві випадки. Саме тому багато людей відверталися від цього видання в Польщі: надто брутально, відверто та брудно. Кому приємно читати, як вчителька зранку замальовує тоналкою синці, а також дивитися, як увечері її ґвалтує чоловік після чергової істерики? І ці люди пробачають одне одного: по-перше, це ж норма; по-друге, сама винна; по-третє, уява працює добре, створюючи ідеальний світ – виправдання нескінченні, а молитви дедалі частіші. Читач переймається болем героїні, задумується про те, як запобігти подібним ситуаціям і починає про це говорити. Ні, це мистецтво не буде приємним. Так, воно справді важливе.

Остап Сливинський, перекладач:

«Розквашене яблуко – один із найважчих і найпотрібніших текстів, із якими я коли-небудь працював. Він про приховане зло, тобто про жорстокість, яка ховається за ширмою добропорядної сім’ї. Чоловік – респектабельний садист, жінка – залякана жертва, яка настільки боїться осуду у випадку, якщо факт домашнього насильства стане явним, що вирішує мовчати і сама себе переконує, що все буде добре.

Книжка написана й видана в Польщі, але в Україні вона, мабуть, ще актуальніша. Маю надію, що когось вона позбавить страху, адже, за статистикою, в Україні 60% жертв домашнього насилля мовчать. Можливо, щось змінить нещодавно ухвалений закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», але не думаю, що принципово: бо захист – це якась далека абстрактна держава, а осуд – це власний чоловік і найближча родина, з якими маєш справу щодня. Тому відвага говорити про зло в сім’ї має йти зсередини. І такі книжки – як маленькі цеглини, з яких будуються підвалини цієї відваги».

Читайте також: Три книжки про гендер, які розширюють межі дискусії

Лілія Омельяненко:

Так, «Розквашене яблуко» — небанальна графічна історія, що дуже відверто описує гостру в Україні тему — домашнє насилля. Всі бояться говорити про це через усталений стереотип, що жінка має бути мудрішою та покірною, тоді буде щастя в родині. Це жінка має «стерпіти», «промовчати», «вислухати», «зрозуміти», «чекати чоловіка в доброму гуморі», «бути гарною», «стежити за собою», «опікуватися дітьми», «дати змогу чоловікові відпочити, не заважати йому», «не ставити незручних питань». Впізнаєте?

І якщо чоловік незадоволений, то для суспільства це значить, що в якомусь з цих пунктів схибила саме жінка. А значить не жертва вона, а винуватиця, погана дружина. Зрозуміло, що за таких обставин жінка не хоче виносити всі ці речі на люди. Їй страшно, що її засуджуватимуть, і замість допомоги вона отримає ще більшу моральну травму.

Хто ж захоче купувати таку книжку? Оскільки ми говоримо про небезпеки психологічного, економічного та фізичного насилля, комікс щонайперше – для тих жінок, які уже стали жертвами. Для тих, хто розуміє, що в їхніх стосунках щось не так. Бо навіть самі жертви у багатьох випадках не усвідомлюють неправомірність утисків з боку партнера. Вони сподіваються на краще, намагаються якомога ретельніше підлаштуватися під насильника, а виходить тільки гірше, і вони все більше потрапляють в пастку, з якої вибратися не так легко, особливо без сторонньої допомоги.

Але є одна дуже важлива річ, і ми її усвідомлюємо. Ми не чекаємо і навіть не радимо купувати комікс тим жінкам, які потерпають від насилля, хоча вони і є нашою цільовою аудиторією. Для жінки це може бути просто небезпечним. Ви й самі розумієте, чому. Але при цьому книжка має бути доступною в будь-яких публічних місцях, де є можливість і нагода читати – в бібліотеках, центрах допомоги жінкам, лікарнях, перукарнях, косметичних салонах. Всюди, куди може прийти потенційна читачка. Тому ми очікуємо, що соціально свідомі громадяни та організації долучаться до поширення й передачі книжки туди, де вона може виявитися корисною. Книжку можна купити й для подруги, яка потерпає, і сусідки, бо читати її вона може й у вас.

Я б також радила давати книжку кожній парі перед тим, як вона почне жити разом. Як би радикально це не звучало. Говорити, не мовчати, повідомляти та допомагати. Ось головна мета, до якої ми прагнемо».

Читайте також: #ЯНеБоюсьСказати, «Кисле яблуко», інші: кому адресовані книжки про насильство?