Квіти зла, або Що росте у твоєму саду

Американський вчений і філософ Роберт Сильвестер свого часу сказав: «У рослин немає мозку, бо вони нікуди не ходять». І, можливо, ботаніки посперечалися б із безапеляційним тоном цієї тези, але варто визнати, що всілякі квіти й дерева справді здебільшого сидять на місці. А ось коли вони вирішують активно рухатися, виникають серйозні проблеми — принаймні у науковій фантастиці. Останнім часом українські читачі отримали змогу прочитати аж два класичних романи про це: «Всяке тіло — трава» Кліффорда Сімака та «День Триффідів» Джона Віндема. Різні історії, які висвітлюють різні проблеми суспільства, однак і там, і там каталізаторами процесу виступають представники флори.

Тема розумних/добрих/підступних/швидких (потрібне підкреслити) рослин була у фантастичній літературі віддавна, починаючи з балакучого дерева, з яким радився Олександр Македонський у середньовічній поемі Фірдоусі «Шахнаме», і закінчуючи кровожерливими овочами з комедії 1978 року «Напад помідорів-убивць». Звісно, куди більшу цікавість і страх зазвичай викликали істоти з тваринного світу, однак і букети з квітами не пасли задніх.

Можна стверджувати, що особлива увага до них проявилася наприкінці 19 століття і, певно, вплинув на це Чарльз Дарвін, коли 1875 року випустив свою книжку «Хижі рослини»: це була одна із перших спроб дослідити та класифікувати унікальних м’ясоїдних представників світу флори. Гарячу тему підхопили спершу газетярі, заповнивши перші шпальти своїх видань жахними історіями про рослин-канібалів, а потім за неї взялися письменники, оповідаючи про схильних до фотосинтезу людожерів.

«Американська історія» Артура Конан Дойла 1880 року, «Дерево-людожер» Філа Робінсона 1881 року та «Перелітне дерево» Едварда Мітчелла 1883 року — майже всі ці історії (винятком є хіба що останнє оповідання) написані за стандартною схемою: збільшмо відому нам рослину втричі й біймося її втричі сильніше. Найбільше темою зацікавилися горор-мейкери, адже вона — хоча б на певний час — стала порятунком для авторів: аудиторія давно втомилася від столітніх привидів і мавп із бритвами в лапах.

Далі Перша і Друга світові війни трохи змістили акценти: кривава фронтова бійня та геноцид значно яскравіші за венерині мухоловки, хай навіть і великі. Однак приблизно у 50-их войовничі кактуси повернулися.

Трапилося це з кількох причин. По-перше, цей період відзначається неабияким прогресом майже у всіх сферах науки — від підкорення космосу до підкорення атома та гена. А по-друге, над усім цим тяжів страх холодної війни. Зрештою, надзвичайне фінансування наукових дослідів багато в чому було викликано бажанням перемогти в перегонах озброєнь.

До цілком земних проблем додавалося ще й передчуття гіпотетичного першого контакту з прибульцями. Тут на допомогу літераторам прийшов кінематограф. Теми, які, здавалося, вичерпалися в книжках наприкінці ХІХ століття, розквітли на екранах. Серед різноманітних почвар, які прилітали з умовного «Тау-кита» підживитися землянами, траплялася і… розумна морква. Перша екранізація класичного оповідання Джозефа Кемпбелла «Стій! Хто іде?» — «Щось із іншого світу» 1951 року — запропонувала саме такого лиходія.

Ще через кілька років, у 1956-му, з’являється культове «Вторгнення викрадачів тіл» Дона Сігела. Цікаво, що роман-першооснова Джека Фіннея не став особливо популярним: простенька історія про прибульців, які виростали з космічного насіння й підміняли собою мешканців містечка, метафорично говорить про те, як байдужість обертає людей на порожніх «стручків»-симулякрів. А ось фільм запропонував значно жорсткішу картинку.

Як писав Стівен Кінг, «дуже часто, особливо у 50-их, а потім знову на початку 70-их, страхи набували соціо-політичної природи, що і надає «Вторгненню викрадачів тіл» Дона Сігела та «Екзорцисту» Вільяма Фрідкіна божевільно документальної переконливості. Коли фільми жахів одягають соціо-політичні капелюхи — стрічка категорії «Б» стає передовицею — вони часто слугують надзвичайно точним барометром проблем, через які все суспільство не спить ночами». Екранізація роману стала маніфестом, реакцією на політику маккартизму. Цікаво, що суспільна думка про спрямування фільму дуже різниться: питання про те, як режисер ставиться цих подій залишається відкритим, і він неодноразово підкреслював, що алегоричний підтекст його фільму значно ширший за викриття чи підтримку дій одіозного сенатора.

Однак, низка авторитетних дослідників жанру, зокрема відомий кінокритик Денні Пірі, зазначали, що популярності фільму додала миттєва зміна вектора з антимаккартистського на антикомуністичний. Та й активне використання стрічки в антикомуністичній пропаганді заперечувати не доводиться. Разом з тим, можливо, небажання режисера чітко окреслювати свою сторону в конфлікті допомогло фільму пережити як сенатора Мак-Карті, так і комуністів. У 1994 році його було внесено до Національного реєстру фільмів при Бібліотеці Конгресу.

Роман екранізовувався ще тричі. Останню версію з Ніколь Кідман та Даніелем Крейгом можна не враховувати, адже там природа загрози втратила своє рослинне походження. Однак версії 1978 року із Сазерлендом та Леонардом Німоєм та 1993 року з Форестом Вітакером демонструють моторошні відсторонені квіти, які приваблюють красою і несуть в собі абсолютне зло.

Квіти кращі за бомби?

Кліффорд Сімак. Всяке тіло — трава; пер. з англ. О. Безкаптурної. – Тернопіль: Навчальна Книга – Богдан, 2017. – 304 с.

«Всяке тіло — трава» Кліффорда Сімака — це роман-застереження супроти ядерної війни. Письменника лякає тупість і безглуздість людської жорстокості, яка не принесе жодного добра, а лишень перетворить планету на пустку, де не буде місця життю.

Сюжет роману розгортається у маленькому американському містечку Міллвіллі Одного дня навколо нього з’являється невидимий бар’єр і ніхто не може ні вийти за його межі, ні зайти всередину. Збанкрутілий страховий агент через зовнішні обставини змушений виступати посередником у перемовинах між людьми та позаземною расою Квітів, які встановили бар’єр.

Прибульці несуть добро, вони готові поділитися своїми безмежними знаннями та стати абсолютно всім для людей — деревами, грішми, одягом, ліками та харчем. Вони хочуть позбавити Землю від найстрашнішої загрози — ядерної зброї. Проте, як це завжди буває, у щедрих прибульців є свої приховані мотиви та бажання. «Це та сама давня історія. Люди чи прибульці — байдуже. Якщо чогось дуже сильно хочеться, то зробиш усе, щоб це отримати, досягнеш його усіма можливими способами».

Таємничі квіти втілюють добро: вони прийшли на планету, що завмерла на межі самознищення, з миром. От тільки добро їхнє позбавлене милосердя і співчуття: Квіти чудово знають, що влада скине бомби на містечко, якщо не вдасться знайти компромісу.

Але вони без жодних сумнівів ставлять життя мешканців на кін і не надто переймаються можливою невдачею. Якщо людство не прийме їх цього разу, можна пробувати знову і знову, мандруючи між часовими потоками. А що там спіткає кілька (тисяч) представників того чи іншого виду — дрібниці.

У романі немає чорного та білого — тільки відтінки сірого. Автор щиро співчуває людям, які, наче дурні дітлахи, граються вибухонебезпечними іграшками, не помічаючи, як фатум (нехай і вбраний у подобу прекрасних пурпурових квітів) бере своє.

Українське видання роману від «Навчальної книги – Богдан» може похвалитися приємним оформленням та непоганим перекладом від Ольги Безкаптурної, якому, однак, бракує стилістичної узгодженості.

Ця квітка, яка розчахнулася, наче паща…

Джон Віндем. День Триффідів; пер. з англ. Р. Клочка. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. – 288 с.

Сюжет про вторгнення викрадачів тіл є одним із найяскравіших кінематографічних втілень історій про рослин-людожерів, а от серед книжок про розумні рослини беззаперечним лідером до сьогодні залишається роман Джона Віндема «День Триффідів» 1951 року. Історія майстерно поєднує в собі рослин-убивць і постапокаліптичний Лондон, хоча, зрештою, не дуже важливо, Лондон це, Париж чи Київ — люди скрізь однакові.

Однієї ночі увесь світ милувався неймовірним світловим явищем, викликаним польотом комети. А на ранок більша частина населення Землі осліпла: зір зберігся лише у тих, хто не бачив фаєр-шоу. І така катастрофічна ситуація погіршується наявністю велетенських рослин-хижаків, які, до того ж, можуть пересуватися.

Попри їхню небезпеку, триффіди вважалися надзвичайно цінними завдяки їхній олії, тож їх вирощували на фермах або, підрізавши жало, тримали в садах як домашніх улюбленців. Головний персонаж роману — вчений, який працював з триффідами до апокаліпсиса, мандруючи спустошеною Британією, зустрічається з різними людьми і спостерігає, як на уламках старої цивілізації вцілілі намагаються збудувати такий чудовий світ новий.

Розумні й підступні триффіди постають у романі ідеальними хижаками, вершиною харчового ланцюга. За допомогою триффідів автор ставить під сумнів переконання, що людина пануватиме на планеті вічно. Ці рослини реагують на звук, спілкуються між собою, пересуваються і вряди-годи послуговуються смертоносним жалом, аби вполювати собі обід.

Цікавим є джерело походження триффідів: у романі їх таємно вивозили з лабораторій… Радянського Союзу. Віндем неприховано пояснює, чому в центрі його історії опинилися чудернацькі рослини: активний розвиток науки, потреба збільшення продовольства та освоєння нових земель, критика генетики Лисенком, а над усім цим — тотальна секретність. По суті, холодна війна і залізна завіса повернули на географічні карти старі добрі білі плями, де, попри всі досягнення, досі можуть водитися тигри.

Демонструючи принципи функціонування груп, яким вдалося вижити, автор ставить незручні запитання, на які сам дуже часто не має відповіді. Чи повинні зрячі дбати про сліпих? Як саме? Чи є сенс рятувати приречених на смерть? У 1951 році Віндем активно досліджує ті самі питання, які потім, у 1995-му, стали основою роману «Сліпота» від Нобелівського лауреата Жозе Сарамаго. Також Віндема цікавить, чи можливо створити нову цивілізацію, а головне — чому все закінчилося так жахливо?

Кожен із героїв роману відповідає на ці запитання по-своєму: одні відчайдушно прагнуть врятувати всіх на світі та зазнають поразки, інші зводять мури, жорстко регламентуючи правила перебування у безпечній зоні, ще хтось тікає від проблем у затишний, але облудний пасторальний світ релігії та забобонів, а є й такі, хто бачить в руїнах лише можливість реалізувати свої садистичні, феодально-диктаторські схильності. «Ми не можемо не орієнтуватися на минуле. Але діти не повинні весь час озиратися назад. Традиційне уявлення про зниклий золотий вік — це найгірше, що можна вигадати. Цілі раси мали цей своєрідний комплекс меншовартості, що перетворювався на байдужість до величного минулого».

Стає зрозуміло, що ані скажені кактуси, ані сяйво комети не є головними причинами армагеддону. Перші — результат людської легковажності, яка може проявлятися по-різному, а друге — або жахливий збіг обставин, або та ж сама легковажність. Природа фатального атмосферного явища залишається невідомою, однак автор устами головного героя висловлює сумніви щодо непричетності людства до власної сліпоти.

Триффіди не є абсолютним злом в романі, оскільки вони самі не користуються категоріями моралі. Вони — хижаки, єдине бажання яких — їсти. Вид, який чекав на слушну нагоду зайняти місце під сонцем, коли попередники захиріють. Звинувачувати їх в цьому неможливо, зрештою, ссавці так само колись зайняли місце динозаврів. Можна тільки посміятися із самовпевненості людства, яке було переконане у своїй вищості та вічності.

Віндем осліплює людей, щоб зробити їх максимально безпорадними та слабкими, демонструючи, наскільки хисткою є позиція людини на вершині харчового ланцюга.

Три наявні на сьогодні екранізації роману (1962 року, 1981 року, 2009 року) належать до зовсім різних кіно епох. Вони підкреслюють ті деталі роману, які цікавили глядачів у конкретний час. Так, в останній кіноверсії з’являється образ неадекватного представника природозахисних організацій, через якого триффіди вириваються на волю. Цей тренд притаманний переважно двотисячним: згадати хоча б зомбі-горор «28 днів потому», який починається приблизно так само. Найточнішою ж з екранізацій виявилася телеверсія від BBC 1981 року, тоді як найперший фільм сьогодні може зацікавити лише кінокритиків та істориків.

Хочеться також окремо відзначити українське видання роману. Приємно, що, попри затримку в кілька десятиліть, «День Триффідів» прийшов до свого читача у такій гарній формі. Плавний та красивий переклад Романа Клочка допомагає повністю зануритися в атмосферу роману, вириваючи з неї лише у моменті цитування Персі Бісі Шеллі.

Рішення вдатися до буквального перекладу рядків сонету про Озимандію за наявності чудової адаптації Василя Мисика видається трохи дивним, однак в усьому іншому робота пана Романа заслуговує на високу оцінку.

Історії про розумних рослин з’явилися не вчора, і можна з усією впевненістю стверджувати, що у майбутньому на цей напрям у фантастиці також чекає багато нового і незвичного. Можливо, ідея боятися балконної розсади здається абсурдною, однак варто підкреслити, що, насправді, хай як банально це звучить, в основі будь-якої гарної історії – переживання людей. Перевірку часом пройшли тільки ті твори, які зосереджувалися на людських проблемах, використовуючи рухливих рослин лише як метод увиразнення думок. Запорукою успішності роману Джона Віндема є теми, які й досі не втратили актуальність. Те саме стосується і книжки Кліффорда Сімака. Попри свій поважний вік, ці романи вартують уважного прочитання.

Зображення: biografieonline.it, Dystopic