Маріуполь, місто зі сталевим серцем: побудова паперових мостів

Мабуть, Маріуполь став четвертим і найскладнішим містом для літературного проекту «Міст із паперу». Побудувати хиткі, метафоричні мости літературного світу у місті з заводами-гігантами, що розтягнулися на сотні кілометрів, з жителями, з яких близько 50 тисяч працюють на цих заводах, з важким, отруєним повітрям, за 20 км від фронту, не так легко. Але Верені Нольте, директорці об’єднання «Kulturallmende», вдалося втілити кураторську програму, яку можна назвати зразковою у літературному сегменті.

Жодна подія не була зайвою, і кожна з них відповідала меті – ближче познайомити один з одним відомих у Німеччині та Україні сучасних письменників. Зірковий склад українських авторів – Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Софія Андрухович, Володимир Рафеєнко, Гриць Семенчук, а також російськомовний письменник і художник Александр Мільштайн, драматург і виходець із Маріуполя Віталій Ченський – 4 дні проводили спільні події, воркшопи, екскурсії і вільний час із не менш зірковим складом із Німеччини.

Події будували мости не лише культурні, міжлюдські, міждисциплінарні, а відтак – намагалися налагодити контакт із самим містом і його жителями.

Міст: жителі

Коли ми фотографували нещодавно відкриту у місті камерну філармонію, до нас підійшов чоловік і запитав, чи ми журналісти. «Чому ви вирішили, що ми журналісти, а не туристи?», – здивувалась я. Виявляється, у Маріуполі туристи – досі екзотика, а самі жителі воліють більше працювати, аніж подорожувати.

Але в останні роки намітилася тенденція – все більше культурних подій відбувається у місті. Згадати хоча б Маріупольську книжкову толоку у квітні (читайте репортаж), відразу за нею – «Гогольfest startup», найбільший музичний фестиваль східної України MRPL CITY 2018, що відбувся за участі чи не всіх селебертіс з телеекранів. За останній рік тут відкрили непогані ресторани, а платформа «ТЮ», на якій і проходить переважна більшість подій проекту, щотижня надає приміщення культурним заходам.

«Ми займаємо активну громадянську позицію, беремо участь у багатьох заходах. Дізнаємося про них від знайомих, через Facebook та інтернет. Культурне життя Маріуполя просто вирує. Воно переповнене подіями, зустрічами, фестивалями. Все дуже змінилось, дуже все активно, цікаво. Хоча на таких подіях хотілося б бачити більше молоді», – коментує Олена Попова, викладачка англійської мови, що прийшла на один із відкритих заходів «Мосту з паперу».

Одночасно із зустрічами німецьких і українських письменників відбувається й івент місцевого виробництва – дев’ятий міський фестиваль «Книга і преса Маріуполя», присвячений 240-річчю від часу заснування міста.

Тут уже жителі справляються без заїжджих гастролерів: нагородження конкурсу «Краща книга Маріуполя», де переможцями стають автори посібників про зварювання і металургію, ярмарок кількох видавництв, літературний клуб «Іллічівські зорі» і єдина газета у місті «Приазовский рабочий».

За кілька хвилин після бардів і виступів місцевих літераторів має відбутися музично-поетичний проект Ульріке Альмут Зандіґ і Григорія Семенчука. Дует вже спрацьований, досить відомий і на фестивалях Львова і Києва, експериментальний і такий, що потребує підготовлених відвідувачів.

«Думаю, всі розійдуться», – припускаю, дивлячись на святково вбраних маріупольців, які щойно слухали вірш про мир на Донбасі місцевої авторки. Але місця не порожніють: складна музика і німецько-українські вірші незвично наповнюють міський парк.

Читайте також: Meridian Poltava: [поза]літературний вимір

Міст: проникнення

Верена Нольте, кураторка проекту, директорка об’єднання «Kulturallmende», говорить про метафору мосту з паперу, як чогось дуже крихкого і ніжного, і водночас такого, що є метафорою літератури, яка є містками для порозуміння. «Перший проект ми почали у Львові, потім продовжили у Дніпрі і Харкові, і Сергій Жадан запропонував поїхати в Маріуполь. І я відчуваю, що ми маємо бути присутніми на Сході України, тому що хочемо підтримати це місто, не залишити його ізольованим. Ми пам’ятаємо про стіну в Берліні, і розуміємо, що означає ізоляція. Уся Німеччина це пам’ятає», – розповідає Нольте.

Саме вона потурбувалася, щоб паперові мости не були лише красивою метафорою, і кожен запрошений автор із Німеччини уже перед тим був знайомий з Україною.

Наташа Водін, німецька письменниця українського походження, – просто ідеальна авторка для цього проекту, оскільки її роман стосувався навіть не України, а вужче – Маріуполя. Книжка під назвою «Вона була з Маріуполя» нещодавно отримала премію Ляйпцизького ярмарку і стала бестселером у Німеччині. Вона про примусові роботи у Німеччині – тему, яка довгий час в замовчувалася і була незручною, і тільки зараз німці почали відчувати її як травму і провину.

У романі письменниця розповідає історію своєї матері, яка молодою дівчиною стала остарбайтеркою в Німеччині під час Другої світової. «У моєму дитинстві про Україну говорили як Росію. Якщо я намагалася уявити свою маму у Маріуполі, звідки вона родом, то я її уявляла у сибірських снігах, на широтах імперії. І навіть, коли я зрозуміла, що в України й Росії немає нічого спільного, не могла стерти ці образи. Я не знала, чи не вигадала собі цю назву «Маріуполь». Але в одній газетній статті, яку випадково знайшла, дізналася, що це місто має м’який клімат. У статті описувалися пляжі, і говорили про те, що літом у місті було 40 градусів. І тут у моїй уяві мама вперше постала у легкій сукні. Це було щось таке не поєднуване – моя мама і море, моя мама і південь, моя мама і теплий клімат», – згадує Водін.

Письменниця усе життя намагалась відшукати ті мости, які б свідчили про перебування її мами у Маріуполі й збагнути, ким була ця жінка, що вчинила самогубство, не витримавши жахіть, у які потрапила як примусова працівниця.

В Україні тема остарбайтерів у Німеччині теж не надто проговорена (згадується австрієць Йозеф Вінклер і його повість «Вивезена»), але книжка «Вона була із Маріуполя» має скоро вийти українською у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» у перекладі Христини Назаркевич.

Фелікс Штефан, журналіст і літературний критик зі Східної Європи, став ще більш відомим завдяки публікації своєї книжки «Слава та його жінки. Підозріле життя мого дідуся». Pазом із мамою Фелікс вирушив до західноукраїнського міста Ужгорода в пошуках незнаного біологічного батька та дідуся Слави Фальбуша. Віднайдення слідів та реальна історія, у фіналі якої сім’я ­автора поповнюється кількома українськими родичами.

«Якийсь час тема України була скрізь у медіа, і вона захопила й мене. Я читав романи Жадана вже раніше. Коли почав писати, то зрозумів, що ця тема дуже не зрозуміла мені. Прочитав Карла Шльогеля і Тімоті Снайдера – це хороші автори, щоб розпочати знайомство з Україною, та все ж не достатні», – говорить Штефан. Саме завдяки кільком поїздках до нововіднайденої рідні з Ужгорода і з’являється цей гротескний погляд на свою родину з колишньої НДР і на родину з Ужгорода, приправлений єврейським гумором.

Схожа історія – в основі кінофільму режисера й сценариста Ніка Бейкера-Монтейса, теж учасника програми. Сюжет його фільму пов’язаний з пошуком важливих рідних: 92-річний герой, якого грає Юрґен Прохнов, зі своєю онукою вирушає до охопленої війною та хаосом сьогоденної України в пошуках своєї колишньої любові та свого минулого офіцера вермахту. Навесні 2018 р. стрічка здобула премію глядацьких симпатій на кінофестивалі «Berlin & beyond» у Сан-Франциско та на Festival de Films Européens in Mamers en Mars.

«Більшості простих людей у ​​Німеччині, які побачили фільм у кінотеатрах, він дуже полюбився. Люди Німеччини рідко плачуть, коли дивляться німецький фільм! Але навіть деяких критиків він не лишив осторонь, які вважали цю історію певною мірою надто амбіційною і, мабуть, трохи сентиментальною», – коментує Бейкер-Монтейс.

У австріця Хельмута Зайделя, з яким випадково знайомимося на каві-брейку, теж сімейний гештальт: у його дідуся була любов – дівчина з маленького села на Сході України. Це все, що він знає про розташування того села, але за кілька останніх місяців вже жив у Широкино, Ізюмі, Харкові та Бердянську. Зайдель подорожує Україною в пошуках теми для дисертації з культурної антропології і вивчає цю «невідому парадоксальну країну». Саме він розвінчує міф про те, що в Маріуполі немає книгарень (кілька місцевих жителів стверджували, що їх тут зовсім немає), діставши візитку магазину з книжками й канцтоварами «Наталі». Зайдель відвідує як слухач чи не всі події «Мосту з паперу», а дізнався про захід із паперової афіші, що висіла у місцевій бібліотеці.

Читайте також: «Зелений театр» «Зеленої хвилі» №22

Міст: сталеве серце

«Сьогодні я отримав величезні враження від відвідин комбінату Ілліча. Це сцена з «Фауста» ХХ ст. Я бачив багато комбінатів, наприклад, американські комбінати, я був у Детройті, місяць тому я бачив заводи Форда, але комбінатів такого розміру я ще не бачив. Це мені нагадало радянські фотоальбоми», – говорить під час публічної доповіді «Археологія комунізму, або Росія у 20 столітті. Реконструкція картини» професор-­емерит, історик і публіцист Карл Шльогель.

Він, як і решта закордонних гостей, як і українські письменники, які вперше побували у Маріуполі, вражений розмахами металургійного заводу імені (кажуть, уже не того) Ілліча. Це ще один пункт програми «Мосту з паперу» – екскурсія.

«Коли я побачив цей завод, то зрозумів, що він справді був величезним досягненням. Але в той самий час в Україні був Голодомор. І от як знайти мову, щоб це все описати, щоб показати, що це все було? Коли я дивлюся на цей завод чи, приміром, на Дніпрогес, – бачу народження радянської індустріалізації, але всі ці заводи діють дотепер, на них працюють люди, тут є шкідливі викиди в атмосферу, які, можливо, викликають рак у людей, але вони й далі працюють. Йдеться і про надзвичайні зусилля, які доклали люди, щоб спорудити ці заводи. Подібне було тоді й в Америці, й без сталеварної промисловості Америка теж не була би тією країною, якою вона є зараз», – додає Шльогель.

Про сталеве серце Маріуполя говорить і Сергій Пархоменко, історик, доцент кафедри міжнарод­них відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету.

«Дуже часто Донбас сприймається як щось окреме – не Україна, не Росія, а щось зовсім інше. Я не можу сказати, що ця думка є цілком помилковою. В різні періоди Маріуполь був частиною трьох цих ідентичностей, але не злився ні з однією з них. Маріуполь – це прикордонна зона між Україною, Росією і Донбасом», – вважає Пархоменко.

За його словами, в останні роки почала активно формуватися концепція донбаської ідентичності і донбаського патріотизму.

«Що ж є проявом донбаської ідентичності? По-перше, російсько-українське етнічне коріння, плавний перехід між росіянами і українцями й так звані «укро-руси». По-друге, російськомовність. По-третє, дуже слабке місце етнічної ідентичності в ієрархії жителів Луганської та Донецької областей. Їм скоріше притаманна соціальна та територіальна ідентичності. Соціальна ідентичність трударів та пролетарів відігравала головну цементуючу роль в донбаській ідентичності. Вона дозволяла спекулювати на радянському минулому, коли мільйонери кричали про те, що будуть захищати пам’ятники Леніну, тому що це частина історії. Хоча, якби він був живий, він би розстріляв їх», – пояснює історик.

Знецінення роботи в інших сферах, ще й досі наявна у місті. Справжній пролетарій має працювати лише на заводі.

Через те, що у Маріуполі ніколи не було Магдебурського права і права на самоуправління, на Донбасі господар заводу був господарем міста. Ця тенденція збереглась досі навіть у Маріуполі.

Регіональна політична еліта, фінансово-промислова група Рената Ахметова і «Партія регіонів» роками почувались тут господарями.

У вагоні поїзду сусіди по купе жаліються на погану владу. Колись приїздили, мовляв, сюди фахівці з Японії і хотіли допомогти з очисними спорудами у заводах, та їм влада не дозволила.

– Але ж власник заводу не держава. Значить, це власнику не вигідно модернізувати заводи. До чого тут влада?

– А ви Ахметова не чіпайте. Він підтримує нас. Гуманітарну допомогу роздає, їсти привозить. Хворим дітям допомагає. Ось був сюжет, як він дівчинці допоміг.

– Але Маріуполь займає перше місце по дитячій онкології в Україні. Саме через забруднення заводу, власником якого є Ахметов… Що з його допомоги кільком дітям?

– А що він зробить? Закриє завод? І що ж тоді будуть робити люди? Де працювати? Як жити?

Ахметов для багатьох тут – цар-батюшка, а без заводу життя – просто неможливе.

«Революція Гідності та війна зруйнували монополію влади «Партії Регіонів» у місті, активували громадянське суспільство. З одного боку ми бачимо проукраїнську активну частину суспільства, яка заявляє, що Маріуполь – це Україна. Є частина суспільства, яка ні туди, ні сюди, бо головне, щоб була робота. А проросійська частина пішла десь в глибоке підпілля, вона відкрито не виступає в проукраїнському Маріуполі. Патріоти України заявляють, що Маріуполь – українське місто, хоча це не зовсім відповідає дійсності. Це потрібно визнавати», – без ілюзій говорить Пархоменко.

Міст: пост-враження

Софія Андрухович, письменниця:

«Протягом чотирьох днів учасники буквально не мали продиху, і практично весь час (навіть короткі миті відпочинку) проводили разом. Наскільки мені відомо, саме таким і є завдання, яке ставить перед собою головна організаторка проекту Верена Нольте: звести докупи представників української і німецької культури, познайомити їх між собою, створити умови для того, щоб можна було зрозуміти одне одного бодай трохи краще.

Сама програма  – читання, презентації, лекції, показ фільму, екскурсія Маріуполем і на сталеливарний завод ім. Ілліча – була підставою для того, щоб розмовляти далі, запитувати й пояснювати.

Звичайно, програму можна доповнювати й видозмінювати її форму, але, як на мене, найголовніше відбулося: учасники проводили час разом, наповнювались думками, враженнями, досвідом, часом тільки поглиблювали своє нерозуміння, а часом розуміли щось таке, чого їм і не пояснювали. Тепер усі роз’їхались. Далі наповненість кожного перетворюватиметься в тексти, фільми, статті, розповіді.

Маріуполь став для мене чимось досі зовсім небаченим. Мені ніколи не доводилось зустрічати поєднання південного розпеченого курорту і велетенських індустріальних конструкцій, широких світлих проспектів і занедбаних будинків зі старою архітектурою. Мене вразили руїни синагоги, всередині якої виріс ліс, вразили припорошені графітним пилом рослини і сталеливарний завод. Вдалось поспілкуватись із кількома різними і несподіваними місцевими мешканцями.

Я не помітила, щоб німецькі друзі були шоковані чи обурені. Розмови з ними свідчили про небайдужість із їхнього боку, про намір збагнути. Вони доклали багато зусиль, яких не мусили докладати, а це про щось свідчить. Інша справа, що їхні висновки й думки далеко не завжди такі, які нам хотілося б чути. Я зауважила, що з нашого боку часом проявлялась позиція: інші не здатні нас зрозуміти. Що з нашого боку проглядалась де-не-де поза багатостраждальних і скромних героїв, які навіть зусиль не хочуть докладати, щоб спокійно пояснити те, чого не видно людям з іншою історією.

Сенс у «Паперового мосту» не один. Для мене він у тому, наприклад, що очима незнайомців можна по-новому поглянути на щось, до чого не маєш дистанції. У тому, що я мала змогу побачити Маріуполь. У тому, що тепер я маю намір перетворити свій досвід у текст. За моїми відчуттями, контакт відбувся відразу між кількома складовими: між українськими учасниками, німецькими учасниками і містом Маріуполем».

Даніела Данц, поетка:

«Я дуже добре пам’ятаю багато речей, і досі наче перебуваю у цьому місці.

Найцікавіше, що побачила, наскільки треба бути сталевою, працьовитою людиною, щоб гарувати на металургійному заводі. Але я також пам’ятаю почорнілі орнаментовані фасади будинків, повітря, наповнене металом. Я пам’ятаю гавань уночі, де розмовляла з колегами, фільм «Маленька Віра». Найважливіше те, що я залишила своє серце у цьому місці. Досі не знаю чому. Можливо, це тому, що воно пов’язане з комуністичним минулим.

2009 року у мене вийшла збірка під назвою «Pontus» (латинська назва Чорного моря), тоді мене цікавила Східна Європа – міста Західної України, Крим, історія цього регіону, тісно пов’язана з греками.

Григорій Семенчук, менеджер культурних проектів, поет:

«Я вперше побував в Маріуполі п’ять місяців тому. Мені надзвичайно сподобалося місто і містяни. Вони були щирі, відкриті і спраглі до українського слова. Коли я дізнався, що «Паперові мости» планують проводити в Маріуполі, я був дуже щасливий, що є чудова нагода приїхати сюди знову. Цього разу, особисто для мене, місто відкрилося ще більше.

Я познайомився з прекрасними людьми – Олег Українцев, Оксана Стомина, Марія Подибайло, які шалено багато роблять для міста, що зараз є нашим форпостом перед російською армією. Також вони талановиті поети та волонтери. Щодо наших німецьких колег – я чув багато позитиву від них. Звичайно, є речі які їм складно зрозуміти, але я маю надію, що саме «Мости з паперу» дадуть їм ширший погляд на Україну і Маріуполь».

Нік Бейкер-Монтейс, сценарист, режисер:

«Що я дізнався про Україну, так це те, що ваша історія складна і що, мабуть, революція 1917 року та Друга світова війна ще більше ускладнили її. Особливо це стосується відносин вашої країни з Росією. Я дізнався, що більшість молодих людей, з якими зустрічався, зокрема з західної частини країни та Києва, бачать своє майбутнє як європейське. Я дізнався, що люди хочуть порвати з минулим, але конфлікт з Росією не дозволяє їм, і це дуже прикро.

Я був вражений розмірами металургійного заводу у Маріуполі: ніколи не бачив нічого подібного.

Ми навіть відвідали один зі сталеливарних цехів. Робітники, великі машини і розплавлена ​​сталь залишиться у моїх спогадах на довгий час – це справжня, брудна, гаряча робота, і я захоплююсь усіма залученими до неї. Але, звичайно, такою працею робітники скорочують своє життя, дихають забрудненим повітрям, яке є небезпечним і вбивчим для населення Маріуполя.

Та я розумію дилему: модернізація сталеливарного заводу та очищення процесу обійдуться дорого, потенційно стануть невигідними для роботи сталеливарного заводу, а робочі місця можуть втратитися. У Німеччині також є проблема з вугільною промисловістю. Але незалежно від економічних міркувань, в довгостроковій перспективі, ми повинні очистити планету, інакше ми втратимо її.

Ми їли якусь фантастичну їжу. Я насолоджувався плаванням у морі перед нашим готелем. Я був радий бачити, що місто, здається, справляється досить добре, перебуваючи просто на першій лінії війни з сепаратистами та Росією у 2014 році».

Читайте також: Слов’янська книжкова толока: голоси культурного фронту

Допомога: Тетяна Дубчак

Фото авторки й проекту Міст паперу