Публічна бібліотека в Парижі: відеоігри, кінозали, автомати з їжею та черги на вході

Неонова вивіска та черга з п’ятдесяти людей. Ми стоїмо зліва від центрального входу до Центру Помпіду, саме тут розташована Публічна бібліотека Парижу (BPI). Плавно рухаємося до входу з людьми, які виглядають приблизно на один вік: 25-35 років. Хто вони всі? Чому в понеділок по обіді варто стояти тут, біля входу до бібліотеки? Вероніка Селега вирішила дочекатися своєї черги, зайти всередину та про все розповісти вам.

Біля входу металошукач, охоронець з гарними манерами та перший зал публічної бібліотеки — відкрита ігрова кімната з відеоіграми та комфортними кріслами.

У глибині зали — кімнати для перемовин, розраховані на різну кількість осіб. Заздалегідь бронюєш і працюєш у групах, або ж усамітнюєшся для skype-колів чи для будь-чого іншого, і все це безкоштовно.

На трьох поверхах бібліотечного простору одночасно можуть з комфортом перебувати дві тисячі відвідувачів. Здавалося, що всі дві тисячі так і прийшли у понеділок, бо знайти вільне місце було неможливо.

Місцевий бібліотечний фонд налічує 350 тисяч книжок і 18 тисяч періодичних видань. Свіжа преса з’являється тут щодня: на вибір 60 локальних газет та 20 іноземних.

Вразив газетний архів, який містить такі видання, як Le Figaro з 1854 року, l’Humanité з 1904 та багато інших. У залі на другому поверсі стоїть вісім апаратів, які дозволяють переглядати архівні газети та журнали. Виглядають вони дуже автентично, тож здогадатися одразу, що це таке, не так вже й просто.

Ми попросили переглянути найстаріше видання архіву. Ним виявився журнал L’illustration 1843 року. Цікаве відчуття, коли гортаєш електронні сторінки й натрапляєш на зображення Наполеона на коні.

У фондах також зберігається близько 10 тисяч дисків. У відеозалі, розрахованому на 80-100 людей, можна дивитися документальне кіно, фонд якого налічує дві тисячі стрічок. Кінозал можна бронювати для перегляду документального архіву.

Читайте також про найцікавіші бібліотеки Польщі

Найбільше мене вразив відкритий простір з ТБ-екранами. Їх близько чотирнадцяти, біля кожного по 2 стільці. Екрани транслюють різне: десь китайський серіал, а десь російські новини. Тут представлені різноманітні іноземні канали, але цікаво інше — контингент. Молодих людей тут немає, всі 50+, чоловіки, більшість з яких говорять між собою. Привітні, милі, зосереджені.

Все це дійство викликає неймовірне відчуття реаліті-шоу, де телевізори — лише декорації, а учасники пройшли складний кастинг, тому цей процес цікавіший за будь-яку передачу.

Навпроти виникає несподівана (за масштабом експозиційної конструкції) виставка робіт Ріада Сатуфа, карикатуриста та автора популярного коміксу «Араб майбутнього». Це серія автобіографічних коміксів про дитинство хлопця у Лівії, Сирії та Франції. Якщо буде можливість колись погортати, не забудьте назву. Він дійсно захопливий. А от сама виставка викликає відчуття міні-музею у тихому інтер’єрі.

Трохи осторонь розташувалося кафе з вендинговими автоматами, де можна перекусити й просто відволіктися. От і виходить, що тут читаєш, тут працюєш, тут граєш, тут виставку відвідуєш, а тут п’єш чай і плануєш вечір. Круто!

Читайте також: Штутгардська бібліотека: сучасні технології та любов до читача

Несподіваним співробітником бібліотеки виявився соціолог, який працює тут вже 20 років і вивчає поведінку та звички відвідувачів. Аудиторія збільшується, смаки змінюються. І це не про смаки в літературі. Це про різний світогляд, різні потреби, бажання, невдоволення. Та оскільки об’єднує всіх людей один дах, бібліотека також має задовільнити усіх.

«Виглядає не так, як Welcome!», – каже моя французька подруга про публічні бібліотеки в Україні. Це дуже точне спостереження сторонніми очима за загальноприйнятними традиціями комунікації. Тут закладено багато сенсів, які не просто пояснити. Бо ззовні українські бібліотеки бувають доволі привабливими, тому тут не скажеш, що вони не достатньо привітні, не можна. Я це називаю невидимим контролем, через який надовго залишатися у районній бібліотеці не хочеться. Певно, що не у кожній, але в більшості. Це про небезпеку зробити щось, що не сподобається співробітникам. Забагато близького контакту.

Що у нас із цим фактором у Парижі? Бібліотекарі тримають невидимий фронт. Усім абсолютно байдуже, які твої потреби на сьогодні. Є запит — буде відповідь. Безліч вільного простору, самостійність у діях. Потрібна консультація – welcome до рецепції. Весь інший час — твій. Це створює відчуття повного єднання з простором. Чоловік, який говорить із собою і посміхається мені, почувається у безпеці, я теж. Кожен стомлений студент вільно спить за столом, а я не боюсь того, що хтось запитає у мене паспорт, якого я не мала з собою. Всім разом комфортно, зручно, безпечно, всіх єднають схожі процеси занурення у тему особистого інтересу чи дослідження, немає і натяку на «третє око».

Хоча ні, одне «третє око» все ж знайшлося. Але воно цифрове. На центральному вході встановлена камера, яка дозволяє у реальному часі бачити чергу на вході до бібліотеки. Такі справи.

Читайте також: Публічна бібліотека Гааги: мінімалізм, інклюзивність та німецька якість