«У нас про таке не говорять»: історія розвитку ЛГБТ-літератури в Україні

Соціальна тематика стає новим трендом в українській літературі. На книжковому ринку з’являється все більше видань, що присвячені табуйованим і «незручним» темам: сексуальності, тілесності, гендеру. Одна з таких тем — ЛГБТ. Книжки, які висвітлюють життя людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, піддаються критиці та провокують скандали, проте знаходять своїх читачів та тримають позиції. Читомо у партнерстві з Freedom House публікує перший із трьох матеріалів про ЛГБТ-літературу, який розповідає про розвиток цього книжкового напрямку в Україні.

Перша українська гей-література

На початку 1990-х на теренах уже незалежної держави Україна почав виходити перший український гей-журнал «Один з нас». У ньому друкувалися перші оповідання та вірші на гомосексуальну тематику, публікувалися анонси гей-заходів, новини з життя ЛГБТ-спільноти, певний час була там і рубрика «Знайомства». Видання позиціонувало себе як «журнал чоловічої естетики»: саме цей журнал можна назвати «прабатьком» українських ЛГБТ-ЗМІ.

Поступово на пострадянському просторі почала з’являтися і гей-література. Повість Марини Козлової «Арборетум» побачила світ у 1995-му: чи не вперше український читач мав змогу поринути в історію кохання між чоловіками, написану для широкого кола читачів. Для багатьох саме ця книга була першим повноцінним виданням на гей-тематику, інформація про яку потрапила у публічний простір. «Арборетум» переклали кількома мовами, кілька разів перевидавали і у складі збірок, і окремим виданням.

У 2006 році київське видавництво «Нора-Друк» випустило переклад роману польського автора Міхала Вітковського «Хтивня». Хтивня — це назва вигаданого містечка, де на місцевому нудистському пляжі збираються, відпочивають і знайомляться між собою так звані «феї» — жіноподібні геї. Книгу переклав український письменник Андрій Бондар. На книжковому ринку «Хтивня» стала одним із перших україномовних видань, де описується життя людей ЛГБТ, згадує письменниця і журналістка Лариса Денисенко. «Між іншим, книга не викликала жодного скандалу, нею дуже делікатно цікавилися під час різних літературних подій», — каже вона.

Роком пізніше, у 2007-му, у тому-таки видавництві «Нора Друк» вийшла її книга під назвою «Кавовий присмак кориці», де також зачіпається тема гомосексуальних стосунків. Того ж року в інтерв’ю газеті «Бульвар Гордона» креативний продюсер каналу 1+1 Анатолій Єрема зробив камінг-аут — публічно зізнався, що він — гей. Це зізнання стало для України справжнім прецедентом, адже до Єреми це наважилася зробити тільки одна українська знаменитість — шоумен Костянтин Гнатенко.

На той час тема ЛГБТ ще не була предметом публічного дискурсу в українському медіапросторі: до масштабних Маршів рівності, на які будуть збиратися не лише самі ЛГБТ, а й їхні союзники — ті, хто їх підтримує — лишалося ще десять років, а українські журналісти навряд чи розуміли різницю між словами «гомосексуалізм» та «гомосексуальність».

Ситуація змінювалася поступово: українські автори почали досліджувати тему ЛГБТ у своїх творах: геями чи лесбійками могли бути як головні, так і другорядні герої романів. Так, наприклад, у 2008 році у видавництві «Факт» вийшла повість української письменниці Катерини Бабкіної «Лілу після тебе», де йдеться про чи то любов, чи то дружбу двох дівчат із елементами еротизму. А у 2013 році у видавництві«Фоліо» вийшов роман Бабкіної «Соня», другорядні персонажі якого — геї.

На питання про те, чому Бабкіна вирішила «оселити» у своїх книгах героїв ЛГБТ, вона відповідає так: «Тому що вони є, а література має симулювати взаємодію з реальним світом, а не з вибраними його частинами».

Катерина Бабкіна називає українське суспільство «темним, неосвіченим, переляканим, традиційним, релігійним, мізогінним та патріархальним». Вона каже: люди бояться і табуюють те, про що не знають і чого не розуміють. Через це подібну літературу можуть сприймати із острахом і осудом.

«Дізнатися тепер можна про все на світі, але ж це треба докласти зусиль. А люди не хочуть, люди хочуть подивитися тєлєк і послухати, що бабка-сусідка скаже. Не всі, звичайно, але таких ще багато», — говорить Бабкіна у коментарі «Читомо».

«Тепло його долонь» — книжка, яку і сам автор, молодий письменник Юрій Ярема, і видавці «Видавництво Анетти Антоненко» позиціонували як «перший український роман про геїв». У видавництві тему книги назвали «незвичною та сміливою». Тож не дивно, що київська презентація роману, яка відбулася у «Книгарні Є» на столичному Подолі, спровокувала скандал. Сам автор тоді планував «розкопати невідому копальню — квір-літературу», що для української літератури могло би бути доволі амбіційними планами. «Теплу його долонь» передувала також книга «На Марс», гроші на створення якої збирали через краудфандингову платформу «Спільнокошт».

Читайте також: Арундаті Рой: За свободу треба боротися, навіть якщо за це саджають

Насправді ж, це не єдина книга, яка претендувала на звання «першого гей-роману» в Україні. У 2006-му у видавництві «Критика» вийшла квір-антологія «120 сторінок Содому», створена Олесем Барлігом у співпраці з іншими українськими авторами, яка так само претендувала на такий титул. Щоправда, із це не авторське видання, а перекладна література: в антології зібрали українські переклади творів від трьох десятків авторів з різних країн Європи.

Майя, її мами і скандал довкола скандалу

У 2017 році величезний скандал довкола себе спровокувала яскрава дитяча книжечка обсягом у всього 64 сторінки — «Майя і її мами». Майя — дівчинка, яка має двох мам. Власне, саме цей момент і збурив хвилі хейтерських коментарів у фейсбуці, став інфоприводом для численних публікацій у ЗМІ — довелося навіть скасувати одну із презентацій, аби не наражати на небезпеку її учасників.

Насправді ж, аби «скандальним» у цій книзі є тільки один коротенький абзац, який звучить ось так:

«Мене звати Майя. І в мене дві мами. Люди часто дивуються, як так вийшло? Але це не дивина! У мене немає тата: він секретний донор. А мами — не секретні, а дуже справжні. Вони люблять одна одну і мене».

 

Авторка Лариса Денисенко каже: коли журналісти приходили до неї по коментарі з приводу «скандальності» книги, вона просила їх зачитати той самий абзац. Після цього у відповідь чула: «І все? А що тут такого?»

«Більшою мірою я була вражена не стільки цькуванням мене, моїх видавців, несприйняттям тексту, а тим, що маленька історія, стилістично наївно викладена, збурить як спротив, так і дискусії в суспільстві», — зізнається авторка.

Насправді ж, «Майя і її мами» — книга про те, яким різноманітним може бути суспільство. По суті, це коротенькі історії про дітей, які живуть у зовсім різних сім’ях: хтось має братиків і сестричок, хтось — ні, хтось живе з мамою і татом, когось виховує бабуся або дідусь. А у когось, як-от у дівчинки Майї, дві мами.

«Майя та її мами» говорить голосами меншин, або більшості, яку вважають меншинами: тут голоси внутрішньо переміщених осіб, кримських татар, дітей — соціальних сиріт, дітей — «солом’яних сиріт», діток з ЛГБТ-родин, родин етно-меншин, для мене дуже важливим є те, щоб ми чули не лише більшість, і не соромилися відстоювати свою ідентичність і свої права», — пояснює Лариса Денисенко.

Вона займається правозахистом і зазначає, що, серед іншого, це означає також надавати або підсилювати голоси меншості. Каже: вдячна ЛГБІК-спільноті за довіру, зокрема, голові ГО «Жінки в медіа» Лізі Кузьменко — відкритій лесбійці та активістці за те, що звернулася до неї з пропозицією щодо такого тексту. Згадує й інші організації, які займаються, зокрема, правозахистом, освітніми проектами та темою ЛГБТ і в рамках Коаліції протидії дискримінації, і окремо: «Наш світ», «Інсайт», «Точка опори», «КиївПрайд»та інші.

«Я розумію, що таке відчувати ніби наявність конституційного принципу рівності, але не відчувати це на практиці, мені важливо працювати, частково, як має працювати держава, давати реальні можливості для реалізації прав і свобод», — говорить Денисенко.

 

Люди, додає вона, бояться, що почують щось таке, що зруйнує звичний для них порядок речей. Бояться і того, що побачать щось, що позбавляє їх привілеїв «нормальності». За словами письменниці, навіть серед тих, хто обурився від самої наявності цієї книги, було дуже багато людей, в котрих родина зазнала різноманітних змін.

«Їм було важче прийняти різноманітність як норму, свою, зрештою, родину як норму. Певне, вони зневажали і відступ своєї родини він канонічної, не приймали її, і тому злилися», — говорить письменниця.

«Видавництво» з ракурсом

«Всі роки, що я носився з ідеєю відкрити видавництво, доволі чітко бачив, що воно неодмінно буде нішевим, та мусить працювати на певну конкретну мету», — каже видавець, ілюстратор та книжковий дизайнер Ілля Стронговський. У 2016 році спільно з бізнес-партнеркою Лілією Омельяненко він запустив власне видавництво, яке так і називається — «Видавництво». Саме вони видали «Майю та її мам».

На час появи «Видавництва Стронговський та Омельяненко уже розуміли, що фокусом їхньої діяльності буде саме соціальна тематика.

 

«Хтось мусить з цим працювати, якщо більші видавці бояться, чом не ми? Загальний дискурс на соціальну тематику в нас має вивіску «не на часі». Це необхідно долати. Зручного часу не буде ніколи» — пояснює він.

 

«Коли «Видавництво» тільки починало свою роботу, вони видавали дитячі книжки про дорослішання, самотність, типи родин. Аудиторії цих книжок все ж були трохи різними і не надто перетиналися. Це і були їхні перші аудиторії — зрозуміло, що вкрай малі», – додає Стронговський.

Що ж до історії з «Майєю та її мамами», він каже: той резонанс — це була реакція, скоріше, на скандал, а не на саму книгу. Та навіть цей скандал не призвів до вибухового зростання накладів книги.

У «Видавництві» виклали на сайт електронну версію «Майї та її мам» — її скачали понад 50 тис разів.

 

«На щастя, послідовна політика дозволяє акумулювати навколо нас всіх небайдужих до теми, і переважно нас все-таки розуміють і підтримують. Можна окремо додати, що мальовані історії та літературу читають часом геть різні люди, тож долученням коміксів ми її розширили», — каже Стронговський.

Після «Майї та її мам» у «Видавництві» вийшло ще кілька видань, які спровокували бурхливу реакцію громадськості. Щоправда, присвячені вони були вже не темі ЛГБТ, а іншим «незручним» для суспільства темам: тілесності, сексуальності, смерті тощо. Наприклад, комікси про менструацію «Заборонений плід» — переклад зі шведської, або «Розквашене яблуко» — теж комікси, теж переклад, але з польської. На цей раз — про сімейне насильство.

Читайте також: Кричати, не мовчати: чого чекати від «Розквашеного яблука»

«Ми намагаємося дивитися, яких книжок на ринку нема і випускати щось, щоби якщо не закрити, то бодай привернути увагу до теми. Дитяча книжка про філософські питання вщент провалилася, хоча у Швеції це супербестселлер із 70 тис продажів. Натомість про смерть для різних вікових категорій ми випустили уже десь п’ять книжок і на всіх них є помірний попит. Дуже важить загальна відомість титулу, «Маус. Сповідь про Голокост» — важка історія, дуже несподівано подана, не надто зручна для сприйняття. Особливо в нас, країни, читачі якої не зростали серед мальованих історій, — але це бестселер», — наводить приклади Стронговський.

Він каже: українські читачі загалом відкритіші для вітчизняних авторів, ніж до перекладної літератури. Всі авторські видання, які вийшли у «Видавництві» — «Майя» Лариси Денисенко, «Оця Марія звірів малювала» про дитинство Марії Примаченко Світлани Тараторіної та двотомник «Це зробила вона» — хіти.

«Зрозуміло що далеко не всі автори згодні писати на соціальну тематику, а з тих, хто згоден, ще менше спроможних впоратися. Це видно загалом по ринку. Але у нас дуже висока планка і ми неухильно її тримаємо. Що більше хороших вітчизняних і перекладних книжок загалом буде видано, то легше буде і майбутнім авторам», — каже видавець.

Ще одне українське видавництво, яке випускає книги на соціальну тематику — «Медуза». Там, наприклад, випустили антологію «Образ, тіло, порядок. Гендерні дослідження в міждисциплінарному спектрі». Це збірка перекладених на українську мову есеїв, які фокусуються на гендері й тому, як це поняття проявляється у різних сферах людського життя. Гендерною тематикою займається і дослідниця, письменниця Оксана Кісь: вона приділяє багато уваги темі фемінізму, гендерним ролям чоловіків та жінок і проблематиці сексизму.

Теми-табу

Лариса Денисенко називає «Майя та її мами» прикладом інструмента, який можна використовувати для навчання, дискусії та пояснень. Починати можна з будь-якої історії, котра ілюструє різноманітність родин в Україні. За таким принципом вона з колегами створює й інші матеріали, у яких звертає увагу на важливі соціальні проблеми та питання, які потребують вирішення. Домашнє насильство — також одна із них.

«Багато людей заперечують і не сприймають проблему гендерно обумовленого насильства, заперечують навіть власний досвід або лише з нього виходять, тому ми створили збірку «Про нас. Проти насильства». Вона є у вільному доступі. Там можна прочитати 10 оповідань на тему домашнього насильства, коментарі психологів, поради правничого середовища, зразки заяв до поліції», — каже письменниця.

За її словами, ця збірка дає зрозуміти: ви — не самі, проблема дійсно є, про неї говорять, її не заперечують. Психологи і юристи стикаються з цим щодня і можуть запропонувати допомогу.

Це — можливість дати людям надію, щоб вони не почувалися безпорадними, прийняли і себе, й інших. Єдиним збоченством, каже Денисенко, є насильство, але ми можемо з цим боротися, не нормалізовувати його і протидіяти йому.

Саме цим займається і письменниця, громадська діячка Настя Мельниченко. У 2016 році вона запустила у соцмережах масштабний флешмоб #янебоюсьсказати: під цим хештегом сотні користувачів — і чоловіки, і жінки — ділилися власними історіями про пережите насильство.

«Читаючи історії про насильство, я збагнула, що через майже них усі червоною ниткою проходить тема необізнаності дітей на теми сексу, насильства, особистих кордонах. Коли з ними чинили насильство, а часто це були найближчі люди — тато, дядько, брат — ці діти не могли зрозуміти, чи нормальним є те, що роблять їхні близькі. Їм було соромно, страшно, але ж це найрідніші люди», — згадує Настя Мельниченко.

Саме через це і виникла потреба у книжці за мотивами флешмобу: письменниця зізнається, що просто мала розповісти дітям, що таке насильство, чим є секс, як вибудовувати власні кордони. Так з’явилося видання «#ЯНеБоюсьСказати. Найвідвертіша книжка для підлітків». Після виходу книги Настя Мельниченко отримала чимало відгуків, найпоширенішим серед яких було: «Ох, чому ж у нашому дитинстві такої літератури не було».

«Християнська мораль табуює ці теми, а ми є християнською країною. Християнські традиції дуже сильні, «зрада» цим традиціям і цінностям сприймається як зрада українській ідентичності і віщує лихе, одвічні муки, наприклад. Людям «підгорає», бо досі ми є досить архаїчним суспільством, де абстракції важливіші за права людини чи права дитини», — пояснює авторка.

В цивілізованому світі прийнято балансувати між традиційними цінностями — з поваги до тих, кому вони близькі — і правами людини, розмірковує вона. Але якщо треба робити вибір або-або, то обирають все ж права людини, бо людина важливіша за абстракцію. Тобто ця конкретна дитина, її безпека та життя «важливіші за древні вчення бога, якого ніхто не бачив».

 

«Це одна з відмінностей цивілізованого світу від застарілої парадигми мислення. Але коли я прямо чи опосередковано кажу, що кожна конкретна людина важливіша за такі абстракції як «нація» чи «соціалізм», то мене готові убити. Як і кожного, хто посміє щось сказати на цю тему. Тож оце все неприйняття виходить виключно з нерозуміння того, чим є права людини і певного зміщеного ціннісного сприйняття», — зізнається Настя Мельниченко.

На питання, що із цим робити, відповідає: пояснювати. Робити це можна через масову культуру — привчати людей до нової норми. Адже соціальні норми та поняття моралі змінюються разом із епохами, у яких ми живемо. Настя Мельниченко наводить приклад: колись в українському суспільстві жінку, яка приносила позашлюбну дитину, виганяли з громади та піддавали тотальній ганьбі. Колись це справді було традицією, але зараз такі реакції — уже в минулому.

«Раніше поява у робочому колективі ЛГБТ-людини викликала б фурор і цькування, а зараз, принаймні у великих містах, нікому немає діла ні до чийого особистого життя — аби твої цінності, як людини, відповідали цінностям компанії. Потроху практики цивілізованого світу прийдуть і до нас», — каже Настя Мельниченко.

Ще зовсім нещодавно через книгу «Майя та її мами» Ларисі Денисенко погрожували, але вже зараз, згадує Мельниченко, на українському книжковому ринку з’являються схожі книги. Через те, що кількість такої літератури збільшується, на її думку, сенсу погрожувати всім цим авторам просто немає: «Вода прорвала греблю, її вже не спинити, і скоро все буде добре».

Ілюстрації: Мар’яна Микитюк

Створено у партнерстві з Freedom House