5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь

З огляду на події, що відбуваються в Білорусі, ми не могли не сконтактувати з поетом, давно знаним в Україні, Андреєм Хадановічем і розпитати про білоруські книжки, які має прочитати кожен, хто хоче розуміти білоруський контекст. Також, звісно, згадали про нобелівську лауреатку Святлану Алексієвич, яка у своєму заклику до Алєксандра Лукашенка у негативному світлі вжила термін «Майдан».

Коментуючи заяву Алексієвич, Хадановіч пояснює, що письменниця вказує не на сам український Майдан, а на певний штамп лукашенківської диктатури, спотворене офіційною пропагандою слово «Майдан» і його карикатурну похідну «майдануті»:

«Люди, які бували в Україні, білоруси знають, що Майдан – це Революція Гідності. Для людей, які дивляться офіційне телебачення і слухають Лукашенка, «Майдан» – це стрілянина, сигнал до початку війни, окупація. Це символ страшної анархії, у яку Білорусь, якщо вірити офіційній пропаганді, потрапить без Лукашенка. Але сьогодні таку ситуацію – у цьому лукашенківському розумінні слова – створюємо не ми, учасники мирних протестів, а влада, люди у формі: омонівці, внутрішні війська.

На попередні мітинги люди виходили і знали, що їх будуть бити дубинками, будуть пакувати в автозаки. Але психологічним «сюрпризом» стало, що наші ж співгромадяни, щоправда у формі, у комуфляжі, зі щитами й дубинками – будуть стріляти по неозброєних мирних людях гумовими кулями, будуть жбурляти в людей світлошумові гранати, будуть використовувати проти людей газ і водомети. Отакі нові фактори «діалогу» між владою та людьми. До дубинок додалися водомети, сльозогінний газ, гумові кулі та гранати. Ну і з’явились перші жертви, з’явилися тисячі в’язнів. Тюрми та лікарні не витримують такої кількості в’язнів і потерпілих. Це той «сюрприз», який влада влаштувала людям. А тепер про сюрприз, який білоруси підготували владі: все це не спиняє людей, не розганяє протестів, люди самоорганізовуються: де з’являється дві людини, там з’являється двадцять, потім двісті і дві тисячі».

Книжки, які Хадановіч обрав для українського читача, дадуть, за його словами, розуміння того, що, перш за все, в Білорусі є цікава, європейська, модерна і постмодерна, включена у найкращі світові контексти література.

«Наша література, через невелику кількість перекладачів з білоруської, не дуже відома за кордоном. Але якраз в Україні мовний бар’єр невеликий. У нас, здається, біля 90% спільної лексики. Тому будь-який білорус та українець може читати і розуміти один одного без перекладача. Що, звісно, не означає, що не треба робити літературних перекладів, які є знаком солідарності та дружби», – наголошує білоруський поет.

Уладзімір Арлоў. Ордэн Белай Мышы

Уладзімір Арлов – це один із найулюбленіших письменників уже протягом кількох десятиліть як в Білорусі, так і за її межами. Він поет-верлібрист, автор короткої прози на сучасні сюжети і найбільше він відомий як популяризатор білоруської історії (написав ряд оповідань та повістей на історичну тематику). Але я вибрав його не за це. У такі часи, як тепер, я обираю жанр гротескної, іронічної антиутопії – оповідання «Орден білої миші».

У адной невялікай паводле эўрапейскіх сумераў канстытуцыйнай манархіі насельніцтва складалася з аднаго караля, аднаго прэм’ера, аднаго шэфа службы бяспекі, аднаго міністра паліцыі, аднаго пракурора… У гэтай краіне быў адзін крымінальнік, адзін палітвязень і адзін палітуцякач. Адзін генерал камандаваў адным палкоўнікам, адным маёрам і адным капітанам. На ўліку ў адзіным прафсаюзе стаялі адзін будаўнік і адзін падрыўнік, адзін прафесар і адзін студэнт, адзін акадэмік і адзін цалкам непісьменны грамадзянін. Такое становішча існавала абсалютна ва ўсіх сферах. У краіне меліся ў наяўнасці адзін алкаголік і адзін наркаман, адзін сутэнёр і адна прафесійная выляжанка, адзін хворы на СНІД і адзін хворы на пранцы. У суседстве з адным уладальнікам шыкоўнай вілы ў смеццевым кантэйнеры жыў адзін бесхацінец. Сярод этнічных мяншыняў перапіс зафіксаваў аднаго габрэя, аднаго татарына, аднаго паляка, адну асобу каўказскай нацыянальнасці, аднаго расейца і аднаго албанца. Сексуальныя мяншыні нічым не вылучаліся: на аднаго гомасексуаліста прыпадала адна лесбіянка. Адпаведныя службы трымалі на воку аднаго грамадзяніна, якога падазравалі ў педафіліі, а таксама аднаго таемнага заафіла. Гэткі самы баланс захоўваўся і сярод прадстаўнікоў творчых прафесіяў: краіну цалкам задавальнялі адзін кампазітар, адзін архітэктар, адзін мастак, адзін актор, адзін журналіст і адзін пісьменнік.

Цей уривок дуже промовистий. Він про незалежність і компроміс, про цензуру і самоцензуру, про роль вільних письменників у невільному суспільстві. Зараз це дуже актуально для нас. І цей текст добре дасть зрозуміти процеси в Білорусі останніх десятиліть. Можливо, читаючи це оповідання читачі краще зрозуміють феномен Лукашенка. Поки в Україні змінилося шість президентів, у нас – один і той самий.

Поза тим, Арлов – людина з сильним, тонким відчуттям ліризму та гумору. Він балансує між цими полюсами, чудово переходить від одного до іншого. Протягом однієї сторінки читача може пробити і на сльози, і на сміх.

Альгерд Бахарэвіч. Сабакі Эўропы

Якщо Арлов – голос змагання білорусів за незалежність ще до падіння Радянського Союзу, один із головних письменників, з яким ми здобували незалежність, то наступний письменник – це у прямому сенсі символ сучасної білоруської прози та есеїстики.

Альгерд Бахаревіч – один із найпродуктивніших білоруських письменників. За рідкісними вийнятками, щороку виходить його нова книжка прози чи есеїстики. «Собаки Європи» – це найбільший його твір, роман, обсягом в 1 тис. сторінок. Ця епопея фактично складається із шести самостійних книжок, кожна з яких могла би бути самостійним, незалежним романом. Але є алюзії, мотиви, епізодичні персонажі, які перетікають з однієї книжки в іншу. Поміж цими шістьма прозовими частинами, є п’ять поетичних інтермеццо – і це дуже цікаво.

Альгерд дебютував як поет, а потім довго не писав поезію. І раптом поєднав п’ять сильних поетичних текстів із цими прозовими частинами. Спеціально для цього роману він придумав штучну мову. В одному із сюжетів інтелектуал вигадує свою мову – бальбута. До тексту додається граматика і словник цієї мови. Це, мені здається, дуже цікаво.

Бахаревіч вважається найкращим стилістом: віртуозний синтаксис, ефектні відлуння, культурний багаж. Кожен абзац нагадує вірш у прозі. Улюблені автори Альгерда – Джойс, Кафка і Набоков. В Умберто Еко є такий есеїстичний текст «Шість прогулянок літературним лісом». Так от: шість прогулянок пропонує і Бахаревіч.

Сяргей Дубавец. Тантамарэскі

Сяргей Дубавєц – приклад сучасного білоруського нон-фікшена, який у нас набирає популярності, завдяки, звісно, авторитету першої нашої нобелівської лауреатки Святлани Алексієвич. Книжка називається «Тантамарески». Чому саме таку метафору використовує автор? На пляжах чи в деяких туристичних місцях деколи можете побачити картини з вирізами для голови, куди ви можете вставити свою голову і це створює тантамареску, такий калейдоскоп – рухому портретну галерею. Що має на увазі Дубавєц?

Це сумний політичний нон-фікшн, хроніка одного з найбільших за останні роки білоруських кримінальних процесів над великою групою (понад 50 осіб) білоруських митників. Виглядає, що процес замовили зверху, що справедливого суду не було. От як у нас немає справедливих виборів, так у нас і не було справедливого суду: суддям, прокурорам спустили зверху інструкції, і вони ці інструкції виконали, сфабрикувавши справу і відправивши у в’язницю невинних людей – кого на сім, кого на вісім, а кого й на 11 років.

Судовий процес тривав багато місяців. Дубавєц фактично як репортер, колумніст і водночас філософ-спостерігач був у залі суду і просто там все писав, вів хроніку цього процесу. Цей процес характерний головним героєм. Є митник, який був і залишається культовою особою для білоруських патріотів, для всіх, хто цікавиться нашою культурою. Це Алєсь Юркойть, офіцер-митник, який водночас широко відомий як краєзнавець, адже увесь вільний час цікавиться, культурою, займається археологією, ставить пам’ятники у знакових місцях, популяризує постать антиросійського повстанця Калиновського…

Це людина, яка в білоруському митному середовищі все життя послідовно розмовляє білоруською мовою. Так от, ні Дубавєц, ні інші люди не мають ілюзій, що Алєся затягнули у цю справу з політичний причин, адже влада не змогла пробачити йому активну громадянську позицію. Суд був брутальним, сталінськими методами підсудних змусили наговорити на себе. І саме на цих зізнаннях був побудований вирок.

Алєсь Юркойть не зламався, не визнав своєї вини і до кінця суду говорив: «Я не знаю, що я тут роблю». Цю книжку читати важко, як і книжки Алексієвіч. Там багато судової мерзенності, місцями – бюрократичної рутини. Але прочитавши її, читач зрозуміє, на чому тримається білоруська диктатура і, на прикладі Алєся, – як можна бути вільним у невільній країні, як бути незламним і робити своє.

Павал Касцюкевіч. План Бабарозы

«План Бабарози» Павла Касцюкевіча – тут уже сама назва каламбурна (відсилання до плану «Барбаросса»). Це гумористична сімейна сага, однією з головних героїнь якої є прабабка Роза, лідерка і керівниця чотирьох поколінь. Герой Ігорьок – міський хлопчик, що живе у сім’ї з мамою, бабусею і прабабусею. Вони виховують його і повністю тримають під контролем, стискають його у теплих обіймах своєї безмежної любові.

Тут багато тонких іронічних деталей, анекдотів, цікавих паралелей. Усі персонажі ексцентричні, є в них щось від латино-американської магії і балканської. Почитавши цю книжку, можна зрозуміти інфантилізм білорусів, їхню нездатність прийняти рішення у критичній ситуації. Якщо подивитися на теперішню політичну Білорусь, де жінки звалили на свої плечі відповідальність, у цій книжці можна зрозуміти безпорадність та інфантилізм білоруських мужчин. Але при цьому, автор дуже любить своїх героїв і свого читача. Ця книжка позитивна і в ній розповідається про сумні речі так, що ти посміхаєшся, але й мудрієш.

Марыя Мартысевіч. Сарматыя

Остання, п’ята позиція – це поетична книжка. Нас багато десятиліть іронічно називають нацією поетів. Книжка «Сарматія» є третьою й останньою на сьогодні поетичною книжкою Мариї Мартисевіч. Вона не тільки поетка, вона й перекладачка поезії, прози, блогерка, колумністка, організаторка, координаторка цілого перекладацького проєкту.

Її збірка – це 30 концептуально продуманих віршів. Це епістолярна поема з наскрізним сюжетом. Сармати у XVI-XVII ст. культивувалися на наших землях як легендарні предки. Але це іронічна книжка, яка дозволяє сьогодні поглянути на нашу білоруську громаду. І це вже не просто протистояння режиму, не критика Лукашенка, це критика чогось більш фундаментального у наших відносинах. Патріархальність, чоловіча поблажливість у поглядах на жінку, ейджизм, де старше покоління має перевагу над молодшим, а також ксенофобія, антисемітизм та багато інших «прикрас» консервативного суспільства. Все це сатирично оспівує Мария.

Інший аспект: це любовний роман у віршах. Головна героїня – Алаіза (хто захоче, той побачить у ній героїню Руссо, хто захоче – побачить Алаізу Пашкевіч, білоруську літераторку та революціонерку початку ХХ ст.). Не зрозуміло, коли точно відбуваються події книжки. Хтось скаже, що це XVI століття, хтось – що XX, хтось – що XXI. Лірика дозволяє розмивати ці межі, вона не визначає цей час.

Дівчина із Західної Європи приїжджає чи то в сучасну Білорусь, чи то в тогочасне Велике князівство Литовське – і закохується у місцевого чоловіка. Чоловік тут консервативний, жінка – прогресивно-революційна. Вона, очевидно, більш «ліва», він – більш «правий». Але в усьому цьому є історія кохання, культурно-феміністичний аспект відтінюється коханням.

Алаіза пише листи з білоруських земель у Європу. Це фактично 30 листів з Білорусі у Західний світ. Це іронічні спостереження, вона переважно висміює те, що відбувається у країні, але водночас підсвічує картину живими ліричними емоціями. Дівчина настільки відрізняється від інших своєю поведінкою, що її звинувачують у відьомстві. І в 30-му, останньому листі, її спалюють на вогнищі. І вона, фактично, веде репортаж з вогню, коли горить. Хоча післямова все ж залишає читачеві надію на її порятунок.

«Сарматія» була опублікована у 2018 році. І у 2019-му здобула дві основні нагороди, які у нас може отримати поетична книжка: «Книгу року» та премію імені Наталлі Арсєннєвої.

Як повідомляло Читомо, Національна спілка письменників України виступила на підтримку протестів у Білорусі.

А Український ПЕН закликав міжнародну спільноту посилити тиск на владу Білорусі.