«Жидівський король» Авербуха: поезія на перетині культур

Олександр Авербух, Жидівський король. – Київ: Дух і літера, 2021. 100 с.

У вересні 2022 року, коли пишуться ці рядки, неможливо не згадувати вірша Роберта Бернса з 1784 року «Людину створено для жалоби», де йдеться про «людську нелюдськість до людини, / що незліченні тисячі в жалобу одягає». Людська нелюдськість до людини, проявлена передовсім у Голокості, стоїть у центрі збірки поезій Олександра Авербуха «Жидівський король», що з’явилася напередодні масового вторгнення російських військ в Україну.

Йдеться в збірці про обов’язки: віддавати шану невинним жертвам, зберігати пам’ять про них, намагатися збагнути страждання жертв не тільки з твого роду, а всіх. Ідеться й про те, – і в цьому особливий виклик збірки, – щоб промовити про трагедію єврейства України українською ж мовою, вказати на необхідність вписати її, трагедію, в історію мучеництва на українській землі, і зробити це, не відвертаючи погляду від питання про відповідальність за скоєне. Перший же вірш збірки починається такими рядками:

я пробачив собі
прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея
пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці
я пробачив собі прадіда-москаля який забрав
останній шматок у прабаби-українки
я пробачив прабабу-єврейку що написала донос
на прадіда українця

«Пробачити» і «пробачити собі»: ось ключові поняття збірки, дух якої далекий від мстивості чи навіть озлобленості. Меморіальне завдання пам’ятників, що їх збірка будує і вбитим євреям, і хлопцям і дівчатам, вивезеним під час Другої світової війни на каторжні роботи в Німеччині, і ліквідаторам, які загинули в Чорнобилі, і сучасним військовим на сході України – пошанувати й визнати їх та їхнє страждання («єдине чого ми тепер прагнемо / це визнання нашого болю», каже сукупний голос жертв в останніх рядках останнього вірша збірки»). Другий, не менш важливий обов’язок, що його бере на себе збірка – допомогти одним жертвам людської нелюдськості до людини вчутися в мучеництво інших, відкрити можливість взаємної емпатії:

дніпро зашиємо
бачите наша рана впадає
тепер у вашу рану

Поетичний шлях до такого «пропрацювання травми», як тепер стало звично писати, непростий. Це визнає ліричний мовець, вдаючись до віковічного мотиву невимовності того, що занадто далеко виходить поза повсякденний досвід. Мова, яка для цього потрібна, межує з мовами, якими володіє ліричний суб’єкт, але ними не є: «не знаю / мови сійської / їнської мови не знаю / недоладно відмовчуюся / … слів не знаходимо / сійською / їнською». Мови не знаю, а мовчати не можна: це той парадокс, який змусив Теодора Адорно з одного боку твердити, що після Освенціма писати поезію – варварство, а з другого – що «віковічне страждання так само має право бути висловленим, як катована людина – кричати».

До непристойностей поезії в присутності крайнього страждання належить сам намір це страждання естетизувати – використовувати його задля художнього ефекту. Тому, мабуть, мовець збірки «Жидівський король» відмовляється від одного з ключових прийомів лірики-як-мистецтва: дистанції між (фіктивною) персоною ліричного суб’єкта і людиною з крові і плоті, яка живе в суспільстві і написала даного вірша. Збірка подає нам генеалогію, аналогічну родоводу Ісуса Христа в Євангелії від Матея (1: 1-25), в якій сказано про «Аделю / що породила від Йоськи Авербуха з Хмельника Авраама Дова Бера» і про її нащадку Наталю, «що з неї родивсь Олександр». То ж за все, що сказане в «Жидівському королі», приймає відповідальність не ефемерна текстова конструкція з категорії «поет», а реальна юридична особа Олександр Авербух.

Долаючи «недоладне відмовчування», Олександр Авербух удається до стратегії, мета якої, не претендуючи на здатність увійти в свідомість жертви, усе ж таки зміст цієї свідомості якось зафіксувати. Авербух будує збірку симетрично. З трьох частин перша («Остання вечеря мого тіла») та третя («Перше враження небуття»), кожна з 11-ти віршів, ідуть від його імені. Середня («То я об за тебе не забуду ніколе»), найдовша, складається з документоподібних текстів: листів від остарбайтерів-підлітків до своїх рідних в Україні (таких листів 45) і дев’яти повідомлень переважно сухого, офіційного звучання («на ваш запит відповідаю») про вбивства євреїв.

В самій середині збірки на одному розвороті довгий список імен з названням способу, як людину було страчено («… Лінецький Лейб розстріляний Махорінські Мехел Шуня Гріша Шима Гітля Люба Синя розстріляні Страповніков Борис і Роза розстріляні…»; так кількасот імен). Під кінець цього списку Авербух віддає шану й тим убитим, особи яких не було ідентифіковано. Невідомість їхніх імен протистоїть моторошній відомості їхньої долі («Прізвище невідоме Ім’я невідомо відомо відомо відомо … нам відомо відомо все»). Сторінку закінчує жалобний кадиш, виписаний українськими буквами. Мовляв, нехай ця молитва, яка віддає хвалу Богові й молить його про мир «для нас і для всього Ізраїлю», звучить і українським голосом.

Ім’я – центральний мотив у цій збірці. Ім’я – це запорука пам’яті. Назвати ім’я значить ствердити унікальність та гідність названої людини. Родовід – список імен, який відображає спадкоємність поколінь, вказує на місце кожної людини і в історії, і серед сучасних їй людей того ж роду. Коли знищити рід, перервати його тривання у світі геноцидом, то імена залишаються тривалим бунтом проти щезнення й оніміння роду.

Імена грають провідну роль і в листах поневолених у Німеччині дівчат та хлопців. Поіменне вітання свідчить про те, що рідних і близьких вони пам’ятають, що зв’язок з ними дорогий, а втрата їх – болюча:

добрий день мої мама мої брати і сетри
усі мої рідні пиридаю
привіт усім родинам і харошим
сусідам привіт моті полі гані
тьоті ларисі толі
привіт тьоті килині систрі милані
брату васі привіт тьоті лукії
маленькі марусі …

Авторка листа поіменно вітає ще тринадцятьох осіб, і тільки тоді продовжує: «я будувам писати про своє життя». Ці листи несуть ознаки документів, а документ – ще одна зброя в боротьбі за висловлювання невимовного. Хай не поет поетизує на тему важкої долі молодих людей, відірваних від родини, друзів і батьківщини; нехай читач сам, ознайомлюючись із цими «документами», розвиває в собі співчуття з цими невинними людьми, ще майже дітьми – використовуваними, виснаженими працею («від доїння рук не чувствую»), позбавленими любові.

Обсяг тем цих листів неширокий. Отримані (і неотримані) листи з дому. Прохання не забувати. Туга за родиною, друзями, рідними місцями. Турбота за батьками, зокрема старими чи хворими («я більше нічого не хочу лише / щоб повернутися додому і застати живих / татка й мамку і всіх родичів»). Прохання надіслати фотографію, сорочку, «зернят кабачих і соняшникових і ягід і сливок і яблук». Подекуди – вислів надії на Божу допомогу. За формою ці відбитки життя й свідомості напрочуд одностайні. Орфографічні помилки свідчать про ледь почату освіту, повсюдне закидання російських слів – мабуть, про тогочасну етнокультурну дійсність Дашева на Вінниччині – містечка, згадуваного і в листах, і в повідомленнях про вбивства євреїв. Майже всюди зустрічається якийсь варіант шаблонної фрази «сповіщаю що я жива здорова / чого й вам жилаю».

Проте, документальна автентичність (навіть дати й адреси, написані латиницею, входять до текстів цих «віршів») має свої межі. Невже можливо, що всі оригінали так само позбавлені будь-яких розділових знаків? Невже ці листи й відкритки насправді написані короткими рядками, як вільні вірші? Такими імпліцитними питаннями Олександр Авербух звертає нашу увагу на прикмету опосередкованості, притаманну документам. Ці документи хтось збирав, потім відбирав, упорядковував, редагував.

Навіть якби ці листи відсканувати й показати точно так, як вони виглядають, вони залишилися б тільки опосередкованими свідками про досвід – думки й почуття – їхніх авторів. Зміст свідомості залишається невимовним: його відбитки на папері пройшли фільтрацію крізь завчені епістолярні штампи, уявлення про сподівання адресатів, передбачення, що листи можуть пройти цензуру. Оксана Луцишина у проникливій передмові до збірки бачить у ній визнання, що «граничну відвертість … треба перевинайти». Це правда. Але збірка, відзначаючи таку потребу, вказує і на неможливість її повністю задовольнити.

Все ж таки, попри обмеження можливостей документів, вірші-листи остарбайтерів дають відносно рельєфний образ їхнього побуту, переживань, мрій і надій. Натомість про життя, зовнішнє чи внутрішнє, вбитих євреїв ми не довідуємося майже нічого. Про них свідчать хіба повідомлення про їхню жахливу смерть. Їхній досвід напередодні неї як був, так і залишається, невимовним і невимовленим.

на ваш запит відповідаю
що мені стало відомо від сусіда Богомольного Йосипа
Векслер Манечку
та сотні дітей у грудні 1942
вели обозом голодними і босими з Дашева до Монастирища
де змусили їх вирити могилу для себе
а потім розстріляли

Серцевину збірки, ніби колекцію неоціненних objets trouvés, беруть в обійми початкові й прикінцеві вірші від імені самого Олександра Авербуха. Цей Олександр – нащадок прадідів і прабабусь чотирьох різних етносів, спадкоємець «великого змішання», правнук Рахілі, яка в хвилинах ніжності називала його «мій жидівський королю» (а в хвилинах роздратування прозивала «польським виплодком»). Він з’ясовує своє право на слово, свій обов’язок говорити, та природу трибуни, з якої він виступатиме. Він – спадкоємець різних традицій і релігійних цінностей, які одна одну доповнюють. Тому, хоч головним він представляє той його родовід, який веде від Авраама, Авербух не раз висловлює етичні настанови словами, наближеними до євангельських («нехай буде воля твоя / і я прощаю вас бабці / як і ви прощаєте мені»; «і не буде у тебе ближчого ворога за мене / якого любитимеш всім серцем своїм / і всією душею»). Досвід його роду включає невимовні муки й наругу (деталь: «прабаба оглухла / ще до того як брата Давида / запхали до душегубки»), проте Авербух «міцніший за помсту». І, вкінці, посилаючись на століття життів і смертей свого роду на українській землі, він проголошує свою приналежність до України і категорично відкидає статус чужинця на ній:

куди б він не сіпався
ймення приходька що мешкав серед них
жодному жидівському королеві
на груди вже не нашити
бо смертію він тут вкоренивсь
і смертію смерть подолав

Статус «не приходька» в останній частині збірки дозволяє Авербухові (і зобов’язує його) «впадати в рану» різних недавніх і сучасних страдників: того, хто конає «у радіаційному тумані»; того, хто «проти разючого світла обтяжений зброєю» простягає «забагнені айдарським болотом / скривлені руки»; рядового, «що міркує / у напрямі болю» або в якого нібито «п’яти й не горять / за кордонами болю»; і тих, «що залишають місце / свого проживання / під час війни / здобувають обличчя / поранених / іноді вбитих». Успадкована пам’ять жидівського короля кваліфікує Олександра Авербуха з особливою чуйністю писати про ці новітні мучеництва своїх співвітчизників та ровесників.
«Жидівський король» – книжка важлива.

Читайте також: Олександр Авербух про поезію та міжкультурні зв’язки українців і євреїв

Вона відважно піднімає історичні й етичні питання, дотепер все ще недостатньо обговорювані в культурній й публічній сферах України. Вона демонструє, що поезія таки може змагатися за озвучення найболючіших істин – навіть, і особливо, коли вона водночас вказує на принципову неможливість розкрити ці істини повністю чи навіть адекватно. Вона ставить пам’ятник жертвам і боронить їх від забуття. Вона доводить можливість авторові бути водночас творцем і документатором; пам’ятати й закликати інших пам’ятати про страшні кривди, заподіяні його роду, але рівночасно сповідувати етику прощення; і, вкінці, в особі громадянина сучасної України поєднувати ідентичності єврейську та українську.

Купити книжку.