Що потрібно знати про нобеліантку-2022: Анні Ерно за межами автобіографії

У букмекерських списках претендентів на Нобелівську премію з літератури цьогоріч фігурували такі знані письменники, як Салман Рушді, Мішель Уельбек і Стівен Кінг, а українці вболівали за висунутого Комітетом літературознавчих наук польської академії наук Сергія Жадана. Утім результат, оголошений 6 жовтня, для багатьох став сюрпризом, а то й розчаруванням: Шведська академія відзначила француженку Анні Ерно за «сміливість і клінічну точність, із якими вона розкриває коріння, відчуження та колективні обмеження особистої пам’яті». Чим Ерно підкорила читачів і Нобелівський комітет, а головне, чим особлива її творчість – читайте далі.

Від конкретного до загального: автосоціобіографічне письмо

На запитання «Про що пише Анні Ерно?» найочевиднішою відповіддю буде: про себе. Серед головних тем її книжок, як зазначено на її офіційному сайті, «тілесний і сексуальний досвід; міжособистісні стосунки (сімейні, романтичні); соціальні відмінності та нерівність; освіта; час і пам’ять; а також письмо, справжня провідна нитка, яка пов’язує всі ці аспекти».

В основу її романів завжди лягали події її життя: смерть обох батьків і їхні історії, незаконний аборт, підлітковий вік і відкриття своєї сексуальності, рак грудей, невдалий шлюб і подружні зради. Ці досвіди, як зазначає Рут Крукшенк (Королівський коледж Гелловей, Лондонський університет), «водночас надзвичайні та впізнавані», а їх відображення в текстах Ерно цінне як своєю універсальністю, так і способом, у який їх описано.

Перші три книжки Ерно – автобіографічні романи, в яких вона описує події свого життя через вигаданих персонажів. Однак четверта, “La Place” (в українському перекладі «Майдан»), яка вийшла 1983 року й здобула престижну премію Ренодо, позначає розрив із класичною структурою роману та зародження унікального стилю письменниці. 

«Майдан» — це історія батька письменниці, історія «на позір незначуща», яка відкрила серію «сімейної етнографії». І якщо доти Ерно ховала реальні події за вигаданими героями, тепер вона відчула, що перетворити батьків життєвий досвід на фікцію (fiction), літературу означало б «зрадити» саме життя. А поруч із реальним «він» слід було вписати реальне «я» – як дочки свого батька, так і авторки, яка творить текст. 

За «Майданом» з’явилася «Жінка» (1987) – історія матері, тригером до написання якої так само стала смерть мами Ерно. Далі йшли «Проста пристрасть» (1992) про позашлюбну інтрижку, «Сором» (1997) про травматичний епізод дитинства, «Окупація» (2002) про болісний розрив стосунків… і аж до «Років» (2008), об’ємної автобіографії, виписаної через призму історичних подій. Її дослідження власного життєвого досвіду виходить на новий рівень відвертості, а разом із тим долає межі літератури. Сама Анні Ерно називає це «чимось між літературою, соціологією та історією», а своє письмо – «автосоціобіографічним». 

І саме в цьому, можливо, і ховається секрет великої популярності Анні Ерно як у Франції, так і в англосаксонському світі: крізь її особистий досвід, переданий із безжальною відвертістю, проступає колективний досвід багатьох жінок, які переживали схожі події, травми й трансформації. За словами самої письменниці, «я» в її текстах – мало не безособове, «позаособове», «трансперсональне», а її мета – не вибудувати за допомогою письма свою ідентичність, а навпаки – «вловити у власному житті ознаки сімейної, соціальної чи чуттєвої реальності».

Слід сказати, що воно, її життя, добре до цього надається, адже, як це висловили у Твіттері Нобелівської премії, «позначене значною нерівністю за ознаками статі, мови і класу». Соціальний статус і дряпання по «класовій драбині» — одна з ключових тем для авторки, адже її батьки, люди з робітничого середовища, керували продуктовою крамничкою, а сама Ерно, здобувши гуманітарну освіту та ставши зрештою письменницею, стала частиною інтелектуальної еліти. 

Нерівність, успіх і поразка, соціокультурні трансформації в її книжках часто розкрито через приватні історії, як, наприклад, у ранньому романі «Заморожена жінка» (1981) про дорослішання й перехід від дитинства серед «простолюду» до сімейного життя серед конформістського міщанства.

У своїх мало не прустіанських «пошуках утраченого часу» Ерно користується не лише спогадами, а й достовірнішими документами епохи: вивчає газети, консультується з соціологами, а ще перечитує власні щоденники, які веде з шістнадцяти років. Наприклад, досвід аборту, вже описаний у її першому романі «Порожні шафи» (1974), знову розглянуто в «Події» (2000), але вже у звичному для її читачів стилі та з цитатами з особистого щоденника.

Мова-ніж, жанрова гра та експерти з медіумом

Тема письма, металітературні пошуки часто зринають і в книжках, і в статтях та інтерв’ю авторки, яка багато міркує над тим, як саме зафіксувати спогади й описати травматичні або просто значущі події. У її текстах завжди присутня Анні-героїня, але водночас і Анні-письменниця, яка пригадує й фіксує.

Однак інтерес до самого тексту стосується не лише процесу письма, а й, власне, мови (вочевидь, не останню роль тут грає освіта й професія Ерно — вчителька французької). Говорячи про письмо Анні Ерно, критики завжди відзначають її стиль. Він простий, прозорий, суворий, навмисне позбавлений прикрас і оздоб. За висловом самої письменниці, вона використовує мову як «ніж», яким роздирає імлу уяви. Її оптика — це об’єктив камери, який скрупульозно, безпристрасно й безкомпромісно висвітлює кожну деталь. 

Недарма одна з її найбільш експериментальних книжок поєднує форму щоденника та фотографію як засіб: «Використання фотографії» (2005), «фототекстуальний щоденник», створений спільно з Марком Марі, критики називають «автоетнографічним». Серія фотографій і — поруч — буквальних словесних описів цих же світлин — оповідає бурхливий початок їхніх стосунків: одяг, знятий у пориві пристрасті напередодні й розкиданий кімнатою, виглядає інтимніше й ледве не порнографічніше, ніж могли б виглядати тіла коханців, і виступає таким собі матеріальним носієм спогадів.

Іншим прикладом формальних експериментів Ерно є її диптих, як це називає Мішель Турньє, «екстимних» (на противагу інтимним) щоденників: «Щоденник зовні» (1993) і «Зовнішнє життя» (2000). Це набір випадкових спостережень, людей, подій, які зовсім не стосуються самої Анні, уривки повсякдення, на які ніхто ніколи не звертає уваги і які швидко стираються з пам’яті: наприклад, те, як люди складають покупки до візка в супермаркеті або якими словами сварять своїх дітей. Так у теорії дуже персональне письмо (щоденник), знову-таки, слугує віконцем назовні, до життя пересічної людини, всіх і кожного.

***

Звісно, з моменту оголошення цьогорічної нобеліантки лунають різноманітні припущення, чим продиктований такий вибір: наприклад, що Шведська академія побоялася звинувачень у політичній упередженості (і тому не обрала Сергія Жадана чи Салмана Рушді) або всього лише поспішає збалансувати гендерний розподіл премії (16 жінок зі 118 лауреатів). Та всі ці аргументи не здатні затьмарити той факт, що Анні Ерно — унікальна письменниця, яка здійснила революцію в жанрі автобіографії/автофікції і, розкопуючи власні спогади, змогла озвучити життєвий досвід усього жіноцтва її покоління. 

Фото: TheNobelPrize/Twitter, Getty Images, Babsy/Wikimedia Commons