Поезія 2022-го: триває, рефлексує, перевидається і навіть епатує

Поетичні книжки українською мовою, видані в Україні 2022 року — це явище перехідне. Частково на них уже позначився вплив розпочатого в лютому повномасштабного російського вторгнення. Частково — тут тексти, написані й навіть опубліковані напередодні чи давно. Така дифузія інколи справляє химерне враження, але вона — знак різноманіття, безперечно особливо потрібного нашій літературі й нам саме в ці трагічні дні. А наша література активно триває, докази чого ви й прочитаєте в цьому огляді.

Класики

Починаємо з класики. У 2022-му маємо кілька помітних перевидань і перекладів, скажімо так, визнаної поетичної спадщини, хай як широко можна трактувати це означення. І — так, кінець двадцятого століття це вже також класика.

У «канонічній» серії «Українська поетична антологія» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») з’явилося перевидання збірки Аттили Могильного (1963-2008) «Київські контури». Доповнене, воно трактується видавництвом як повне зібрання поетичної творчості Могильного. Стосовно повноти тут є сумніви: літературознавці говорять, що ще існує неопублікована частина його віршів. А от стосовно книжки як такої сумнівів немає — це яскраве й об’ємне представлення одного з цікавих і самобутніх українських поетів. У збірці є не лише поезії, а й невеличкі спогади про Могильного його друзів — упорядника Івана Малковича та Ігоря Маленького.

Промовисто, що мало не всі тексти «Київських контурів» можна поділити на дві групи. До однієї належать вірші, більшою мірою зосереджені на оригінальних образах, метафоричності, деякій лапідарності та, сказати б, психологічній атмосфері. До другої — твори, позначені духом містичного історизму, дещо похмурою патетикою, часто й не без політичних мотивів.

КАВ’ЯРНЯ НА РОЗІ САКСАГАНСЬКОГО

Засунути руки в кишені шкірянки

і поглядати на відвідувачів,

вирізьблених у півтемряві

з кольорів листя

і каменю.

.

На столику під мармур —

світле коло від лампи

і осінь

терпка, як самотня залізнична станція

в горах.

Інше перевидання. Павло Тичина (1891-1967). Поет, якому випало бути одночасно і в центрі літературного канону XX століття, і в ролі об’єкта «декомунізаційних» претензій. Нинішня книжка «Вибране», яка побачила світ у видавництві «АДЕФ-Україна», це трохи демократичніше надрукований дубль збірки, опублікованої 2011 року до 120-річчя поета, оформленої Валерієм Франчуком.

Вагомий факт, що упорядниця — Тетяна Сосновська, колишня директорка Музею-квартири Павла Тичини, активна і компетентна популяризаторка творчості поета. У «Вибраному» їй справді вдалося зібрати й різноманітні, і, можна сказати, найкращі вірші. Тобто потенціал того, що варто прочитати з Тичини, не вичерпано, але представлено основні речі, представлено досить вартісних текстів, щоб відкинути, навіть не замислюючись, усі твердження про Тичину як поета недостойного уваги, кон’юнктурного, всуціль заідеологізованого.

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі — лю…

Півні (вікно) і повінь зеленого пива

(крізь вікно) —

все звучить на О.

— Не розумію. “Марсель Етьєн!

Марсель Етьєн!” —

кричали з прапорами. Тепер в землі. Ти

кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалось легато (гудок

на заводі) Годі! заголубій і на мою долю.

Люлі — лю…

І тільки пташка за вікном: тріолями, тріолями!

— А якже краса? І невмирущість? — Пригадую (аж

смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. —

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо

всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! у місто вступила нова влада!

Розплющую очі (“консонанси”).

На стіні від сонця густорямне вікно як огнистий

дієз…

З двадцятого століття — в глибоку античність. У серії «Бібліотека античної літератури» видавництво «Апріорі» опублікувало «Одіссею» Гомера. В такому повідомленні, звісно, не було б ніякої новини, якби не одна особливість: це переклад, який зробив Петро Ніщинський (1832-1896, псевдонім Петро Байда, педагог, композитор, перекладач) іще в 1889 році. Отож, перед нами не тільки пам’ятка давньогрецької літератури, але головно пам’ятка історії українського перекладу та історії української мови. Це перший повний український переклад «Одіссеї» (з окремими епізодами поеми пробували свої сили і Леся Українка, й Іван Франко, і навіть Олександр Потебня). Цікаво, що другий — це вже класичний переклад Бориса Тена.

За мало не півтораста років українська літературна мова, звісно, добряче змінилась, і байдівський переклад колоритно ілюструє цей факт. Але в книжці привертає увагу не лише такий філологічний ефект, а й, наприклад, добра робота перекладача з ритмікою, стрункість і легкість.

О Кронієнку-паноче, владико й царю над царями!

Той-бо влучив собі долю лихую таку по заслузі.

Так хай загинув би кожний, хто кривду такую ж вчинив би.

Вельми серце моє розривається за Одиссея,

Що безневинно страждає від дому й родини далеко,

Там десь, на острові дикім, де пуп і середина моря.

Остров той лісом заріс, там богиня живе у палатах,

Того всезнайка Атланта дочка, що й бездонного моря

Глиб постачає, і сам на собі вічно держить високі

Тії стовпи, що стоять на землі, а впираються в небо.

Ся-то й держить нещасного і не вважає на сльози,

Надто м’якими й солодкими все улещає речами,

Щоб позабув він Ітаку, але ж Одиссей не таківський:

Диму бажаючи хоч би понюхати з рідного краю,

Певної смерті він тілько і хоче… Чому ж твоє серце,

Боже Олимпський, таке неподатливе? Чи Одиссей пак

Не догоджав тобі, жертви даючи на човнах Аргівських

В Трої широкій? За що ж ти так гнівен на нього, Зевесе?

Від Гомера — до Буковскі. І це вже давно не вражає, не епатує. Зате може вразити обсяг: 767 сторінок віршів Чарльза Буковскі в українських перекладах Мірека Боднара під назвою «Вірші останньої ночі на Землі». Видавництво «П’яний корабель». Салатовий томисько з оформленням Христини Пищ. Мабуть, наразі це найбільше українське видання класика американської поезії минулого століття.

Верлібри, здебільшого епічного, «натуралістичного» характеру (є ще кумедний літературознавчий термін «брудний реалізм»), з іронічними, гіркими, притчевими, метафоричними чи ще якими-небудь історіями з життя людини у світі, сповненому травм, суспільства, кохання, втрат, інтертексту, самотності, пива, музики, несправедливості та збігів обставин.

вона сиділа у вікні

в номері 1010 готелю Челсі

в Нью-Йорку,

у старій кімнаті Дженіс Джоплін.

було 40 градусів спеки,

вона була на спідах,

перекинула одну ногу через

підвіконня,

висунулася і сказала:

«Господи, як прекрасно!»

потім вона якось так ковзнула

і мало не випала,

встигнувши за щось вхопитися.

це було дуже близько.

вона затягнула себе всередину,

пройшлася кімнатою і розвалилася

на ліжку.

.

я втратив багато жінок

безліччю різних способів,

але втратити отак

міг би

вперше.

.

потім вона звалилася з ліжка,

приземлившись на спину,

і коли я підійшов,

уже спала.

.

цілий день вона хотіла

побачити статую Свободи.

тепер вона не турбуватиме мене цим

якийсь час.

А Галина Петросаняк представила у видавництві «Дискурсус» (дизайн Олени Рубановської) свій переклад «Сонетів до Орфея» Райнера Марії Рільке. Ця збірка вважається однією з ключових у творчості поета-модерніста. Рільке написав її 1922 року та присвятив пам’яті передчасно померлої юної танцівниці Вери Окама Кнопп. «Сонети до Орфея» сповнені метафізичних мотивів, роздумів про життя і смерть, у них чимало гімнів мистецтву, гімнів світу і його незбагненності, нерідко трагічній. Образ Орфея, звісно, задає тон і античній тематиці, й «неокласицизму», й пантеїстичним настроям. І, звісно, активному міфотворенню та утвердженню наскрізної міфологічності як домінанти над реальністю.

Цікаво, що всі ці характеристики саме в перекладі Галини Петросаняк втілюються у менш стрімкій та патетичній віршованій формі, зате в більш «задуманій» та «густій», порівняно з попередніми українськими перекладами.

Ось звір, якого в дійсності нема.

Не знали ми й любили, як несе

він тіло й голову, а над усе ―

блиск у зіницях й шию без ярма.

.

А що любили ми його, він став

реальний. Бо жага дала терен,

де виринув він, гордий суверен,

не був, але утвердивсь — річ проста.

.

Не мусив бути. Адже не зелом

живився, а можливістю, «немов».

Це стільки сил дало, що, мов сувій,

.

ріг виштовхнув у себе над чолом.

До діви чистої він увійшов:

був у свічаді срібнім і у ній.

Сучасники й сучасниці

Одна з новинок, що дістали найбільшого розголосу — книжка «Люди з дієсловами» Катерини Калитко (видавництво «Meridian Czernowitz», картина на обкладинці — Ілони Сільваші). Психологія, міф, тривожна асоціативна дійсність — ось три кити цієї збірки. 

Читайте також: Віднайдена література: «Земля Загублених» Катерини Калитко

Чимала частина віршів «Людей з дієсловами» десь очевидніше, десь символічніше пов’язана з війною. Декотрі з них можна було б назвати такими собі скульптурами емоцій війни. Згубна, руйнівна дія трагедії належить до провідних мотивів книжки, але водночас Катерина Калитко показує, як поезія витримує, як вона і в цих умовах продовжує творити свій складний і тонкий простір, навіть коли робить це ощадними засобами:

Любити серед війни – це,

попри все, носити сережки,

аби не позаростали вуха,

які ви з бабусею ходили проколювати

до старої цирульні.

.

Циганська голка встромляється

в рожеву дитячу плоть, іще

нічим не травмовану.

Звук, із яким вона повільно

продирається наскрізь,

надто тихий, аби назватися

хрускотом або тріском,

але він є.

.

– Чому вона не плаче? – перукарка

озирається на бабусю.

– Вона не плакатиме, –

відповідає бабуся.

Нова книжка Анатолія Дністрового «Чорна п’ятниця» (Літературна агенція «Піраміда»; оформлення обкладинки — автора). У ній — вірші різних років, насамперед останніх, а ще є розділ з текстами 1990-х. Ці повільні верлібри позначено задумою, риторичною концептуальністю, вибудованою навколо певної ідеї, думки чи образу. І неодмінно — сумовита і досить незатишна емоційна атмосфера в поєднанні з м’якою задерикуватістю.

Характерно також, що Дністровий активно працює з приватною історичною пам’яттю (особливо виразно — в поемі «Останні снігурі дитинства») на тлі суспільних стереотипів і реалій.

диктор новин несподівано закашлявся в прямому ефірі

його перекошене обличчя почервоніло

потім він вхопився рукою за краватку

і звалився зі стільця

.

єдина правдива новина

яку пам’ятаю досі

Дмитро Лазуткін назвав свою нову книжку «Закладка» (Видавництво Старого Лева, оформлення — студія «Сері/граф»). У ній «знайти закладку» зможуть як прихильники традиційної здебільшого ритмічної любовної силабо-тонічної лірики Лазуткіна останніх років і останніх кількох збірок, так і ті, кого більше ваблять інші літературні виміри. Бо тут є також і численні розповідні верлібри різної, від побутової до екзистенційної тематики. Та — головний ексклюзив «Закладки» — вірші про війну. Дмитро Лазуткін нині часто виступає в ролі воєнного кореспондента, і це, звичайно, дає йому багато матеріалу для досить жорсткої поезії, в якій, утім, не втрачається індивідуальний стиль:

війна не красива війна огидна

страшна мов розірвана рана

.

безжальна ніби цвітіння акації

над розбомбленими мінометами укриттями

.

коли ми заїхали в місто

ще до початку розмінування

під колесами шелестіло розбите скло

і уламки снарядів всіювали

перелякані узбіччя

.

він вийшов до нас першим

розповів як обстріляли його дім

а потім сказали

ми тут будемо жити

іди на хуй

.

за три дні

їх накрили вогнем

і він боявся вийти з погреба

й побачити свою хату

після обстрілу

.

стіни залишилися стояти

дах потребував капітального ремонту

.

трьох бурятів

закопав на городі аби не смерділи

одному з них відірвало руку

кинув її собакам

здичавілим

контуженим

каже: хай хоч щось погризуть

.

добра душа

У нинішній книжці Лазуткіна, мабуть, більше, ніж зазвичай, моментів, пов’язаних з історією культури, цитат і алюзій, часом вельми несподіваних, на зразок: «Баньйолі — добре місце для собак». Помітну увагу таким штукам приділяє у своїй післямові інший поет, В’ячеслав Левицький.

Читайте також: Лазуткін: За інших обставин на Донбас не приїхало б стільки письменників і книжок

Власне, В’ячеслав Левицький теж нещодавно випустив нову книжку, «Long Play» (видавництво «Зелений Пес», ілюстрації Лизавети Дубінчиної). У ній – широкий діапазон настроїв, тем і концепцій текстів. Тут є і грайливі історії, і метафоризовані щоденні спостереження (наприклад, з метро чи з бібліотеки; так, В’ячеслав Левицький переконливо показує, що сучасна лірика про бібліотеку — це цілком живе і доречне явище), і мандрівні тексти з географією та історією, і, зрештою, концентровані поезії, де образи зливаються в цілісні ефектні згустки:

Смушкова пуща.

Розблиски гілку пригнуть.

Пустощі змучать

Перестарілу сосну.

.

Вмить розпорошить

Сизі хвоїнки шорсткі

Білка завдовжки

В три акварельні мазки.

Поза своєю оригінальною творчістю, В’ячеслав Левицький відомий своєю перекладацькою увагою до білоруської літератури та відповідними дослідженнями. У нинішній збірці ми бачимо вже його суто поетичний «білоруський текст», насамперед у розділі «Повітряні клавесини», але не тільки там. Відомий білоруський письменник, нині, як і багато інших учасників антилукашенківського руху, вигнанець, Ольгерд Бахаревич (так, звісно, він підтримує Україну), в своїй післямові до «Long Play», зазначає: «на моїй пам’яті ще ніхто з іншомовних та іноземних поетів не виявляв мінську скорботу, мінську примарність і мінську чарівність так достовірно, пронизливо і з такою любов’ю, як В’ячеслав Левицький». Що ж, це почесна характеристика.

«Навпомацки» Олени Клюшник (видавництво «7БЦ», використані в оформленні витинанки — Ірина Корчук, фото — Ольга Балинська; продаж книжки організовано як збір донатів на ЗСУ). Ця поезія, напевно, концентрується в деталях і подробицях, в атмосфері, формі та візуалізації окремих слів. Вони, слова, в багатьох випадках не дістають чітких, прозорих асоціативних шляхах, залишаючись натомість у просторі багатозначності.

Поза тим, головне в текстах «Навпомацки» — психологія, тонке вимірювання відчуттів. Інакше можна сказати: тонка чутливість усього. Я вже згадував про візуалізацію. Мені здається, саме в ній — ключ до найяскравіших віршів Олени Клюшник.

Сонце заходить в кімнату після дев’ятої,

впевнене і різке,

ніби в театр — освітлювач.

Після ночі у каламутних снах –

світло так!

І безнадійно легко,

ніби щойно скинула розпаровані черевики.

Ніби літо ще буде доступне

завтра і післязавтра, і через тиждень.

Можна взяти його, як кавун із полиці,

розрізати навпіл і цілий день

нічого, крім нього, не їсти.

Малювати на шкірі

таємні послання і знаки

золотистою хною,

ніби сонячним інеєм.

І вдавати із себе

розпашілу на спекотному підвіконні,

ніби на камені,

розімлілу і прудколапу рептилію.

.

Промінь останній

стікає віконною рамою,

вітер розсипле фрески засмаглих спогадів.

Літня вистава скінчилася.

Де ваші оплески?

Віталій Білозір, «Паперовий хлопчик» — досить серйозна заявка від наймолодшого станом на сьогодні покоління української поезії. Збірка, що побачила світ у видавництві «Каяла» (в оформленні використано роботу Кирила Проценка), вирізняється доброю «школою», зрілою формою, різноманіттям тематики й матеріалу (хоча часто це еротика, метафізика, культура). Білозір цікаво працює з мовою, активно використовує всіляку нестандартну лексику, від архаїчної до діалектної. У віршах «Паперового хлопчика» чимало химерної драматичності та гри з підтекстами.

маленька дівчинка на сцені читає Шевченка.

час од часу відкидає з плечей косу,

ніби вдихає життя в іржавий, іскристий вітер,

а потім стинає йому голову.

.

мила маленька дівчинка

мріє про лялечку,

мріє про платтячко,

мріє про щастя.

.

сцена холодна і сіра,

а на передніх кріслах сяють півдитячі обличчя.

.

маленька дівчинка жваво читає Тараса,

навіть інколи посміхається,

ніби за спиною тато.

.

за вікном дощ

і град — білий, розхристаний.

у полі сяйво,

а Град — чорний і цупкий.

всі стрепенулися бігти,

.

окрім маленької дівчинки,

що дочитує Шевченка пустоті і мерехтінням.

В анотації книжки Тараса Федюка з символічною назвою «Кенотаф» (видавництво «Зелений Пес», ілюстрації Юлії Броварної) цю поезію асоційовано з танком шамана. Хтозна, чи відпровадять читачів і читачок тексти Федюка в паралельні світи, але їм і справді притаманна особлива пружна ритміка, що «розкручується» і тягне до своєрідного словесного виру. Саме на цій основі (вир може бути підґрунтям: чи не повчально це для людини, сповненої життєвої непевності?) вибудовує поет метафори, екзистенційні жарти, сумно-іронічну елегійність, цирк цитат та інші свої засоби виразності.

день починався уночі

якісь новини чі-чі-чі

собі читала в приймачі

над темним світом

ліхтар зализував сніжок

і не було ніде стежок

й крутила хуга батіжок

у дольче вітах

.

холодна темінь тет-а-тет

стіна біліла як замет

і як казав один поет —

а я до школи

крутила хуга свій батіг

кого й чому навчити міг

той кому вчитель білий сніг —

на чорне поле

Іще одна книжка, що її продаж став збором допомоги на українське військо — це збірка «Знаки» Володимира Півторака (видавництво «ХХІ», художнє оформлення — Олександер Гейдек).

У «Знаках» ви знову зустрінетеся з поезією, формою і висловом закоріненими в традицію (що, як пам’ятаємо з попередніх оглядів, є одним із важливих трендів останніх років). А вона, як це часто буває, стає плідним середовищем для текстів екзистенційної тематики та підвищеної чутливості.

Замело. Навкруги тільки вітер і сніг.

Тільки сни опівнічні і небо.

Тільки двоє під ним відчувають поріг.

І пронизані січнем, від себе самих

не чекають спокути — не треба.

.

Завтра сонце зійде, і у їхніх очах

оживе перестигле бажання

відганяти від себе настояний жах,

на гарячих серцях будувати свій шлях

і молитись, неначе востаннє.

.

Завтра буде. Вони не помруть уві сні.

Тільки б стало здоров’я й наснаги

будувати життя на вершині чи дні:

будні будуть, і будуть вони нестрашні.

Тільки б сонця і трохи відваги.

Лауреатки

«Шкіра міст» Олени Павлової (художнє оформлення — Микола Леонович) — найновіша наразі книжка, видана за результатами літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» у поетичній номінації.

Різні поетичні техніки та формальні прийоми, різна тематика (від кохання до війни) в цій збірці водночас часто накладається на подібну структуру вірша — «розгортання» тексту від певного ключового образу чи ходу. Через це поезії «Шкіри міст», звісно, легше запам’ятовуються, є сугестивнішими. Риторика текстів Павлової може сподобатися чи не сподобатись, але вона незаперечно формує вельми характерний індивідуальний стиль, ґрунтований на впізнаваних словесних формулах свого часу.

Наші міста

носять на стінах шрами від вивісок банків-банкрутів.

.

Плити під ногами—

не менше, ніж тектонічні плити.

.

Назви вулиць—

тату з іменами колишніх коханців,

перебиті новими.

.

Нашим трамваям

позаздрять найкращі музеї трамваїв.

.

Рами вікон—як рами картинні,

за ними такі сюжети.

Але балкони зашиті,

щоб жодна Джульєтта не вийшла.

.

Ліфти—не працюють:

ні звичайні, ні соціальні.

.

Мармуру, видобутого в нашому метро,

вистачить не на один Парфенон

чи мавзолей,

аби було кого класти.

.

Наші вечірні новини не кращі ранкових.

Наші газети—переважно не наші.

.

Ями на місцевих дорогах

водії знають краще

за родимки на тілі коханих.

Але однаково блукають—

ці повороти доведуть до сказу найліпший навігатор

Бо найбідніші райони тут пахнуть, як найбагатші,

особливо в підземках.

.

А головна вечірня розвага—вивчати,

як від променів сонця у вікнах

формується весь золотий запас цього міста

і ржавіє до ранку.

.

Тому наші кишені повні монет,

за які нічого не купиш,

і зірок

із пробитих сузір’їв

на трамвайних талонах.

Збірка «Якою буде твоя відповідь?» Олени Бодасюк («Друкарський двір Олега Федорова», художниця Олена Завітайло) вийшла в підсумку ще одного літературного конкурсу — мова про «Гранослов». Назва книжки задає дещо метафізичний тон, і він зберігається впродовж усіх текстів. Василь Слапчук у передмові порівнює смислову конструкцію збірки Бодасюк із моделлю «Одіссеї». Ці вірші та їхня послідовність справді в певному сенсі відчитуються як випробування, подорож сенсами, ініціація ліричного героя.

Поезія Олени Бодасюк «повільна», вона спонукає задумуватися над кожним словом і образом, схиляє до обсервації та медитації. При цьому дуже важливою є сконструйованість цих текстів, їхня структура і концепція — тобто в певному розумінні це доволі раціональні вірші.

небо спускалося

нижче і нижче

а потім присіло поруч

і зазирнуло в очі

.

гладжу його

прохолодну спину

на руках залишається синя фарба

.

набираю повні жмені зірок

(на темних долонях їх видно найліпше)

.

і висипаю

наче пісок

.

вниз

.

відлітає

звук срібла.

Експериментуючи з межами

Моя традиційно улюблена (і традиційно найкоротша) частина поетичних оглядів для «Читомо» — та, де я представляю ту поезію, що здається мені умовно «експериментальною» (ні, я не забув про абстрактність цього терміну, особливо в наші часи).

Розпочинаємо її книжкою «Голови котам» Олександра Андріяша, відомого насамперед як акціоніста, учасника групи «Воїни Добра-і-Світла» (нагадаю: Андріяш, наприклад, зазнав кримінального переслідування і навіть отримав умовний термін через підпал радянського танку на постаменті в Чернігові 2019 року, а вже тепер ця історія стала, за його словами, приводом для звільнення з лав ЗСУ). Книжка з’явилась у новому видавничому проєкті «L’urine rouge» (тобто «Червона сеча»), ілюстрації — Юрія Кобенка (легендарний львівський художник, який нещодавно помер).

«Голови котам» — драйвові тексти, витримані в одній манері та на одному подиху. Вочевидь, і читати їх є сенс як єдине ціле. В основі тут щоразу концептуальний та іронічний потік асоціацій, для яких активно використовуються образи і поняття з українського і не лише українського суспільного, культурного, мистецтвознавчого, політичного та інших дискурсів. Виходить така собі тотальна, груба, весела і швидкісна, майже автоматизована критика. З ефектом епатажу, відсторонення та оновлення сприйняття інформаційного поля. З помітною повторюваністю, серійністю.

хочеться чогось дослідити

подосліджувати

.

тілесність

кордони політичного мистецтва

відсоток жиру в маслі

і чому воно так безбожно

кришиться

чому чоловіки сексисти

а жінки не сексистки

чому випивки мало

а закуски багато

або випивки багато

а закуски немає

.

але все вже досліджено

.

все вже давно досліджено

без мене

.

сильно хочеться подосліджувати

дуже сильно хочеться

.

скільки поміститься води

у десятилітрову каністру

і скільки поміститься вина

у десятилітрову каністру

скільки буде зірок на небі

і скільки буде зірок

якщо наїбнути каністрою

по голові

.

пройдусь по вулиці

триста метрів в одну сторону

і назад двісті метрів

.

жаль сука що вулицю також

дослідили до мене

.

ой ти вулице, вулиця, вуличка

чай з молоком, з маком булочка

Олександр Шакіров, який працює на перетині різних сфер сучасної культури, представив концептуальну «Збірку мінімалістичних віршів» мініатюрного формату, яку можна придбати в його телеграм-каналі postfuturism. Це брошура з текстами, які здебільшого складаються або з одного слова, або з однієї літери (чи іншого графічного знаку). Наприклад:

Мінімалістичний вірш «їі» в межах концепції 33 літери — українська абетка як медіа

їі

Або:

Мінімалістичний вірш «Кома»

,

Або:

Мінімалістичний вірш «Млоїть»

млоїть

Чи, зрештою —

Мінімалістичний вірш «Хрест»

Х

Іншу вагому частину збірки становить розбита по одній літері на кожну сторінку фраза «Ющенко — так!».

«Збірка мінімалістичних віршів» Олександра Шакірова — це робота зі словами, літерами, знаками як носіями інформації та носіями певної образності. Це також гра на полі суспільної пам’яті, зокрема на полі суспільної пам’яті, частково витісненої, тобто, там де виникають специфічні смислові зсуви.

Ще один (хоч і дуже відмінний від попередніх по суті) експериментальний формат — книжка поезії, поєднаної в єдиний комплекс із графікою. Автор її виступає під псевдонімом «МайСтер Кіо», а збірка має назву «АлФа» (видавництво «Bookraine Publishing»). Свої тексти й малюнки він, як зазначають видавці, почав створювати вже давно, але опублікував вже після 24 лютого. При цьому вони часто мають стосунок не так до власне подій війни, як до загального світовідчуття в ці дні.

Графіка на межі символізму і карикатури на кожній сторінці «АлФа» ілюструє коротенький текст, виконаний специфічним шрифтом. Десь ці тексти апелюють до філософії, афоризмів, десь до жартів та несподіваної в цьому контексті «застільної мудрості».

Скажімо:

Беззахисна й невинна…

Хижка малої людини…

Та й палац у своїй твердині…

Так неміцно стоїть на глині…

Або —

Тільки й варті сльози кралі,

Кухля пива — як медалі.

Ця збірка — приклад пошуку нових форм, переосмислення у сфері вельми традиційного письма. І таке єднання традиції з експериментом промовисте.

Читайте також: Нові книжки старих зірок і дозрівання вчорашніх дебютантів – поезія-2021