Григорій Семенчук. Пояснюючи реальність

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей поета, музиканта й менеджера культури Григорія Семенчука.

«Чи існує тепер в Україні нормальне життя?» – запитує мене молодий директор культурного центру в Берліні. На мить я задумуюсь: як йому пояснити, що попри відносну безпечність Львова, де я мешкаю, мого минулого життя більше немає? У кожної людини трапляються певні точки неповернення, переломні моменти. І якщо в іноземців із «комфортних» країн, де останні десятиліття все вміру спокійно, це передусім важливі персональні події, то в нас це точки, пов’язані із загальною долею України ось уже 100 (200? 300?) років. Оцінюю це не тільки як ровесник Незалежності, а й з огляду на життєві історії моїх батьків, дідусів і бабусь. Після колективізації, після війни, після розпаду СРСР, після Майданів, після війни з Росією. Такий наш український «тайм лайн».

«Так, моє життя відносно нормальне», – відповідаю я. Але чи насправді воно нормальне? Адже щодня я хвилююся за друзів у війську, близьких у містах під обстрілами, відчуваю біль моїх знайомих, які виїхали з України й мусять якось облаштовуватися за кордоном. Чи це є нормальним життям? Пояснюючи реальність, головне – не здатися юродивим, особливо тут, у містах, де немає сирен, комендантських годин і нескінченних смертей навколо.

Німецька журналістка запитує, як особисто мене торкнулася війна. Я не знаю, з чого почати. Стільки злості, болю, відчаю і водночас – любові, надії й гордості за свою країну я ще не переживав у жоден із періодів свого життя.

Про що їй розповісти? Може, про забави сусідських дітей у холодному бомбосховищі під глухі звуки роботи ППО? Може, про сльози евакуйованої багатодітної матері із Запорізької області, яка шукає щось на вулиці Городоцькій о 7-й ранку у Львові? Про потемнілі обличчя моїх друзів, які везуть родини до кордону, аби відправити їх у довгу дорогу в невідоме? Можливо, варто розповісти історію моєї подруги, чий син загинув у бою на Харківщині? Чи котрусь з історій мого хорошого приятеля, який був поранений на Донбасі? Чи, може, почати свій монолог з імені мого однокласника, яке я побачив у списку полонених оборонців «Азовсталі». Мені є з чого почати, але, на жаль, немає чим закінчити. Моя співрозмовниця виглядає шокованою. Мабуть, коли ти слідкуєш за війною лише в медіа, то все це здається якоюсь комп’ютерною грою, симуляцією реальності. 

Дочка мого друга, німкеня, яка проживає в Данії, теж розпитує мене і мою подругу про війну. Вона з покоління європейських тінейджерів, які переймаються питаннями екології, мігрантами, ліберальними цінностями. Слухаючи наші історії, вона майже з подивом намагається щось уточнювати своїми запитаннями. Одразу видно, що вона не дуже цікавилася деталями нашої дійсності. Від наших відповідей її очі округлюються все більше і більше. Далі ми гуляємо містом. Я бачу чергове повідомлення про повітряну тривогу у Львові.

«Оце зараз моя дружина знову в бомбосховищі», – кажу я. Відчуваю, як мені щемко і як я хочу бути поруч із нею. Бути там, хоч і під загрозою, але разом зі своїми рідними. Дочка мого друга раптово починає надривно плакати. Я обіймаю її й кажу: «Не плач, ми все це витримаємо. Ми мусимо, бо в нас немає вибору». «Я не розумію, як таке взагалі може бути», — відповідає вона.

«Звідки ви?» – запитує мене група чоловіків у дорогих костюмах посеред лобі-бару в готелі маленького британського міста. «З України», — відповідаю я. «Вау, Україна! Ви приїхали на літературний фестиваль? Як вам тут? Подобається?» – зі щирим захопленням кажуть вони. «Подобається, але я хочу додому. Переживаю за дружину, батьків, друзів. Учора наші міста знову бомбили весь ранок». «Так, а навіщо вам повертатися? Забирайте свої родини сюди», – кажуть вони мені. Пояснюю, що ми хочемо жити вдома. У нас уже віддавна нелегке життя, але ми його любимо, і просто хочемо жити на рідній землі. Бо тільки там почуваєшся щасливим. «Розумію. Ви боретеся дуже добре. Ваша країна – це справжній приклад для всього світу. Дякую вам за це». Я замовляю в бармена напої. Один із чоловіків каже: «Це на мій рахунок. Для мене честь пригостити українців». «Давайте краще зброєю», – лунає в моїй голові. «Дякую», – кажу я вголос і повертаюся до своїх друзів.

Мій ранок в Оксфордському коледжі, в одній із кімнат для запрошених гостей, починається з гучної сирени, від якої в мене пробігають тілом мурашки. Вона схожа на ту, якою у нас, в Україні, можуть сповістити про ядерний удар. Моя перша думка: це сниться. Потім розумію: ні, не сниться. Все насправді. Я встаю, одягаю штани, куртку, беру український паспорт (цікаво, що чомусь саме це я визначив як найдорожче серед свого багажу) і виходжу на подвір’я коледжу. Здається, це все ж не ядерний удар, а пожежна сигналізація, до того ж тренувальна. У зв’язку з чим я повертаюсь до кімнати. Дорогою мене зупиняє адміністратор. «Сер, ви не можете повернутися, поки не закінчилося тренування і немає сигналу “відбій тривоги”», — каже він мені.

«Я з України. Повірте, я добре тренований і знаю, що робити». Він дивиться на моє заспане обличчя зі співчуттям і витискає із себе зніяковіле: «Розумію, сер. Проходьте». Я прямую до своєї кімнати, лягаю на ліжко, заплющую очі і пробую знову заснути. Мені не вдається, але я не засмучуюсь. Сьогодні я повертаюся додому і радію оцьому: «Розумію, сер». Бо, можливо, це ознака того, що за дні моєї поїздки мені все ж таки вдалося комусь щось пояснити.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»