Ковток повітря: Аскольд Мельничук про силу поезії під час війни

Немає жодних сумнівів, що сучасна загарбницька війна Росії проти України є однією з найбільш задокументованих в історії. Безліч світлин і фільмів, буквально мільйони постів у соцмережах, незліченна кількість статей у журналах і газетах, а також романів і мемуарів слугують тому підтвердженням. Я ж хочу поговорити від імені документальної сили поезії, однієї з найстаріших технологій, яка ще з часів Гомера та грецьких авторів трагедій розмірковує про війну. Але що нового в наш дискурс вносить поезія?

Вперше есе було представлено на циклі публічних дискусій «Документація воєнного часу: література, спогади та свідчення» (Національний університет «Києво-Могилянська академія», 22-24 квітня 2024 р.).

«Люди дії» зазвичай ставляться до поезії дещо насмішкувато, вважаючи її манірною та легковажною на тлі справжньої роботи, яку виконують інженери, архітектори, юристи, військові та політики задля творення й трансформації матеріального світу. Поети, між тим, ризикували виявити зарозумілість, звеличуючи силу мови: «Надгробків царських мармурові плити переживе потужний мій рядок» (сонет 55, Переклад Д. Паламарчука), пише Вільям Шекспір, зневажаючи швидкоплинні перемоги «марнотратних воєн» на користь тривалого тріумфу безсмертного вірша.

Поетам також не варто переоцінювати роль, яку вони відіграють під час збройної боротьби, якщо вони, як, до прикладу, Сергій Жадан* та інші, не є військовими. Зрештою, майже неможливо передати реальність війни за допомогою мови, як слушно зауважив Збіґнєв Герберт у своєму вірші «Випадок у бібліотеці»:

Білява дівчина схилилася над віршем. Олівцем гострим, наче ланцет вона переносить слова на чистий аркуш і перетворює їх на штрихи, наголоси, паузи. Плач загиблого поета тепер схожий на об’їдену мурахами тушку саламандри.

Коли ми виносили його з-під кулеметного обстрілу, я вірив, що його досі тепле тіло воскресне у слові. А тепер, спостерігаючи за кончиною слів, я знаю, що розпаду немає межі. Розкидані склади — ось і все, що залишиться після нас у чорній землі. Наголоси над забуттям, прахом і тліном.

*Сергій Жадан утримався від коментування Читомо інформації щодо свого вступу до лав ЗСУ.

Безумовно, академічність здатна вичавити життя з літератури. Література, на щастя, завжди знаходить спосіб вирватися з її міцних обіймів.

Авжеж, можна уявити, що війна — ворог поезії, проте правда в тому, що, добре це чи погано, війна не просто подарувала письменникам теми для творів, але їхній досвід мав безпосередній вплив на цінності, відображені у цих творах. І Софокл, і Есхіл колись були солдатами, які брали участь у великих битвах і займали високі посади в грецькій армії. (На замітку Сергію Жадану: Есхілу було сорок шість років, коли він бився з персами при Платеях). Навіть Еврипід, який ухилявся від військової служби й оголосив себе пацифістом, зробив виняток для участі в оборонній війні, що її вважав справою честі.

Перша світова війна подарувала нам «Безплідну землю» Томаса Стернза Еліота, «У дужках» Девіда Джонса та «Г’ю Селвіна Мауберлі» Езри Паунда, що закінчується такими рядками:

Померли міріяди,

І то найкращі поміж них,

За стару суку, за буру й беззубу,

За задрипану цивілізацію.

Приваба, усміх добрих уст,

Жваві очі щезли під повіком землі,

За два корці розтовчених статуй,

За кілька тисяч попсованих книг 

(Перекладач: І. Костецький, з книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — XX сторіччя (укладач Д. С. Наливайко). — К.: “Навчальна книга”, 2002)

Боротьба за «задрипану» цивілізацію тривала. Погляньмо на список імен, які вийдуть з горнила Другої світової війни. Пауль Целан, Еудженіо Монтале, Прімо Леві, Збіґнєв Герберт, Рене Шар, Віслава Шимборська, Василь Барка, Вістен Г’ю Оден…

Цілком очевидно, що поетичний фокус відрізняється від того, на чому зосереджена увага журналістів, кінематографістів, впливових осіб у соціальних мережах та істориків. Поезія сфокусована на «бутті», а не на «діях», і саме її віддаленість від дії як такої визначає її виняткову силу та вагомий внесок. У своєму есеї «Виправлення поезії» ірландський поет Шеймас Гіні ставить питання: як поезія може бути засобом «проголошення та виправлення несправедливості», не жертвуючи тим, чим зобов’язана мистецтву, себто як вона не перетворюється на пропаганду. Автор вказує на її здатність допомагати визначати внутрішнє життя читача (або слухача) розмірковуючи тим часом про зовнішній світ. Гіні пише: «Якщо наш досвід — це лабіринт, то його бездоріжжю все ж можна протистояти, якщо поет вигадає власний еквівалент цього лабіринту і представить нам яскраве переживання. Така операція не втручається в реальність, але, пропонуючи свідомості шанс розпізнати своє скрутне становище… пропонує реакцію на реальність, яка має ефект визволення та перевірки… ». Далі Гіні додає, що розуміє, що цього може бути недостатньо, щоб задовольнити відданих діячів.

Іншими словами, поезія — це робота душі, що пропонує читачам те, що Вільям Карлос Вільямс називає «ледве вловимою новиною»: «Складно / отримати новини з віршів, / але люди щодня помирають / через брак того, / що в них знайдено». 

Те, що подібна праця є значущою для громадян України навіть під час російської війни, засвідчує виступ Юрія Андруховича в Гарварді минулого тижня. Андрухович розповів про велику кількість відвідувачів, які приходять на заходи — від поетичних читань до рок-концертів — що відбуваються під землею, в тунелях і метро, під час повітряних атак. «Культура стала своєрідним культом», іронізував він.

Читайте також: Катерина Калитко про право на голосне говоріння і прокляття сполучника

Але яку саме новину пропонує нам поезія? Що Вільям Карлос Вільямс має на увазі під «ледве вловимою новиною»? Тут слід пам’ятати, що він був терапевтом, педіатром і лікарем загальної практики, завдяки чому працював із людьми в найбільш вразливі миті їхнього життя. «Ледве вловима новина» — це та дещиця, спалах енергії, що відчував, зазираючи пацієнтові у вічі, коли той тягнувся до цілющої енергії іншої людини, і в той момент бар’єр між собою та іншою людиною зникає, дозволяючи цілковито й повністю прийняти спільну людяність і мету. Варто зазначити, що подібні зустрічі найчастіше відбуваються в стресових або надзвичайних ситуаціях, коли хтось хворіє або перебуває на війні. Ми чули безліч історій про досвід, що зміцнює, виникаючи з колективних зусиль спільноти у кризових ситуаціях. Поезія прагне відшукати мову, яка здатна донести цю життєствердну енергію до читача, одночасно пропонуючи сховок, тимчасовий прихисток усім, хто визнає, що споглядання та роздуми мають не маргінальне, а життєво важливе заняття.

Перечитавши вірші поетеси Людмили Херсонської, я несподівано вийшов на інший рівень розуміння настроїв мешканців Одеси: «в країні, де ім’я всім страх: / добре, що ти нічого не бачиш / і нічого не чуєш. Нікому нічого не кажи… » Закрите суспільство, яке описала Людмила Херсонська, — це суспільство, в якому неможливо отримати ледве вловиму новину. У цьому закритому суспільстві люди змушені бути обережними, замкнутими, підозрілими. Це також має свою ціну. Закрите суспільство замикає динамічний обмін енергією, яка надає сенсу нашому життю. 

Насамкінець мені хотілося б підкреслити особливість поезії, яка з’явилася на цій війні, а також поміркувати, що вона може підказати історикам у майбутньому. Можливо, найбільш очевидною відмінністю є те, що багато «воєнної поезії» написали жінки. «У годину війни: вірші з України», важлива антологія, укладена двома американськими поетами, одеситом Іллею Камінським та Керолін Форче, які представляють українську літературу американській аудиторії. Антологія містить твори 12 чоловіків і 14 жінок. Назви віршів вельми промовисті: «Вибухи — нова нормальність» та «Люди носять вибухівку по місту» (Борис Херсонський), «Абетка як палата для поранених» (Лесик Панасюк), «1918» (Остап Сливинський), «Снайпер» (Олександр Кабанов), «Дерева брунькуються до війни», «Східна Європа — яма смерті і гнилих слив» (Оксана Луцишина), «Ритуальні послуги» (Любов Якимчук).

У вірші «Візьми лише найважливіше» Сергій Жадан розповідає про те, що можуть узяти з собою ті, хто тікає з дому, і що саме вони втратять, покинувши його: «Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць». Він ніби намагається підготувати себе і читачів до неминучих втрат і складнощів, які чатують у майбутньому: «Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах, дратувати драконів на бойових прапорах». Галина Крук натомість наголошує на тому, без чого людина може обійтися: «скільки потрібно людині, щоб почуватися в безпеці… / мені не потрібна білизна/ не потрібен змінний одяг/ окрім зайвих шкарпеток… / і виявляється, що навіть ключі/ не є потрібними.

Поети нагадують і собі, і читачам наскільки важливо не втрачати перспективу у вирі війни, і зворушують, демонструючи дотепність у неможливих умовах, як, до прикладу, у цих рядках Ії Ківи: «робиш собі хворобливо коротку зачіску ніби готуєш голову до чогось страшного», або у строфі Єкатєріни Деришевої: «ти просто хочеш прийняти теплий душ / витягнути ноги / проспати всю ніч у своєму ліжку / натомість лежиш між стулками / ванни і ковдри / ніби ти черепашка або устриця / хоча я не стану перлиною. 

У віршах не відчувається сентиментальності та скутості. Навпаки, зверніть увагу на дотепність блискучої сучасної алегорії Юлії Мусаковської «Що в мішку торохкотить?». Поетеса переосмислює історію Каїна та Авеля, в якій старший брат вбиває молодшого, а потім садить одну з його кісток у саду, звідки виростає яблуня. Старший брат пояснює свою мотивацію: «— За те, що в тебе  жінка гарніша, пісня гучніша, земля масніша,  яблуня на подвір’ї вища. Віддай мені землю свою, жінку свою, пісню свою вузлом поперек горла зав’яжи. Не брат мені ти не ворог чесний, не чоловік, не звір. Мішок, набитий кістьми. Вийде твоя жінка — вкусить яблучка, впаде замертво. Вийдуть твої діти, вкусять — і впадуть неживі. Вийде сонце — спалить твою хату дотла, засіє попелом землю» (часопис Посестри). Мусаковська, до речі, також написала кілька чудових віршів про кохання під час війни, один з яких, «Присяга», що представляє цілком сучасний набір шлюбних обітниць, насправді використовувався парами на весільних церемоніях під час війни.

В есеї, опублікованому після закінчення Другої світової війни, італійський поет, лауреат Нобелівської премії Сальваторе Квазімодо написав: «Війна змінює моральне життя народу. Людина, що повернулася з війни, більше не знаходить міри визначеності у внутрішньому способі життя, про який вона забула або до якого ставилася іронічно під час випробування смертю… Війна викликає… прихований порядок у думках, більше розуміння істини… ». 

Мені хочеться зафіксувати зміни тональностей, які простежуються у двох віршах однієї з найвидатніших українських авторок Мар’яни Савки. Перший, написаний у 2007 році, коли поетеса перебувала на стипендії у США, називається «Великодній джаз»:

Сонні Роллінз

шалений і бородатий, як бог, зі своїм саксофоном

дикий наче вітер 

б’ється в двері

концертної зали

пророкує, що весна ще має шанс

розквітнути

і легковажний джаз

і моє бажання

і кров

напропале течуть у моїх венах

я йду

я танцюю

я ловлю синкопи

Боже джазу

благослови, будь ласка, цей наш Великдень

Вірш оспівує своєрідний союз світських і духовних задоволень, які звичні та доступні в так звані «нормальні часи».  Пророком і визвольною присутністю тут виступає сам «володар джазу», знаменитий саксофоніст Сонні Роллінз, чия музика викликає у слухачів бажання підхопитися й танцювати.

А тепер порівняйте з віршем Савки, що увійшов до антології, яку уклали Форче та Камінський:

Мій бог формує всю ніч батальйони,

Прицільно стріляє, веде бої.

Мій бог толерує мої прокльони

І протирає скельця свої.

Мій бог не ховається поза спину,

Він над дітьми розстеляє покров.

Мій бог скуповує кровоспинне

Й стає у чергу здавати кров.

Мій бог не може поки що спати,

Коли вся країна на варту встає.

Мій бог дозволяє мені не прощати

І називати усе як є.

Одна з найважливіших функцій поезії — називати речі своїми іменами, і це її чи не найважливіший внесок у загальний дискурс. Вірш безсумнівно войовничий і його тон різко контрастує з голосом, який звучить у попередньому вірші. Невинність попередньої поезії була невинністю, яку відвоювали за століття боротьби. Можливо, єдиною перевагою, бо відчувається нагальна потреба вичавити щось позитивне з цього сміття, «побудувати щось, з чого можна радіти», як висловився Т. С. Еліот. Єдиною перевагою, яку пропонує цей новий розчарований голос, є дар самого розчарування.  Сама поетеса тут є пророком, вірним покликанню свого мистецтва, говорячи правду владі, шануючи вимоги реальності. Як каже інший поет, Дмитро Близнюк, «Візьми, Боже, безсмертя, але віддай / мені цей холодний яблуневий погріб. Забери душі / та інші іграшки, але дай нам жити….».

Що в майбутньому робитимуть із цими документами історики? Чиїй версії того, що відбулося, вони віритимуть?

Пам’ять — ось у чому поезія стає в пригоді. І дійсно, прийоми традиційної поезії були розроблені для полегшення запам’ятовування, адже рима та розмір вірша є мнемонічними засобами, і варто зазначити, що, попри те, що вільний вірш уже давно став доступним для українських поетів, багато хто продовжує використовувати традиційну просодію. В одному зі своїх найбільш делікатних і водночас напружених віршів ірландський поет Вільям Батлер Єйтс звертається до ірландської революціонерки та активістки Мод Гонн — жінки, з якою він сподівався одружитися, і яка зазнає публічних атак із боку політичних ворогів. У вірші «Він думає про тих, хто зле говорив про його кохану» поет здіймає щит віршування проти насмішок мудреців: «Заплющ очі, розпусти волосся, / І думай про великих і їхню пиху; / Вони скрізь говорили про тебе погано; / Тепер зваж цю пісню з великими і їхньою пихою; / Я створив її з ковтка повітря, / Діти їхніх дітей скажуть, що вони збрехали…»

Студенти в усіх країнах світу вивчають вірші Єйтса. Ніхто й не пригадає імен критиків Мод Гонн.

Читайте також: Ірина Дмитришин про російські фільтри Франції та «випромінювання», що змінює прочитання України