Ян Кравчик: Хочу надрукувати якомога більше українських книжок у Чехії

Ян Кравчик — письменник, перекладач і видавець із Чехії. У книговиданні працює понад 25 років як автор, перекладач, книжковий дизайнер, редактор і, власне, видавець. Ескалація війни в Україні у 2022 році спонукала Яна Кравчика почати вивчати українську мову, і зараз він зацікавлений у розвитку партнерства з українськими видавцями.

З Яном ми зустрілися на Книжковому Арсеналі в Києві, куди він приїхав у межах програми візитів іноземних видавців «Book Arsenal Fellowship Program 2024».

Під час нашої розмови поговорили про чеський книжковий ринок, про те, хто з українських попвиконавців допоміг пробудити інтерес до української мови та як можна (і варто) популяризувати українську літературу в Чехії.

— Чи пригадуєте, як уперше прочитали щось з української літератури?

—  Так. Я був справжнім ботаном у старших класах, буквально ковтав кожну книжку, що потрапляла мені до рук. Власне, я познайомився з українською літературою, прочитавши старе видання Тараса Шевченка в чеському перекладі, виданому в 1980-х роках. Прочитане тоді не викликало у мене бажання вивчати українську мову, проте видалося мені неймовірно цікавим і захопливим. Усе це значно відрізнялося від російської класики, яку я читав до того. Українська література здалася ближчою.

Додам трохи контексту. Я відвідував єдину середню школу в Празі, де серед інших мов викладали російську, навіть після того, як її вилучили з обов’язкової програми після Оксамитової революції. Це означає, що в моєму поколінні я, по суті, один із небагатьох, хто вивчав російську мову.

— Коли ж ви почали вивчати українську?

—  Початок повномасштабного вторгнення став поштовхом, моєю основною мотивацією, щоб розпочати вивчати українську мову, читати твори письменників, стежити за політикою та громадськими рухами. До речі, про Читомо я дізнався у Твіттері. Можна сказати, що з лютого 2022 року я вивчаю українську та щодня стежу за новинами з України.

Коли я почав вивчати українську, то був здивований, наскільки вона близька до чеської, наскільки легкою може бути. Тоді мені стало соромно, що я не вивчав її раніше.

Я розповідаю друзям, що якби текст був написаний латиницею, а не кирилицею, вони б побачили, наскільки насправді спорідненими є наші мови. 

Між іншим, моя місія тут — на Книжковому Арсеналі — полягає в тому, щоби проводити своєрідні «польові дослідження» і розставити крапки. Дуже цікаво, що люди, за якими я стежу у Твіттері, до прикладу, Олександра Матвійчук, насправді тут, на Арсеналі.

— До речі, про Стипендійну програму Книжкового Арсеналу. Які ваші враження?

—  Все супер. Я відчуваю, що мені тут раді. А щодо фестивалю, то думаю, що організатори Book World Prague (найбільший книжковий ярмарок Чехії, також Асоціація чеських книготорговців і видавців — ред.) усе віддали б за таке приміщення для проведення своїх подій. Приміщення Арсеналу красиве й вишукане у своїй простоті. Оксана Карп’юк, менеджерка програми, дуже професійна.

Читайте також: Що потрібно знати про програму візитів іноземних видавців на Книжковому Арсеналі

— Що скажете про Київ? Чи не боялися сюди приїхати?

— Аж ніяк. Я не хочу, щоб мої слова прозвучали як неповага до всіх людей, які перебувають у небезпеці в цій країні. Але мені навіть на думку не спадало, що я можу бути в небезпеці в Києві. Місто прекрасне, тут живуть мільйони людей.

Але потім я вперше почув сигнал повітряної тривоги. Прокинутися просто посеред ночі, вперше почути сирену — це щось сюрреалістичне й страшне. Навіть попри те, що я був у привілейованому становищі, мешкав у добре захищеному районі, я почувався дуже некомфортно. Я не на жарт злякався.

—  Що допомагає вам вивчати українську та розвивати інтерес до мови?

—  Я стежу за попкультурою. Все почалося з гурту Kalush Orchestra. Потім я повернувся до історії й знайшов Джамалу, і багатьох інших. Мої діти співають пісні Jerry Heil та alyona alyona. До слова, можу впевнено сказати, що вимова і тексти пісень Jerry Heil дуже допомагають мені у вивченні мови.

Хочу звернути увагу на ще один зв’язок. Моя дружина вивчала українську мову в університеті, це був один із головних предметів її спеціалізації. Що ж, тепер у нас є ще одна спільна тема для обговорення. Можна сказати, що мої знання про українську культуру поки дуже поверхові.

Я тут для того, щоб досліджувати сучасних письменників, і мені хотілося б, аби українська популярна література була представлена та видана в Чехії.

— Які саме жанри белетристики вам цікаві?

—  Всі, по суті. Тринадцять років тому я заснував видавництво Gorgona, що спеціалізувалося винятково на фентезі чи, краще сказати, спекулятивній фантастиці (загальна назва фантастичних творів, заснованих на абстрактному міркуванні про історію, техніку, науку тощо). На той час жанр фентезі в Чехії поволі виповзав із гетто й проникав у мейнстрим. Жанр став популярним і відтоді є всюдисущим.

Спочатку я мав на меті видавати твори у жанрі фентезі, написані не дуже популярними мовами з присмаком фольклору та локальної міфології. Саме через це я тоді досліджував український ринок, але у 2011 році, на мій подив, я виявив, що фентезі пишуть і видають російською, бо це відкриває авторам шлях на набагато більший і потужніший ринок. Тепер мені надзвичайно приємно бути на цьому фестивалі, а також бачити справжній бум української літератури.

Так багато нових письменників, нових видавництв, нових книжок. І взагалі, з того, що я встиг почути й побачити, розумію, що інтерес лише зростає.

— Зростає, це правда. Згідно з дослідженням, проведеним у жовтні 2023 року InfoSapiens, від початку повномасштабного вторгнення кількість читачів української літератури подвоїлася. А розкажіть нам трохи про тенденцію читання фентезі в Чехії?

—  Загальний інтерес до перекладів творів канонічних авторів, таких як Джон Рональд Толкін, Джордж Мартін, Джоан Ролінґ та їхніх послідовників, зумовив появу такої тенденції. Натомість мені хотілося видавати авторів з оригінальним підходом до жанру. Ми відібрали кілька оригінальних книжок, написаних за кордоном, згодом почали працювати з рукописами місцевих письменників. Потім виникла ідея організувати конкурс оповідань, який виявився дуже популярним, і за його результатами ми видали антології.

Це було приблизно в той час, коли фентезі справді стало мейнстримом і ним зацікавилися великі видавництва, а чеські книгарні заполонили абсолютно посередні американські та британські твори, що, звісно, мали свої переваги, проте така література сприяє поширенню стереотипів жанру.

Ми намагалися робити дещо відмінне, не настільки успішне з погляду ведення бізнесу. Книжки вийшли на самоокупність, але величезних прибутків не приносили.

Минали роки, світ ставав темнішим, і я все більше переконувався, що немає сенсу видавати ескапістську літературу про драконів і магію. Коли реальність жорстка, ми повинні працювати над тим, що є актуальним, що допоможе змінити світ на краще, або принаймні інформуватиме людей, аби вони краще озброїлися проти загроз, із якими ми стикаємося.

— Ви — нішевий видавець у Чехії. Як це? Особисто я бачу більше незалежних видавництв у сусідніх країнах. У Німеччині, до прикладу, менше видавництв, зосереджених на некомерційних темах, таких як візуальна поезія тощо.

— Я думаю, що незалежні видавництва дуже важливі, для всієї книговидавничої галузі вони наче процес бродіння. У нішевих видавництвах частіше з’являється, так би мовити, «сира» література. 

Автори, які там публікуються, — звичайні люди, які працюють повний день або навчаються, пишучи рукописи, власне, вони часто тільки вчаться цьому. Більшість із них просто підсвідомо копіюють літературу, яку залюбки читали. І ось тоді ми маємо десять відсотків класних текстів.

Маленькі видавництва мають ще одну перевагу. Вони не дуже рахують гроші. Такі видавництва часто створюють книжки від щирого серця.

Якщо ви є частиною великої корпорації, то менш схильні ризикувати. Менші видавництва можуть експериментувати.

— Тобто нішеві видавництва завдяки своїй сміливості оприявлюють літературу. Творення мистецтва вимагає сміливості, а якщо ти великий видавець і мусиш платити за оренду і все інше для великої команди, то сміливим бути вельми складно. Ти не можеш сильно ризикувати, а тому шукаєш простих рішень.

— Саме так. В якийсь момент ти приймаєш рішення, спираючись винятково на цифри. Тим часом усі сподіваються на певну подію, на «чорного лебедя», на те, що вони видадуть те, що стане вибуховим бестселером.

Ще одним сприятливим фактором для нішевих видавництв у Чехії є те, що ринок досі не монополізований, як на Заході. У певному сенсі, ми зростаємо. Тим часом наш ринок досить великий. Якщо порівнювати з Україною, то він у 5 разів більший. Згідно з презентацією УІК, український книжковий ринок становить від 40 до 60 мільйонів євро, а в Чехії — 340 мільйонів євро. Кількість населення у нас приблизно втричі менша.

Я бачу, що український ринок молодий, на відміну від ринків Польщі та Чехії, ваш усе ще сповнений нових можливостей. Тож це місце для незалежних видавців. І держава повинна їх підтримувати, бо ніколи не знаєш, хто з них через роки стане платником значних податків.

— Це подає надію. Чи можете поділитися спостереженнями стосовно тем або назв творів сучасної української літератури, які, на вашу думку, є потенційно цікавими для чеського читача?

—  Так, і почну я з доволі широкої картини. Отже, війна досі триває. Кожен має зробити свій внесок, аби вона закінчилася нашою перемогою. Ця війна — не лише на полі бою, де проливається кров. Є також дуже важлива культурна війна. Навіть якщо нація програє на полі бою, вона все одно зможе жити, і зможе зокрема видавати свою літературу. Якщо культура так чи інакше буде жити, то і нація буде живою. Якщо ж програти культурну війну, то нації кінець.

Мені хочеться бути одним з тисяч і мільйонів людей по всьому світу, які роблять маленький внесок у перемогу в цій культурній війні. У моєму випадку це відбувається через знайомство з українською літературою в Чехії та поширення інформації про неї.

Я хочу привезти якомога більше книжок у Чехію, незалежно від жанру. Я не хочу, щоб українську літературу бачили винятково через призму класики чи великих імен, таких як Оксана Забужко чи Юрій Андрухович. Ці автори важливі, безумовно, проте вони лише частина літератури. 

Є ще один аспект: Україна зараз значною мірою асоціюється з війною. В Чехії з’явилося багато нових книжок про українську історію та вторгнення, написаних американськими авторами. Це природно, адже люди цікавляться Україною, а для великих видавництв найпростіше швидко перекласти те, що пропонують західні ринки. І все ж нам не потрібні західні лінзи чи їхній погляд. Ми повинні давати простір українцям: нехай вони пояснюють нам свою історію і документують поточні події.

— І в нас справді є десятки своїх письменників і журналістів, які щодня документують війну, починаючи не з 2022 року, а ще з 2014.

—  Але чеські видавці цього не знають. Вони міркують приблизно так: окей, давайте видамо щось про Україну. Чи будуть вони дивитися на український ринок? Ні. До чеських видавців вже будуть звертатися західні агенції, тому що відчувають бізнес — вони швидко створюють і швидко продають. Вони показують каталог, ти купуєш книжки та перекладаєш їх. І це легко, бо це з англійської. Зараз усі думають, що можуть перекладати з англійської. Я прагну протистояти цьому.

Я привожу додому українські детективи, фентезі, дитячі книжки з неймовірними ілюстраціями. Я справді вважаю, що чеські видавці повинні наймати українських ілюстраторів, бо, на мою думку, у нас є голод на нові ілюстрації нових авторів. Мало того, я переконаний, що українські ілюстрації зрозумілі чеському читачеві, вони культурно набагато ближчі.

Тому я хотів би бути частиною середовища, що допомагає поширювати інформацію про Україну. І я майже переконаний, що в найближчі місяці завдяки моїй ініціативі в Чехії з’являться нові українські книжки.

— Розкажіть про ваш досвід перекладу книжки Станіслава Асєєва. Чому взялися за цю книжку та як з нею працювали?

— Одного дня, шукаючи інформацію про події та новини, я читав українську стрічку у Твіттері. Саме тоді я натрапив на повідомлення якогось пана Асєєва про те, що його книжку видадуть у США. У коментарях під твітом він написав, що вельми здивований, що ніхто з Чехії досі не викупив права на книгу, адже частина подій відбувається в Празі. І я просто написав йому, мовляв, окей, що я можу зробити?

Ми обмінялися кількома повідомленнями, потім я звернувся до Grada Publishing, одного з найбільших чеських видавництв. Книжка їм сподобалася, і вони викупили права в українського видавництва (Видавництво Старого Лева). Це було просто. І я почав переклад цієї книжки. 

Люди в Чехії не дуже багато знали про події 2014 року в Україні. Російський наратив про «сепаратистів» переважав. Книжка Асєєва мала б вийти на багато років раніше і я здивований, що ніхто не взявся за неї ще тоді.

Я знаю, що читати такі речі складно, проте я вже звик. Я писав дисертацію про сучасну хорватську воєнну прозу. Цікаво, що свіжа воєнна проза, опублікована під час конфлікту і в перші роки після нього, дуже сира, вона — документальний факт. Потрібно щонайменше десять років, аби така література стала більш художньою. Вона переходить від документальності до більшої художності, що цілком логічно. Коли ти відчуваєш небезпеку, то ділишся своїми безпосередніми переживаннями й травмами. Але коли минає певний час, ти можеш опрацьовувати травми в інший, більш літературний спосіб. 

Книжка Станіслава Асєєва — це документальна історія. Він журналіст, і мені дуже подобається, що він пише в такому тверезому, публіцистичному стилі, дуже сконденсовано. Асєєв об’єктивно описує, як саме росіяни катують людей. Він не підказує читачу, як до цього ставитися. Це важливо, бо читачі самі можуть приймати рішення про те, що вони візьмуть для себе з того, що написано в книзі.

— Що саме чеські видавці шукають в українській літературі?

— Їх цікавлять детективні романи. Дія може відбуватися будь-де, але приємно, що вони відбуваються в Україні як тло для якоїсь, скажімо, універсальної історії. Українська література та Україна загалом досі є чимось екзотичним для чехів.

Інші країни добре зарекомендували себе в міжнародному видавничому бізнесі, вони мають потужніший маркетинг, вкладають кошти в промоцію своїх книжок, у фестивалі. Але у вас є якісний контент. Попри те, що чеський ринок перенасичений, все одно є попит на більшу кількість контенту.

Видавці повинні заповнити цю лакуну, задовольнити попит, а тому потрібно видавати більше книжок, бо конкуренти теж це роблять. На цьому етапі часто ви не дбаєте про якість, натомість дбаєте про кількість. Ось як ми дійшли до такої ситуації: у Чехії ми видаємо близько 16 500 нових назв щороку. Це досить велика кількість для країни з населенням 10 мільйонів.

— То необхідно шукати видання, що залучають більшу кількість людей?

—  Так і є. Іноді мені сумно, що письменники, які дуже добре розкручені за межами України, — це майже винятково автори інтелектуальної прози, такі як Оксана Забужко та Юрій Андрухович.

Я погоджуюся, що в кожній літературі є кілька імен-флагманів, які, по суті, уособлюють сучасну класику. Але як читач і видавець я розумію, що такий тип письма і мови доступний не кожному.

Аби встановити зв’язки, зрозуміти та оцінити контекст, необхідно докласти інтелектуальних зусиль. У нас, я маю на увазі Чехію, Україну та інші, скажімо, менші літератури, немає промоції для авторів, які є легшими для читання й розуміння та які потенційно можуть звернутися до більшої кількості читачів.

Пересічний читач хоче купити хороший трилер чи детектив. І йому байдуже, хто його написав: українець чи британець. Головне, щоб книжка була якісною. Такі автори й такі книжки у вас є, і ви повинні їх більше просувати. Я точно це робитиму.

Читайте також: Видавець з Сакартвело Давід Какабадзе: Найважливіше — позбутися впливу рф