Шампанське метафор і почуттів Ігоря Астапенка

Ігор Астапенко. Шампанське – пиво – шампанське : збірка поезій. — Київ : Смолоскип, 2018. — 144 с.

Японський класик Ісікава Такубоку в голодні молоді роки відчув ідеальну формулу поезії: писати треба так, щоби написане можна було з’їсти. А також так, щоб перебірливий читач розумів, які смаколики відкриває йому уява автора. Вільям Берроуз щодо читацьких смаків висловився недвозначно: «Хоч усі вам пропонують свої смачні помідори, є ще оригінали, в яких росте пастернак, але розчарування все одно спіткає, бо хто ж таке їсть?». Писати треба так, щоб поезію можна було випити – Ігор Астапенко пропонує тамувати жагу пізнання по-французьки, тобто шампанським.

І нехай святий обов’язок поета – хмеліти вже від споглядання природи й кохання без меж., однак такий скромний канон іншим не канон: з шампанським не до порівняння. І поет Ігор Астапенко не нехтує тисячолітньою історією поезії й трунком благородного напою, щоб таку одвічно людську жагу пізнання відчути сповна. Якщо ж читач полюбляє пиво, то смакуватиме по-албанськи, за текстом, як справжня Тирана. І якщо назву нашого авіарейсу / замінити алкоголем / він звучатиме / як шампанське – пиво – шампанське / а отже / ми знов маємо повернутися / до великої пляшки / з мільйонами бульбашок…

Він і вона подорожують світами почуттів. Географія радше умовна, Київ і Тирана, реальностей безліч, як бульбашок у пляшці, а потім хіба «стати грайливими рухливими бульбашками / точніше — повернутися до свого звичного стану» або просто в рай, той, де тепер вже нема забороненого, після пізнання добра і зла, там вже тепер – «шампанське – пиво – шампанське». Якщо знову вчитатися в ці поетичні рядки про те, як «персикова кров тече паралельно з людською – / так течуть літачки хмаровинням», то не райський світ сучасних людей, на відміну від міфічних, видасться таким самим логічним станом речей, як броунівський рух, ентропія чи політ літака. Та й літаком літати безпечніше, ніж виростити собі крила.

Але поет, як і дух, як і кожен невидимий бог, має свою логіку, де раціональне й міфічне можуть бути разом в одному, як вірш, наприклад, «писака такий-то», що про нього потім закарбують: «‘тут жив і творив писака такий-то’ / не зрозумівши що замість ‘і’ / мав би стояти знак рівності».

Бо життя, що зі словами, що без, – акт творчості. Принаймні у предковічному світі, коли невимовним було те, що нині можна написати, і попри те, що слово «невимовне» є, «не-осягнення» є, але поети можуть собі дозволити, як стане духу, викликати духів забутих предків, наче шамани.

Ось так на «гостини»: «заходив до мене схожий на мене / я сидів а він стояв / наче людина і бог / я пив а він їв / ногами зустрічалися в танці / співали жартували сміялися / заходив до мене протилежний до мене / приніс дві склянки два стільці / два столи дві хлібини дві пляшки / наливай / сказав / пом’янемо тих двох / нещасних».

У Хорхе Луіса Борхеса теж є історія про те саме, як він стрів себе і намагався зрозуміти, чому цього не вдавалося раніше. Щоправда, до зустрічі з собою він думав, що не знав, ким є, бо боявся зізнатись собі у найсокровеннішому. Як писав класик: людина не вміє сказати більше, ніж вона є. Сказати те саме, що й вчинити, та мужність говорити те, хто ти насправді, собі чи іншому – це вчинок відважних.

Але створювати міф не менш складно. Бути міфотворцем у літературі – це те мистецтво, на яке спроможні одиниці. Розмити межі між реальністю і сном, реальним й магічним, зазирнути за межі видимого – найвищий пілотаж. Схоже, поет-візіонер, поет-шаман по-іншому і не може. Бо нащо тоді писати? Це міф чи що це, коли поети можуть собі дозволити, як Борхес або Кортасар, творити той магічний реалізм, в якому існує міст поміж часом і вічністю, де можна побачити те, чого не бачать інші – авжеж, самого себе – й зрозуміти, нарешті, хто ти такий. Такі поети і є творцями потойбічних мостів, світів, у світлі яких виникає прекрасна нова реальність і… мова («міст на якому ми стоїмо – / свічка над холодною річкою»).

Третя збірка українського поета Ігоря Астапенка, зрештою, як і дві попередні, написана саме нею – мовою чуттєвої естетики, в якій живе магічна свідомість, де побут – це частина ритуалу. Красивого ритуалу, хай і не завжди зрозумілого тим, хто його здійснює, адже почуттів більше, ніж існує слів, які їх означують.

Може, через такі невимовні стани й виникає поезія. Засніжена річка, засніжене поле, коли хтось гостює в людській подобі, а хтось іще красивіший, та й не знаєш, як розлюбити це чи те: «рухливі ґрона голодного пташшя / і прозорінь обширу аж до початку неба / а найбільше / цю засніжену річку чи засніжене поле / ми не знаємо достеменно що любити / цього березневого ранку / ми не знаємо достеменно як любити». І от коли перегорнути сторінку і читати про неосяжність людської любові, про проростання квітів, «для яких назв немає», «і добре ж нам як / дивитися у вікно закинутої халабуди / на стовбурі рожевої берези / лісу без назви в розширі без назви».

Й тоді прочитати, що «якби нас переставити тоді місцями / ми стали б словом якого не існує». Логіка немислимого, але відчутного, коли існує те, що не існує, ще цьогоріч, а потім можна прочитати. Й спробувати зрозуміти, що на українській літературній ниві рясно вродило, на нашому городі росте не пастернак і не помідори, а якась така цікава метафора, що ними говорили піфії Пера Лагерквіста. А вони ж знайшли свій спосіб, аби розповісти те, що інші не вміли, а говорили це, як не дивно, в стані трансу, а може, й у стані сп’яніння від краси.

Зрештою, хто щось знає про чиїсь почуття і думки – чи бодай про свої – достеменно? У читанні «Шампанського…» можна начитати стільки всього іншого, що переповідати так само складно, як пояснювати запахи чи смаки, ще добре, якщо то помідор, пастернак, а як ветівер?.. Між іншим, такий поет, як пастернак, вже є, однак на сторінках цієї поетичної збірки звучить своя поетика, є в ній і Аттила Могильний, й Ісікава Такубоку, й інші втаємничені Лі Бо, Рембо, чорна веселка Федеріко Гарсіа Лорки, Василь Стус, Борхес і Кальдерон, лицар сумний Сервантеса і цвинтар Стуса. Вони в герметичному світі автора, живуть, як невидимі духи. Мабуть, такий герметичний світ кожного, хто потай шукає шлях до невимовних слів.

І вже не важливо, як говорив професор математики, людина з книжки може взяти лише те, що лише вона спроможна взяти, якщо хочете випити, то випити там є чимало. Однак, можливо, це зовсім не шампанське й не пиво. Це щось інше, що в нас, на поетичній ниві рідко п’ють й жодним пастернаком не закушують. Як і помідором.

Той різновид поезії, цитати якої не напишуть ніколи на стінах львівських базарів, та мова почуттів, яку не цитуватимуть, бо це той вимір мови й міфу, де звична логіка безсила. Це те саме, що переповідати малюнки художниці Відани Білоус, яка ілюструвала цю поетичну книжку. Ця книжка про те, що не копіюється, наче буденні штампи чи банальності. Поезія почуттів, дика й беззахисна мова первісної чуттєвості або первісної свідомості, коли слово було більше ніж світ. Шаманізм, поезія, те, з чого починаються і дотепер існують рай, пекло, людський світ.

Як написав автор передмови Петро Мідянка, той час і світ «…де споживав шаман не тільки сам Аттила, а наймолодші генерації поетів…». Поетичні одруки й обмовки – навіть такі красиві, це вустами Мідянки історія літератури, але не помилка. Прочитайте збірку й, може, розгадаєте, чи помиляються поети.

Читайте також: «Артерія» Дмитра Лазуткіна: Війна, любов, мангал

Ілюстрації: Відана