Катерина Довбенчук. Неписьменна селянка, авторка феміністичного літальманаху «Перший вінок»

Ті, що творили «Перший вінок» — Creative Women Publishing, 2024. — 224 с.

До 140-річчя українського жіночого руху, яке відзначатимемо цьогоріч 8 грудня, феміністичне видавництво Creative Women Publishing запланувало вихід кількох видань. Одне з них — репринтне перевидання жіночого альманаху «Перший вінок» 1887 року, що фактично започаткував жіночу літературу в Україні та став важливим документом жіночого життя по обидва береги Дніпра.

Книжка есеїв «Ті, що творили “Перший вінок”», що оповідає про життя й історію долучення до альманаху кожної з 17 його авторок, надає важливий контекст видавничих залаштунків «Першого вінка», драматичності яких позаздрили би «Бріджертони». А ще це видання відновлює історичну справедливість, допомагаючи українським читачам і читачкам познайомитися не лише з літературними селебрітіз і класикинями, а й зі значно менш відомими чи й узагалі забутими авторками, твори яких увійшли до «Першого вінка».

Публікуємо есей Алли Швець про одну з таких авторок — Катерину Довбенчук, наданий видавництвом Creative Women Publishing.

«Мужичка і навіть неписьменна»: Катерина Довбенчук

Участь Катерини Довбенчук у «Першому вінку» стала цікавим фактом присутності в альманасі авторки, не зважаючи на її соціальний статус, вік, освіту, політичні кордони. Те, що неписьменна селянка спромоглася надрукувати свою етнографічну розвідку, надиктувавши її зміст своєму братові, відомому феміністу Михайлові Павлику, стало цікавим виявом нових інтелектуальних течій, консолідаційних змагань і демократичних хвиль серед жіноцтва. 

Особа Катерини Довбенчук (у дівоцтві — Павлик, Павликівна) дотепер мало знана. Зі скупих біографічних фактів відомо, що старша сестра Михайла і Анни Павликів народилася не пізніше 1852 року в селі Монастирське, тепер у складі міста Косова, райцентру Івано-Франківської області, в небагатій родині хліборобів і ткачів. Увійшла в історію як знавчиня звичаєвої (ґендерної) етнографії Косівщини. 

Катерина вперше вийшла заміж за Василя Довбенчука, вдруге, 1879 року — за Михайла Греччука. Пережила материнське горе — ранню смерть дев’ятирічної доньки від першого шлюбу Марії Довбенчук, яка важко хворіла. Донька Катерини була дуже здібною дівчинкою, в ранньому віці вже вміла читати. Її смерть стала важким ударом для всієї родини Павликів. В листах до Михайла Драгоманова від 12  і 17 квітня 1886 року Михайло Павлик сповіщав про материнську трагедію Катерини:

Через смерть сестринниці ціла трагедія, котра скінчиться, мабуть, смертю Катерини, для котрої нема цілі життя помимо помершої. І Анні [йдеться про Анну Павлик. — А. Ш.] тяжко буде витримати сей удар, бо вона умершу виховала й вивчила, і вона була для неї також найближча ціль. Мені самому аж мутиться в голові, коли погадаю, що сестринниці нема. 

Катерина долучилася до альманаху «Перший вінок» за посередництва і сприяння брата Михайла. У статті «Дівка й княгиня, народні обичаї в Косівщині» (Перший вінок. С. 197–207; за підписом Катерина Довбенчук) описано звичаєвий кодекс честі гуцульської дівчини у стосунках з парубком. Ці етнографічні матеріали 1882 року записав зі слів Катерини Михайло Павлик, про що повідомляв Драгоманову в листі від 4 квітня 1887 року зі Львова: «Щодо жіночого альманаха, то я подав розказ сестри Катерини про відносини дівок і парубків в Косівщині». З листа Наталії Кобринської до Франка від 21 березня 1887 року видно, що Франко особисто редагував оповідь Довбенчукової, одержану від Павлика: «Оповідання, чи що там, Катерини (лиш самої Катерини, без додатків і підпису єї брата), здається мені, що в такім виді, як Ви переробили, можна дати до “Альманаха”». 

Читайте також: Наталія Кобринська — за духом часу й українського жіночого руху

Про допис Катерини йшлося також і в листах Кобринської до Михайла Павлика. 26 березня 1887 року вона делікатно сповіщала тому: «Оповідання Вашої сестри Катерини з малими змінами охотно до “Альманаха” приймаю яко письмо жінки, а до того селянки, що немало піднесе стійність книжки». Щоправда, між Павликом і Кобринською якраз довкола матеріалів Катерини виникли певні розходження. Адже до допису сестри Павлик написав власну вступну замітку, об’єднавши її зі статтею Катерини під спільним заголовком «Причинок до етнографії любви». Кобринська відповідно до редакційної політики жіночого збірника відмовилася приймати текст чоловіка, хоч би й навіть без зазначення його імені, бо це підірвало би довіру до ідеї альманаху. Тому вступну заувагу Павлика галицька редакторка відхилила. Детальніше про це Павлик знову-таки оповів листовно Драгоманову 4 квітня 1887 року: «…я був написав увагу про хиби в укр. письменстві щодо показу народного життя і назвав усе разом “Причинком до етнографії любви”. Кобринська дещо відкинула зовсім, а дещо повичеркувала, розуміється, не для того, що воно зле, а зо страху перед публікою. Я їй відписав щиро, але рішучо про шкодливість цензури такої, котра викидає чи поправляє не хиби, а запоступові думки чи факти. Стало на тім, що надрукує без змін Катеринин опис, тілько без моєї уваги». Разом із листом до Драгоманова Павлик уперше надрукував свою «увагу» — «Причинок до “етнографії любви”». Зауваживши у цьому «Причинку…», що «етнографія любви» «дуже ще нова в науці», Павлик далі в цій статті пояснював:

Бажаючи горячо звернути увагу наших учених і писателів на сю многоважну справу, подаємо, на перший початок, проказ п. Катерини з Павликів Довбенчук про те, як відносяться до себе дівки й парубки в Косівщині, а, для ваги сего проказу і в язиковім огляді, лишаємо все після місцевого виговору. Малий се кусничок, та неоціненний, бо правдивий і досі у нас єдиний. 

Цікава історія склалася з підписами у «Першому вінку» статей сестер Павликівен. Побоюючись комерційного провалу видання, Кобринська застерігала Франка не підписувати матеріали Катерини і Анни справжніми прізвищами, бо через це «і одного примірника ніхто не купить в цілій Косівщині <…>. Ви не маєте поняття, які они [Павлики. ‒ А.Ш.] там нелюблені і то не лиш самими попами» (ІЛ. Ф. 3. № 1608. Арк. 673). Тому Кобринська радила підписати Катерину шлюбним прізвищем Довбенчук, а під «Зарібницею» поставити підпис А.П., оскільки так була підписана сама авторка. 

У своїй етнографічній розвідці «Дівка й княгиня, народні обичаї в Косівщині» Катерина Довбенчук на основі власних спостережень розкриває характер і звичаї дошлюбних взаємин молоді, а також деякі особливості подружніх стосунків в українській родині. Передусім звертає увагу на особливості дівочого одягу, його елементи, атрибутику, які дбайливо добираються, аби привернути увагу парубків. Кожен з елементів дівочого дрескоду транслює свої звичаєві традиції з погляду міжгендерної культури. Наприклад, як описує Катерина, дівка завжди брала на вечорниці платину (хустку), з якою пов’язаний особливий ритуал залицяння: «Без платини не йде, бо як гарна платина, то й парубок хватає за платину, тай так пізнає ся з дівкою: обзирає, хоче вирвати. Котра дівка не дасть вирвати, тота вважає ся ліпшою». 

Розвідка Катерини Довбенчук цікава як одна з перших спроб показати звичаєвий етикет спілкування молоді, традиції залицяння парубків, нормативну поведінку в молодіжному товаристві з власного досвіду. Причому з цієї розвідки видно, що більш регламентованими були приписи щодо поведінки дівчат, аніж парубків. Дівчина мусила зважати, щоб не скомпрометувати себе у розмові з іншими залицяльниками. Якщо, бува, вона обмовить когось із хлопців, її можуть публічно вигнати «з музик» й осоромити. Аби зарадити цьому, молодь намагається примирити обидві сторони, примовляючи як до хлопця, так і до дівчини: «Зведіться до купи та виговоріться!». Тим часом хлопці зазвичай хваляться перед товаришами своїми парубоцькими успіхами в залицяннях, мовлячи, що «далася дівка мені в покору». Загалом, як показує авторка, в гуцульській культурі молодіжного спілкування присутні свої етикетні формули з чітким кодексом чесності, моральності, порядності, порозуміння між статями. 

Особлива увага в етнографічній студії приділена образові дівчини, надто дотриманню її морального рівня, етикету добропорядності, бо від цього залежала її позиція в молодіжному середовищі: «Дівованє таке, як господарство: коли дівка добре заходить ся, то й її добре» (Перший вінок, с. 203). Гуцулка показана як горда, неприступна, справедлива, порядна, хоча й далека від підневільної покірливості. 

В описі традицій дошлюбної культури цікаво передано народні звичаї. Наприклад коли наречений ретельно вивіряє в дівчини про наявність усіх необхідних елементів одягу, які характеризують її як завбачливу майбутню господиню, її соціальний статус, є індикатором заможності нової родини: «То повинні бути, — каже він, — коралі, сорочок одних сім-вісім, кожух або футро, сардак, спідниці (найбільше 3)». Іноді парубок ставиться прискіпливо і наполягає, щоб у дівчини були всі ці атрибути одягу, а якщо для нього важить лише те, щоб дівчина була доброю господинею і люблячою дружиною — сам пропонує придбати всі необхідні елементи одягу гуцулки. Загалом гуцульський легінь вирізняється своїм лицарством, з повагою ставиться до жінки та дружини, узалежнюючись від переконання, мовляв, котрий чоловік є господарським, той шанує жінку й добре ставиться до неї. 

Розвідка Катерини Довбенчук цінна як збережений артефакт комунікативної культури гуцулів. Через неї транслюються їхні конвенціональні вислови, звичаї, норми, табу, традиції, закладено основи їхнього світогляду і міжгендерних взаємин, традицію добровільних, полюбовних, а не силуваних шлюбних стосунків.

На думку Ірени Книш, «У цілому матеріялі, що зібрала Катря Довбенчук, пробивається благородність і культурність гуцульського племени». 

Етнографічну цінність цієї праці відзначено у рецензіях на «Перший вінок». Іван Франко в «Нарисі історії української-руської літератури до 1890 р.» згадав про неї так: «Інтересні причинки з життя жінок дали дві сестри Павликівни, а власне Анна Павлик “Зарібниця, образок з жіночого життя”, а її сестра Катерина Довбенчукова дуже інтересні записки “Дівка й княгиня, народні обичаї з Косівщини”» [т. 41, с. 455]. 

Читайте також: Зачудований хлопчик, наполегливий юнак та непересічний дорослий: панорамний роман про Франка

Доволі розлогу рецензію на «Перший вінок» надрукував у журналі «Народ» 1891 року Михайло Павлик під назвою «Перші ступні русько-українського жіноцтва». Творам своїх сестер він приділив особливу увагу, зауваживши, що «наші жінки мужицького роду» «найліпше й повинні би знати жіноче життя серед наших робітних людей»: «Їх усего дві, тай то сестри: Катерина Довбенчук (замужна) та Анна Павлик (дівка). Перша з них розказала за дівку й княгиню коло Косова, чи то за поведінку межи дівками та парубками — від першого їх пізнання аж до по шлюбі. Не будемо сього докладно переповідати нашим сільським читателям, скажемо хіба тілько, що й коло Косова для дівки і найкращий її час, дівовання — дуже тяжке, власне таке саме, як поведінка в господарстві. Господарські дівки мусять важити кожде своє слово, кождий свій ступінь, коли тим часом парубки далеко вільніші. Зрештою, з Катерининого розказу видно, що межи парубками та дівками в тій стороні загалом іде по правді; брехливих парубоцьке товариство навіть карає: брехливу дівку вигонять із музик, а брехливого парубка й б’ють. Особливо щире товаришування, приятельство буває там межи милими та нареченими; жаль тільки, що воно не довго триває, бо зараз по шлюбі жінка й там стає власне служницею, а чоловік її паном». Також у цій рецензії Павлик наголосив на потребі продовження таких етнографічних студій для глибшого пізнання народу та його культури «з усіх закутків нашої великої країни». На його думку, подібні дослідження слугували би передусім для користі самого жіноцтва, бо «видно би було хиби спільного їх життя з мужчинами, то й можна би потім поправити лихо». Особливо відзначив рецензент красу і регіональну своєрідність народної мови цієї етнографічної студії, зауваживши, що «мова Катеринина найкрасша, найнароднійша з усего, що в сій книжці написали Галичанки. І не диво, бо Довбенчучка сама мужичка і то навіть неписьменна: вона проказала се все братові».

На жаль, Катерині Довбенчук не вдалося продовжити свій творчий шлях як етнографині чи письменниці, як і не вдалося здобути початкову освіту й навчитися грамоті, що б відкривало їй широкі світи творчості. Вочевидь, домашні клопоти, матеріальні труднощі й смерть улюбленої доньки унеможливили її творчу самореалізацію. Підтримка й сприяння освіченої сестри Анни та брата Михайла, яку Катерина отримала колись, щоб стати однією із авторок «Першого вінка», далі суттєво ослабла. Кожен з них самотужки боровся із власними труднощами, часто стаючи фігурантами гучних політичних процесів і карних справ за свої поступові погляди. Та й саму Катерину абсолютно поглинули провінційний триб жінки-селянки й тягарі родинного побуту, затьмаривши яскравий талант знавчині рідної гуцульської звичаєвості. 

Купити книжку

Читайте також: Повільні танці Нявки в сучасному світі: нова книжка Василя Карп’юка