Полеміки щодо пам’ятників і спроба повернути одеситам самих себе. Яким запам’ятається Meridian Odesa?

1-3 листопада в Одесі відбулись другі Поетичні читання Meridian Odesa. Організували подію Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz за підтримки Українського інституту книги та Фонду Роберта Боша. 14 подій протягом двох днів та одного вечора зібрали відомих українських літераторів, які презентували свої нові книжки і спілкувались одне з одним і з глядачами. Паралельно з подією, в соцмережах гаряче обговорювали створений низкою діячів культури «Терміновий заклик до ЮНЕСКО» про «несвоєчасні рішення щодо культурної спадщини Одеси», які стосувались демонтажу пам’ятників Пушкіну, Бабелю, Висоцькому та перейменуванню вулиць Буніна та інших літераторів, що писали про Одесу російською. Такий собі когнітивний дисонанс: одні одесити прагнуть дізнатися більше про сучасну українську літературу і повернути собі українську Одесу, інші всіма силами намагаються зберегти російськомовну Одесу.

Паралелі

 Всі події, як і торік, відбувались в приміщенні Міжнародного культурного центру UNION в середмісті, поруч із ринком «Книжка» (симпатична паралель). Як і торік, вжили всіх заходів безпеки на випадок російських обстрілів (а це трапляється в Одесі регулярно), зокрема на афішці-програмці читань з тильного боку надавалася докладна карта найближчих укриттів. Як і торік, перед входом до глядацької зали розгорнулася така собі пересувна книгарня, де всі охочі мали змогу придбати нові видання Meridian Czernowitz. Втім, тут були представлені книжки всіх учасників поетичних читань, навіть інших видавництв (приємна толерантність від чернівчан, що підкріплює тезу президента корпорації Святослава Померанцева про некомерційність організації літературних читань по країні). 

Важливий і приємний момент: біля пересувної книгарні постійно юрбились читачі, деякі видання розлітались, як гарячі пиріжки. Особливо авторів, яких презентували на читаннях. Так книжка одеського поета Андрія Хаєцького з ілюстраціями також одесита, літератора і художника Валерія Пузіка «Дещо», закінчилась у продажу вже на другий день після її презентації на вечорі сучасної одеської поезії. Так само швидко розлетілась одразу після її презентації і книжка Олександра Михеда «Живі. Зрозуміти українську літературу». Після кожної презентації вишиковувалися цілі черги, аби отримати автограф автора на свіже придбаній книжці. Це свідчить про правильну ставку на зацікавленість одеситів сучасною (і не тільки!) українською літературою.

На жаль, на відміну від читань минулого року, організатори не запланували онлайнових трансляцій подій (таку можливість передбачили тільки на випадок повітряної тривоги), і це трохи обмежило потенційну аудиторію. І тут, знову ж таки, мова не про комерцію, бо вхід на читання, як і торік, був безплатний, тільки за реєстрацією. Швидше про ресурсність відеотрансляцій.

Утім, на других читаннях в Одесі було більше людей, ніж торік. У залі були не тільки одесити, на подію спеціально приїхали з сусідніх Південного (колишній Южний) і Чорноморська. Торік майже аншлаг зібрав Сергій Жадан, а  на інших подіях людей було все ж таки не так багато. Втім, як зауважив у коментарі Читомо президент корпорації  Meridian Czernowitz Святослав Померанцев, навіть якщо послухати поетів прийшло 50 людей — це вже можна вважати перемогою, бо література все ж таки не є масовим видом мистецтва, вона більш камерна, навіть інтимна.

У залі центру UNION на зустрічах з письменниками/письменницями було в основному понад півсотні відвідувачів. 

Меридіани

Гості. До Одеси завітали справжні зірки сучасної української літературної спільноти, серед яких троє лауреатів Шевченківської премії: Ярина Чорногуз, Дмитро Лазуткін, Ірина Цілик, засновниця Видавництва Старого Лева, поетка Мар’яна Савка, журналісти і письменники Богдан Логвиненко і Ігор Померанцев, володарі багатьох престижних літературних нагород Олександр Михед, Андрій Любка, Мирослав Лаюк, Олександр Бойченко, Тетяна Власова, Юрій Іздрик та інші.

Як справедливо зазначила директорка корпорації Євгенія Лопата на відкритті, «люди, яких ви бачите в програмі, – не просто українські поети і поетки, а люди, які формують сучасну українську культуру, які є рушіями змін і лідерами думок». Жодна презентація не була формально парадною. Організатори ще торік придумали цікаву і дієву «фішку»: літератори не просто представляли свої твори (виключенням стали тільки поетичні читання Власової та Іздрика), але й спілкувались між собою. Модераторами зустрічей, окрім Євгенії Лопати, були Андрій Любка, Олександр Бойченко, і це було окреме дійство, і окрема насолода.  Так, звісно, цікаво дізнатися, що нового написали автори, але ще цікавіше стати учасником подібної бесіди рівних з рівними.  Наприклад, два розкішних дуети:  Мирослава Лаюка (презентувалась його нова книжка «Бахмут») з Андрієм Любкою, та Ігоря Померанцева з Олександром Бойченком (тема розмови мегапровокативна: «про ґрунт, вино, ефір та еротику»), коли двоє, постійно «підколюючи» один одного, з «покерфейсовим» виразом обличчя, інколи з чорним гумором, говорять про важливі, навіть болючі речі настільки просто і людяно, що неможливо відірватися. Аб, знову ж таки, Андрій Любка модерує книжку Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії українців», і розмова раптово стає спогадами двох волонтерів, які діляться своїм волонтерським досвідом (бо в Одесі Андрій Любка також презентував свою нову книжку «Війна з тильного боку»).  

Андрій Любка (а він є одним з організаторів) пояснив Читомо, що  «… роль інтелектуалів якраз і полягає в тому, аби бути зрілими, достатньо дорослими, щоби говорити з суспільством про те, про що навіть політики або влада не можуть говорити, бо це дуже дражливі, складні теми». На його думку, під час війни гумор для українців став одним із антидотів, можливістю психотерапевтичного проживання жаху. «Тому що якщо реально подумати, що відбувається, в який час ми живемо, що може чекати наших дітей і що взагалі буде з нашим майбуттям, треба взяти і зробити щось страшне або кричати просто. І сміх — це одна з наших таблеток, які нам допомагають. Це те, що дозволяє нам прожити стреси», — резюмує Любка.

Ще одні паралелі

Збіг. На дні, коли відбувались Поетичні читання, припав пік бурхливого обговорення в соцмережах іншої події, пов’язаної з Одесою: так званого «листа до ЮНЕСКО». 

Однією з ініціаторок і авторок тексту цього звернення стала керівничка офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО», письменниця і перекладачка Майя Дімерлі (яка, до речі, не була помічена ані на перших, ані на других читаннях за участі провідних літераторів України).

До речі, одеська преса не надто цікавилась подіями читань. Так помітила журналістів з Суспільне. Одеса, Інтент, Думської, кількох блогерів і кореспондентів столичних видань. Не бачила і тих, хто є членами Одеського відділення СПУ. Натомість залу заповнила студентська молодь (і не тільки філологи), одеські поети і письменники «позаспілкові» і просто читачі. Серед тих, хто уважно слухав українських літераторів, були й літні одесити, які не спілкуються між собою українською, але купували українські книжки.

А ось в «Терміновому зверненні до ЮНЕСКО» підписанти закликали, навпаки, «захистити культурну спадщину Одеси», називаючи при цьому тих діячів, які писали виключно російською. Майя Дімерлі, керівничка офісу «Одеса-місто літератури ЮНЕСКО», одна  авторок листа пояснила свою позицію тим, що викреслюючи все, «до чого доторкнулась колись росія, ми залишимося ні з чим». Тоді як Анастасія Пілявська, ініціаторка звернення, професорка антропології та політики в Королевському коледжі Лондона, яка не живе в Одесі, але вельми переймається її долею, взагалі порівнює позицію української влади щодо деколонізації з Талібаном, який «зносить» культурну спадщину. Вважає, що така позиція псує репутацію України як демократичної держави. Коли звернення тільки з’явилося в публічному просторі, його підписали майже 150 людей. Згодом список підписантів «схуднув», зараз там трішки більше за сотню. 

На читаннях учасники з інших регіонів України прокоментували ситуацію, яка відбулась, по суті, під егідою офісу «Міста літератури ЮНЕСКО».

Ярина Чорногуз, поетка, військовослужбовиця

У мене виникає питання до тих людей, які перебувають давно в Одесі і підписалися під цим листом: якщо вам так важать російські наративи, література, їхня імперська помпезність, чому ви не поїдете до ворога, якщо вас їхні так захоплюють? Потім я зрозуміла, чому вони туди не їдуть. Тому що їх там зневажатимуть… Світ забуває масові вбивства українців росією, масове знищення наших земель і міст. То чому ви думаєте, що коли знесуть Пушкіна, світ на другий тиждень про нього не забуде?  Забуде!

Дмитро Лазуткін, поет, речник Міністерства оборони України

Зараз будь-який російський культурний символ  є символом тій імперськості, яка розпалила цю війну. І коли ми обираємо між життям і смертю живих людей та історичною пам’яттю, пов’язаною з колоніальним досвідом, то тут вибір має бути очевидним. Пушкін зараз — це не просто поет, який написав ліричні вірші і який був в Одесі.  Це передусім для росіян, які бомблять місто, які його атакують ракетами, в першу чергу — символ сили імперії.

Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, волонтер

Нам потрібно більше працювати на те, щоби пояснювати, розжовувати, показувати безпосередні приклади, чому імперські маркери перетворюються на імперські танки.

Андрий Любка, письменник, волонтер

Не залишилося в розмовах про Пушкіна взагалі і слова про його тексти. Не залишилося літератури. Він перестав бути письменником. Тобто, ми, сперечаючись про нього, чи про його сліди, пам’ятники і так далі, не цитуємо його. Це вже нікому не цікаво. Це вже минулий день.

Ірина Цілик, режисерка, письменниця

Для мене це якась дичина, тому що зараз під час війни, під час цього нового етапу самоусвідомлення, ми маємо позбавлятися таких очевидних речей. Це ж не просто пам’ятник, скульптура. Це символ, і ми маємо позбавлятися цієї значної частини насаджених нам, насправді чужих символів.

Мене вразило, що є люди, які готові триматися за це тільки з погляду, що естетично їм це подобалося. Але пам’ятники певним персоналіям – це не тільки об’єкти естетики, це ще те, що вони собою несуть. Дуже доречне, мені здається, зауваження, що якби в наших містах було так багато пам’ятників різним видатним діячам світової культури, було б доречно мати також і пам’ятники видатним росіянам.

Цікаво, що одеські літератори, які виступали на поетичних читаннях в перший вечір якраз і говорили про те, що, на жаль, через імперсько-радянський підхід до пропаганди і нав’язування всього російського в Одесі, по суті, не існує одеської української літературної традиції.

Модераторка Одеського поетичного вечора культурологиня Світлана Бондар подякувала організаторам за можливість «повернути нас нам».

«На превеликий жаль, коли говорять про одеських поетів чи письменників, то називають одні й ті ж самі прізвища. Цими прізвищами були названі вулиці в нашому місті. Сьогодні ці вулиці отримують нові імена, але дуже багато людей сумують і говорять, що ми не справимося, якщо ці вулиці не будуть носити ці імена», — відзначила Бондар. Йдеться, звісно, про Пушкіна, Бабеля, Катаєва, Ільфа з Петровим, Багрицького, Жванецького.

Одеська поетка, засновниця часопису про поезію українського Півдня «Камертон» Марина Забуранна зізналася: «Ми не знаємо одеських поетів. І от для мене це була проблема. Я колись сюди приїхала студенткою і навчатися на філологічний факультет. І в мене просто було неприйняття цього міста взагалі. Воно мені таке неукраїнське, не моє… Все почалося з історії знайомства з творчістю поетки з Одеси, учасниці українського правозахисного руху Галини Могильницької. У неї є прекрасний вірш, я завжди його цитую і не втомлююся його цитувати. Там є такий рядок «Душа по зросту обирає небо». Ну як не закохатися в одеську літературу»?

Одеський поет Андрій Хаєцький згадує: «На початку нульових простір довкола був очевидно яким: телебачення — російськомовне, музика – російськомовна, все, на чому я зростав, було на 80% російськомовне. Відповідно, перші вірші писалися російською, але вони ніколи не були опубліковані, тому що в певний момент вони самі собою у мене відійшли, відпали. Я ніколи більше до них не повертався. Інтуїтивно я почав купувати  сучасну українську літературу. Це були книжки Ірени Карпи, Любка Дереша, Сергія Жадана. Я це місто, цей край почав для себе сам відкривати поетично».

І знову меридіани

Тож, зрештою, організатором вдалось втілити свій задум — допомагати повертати українському Півдню його український голос. Порівняно з першими читаннями, цьогоріч було більше саме одеських авторів, тож Одеса мала змогу почути сама себе. Так, в Одесі наразі немає міжнародного літературного фестивалю (як і інших, яких було чимало до повномасштабного вторгнення), бо російські ракети відлякують закордонних учасників. Але в місті постійно проводяться різноманітні літературні події, і не тільки в обласній науковій бібліотеці імені Грушевського, але й в клубах, музеях і галереях. Так, одеські літератори в основному мало «варяться» в одній тусовці, бо кожен, як влучно зауважила модераторка одеської панелі читань Світлана Бондар, «має свою бульбашку». Meridian Odesa поєднав під однією парасолькою різні «бульбашки». 

Єдине, з чим складно погодитись, то це з дещо зверхнім ставленням до «російськомовної молодшої сестрички». До формування такого образу, звісно, долучилися любителі пушкінів-толстих, які на весь світ продовжують вперто стверджувати, що Одеса не хоче відмовлятися від своєї російської «культурної спадщини». Тож не дивно, що і досі до Одеси в інших регіонах України інколи ставляться як до «міста гумору», куди так приємно поїхати поїсти-покупатися в морі, але зважати на ту легковажну «розслаблену» Одесу необов’язково.  Однак відчути Одесу можна й без повчань. Багатьом одеситам болить нав’язане імперсько-радянське, з яким вони намагаються порвати, та все ж хочеться рівних позицій. Про таку рівну позицію дуже точно висловився в своїй новій книжці «Війна з тильного боку» Андрій Любка: «Мабуть, саме так і зшивається країна — на абсолютно приватному, емоційному рівні. Чіпляється за точку на мапі невидимими якірцями, і вже не відпускає». Тож… точка на мапі.

Полюс

Меридіан (з латинської meridies — лінія полудня). Меридіани збігаються на полюсах.

Одеса і справді була і є містом літератури. Містом літератури України. І світу. Одеситам є чим пишатися, є, чиїми іменами називати вулиці і кому ставити пам’ятники. За це одесити стоять на суші і на морі, сидять між двох стін і в укриттях під обстрілами, щоби зранку повести дітей в школи, а самим, проковтнувши каву в смачних одеських кав’ярнях, бігти розгрібати завали після прильотів, або працювати задля того, щоби Одеса залишалась українською. Пафосно? Та нехай. Одеса — гонорове місто.

Фото зі сторінки Meridian Czernowitz у соцмережі фейсбук.

Читайте також репортаж з поетичних читань Meridian Odesa 2023.