Вибір, який потрібно зробити: Міхал Гворецький про опозицію культури владі Словаччини

Міхал Гворецький – відомий словацький письменник, який публічно підтримує Україну та неодноразово відвідував нашу країну. Зовсім нещодавно, у листопаді, разом з  Українським ПЕН-клубом Міхал побував у Бучі, а також у селі Ягідне, Чернігівської області. А також три дні провів у Києві, прокидаючись та засипаючи, як усі кияни під звуки повітряних тривог і атак російських БпЛА. «Я був у Києві лише тиждень. І він був складним. Я захоплююся Україною, що вона так довго вже дає собі раду з тим усім», – ділиться своїми враженнями письменник на початку нашої розмови. 

З приходом до влади Роберта Фіцо та його команди в Словаччині істотно змінилася атмосфера. В країні все частіше організовуються протести, мітинги через кадрові чистки в культурі. Теперішня словацька влада не гребує такими методами як залякування, тиск, ширення страху, ненависті. Будь-хто з активною позицією та несхваленням дій влади може стати ціллю для переслідувань і отримати дзвінок від правоохоронних органів. Така доля не оминула й словацького письменника Міхала Гворецького. У розмові з автором ми говорили про протистояння теперішньої влади з культурною спільнотою, що за цим стоїть і що чекає на словацьке суспільство.

Фото від @Šimon Lupták

— Пане Міхале, у вас 16 грудня був допит. Скажіть, будь ласка, чому відомого словацького письменника викликають на допит? Чому і хто подав на вас у суд?

— Це пов’язано з нашою міністеркою культури Мартіною Шимковічовою. При владі в Словаччині вже більше року перебуває політична партія в рамках владної коаліції, яка є ультранаціоналістичною. Саме міністерка культури Мартіна Шимковічова та Томаш Тараба, який очолює Міністерство навколишнього середовища, є представниками крайніх правих.

Культурна спільнота Словаччини вже рік протестує, організовує демонстрації, підписи петицій, щоб міністерка подала у відставку. Я багато разів писав, говорив, критикував її діяльність.

Вже влітку у своїх публічних виступах вона почала згадувати мене, так би мовити, залякувати тим, що подасть на мене в суд за мої коментарі та статті в медіа. Тож у мене вже було певне передчуття, що щось трапиться. Але я не припиняв критикувати її дії на посаді міністра культури. Й у жовтні мені зателефонували з поліції, що на мене подали у суд за наклеп і що Мартіна Шимковічова хоче покарання для мене у вигляді позбавлення волі на 5 років. Тож у понеділок, 16 грудня, я давав свідчення в поліції.

— Чи можете ви розказати, як пройшов ваш допит?

— Звісно. Слідчий мені та моєму адвокату пояснив, про що йдеться. Там ми з’ясували, що Мартіна Шимковічова подала на мене в суд не як міністр, а як приватна особа. Також ми дізналися, що є предметом тієї скарги. Я надав свої свідчення. Мені хочеться вірити, що поліція відхилить ту скаргу ще на цьому етапі. 

Мушу зазначити, що весь минулий рік минув під знаком величезних змін у словацькому правосудді. Роберт Фіцо та його партія внесли такі зміни, які вигідні близьким до нього олігархам. Майже всі вони, які мали кримінальні справи, уже на свободі. Існують серйозні побоювання, що Словаччина перестає бути цілком правовою державою. 

Я йшов на допит з дуже хорошим адвокатом, з яким ми домовилися, що спробуємо використати це як нагоду допомогти іншим людям, які опинилися у подібній ситуації. Бо таких позовів у Словаччині стає все більше і більше. Майже щотижня на якогось журналіста, журналістку, мисткиню чи митця подають у суд, залякують, погрожують.

— Ви хвилювалися, коли йшли давати свідчення? Мали якісь побоювання? 

— Так, певні хвилювання мав. Мій адвокат був переконаний, що поліція повинна відхилити ту скаргу, бо з правового погляду вона не має підґрунтя, але коли він заглибився до того всього і почав слідкувати за кроками Роберта Фіцо в правосудді, то став обережнішим. Тому ми вирішили створити платформу або дороговказ «Самозахист громадянина» — як пересічному громадянину захистити себе від безпідставних переслідувань і залякування. Тому ми навіть організували публічну дискусію, якій дали провокативну назву «Чи Мартіна Шимковічова – неофашистка?». На ту дискусію ми запросили двох істориків фашизму та двох найкращих правників. Ми говорили про те, коли можна, а коли не можна говорити про неофашизм і чим є свобода слова в ЄС. 

Сам той слідчий визнав, що за ціле існування параграфу про наклеп від року 2011 тільки три з усієї тисячі скарг були доведені до суду. І всі ті випадки стосуються європейських журналістів, тобто людей, що пишуть. Там були приклади з Австрії, Німеччини, Франції та Ісландії. Журналісти в ЄС мають спеціальний захист, щоби мати можливість писати. Приміром, в Ісландії та Австрії лише 4 подібних справи було доведено до суду, вони були виграні на користь журналістів. Тож ці приклади допомагають мені залишатися оптимістом. 

Чекаю наступного допиту. Слідчий повинен надати свій висновок, чи справа буде закрита, чи матиме подальший розвиток. У січні-лютому він має прийти. 

— Як ваша родина дає з тим усім раду?

— Найбільше хвилюються мої батьки, особливо мама. Бо ця владна коаліція контролює всі дезінформаційні канали, які ширять неправдиву інформацію, щоби принижувати, обмовляти, нападати на людей. Це проросійські вебпортали та вебсторінки. Приміром, портал «InfoVojna» написав, що я, цитую: «зрадикалізований мілітарний прогресивний ліберал Гворецький, який ширить у словацькому суспільстві ненависть». Це один з прикладів того, що вони пишуть про мене. Міністерка має таку стратегію – вдавати з себе жертву. Відколи почалася хвиля протестів, вона скаржиться, що культурна спільнота на неї «нападає». Але жертвами насправді є люди, які втратили свою роботу в результаті її діяльності. Наприклад, партія SNS обклеїла усі білборди при дорогах слоганами, які принижують ЛГБТК+ людей. Вони пишаються тим, що дискредитують їх. 

— Як Мартіна Шимковічова потрапила у політику?

— Теперішня міністерка культури 8 років ширила проросійську пропаганду на каналі «Slovan», де працювала телеведучою. Свою кар’єру вона побудувала на розповсюджені російської дезінформації. Перед тим вона була досить успішною ведучою. Але у 2015 році її звільнили за расистські коментарі. Тож свою кар’єру вона продовжила на дезінформаційній вебсторінці. Вона робила це заради грошей та кар’єри. Вона стала дуже популярною в цих колах. 

У політику її покликав Боріс Коллар (колишній спікер Національної ради СР), але він не потрапив у парламент. Потім вона стала членкинею партії SNS і вже з цією політичною силою їй вдалося потрапити в парламент. 

Той коментар, в якому я назвав її неофашисткою був написаний ще у 2023 році, але тільки зараз через нього вона подала на мене у суд. 

— Чи має Мартіна Шимковічова союзників, так би мовити, підтримку у культурній спільноті?

— Вся культурна спільнота виступає проти неї як міністра культури. Вона практично не має в культурі союзників. Її політична партія SNS (Slovenská národná strana – Словацька національна партія) в опитуваннях громадської думки заледве набирає 2%. Під час виборів ця партія отримала 6%, а зараз скотилася лише до 2%. Ця партія втрачає свої позиції у всіх тих опитуваннях. Серед митців мало хто її підтримує. Тож для влади ми всі радше опозиція. І Роберт Фіцо, і Мартіна Шимковічова подають у суд на своїх опонентів. 

— Щойно Мартіна Шимковічова обійняла посаду міністерки культури як одразу почала кадрові чистки. Вона без будь-яких серйозних причин звільнила директора Словацького національного театру та директорку Словацької національної галереї. З якою метою вона це робить? 

— Вона немає жодного плану. Єдине, що вона вміє робити – це звільняти людей. Вона не має стратегії того, щоби вона хотіла робити з тим національним театром або галереєю. Тільки хоче мати над ними тотальний контроль. Хоче змінити спосіб керування культурною сферою в Словаччині. Бо ці інституції досить вільні. Вони мають свою правову суб’єктність. Можуть формувати власний репертуар. Вона хоче, щоби міністерство повністю контролювало репертуар театру. Тому на найвищі посади намагається призначити своїх людей. Але проблема в тому, що вони не мають компетентних людей. Ці посади обіймають дилетанти, аматори.

Стан цих культурних установ погіршується катастрофічно. У Словацькій національній галереї був призначений вже третій директор. Кожен з них протримався там лише 54 дні. Вони змінюються, бо не знають, як керувати такою великою галереєю, не мають і зеленого поняття, як це робити, бо ті керівники – це молоді менеджери, а не спеціалісти. Вони не знають, що таке культурний менеджмент. Єдина причина, чому вона це робить, бо хоче скрізь мати своїх людей. У вересні було організовано підпис петиції з вимогою відставки Мартіни Шимковічової з посади міністра культури.

— Але ж замість неї можуть призначити когось подібного.

— Не йдеться про те, щоби її замінити кимось. Провладна коаліція в парламенті дуже слабка. Це наша надія. Після зустрічі Фіцо з Путіним, це питання стало ще гострішим і важливішим.

— Чи нагадує це нормалізацію — репресивні заходи у Чехословаччині після жорсткого придушення Празької весни в 1968 році?

— Я би не вживав слово нормалізація, бо у 80-их роках ще була диктатура. Наша країна не була демократичною, ми не були членами ЄС і не були вільними. Але деякі кроки теперішньої влади таки нагадують нормалізацію — тим, як «викидають» людей, і тим, як призначають близьких і слухняних. Вона має бажання контролювати та цензурувати культуру. З цією метою хочуть створити спеціалізований орган, іншими словами — цензуру. Хочуть контролювати, що може бути опубліковано, а що – ні. Вони хочуть штрафувати, карати, контролювати. Але гадаю, що у випадку інтернету це неможливо. 

— Теперішня словацька влада дуже зверхня. Діють так, наче вони впевнені, що залишаться при владі назавжди. Чому і Мартіна Шимковічова, і Роберт Фіцо таку увагу приділяють «війнам» з культурною спільнотою та медіа? 

— Ці культурні війни їм вигідні й дуже важливі. Мартіна Шимковічова – це димова завіса, вона бере на себе всю критику й протести, а Фіцо тим часом робить свій бізнес. Його команда грабує державу, випускає на волю олігархів. Вже на свободі колишній прокурор Душан Ковачик, який за корупцію був засуджений на 8 років і був надзвичайно корупційною людиною. Мені здається, що він дуже вигідний Фіцо. Увага громадськості відволікається міністеркою культури. А Роберт Фіцо тим часом робить своє, зокрема зустрічається з Путіним. 

З іншого боку, я гадаю, вони не врахували, що буде такий сильний опір. В минулому Словаччина вже мала історію поганих міністрів культури, але коли відбувалися протести і приходило 200-500 протестуючих, то це вже вважалося великим успіхом. В теперішніх протестах бере участь 5 тисяч словаків. І тепер здається, що прийшло мало людей, що могло би прийти 50 тисяч.

Люди усвідомлюють, що відбувається. Громадяни люблять Словацький національний театр, сприймають його як щось своє. Це здивувало і Роберта Фіцо, і Мартіну Шимковічову, бо вони не очікували такої солідарності громадськості з культурою. 

Теперішня влада презентує діячів культури, інтелектуалів, письменників, громадських активістів, наче ми якісь мільйонери, що ми пещені, обзивають нас «братиславською кав’ярнею». Але культурні протести прокотилися усією Словаччиною, зі сходу країни, від міста Гуменне, аж до заходу, до Братислави. Влада цього не очікувала. Люди підтримують митців так, як ніколи раніше. Хоча провладна пропаганда і далі називає нас американськими агентами, мовляв, ми всі отримуємо багато грошей за те, що протестуємо. Навіть працівники музеїв протестують, бо міністерка закрила 5-6 музеїв у регіонах, які подобалися відвідувачам. Це невеликі регіональні музеї на сході Словаччини, які були важливими для тих регіонів, але вона раптово припинили їхнє фінансування, працівники втратили роботу.

— На вашу думку, що чекає на словацьке суспільство? 

— Великий спротив. Ми повинні визначити, якою країною ми хочемо бути: чи належати до ЄС, чи бути настільки дурними, щоб опинитися під впливом росії. Роберт Фіцо тягне нас ближче до кремля. А словацьке суспільство є глибоко розділене. І правда полягає в тому, що половина населення схильна вірити конспіраційним теоріям і проросійській пропаганді. Цього Роберту Фіцо, Мартіні Шимковічовій та їм подібним вдалося зробити за всі попередні роки. Вони такі собі «жертви» п’ятнадцятирічної гібридної війни у Словаччині. Ті брехні глибоко просочилися у словацьке суспільство. Фіцо дуже добре маніпулює громадськістю. 

Водночас Словаччина досі має досить сильне громадянське суспільство, яке швидко мобілізувалося і протестувало, наприклад, проти поїздки Фіцо до кремля. Ці демонстрації прокотилися великими містами Словаччини. Вони були організовані за якихось пів дня, дуже швидко. Я там теж виступив з промовою, а також колишній міністр закордонних справ Іван Корчок, який підтримує Україну. Нині він є одним з лідерів опозиції. Нам потрібна сильна об’єднана проєвропейська коаліція, щоби здолати Роберта Фіцо.    

Водночас, на мою суб’єктивну думку, словацьке суспільство не пережило нічого подібного на зразок Революції гідності у 2014 році або те, що зараз переживає Грузія. Просто це ще не стало масовим рухом. Ми мусимо порозумітися в тому, що ми належимо до Європи. 

— Ви особисто маєте страх, що Словаччина може вийти з ЄС?

— Я про таке навіть не хочу говорити, бо це аж надто абсурдно, небезпечно та ризиковано. Вірю, що партія SNS і багато тих людей, які б цього бажали, є в меншості. Якщо подивитися на статистику, то лише 10-12% людей у Словаччині хочуть путінську систему.

Але проблема в тому, що досить велика група людей досі говорить, що Словаччина – це не Захід і не Схід, що вона є десь «між». Але де є те «між»? «Між» не існує. Під час таких глобальних криз і воєн мусиш чітко розуміти, де твоє місце, знати свою приналежність. Чи ти на боці агресора, чи ти на боці жертви. Чи ти на боці свободи, чи ти на боці тиранії.

На мою думку, частина словаків досі з цим не визначилася. це тяжко усвідомлювати. Мені це болить.

— Ви надзвичайно підтримуєте Україну. І навіть створили у Братиславі словацько-український книжковий клуб. Розкажіть, будь ласка, з якими авторами вам вже вдалося познайомити словацьких читачів.

— Це була гарна спонтанна ідея, яку ми реалізували з поеткою Анною Сєдих. У 2023 році стало зрозуміло, що Фіцо може повернутися до влади зі своїми проросійськими поглядами. Я запитав себе, щоби ми могли зробити? Бо все більше і більше усвідомлював, що словаки не знають українську історію, культуру, кінематограф. На жаль, словацьке суспільне телебачення та решта медіа дуже мало висвітлюють тем, дотичних до української культури. Я був цим розчарований. Адже зараз важливо пояснювати, що таке українська ідентичність, культура, що коїться в Україні, що таке Донбас, що таке Галичина, Буковина, але нічого такого не робилося. Я вже багато років читаю українську літературу в чеських, німецьких перекладах. 

Фото взяте зі сторінки Міхала Гворецького

Зараз трохи більше почало виходити українських книжок в чеському та словацькому перекладах. Тож разом з Анною Сєдих ми вирішили організувати читацький клуб, сподіваючись, що прийде хоча б 5 людей. Але прийшло більше, ніж ми сподівалися. Часом приходить 25 людей, часом 60, по-різному. Кожного місяця ми прочитуємо одну книжку українського автора, а потім її обговорюємо. Ми читали Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Артема Чеха. Плануємо читати Артема Чапая. Перед тим читали Олександра Михеда. До нашого клубу особисто завітала Софія Андрухович. Ми навіть провели обговорення роману «Місто» Валер’яна Підмогильного. 

Наш книжковий клуб стає таким доволі відомим, бо, на жаль, у Словаччині мало українських культурних програм. Я би бажав, щоби таких клубів ставало більше, щоби вони виникали в інших містах, а не тільки в Братиславі. До нашого клубу приходять і словаки, і українці, які зараз перебувають у Словаччині. До нас приходив професор літератури з Криму, у якого росіяни відібрали все. Тож він спочатку втік до Києва, потім до Словаччини. Членами нашого клубу є жінки з Маріуполя, Донбасу, тобто з усієї України. Такі клуби – це гарний спосіб пізнати одне одного.   

Міхал Гворецький (1976 р.н.) – закінчив естетику на філософському факультеті Університету Костянтина Філософа в Нітрі. У 2000–2003 роках був співорганізатором музичного фестивалю Wilsonic. Пише оповідання, романи та публіцистику. Регулярно дописує в різні газети та журнали, такі як «DennikN», «SME» або інтернет-портал «Salon». За свої тексти отримав кілька літературних премій та авторських стипендій: MuseumsQuartier у Відні, Literarisches Colloquim у Берліні, Goethe Institute у Мюнхені, International Writing Program у США. Театральну адаптацію його роману «Plyš» здійснили празький театр «Na zábradlí», театр «Aréna» в Братиславі та театр «Schauspielhaus» у Ганновері. У 2009 році на Театральному форумі в Швехаті (Австрія) відбулася прем’єра його першої п’єси, написаної німецькою мовою, під назвою «Словацький інститут. Одна комедія».

Твори Міхала Гворецького перекладено німецькою, польською, чеською, італійською та українською мовами.