Кров і наркотики в короткій історії Ямайки від Марлона Джеймса

Джеймс Марлон. Коротка історія семи вбивств / Переклад: Хлівний Анатолій , Хлівна Людмила — Львівв: ВСЛ. 2018. — 920 с.

Якщо знати про «Коротку історію семи вбивств» тільки з назви й анотації, можна подумати, що це ледь не детективна розповідь про замах на Боба Марлі, та ще й коротка. Однак насправді ви тримаєте в руках добрячу цеглинку, а ім’я Боба Марлі тут з’явиться лише один раз. Уже за такого першого знайомства стає зрозумілим рівень іронії Марлона Джеймса, лауреата Букерівської премії 2015 року. «Коротка історія семи вбивств» – це справді великий роман, але не тільки за обсягом: тут, певно, близько 200 героїв, 13 оповідачів, декілька міст на території Ямайки й США та стрибки в часових періодах між 1976 та 1991 роками. Автор божиться, що в останній момент скоротив роман на 10 000 слів – але він усе одно великий. То про що ж ця історія?

Про Ямайку. Передовсім. Брутальний та експресивний пейзаж острова, який забагато романтизували. Острова, із якого перекочували у світ реґі та філософія растафаріанства. Про який, окрім цього, не знають нічого. І от Марлон Джеймс розгортає перед читачем полотно баталій, що відбувалися між двома бандами з гетто в Кінгстоні – полотно, намальоване всім, що може витекти з пошматованої людини. Автор простежує зв’язок між численними безглуздими (нібито) кровопролиттями та політичними партіями, що ніяк не наділяться столицею. А крекові війни, що ведуться пізніше між кубинськими та американськими наркодилерами в Нью-Йорку, стають продовженням конфліктів кінгстонівського гетто.

Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово кожному: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.

І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.

Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.

Про Боба Марлі. І 200 інших. Насправді легендарна зірка реґі тут є одним із ключових персонажів, і мова не тільки про замах на нього, який усі обговорюють. Річ у тім, що наприкінці 70-х Боб Марлі вже стає недоторканим образом, із яким пов’язана купа легенд. Саме тому замах на його життя збентежив світ, і саме тому в цій історії його називають Співаком; він – сукупність міфів та туманних уявлень про справжню людину. Співак – це святиня растафаріанства, майже Пророк, а деякі персонажі називають його Джа – себто богом. Він – це низка суперечностей, одночасно воїн свободи й миру та зірка світового масштабу, яка збирає сотні тисяч слухачів.

Читайте також: Як музика стала вільною. Цифрова революція та перемога піратства

Одну з легенд про Боба Марлі Марлон Джеймс робить повноцінною частиною сюжету: Ніна Берджес, колишня коханка Співака, неодноразово вихваляється, що пісня «Опівнічні рейвери» про неї, однак сам автор в одному з інтерв’ю сміється, що майже кожна жінка в 70-х на Ямайці вважала так само. Джеймс так працює зі стереотипами, що герої стають упізнаваними, проте не банальними. Тобто перед читачем з’являється відомий кіношний образ дредастого растамана з косяком у руці, але за його плечима постає любовна драма, дитинство, сповнене насилля, сентиментальна прив’язаність до рідної землі чи власна смерть.

Так, деякі оповідачі справді промовляють із того світу. Померлий ямайський політик Сер Артур Дженнінгс неодноразово вривається в історію, щоб поділитися своїми враженнями про те, що відбувається. Він закликає вас: «Слухайте. Слухайте», однак ніхто його не чує – йому так і не вдається пробитися крізь туман марихуани й мелодію реґі. Від різноманіття цих терпких та в’їдливих героїв розбігаються очі: тупуватий інфорсер-гомосексуал, який переживає в стосунках драму-в-лоба, чи стариган, який уперше чує Принса й починає танцювати джайв – усі їхні характери товстим шаром осідають на шкірі, як пилюка з гетто.

Своєю поліфонічністю роман міг би відразу відіслати до Вільяма Фолкнера; міг би – тільки от у Фолкнера все ж трохи менше персонажів, і їхнє волосся не просякнуте гетівськими нечистотами, від їхньої лайки не завертаються вуха. Марлону Джеймсу вдається побудувати таку структуру сюжету, що кожен герой тут головний і потужний; і всі вони так чи інакше згодом перетинаються.

Насправді письменник робить низький уклін Чарлзу Діккенсу й вікторіанському роману взагалі: виструнчений сюжет, хоч і запакований у бравурну форму, тримає напругу; залишає місце для сміху, затамованого подиху, сліз та переживань за долю героїв.

«Коротка історія семи вбивств» написана в нібито реалістичній манері, але увиразнена викидами в іншу реальність –  потойбічну й наркотичну. І Марлон Джеймс гостинно до неї запрошує кожного, хто готовий ризикнути.

Про мову. Ці історії хочеться назвати сповідями не через визнання героями своїх гріхів, а через характер їхнього мовлення, через те, як вони випалюють свої розповіді на одному подиху. Якщо це Бам-Бам, який обдовбався кокаїном, читач бачить, як його розганяє: думки стають блискавичними й пустими, посилюється збудження й хіть. А от наратора на очах читача вбивають, він висловлює спротив до останнього – доки його думки не заспокоюються: звісно, мертвим він буде покірнішим. Усе це Марлон Джеймс передає настільки тонко, що хочеться придушити блювотний рефлекс і повністю віддатися емпатії до нещасних. Окрім того, це красиво: текст пронизаний такою музикальністю, що іноді бракує тільки біту; тут соковиті діалоги з чорним гумором, потоки свідомості, реп та пісні – усе це на патуа (ямайська креольська мова, яку широко використовують місцеві) із додаванням щедрої лайки. Про досвід перекладання всього цього замісу страшно й подумати.

Читайте також: Переклад як психоаналіз, комунікація та територія постійного сумніву

Анатолій Хлівний, перекладач «Короткої історії семи вбивств»:

«Коли я вперше тримав роман і побачив привидів, передсмертну та наркотичну агонію, ще й із купою лайки, насилля та сексу, зрозумів, що цей досвід стане унікальним. Я пообіцяв узятися за переклад, але тільки якщо з Людмилою. Працювали так: спершу вона перекладала, а потім я перечитував і редагував. Великою складністю було в’їхати в ямайську тему, відчути Боба Марлі, ознайомитися детально з усіма подіями: Концертом за мир, виборами та військовим станом, який цьому передував. Інший важливий момент у тому, що всі персонажі розмовляють різною мовою – і це треба передати: агент ЦРУ не може думати так, як ямаєць, а людина з гетто не стане говорити, як житель Нью-Йорка.

У оригінальному тексті немає жодної примітки, а в нас їх, можливо, забагато. Але уточнення розбіжностей і деталей – це спроба максимально полегшити життя читачам. Серйозно ми взялися за роботу навесні 2017-го й через півроку були впевнені, що закінчили з перекладом. Але після перечитування захотілося багато змінити: посилити лайку, збільшити контрасти, до деяких місць ми поверталися десятки разів».

Людмила Хлівна, перекладачка «Короткої історії семи вбивств»:

«Складність такого перекладу в кількості героїв, подій – треба спершу прочитати й влитися в текст; до того ж ця мова, яка постійно змінюється, повертає з одного боку в інший. Читаєш одне речення й ніби все зрозуміло, а в наступному – уже ні. Книжка важка не тільки як перекладацький досвід, важкий сам зміст. Я зазвичай зливаюся з героями книжок, починаю переживати їхні емоції. З одного боку, це допомагало в перекладі, з іншого – я пропустила цей роман через себе. Ось читаєш про бідненького хлопчика, якого затягнуло в темну історію, переживаєш. Тут раз! – і все, його вже вбили. Найскладнішим для мене все ж було насильство, кількість сцен, від яких психологічно погано.

Зараз часто згадуємо з Анатолієм про «Коротку історію семи вбивств» як про дуже приємний спогад. Це було справді динамічно й цікаво: розшифровувати ямайський сленг на різних форумах, оскільки в словниках цих слів просто немає, докопуватися до сенсів, які вкладав автор».

Марлон Джеймс врівноважує автентичне патуа «стандартною» англійською, оскільки хоче, щоб читач усе ж зрозумів, що відбувається. Також тут допомагає ліричність і вже згадана ритміка мови: якщо не конкретне значення слів, то музикальність їхнього поєднання врешті формулює зміст. Ось як звучать слова привида Сера Артура Дженнінгса на початку історії у виконанні Марлона Джеймса:

Тільки не варто думати, що Джеймс пише брудно заради бруду. Процитувавши Тристана Філліпса (одного з десятка героїв), можна зрозуміти, що це засіб відтворення дійсності:

«Там настільки погано, що про це не можна писати красиво». Важко уявити кримінального дона, який розповідатиме свою історію винятковою шекспірівською англійською, правда? Тому цей текст не просто передає атмосферу Ямайки 70-х, він вимочує читача в її крові, багні та спермі – без недомовок.

На що це схоже

Пол Бейті. Запроданець

The Sellout

Неможливо не провести паралель із Букером 2016 року: Полом Бейті та його реп-памфлетом «Запроданець». Це теж історія родом із гетто, тільки от американського й сучасного. Якось його зносять із мапи, приєднавши до сусіднього Лос-Анджелеса. Тутешні афроамериканці не втомлюються звинувачувати білих у повсюдному расизмі, а тим часом головний герой вирішує, що всі проблеми в Діккенсі саме через відсутність сегрегації, тому намагається її відновити… і починається. Роман ритмічний, зухвалий, сповнений цинізму до останньої крапки. Тут теж вистачає матів, насилля, і все це присмачене чорнющим гумором. Пол Бейті обмежується одним наратором, хоч і вкрай виразним – тож «Запроданець» читається значно легше й динамічніше, однак йому не вистачає глибини й масштабності «Короткої історії семи вбивств».

Квентін Тарантіно. Джанґо вільний

Django Unchained

Преса не втомлюється називати роман Марлона Джеймса кінематографічним, а  улюбленим порівнянням стали фільми Квентіна Тарантіно. От якщо жорстоких авторів, які люблять посеред монологу застрелити персонажа, ще можна згадати, то яскравих режисерів чи письменників, які заливають сцену галонами крові – не так легко. І Тарантіно, і Джеймс роблять це вкрай майстерно. У змаганні за кількість тіл переможе все ж ямаєць: 200 героїв – тут є, де розгулятися.

Існує ще одна точка зіткнення між Квентіном Тарантіно та Марлоном Джеймсом. З любов’ю кривавість обнялась – ліпше не скажеш про ставлення цих творців до темношкірих. Можна пити кожного разу, коли в «Джанґо вільний» звучить слово «нігер» – і виповзти з сеансу рачки; і можна вічно дивитися на вогонь, воду і на варіативність слова «чорний» в  «Короткій історії семи вбивств».

HBO ще два роки тому вхопили роман для екранізації, тому незабаром у «Гри престолів» може з’явитися потужний конкурент – або, принаймні, черговий атмосферний серіал.

Вільям Берроуз. Міста червоної ночі

Cities of the Red Night

Опіумний туман, зараза, яка подібна на СНІД задовго до того, як ця хвороба була артикульована, розслідування смерті молодого юнги та тваринний гомосексуальний секс – усе це в галюцинаторному наркотичному трипі останніх текстів американця, бітника і просто хорошого хлопця Вільяма Берроуза. Четвертий розділ «Короткої історії семи вбивств» – єдиний, на який Марлон Джеймс наклав вето для своєї мами – місцями відсилає читача до берроузівської трилогії про шість міст: своєю брутальністю, звірячою еротикою й сентиментальністю. На перший погляд у романі справді багато від бітників, особливо в бунтівних образах молодих героїв. Але більше схоже на те, що Марлон Джеймс підсміюється над поколінням 50-60-х: дурнуватий Віпер (з англ. Weep – скиглити) – ніби реінкарнувався з берроузівських і керуаківських вічно незадоволених персонажів, а в пориві роздратування й запалу істерики згадує «Крик» Аллена Ґінзберга.

Перрі Генцелль. Що важчий шлях

The Harder They Come

Безнадійний молодий романтик Іван приїжджає в ямайську столицю Кінгстон, щоби підкорити це місто: показово для мами він шукає заробіток, а насправді мріє записати реґі-хіт і стати зіркою. Недовго пропрацювавши в Проповідника, він таки записує свою пісню, щоправда, отримує за неї смішні 20 доларів. За законами жанру Іван викрадає серце красуні-сирітки, якою опікувався Проповідник, скоює низку злочинів у ім’я справедливості – і нарешті підкорює місто.

Стрічка «Що важчий шлях» і досі вважається ямайським каноном: герої говорять на патуа, тому це варто дивитися тільки в оригіналі й тільки з субтитрами; у саунді тут звучить вольове реґі, а косяки за довжиною дорівнюють долоні дорослої людини.

Читайте також: Свіжа верстка: на які новинки чекати у 2019-му

Фото: Денніс Морріс, Facebook