«Ендлінг» Марії Реви – про блага і борги приналежності

Роман «Ендлінг» Марії Реви, «Endling» в оригіналі. Літо 2025 року. Книжка видана в Нью-Йорку, в одній із дочок Penguin Random House. Анотація попереджає: в романі піде мова про Україну 2022 року. На обкладинці виноска: цю книжку наполегливо рекомендує Персіваль Еверетт, один із провідних прозаїків США, цьогорічний лауреат Пулітцера. Тут же книжку благословляє своїм «блискуче» Енн Петчерр, ще одна американська літераторка в статусі живого класика. Лише за пару тижнів продажів – шалено схвальна критика зі словом «шедевр» у заголовках. Заповідається на бестселер. І з нашої перспективи скидається на  хороший  знак. 

Хто?

Марія Рева – українка, родом з Херсонщини. Семирічною дитиною, у 1997 році, переїхала до Канади (це була економічна еміграція). Виросла у Ванкувері. Навчалася в США. Її теми – радянський побут як інструмент режиму. Її тема – взаємодія приватного і публічного. 

Власне, я так поспішно говорю: її тема. До «Ендлінга» у Реви був лише один роман-у-новелах 2020 року – «Сумлінним громадянам нема чого боятися». Але й та книжка була вкрай амбітною заявкою. Вона теж про Україну. Від 1985-го і до перших років відновлення Незалежності. Кіровка, мале промислове містечко на півдні.  Русифіковані люди. Вони носять українські імена і прізвища. Але бабуню, яка говорить українською, розуміють, коли дуже напружаться. В дитсадку і школі учили тільки російською, та тостують при нагоді за Україну і не називаються, боронь боже, росіянами. Оповідання гротескні, місцями смішні, місцями гнітючі. За цим всім – не ностальгія, а неопрацьований жах від того, що ця викривлена картина реальності і була реальністю. В однушці живе інженер консервного заводу і тринадцять його родичів-«нелегалів». У будинку нема опалення і ради дати нема як, бо за міськпланом Данилового будинку не існує. Власне, всі герої новел живуть чи житимуть в цьому домі і в кінці той будинок завалиться на голови мешканцям.

Реву відразу помітили. Всі рецензенти відзначили тонкий гумор її прози. Вона уже має незлий набір літературних нагород, зокрема й діаспорного «Кобзаря» 2022 року. 

Що?

Ендінгом називають останнього представника біологічного виду. Надто прозора метафора, щоби тут же не побачити в ній Україну. Книжка технічно непроста, рвана форма і спеціально сплощені до картонок герої не передбачають емоційного контакту, завдяки цьому інтонація роману не буде травматичною для читача з мирних територій, хоча й не те, щоби комфортною. Часто-густо в прозі Реви моменти гіперреалізму від абсурдності не відрізнити, а високий пафос месіанства – від жорсткого стьобу. Тут став би критерієм розрізнений досвід, що його пережив читач, але досвід, який описує Рева, її ідеальному читачу якраз потрібний якнайменше. Так, це книжка про російсько-українську війну, але не лише.

Критики та й майже всі оглядачі роману наразі зауважили один ефектний прийом, відзначивши його радикальну штучність. Десь на 136 сторінці, акурат посередині твору. Авторка раптом закінчує історію на півслові і пише розділ «Подяка», що завершує зазвичай романи, вказує на джерела, описує шрифт книжки. Роман закінчився, все, па-па. Справа в тому, що в сюжет входить війна і от так дуже зримо той сюжет ламає. Тоді авторка в природній реакції на безпорадність ламає з ноги четверту стіну, розмиває кордони між оповідачем, героєм і читачем. І це не постмодерністська гра, це дуже серйозний жест, щось типу супервізії. І тут у критиків виникає порівняння з театром, але в цій виставі біографічна авторка точно не претендує на роль режисерки, максимум – квиткарки. Цей момент критики не могли не помітити і не відзначити. Процитую Марселя Теру, оглядача The Guardian: «Так буває в театрі, коли хтось виходить на сцену, щоби повідомити про жахливий випадок за лаштунками, про повідь чи пожежу».

Скористуюся нагодою і пораджу почитати інші відгуки на роман Реви: NPR, The New York Times Company, Los Angeles Times. Послання авторки зчитують вельми точно, хоча всім оглядачам незручно виносити судження про трагіфарс про геноцидну війну. Тому кожен згадає українське походження Реви і знімає з себе відповідальність за етичний вимір художнього твору. Це важливо.

І зараз, мабуть, саме час акцентувати найголовніше про «Ендлінг». Це чорна комедія, певне відгалуження шахрайської прози. Так, комедія про війну.

В есе про гумор під час війни, яке Рева згадає і в романі, вона міркує, що лише українець може зрозуміти всю комічність цієї війни і реготати там, де люди поза війною здригнуться. Гумор, спеціфічний цинічний гумор, став рятівним колом для українців. І буде в тому есе намагатися пояснювати меми і дотепи, від яких репаються її родинні чати. Те есе відхили. Канадські редактори припустили, що читач розцінить такий тон як зухвалий і блюзнірський, однозначно недоречний (Наші чорні «внутрішні» жарти тому і діють, що вони недоречні й такими себе усвідомлюють. Цей момент вислизає від аналітиків зовні, від Реви зокрема). Рева наголошує, що лише українці можуть зрозуміти природу такого сміху, бо він позбавляє зло його сили… Тут відбувається підміна понять, зауважили? Українці уміють сміятися над своєю війною. Отже, той, хто уміє сміятися над цією війною, напевно є українцем. Їй важливо уміти передати трагедію як фарс, бо це є частиною її ідентичності, що зараз формується. 

У своєму інтерв’ю, відразу за роздумами над колективним сміхом українців, Рева починає говорити про мову. Це явно фактори приналежності. Вона розказує, що після 24.02 почала вивчати українську мову, бо доти користувала російську. Над цим щедро постібеться в романі, коли героїня Маша на вечірці з підтримки України в ролі «голосу України» намагається вимовити тост українською і ніц з того не виходить, бо в голові – самі російські слова.

Марія з роману, альтер-его авторки, сумнівається: «Яке право я маю писати про війну, не підводячись зі зручного фотеля? Але продовжувати писати про наречених поштою здається гіршим варіантом. Актулізувати цей штамп? У наш час? Та і взагалі, чи я справжня українка?. Я виїхала з країни дитиною. Я говорю більше російською, ніж українською, та навіть нею недобре. <…> Від мене в Україні мало що залишилося. Надто пізно. Мене надто довго там не було. <…> Неукраїнець зараз не став би торкатися теми воєнного гумору навіть триметровим дрючком». 

Роман Рева почала писати у 2018 році, а 2022-го різко змінила сюжет і тему. Якщо вірити самій авторці, книжка стала «історією зіткнень – між вигадкою і реальністю, спустошенням і надією, політичним і особистим. Гумор став моєю зброєю, як і для багатьох українців».

Про що всі ці цитати? Про приналежність. Про це і роман – про приналежність у «виделці» присвоєння і причетності. 

Читайте також: Російський концтабір, трагедія Бабиного Яру, ідентичність: які книжки про Україну відзначив канадський фонд Петерсона

Про що?

Рамка: Ванкувер. Марія замість писати роман роздивляється фото розбомблених багатоповерхівок. Ці фото надсилають їй читачі попередньої книжки про Україну, вони їм схожі на ілюстрації до її оповідок про 1990-і. Маріїна рідня зараз – в окупованому Херсоні і в обстрілюваному Києві. Роман мав бути про жінку, котра виступає проти розстрільних команд, відповідальних в Юті за смертну кару, а згодо приєднується до них, бо ті команди дають їй відчуття єдності. Видавець відбраковує ідею та вимагає сатиричного роману про шлюбну агенцію в Україні та ще про екоантивізм трішки, війна підігріває тему України, а екологія і фемінізм стабільно приносять гроші.

Сюжет: Єва – тридцятирічна харків’янка, малакологиня, вивчає равликів, що зникають. Єва заробляє на дослідження, підпрацьовуючи в шлюбних турах для іноземців. (А якби українка і щоби не була залучена до секс-туризму, то про що ж писати було?). За гроші з побачень Єва владнала в трейлері лабораторію з равликами, в тому ж фургоні і живе. Равлики потихеньку помирають. Більшість її піддослідних – останні представники виду. Незнайомцям вона розказує, що керую хоспіосм. (Робота Єви, як і її ім’я, символічні, звісно). Єва асексуальна, вона не хоче і не може «спарюватися», вона відмовляється «розмножуватися» (так символізм імені стає сарказмом).

Анастасія вісім місяців як закінчила школу, тоді ж зникла її матір Іоланта Чорно. Анастасія і старша сестра Соль влаштовуються на роботу в шлюбні агенції для іноземців, щоби заробити на їжу і перетнутися якщо що з матусею. Настя – наречена, Соль – перекладачка. Іоланта – активістка з Фемен (тут рух зветься Комод), котрі влаштовують акції «Україна – не бордель» проти секспатів.

Фемен, секс-трафік, Майдан – такими темпами роман претендуватиме на ліниве бінго про Україну уже до кінця другого розділу. Де Чорнобиль тоді? – спитаєте. Не переживайте: буде в передостанньому розділі. Смішно, що Фемен жоден із англомовних рецензентів не впізнав і всі хором розказують, що Комод списаний із російських Пусі Райот. Так минає мирська слава, ех.

Події роману починаються 14 лютого 2022 року. Анастасія пропонує Єві оборудку: відвести сотню холостяків нібито кудись на розривки в її фургоні-лабораторії. «Сотня чоловіків мала зникнути у День Небесної Сотні. Єва не могла уявити більш брутального трюка для дня, коли країна вшановувала жертв Майдану,  – хоча, ймовірно, справа й полягала в обурені, котре залучило б увагу преси. Залишалося лише два дні». Викрадення мало б стати посланням для Іоланти: наречені поштою зникають щодня, час почати зникати нареченим. Єва тим часом вирішує накласти на себе руки, бо равлики мруть і вона не годна їх порятувати. План Насті їй здається годним першим кроком до самогубства, вона на нього пристає, але знижує кількість заручників до дванадцяти. 

Паші під сорок, він канадієць. Сором’язливий бідний інженер, з якого не виросло музиканта чи художника, вирішив, що саме тут, в країні, звідки його вивезли восьмирічним, йому знайдеться рідна душа. Родина не витримала регулярних відключень електроенергії, але Паша називає цих хомо совєтикус дисидентами. Батьки – расисти, що ненавидять інших емігрантів, доклали чимало зусиль, щоби виглядати автохтонами. Через те не мають зв’язківка з українською діаспорою, зокрема. «Їхня українська в недільній школі звучить жахливо, наче глухий намагається говорити», – скаржилася матуся, яка ніколи ні слова не сказала цією мовою». Мовляв, утопічна версія України, створена діаспорою, не має нічого спільного з сучасною державою. Паша ж тут шукає тиху жіночку з круглим обличчям і з малими потребами і вочевидь слабко розуміє, що версія України в його голові так само не має відповідників у реальності. Паша стає тринадцятим заручником сестер і Єви.

Рамка: Дідусь відмовся виїжджати з окупованого Херсону. Онука тим часом ходить по вечірках з устрицями і висловлюється за стражденну вітчизну, за що собі люто докоряє. Внутрішній голос звинувачує в опортунізмі тоді, коли вона переживає провину уцілілого, що користується благами загиблих. Є рішення! Дідуся врятують героїні роману, що Марія його нарешті пише.

Сюжет: Дівчата разом із заручниками рушають в Карпати, де мають намір пересидіти загрозу. Чоловіки у фургоні вимагають повернутися в Київ і з авта не виходять. Колега Єви з Гаваїв повідомляє: на одному з фото з біженцями він побачив на дереві рідкісного равлика, треба його порятувати. Бус із заручниками рушає у Херсон до того дерева. (Та запросто! З Києва в Карпати, з Карпат до Херсону – туди-сюди на самому початку великої війни, кажуть, за 57 годин. Без проблем з паливом. Без забитих доріг. Ніяких блокпостів тобі, ніяких заторів, просто по лінії фронту, на окупованих територіях. Зате ніщо не заважає сюжету). 

У Херсоні чоловіки намагаються втекти від викрадачок, вони все ще не вірять у війну. Лише Паша натикається на розірвані вибухом тіла на мосту і повертає наречених у фургон. У Херсоні Паша позичає телефон у росіянки, щоби озватися до батьків. Ті вперше в житті говорять до нього українською, яку Паша не розуміє, до речі. «Я не в Німеччині, як набрехав, я в Україні, – каже Паша. «Ми всі в Україні», – пафосно відповідають мамуся-татуся. (Найвульгарніша сцена в романі, рафінований іспанський сором). 

Авто нарешті бачить російський патруль, який привів до дівчат недолугий Паша. Звільнені заручники сприймають військових як виставу і починають сміятися та аплодувати. Їхнього лідера застрелюють. Інших Паша рятує, вдає: їхній фургон і заручники є елементом пропагандистського кіна, що він бачив, як його знімали в центрі міста. Дівчата тепер мають зіграти українок, що вітають хлібом-сіллю окупантів. Паша втікає і приєднується до маршу протесту та скеровує колону на поле, де знімають кіно (Промовою на поганій російській з незрозумілим акцентом, без телефону, явний чужинець, у смокінгу, немитий і небритий – йому в перші дні війни проломили б голову як провокатору-диверсанту). Солдати розстрілюють протестуючих, дівчата рятуються втечею, з ними – два равлики і уціліли наречені. Паша залишився в Херсоні, де його підібрала проста жіночка Оля. Маша – одна з очільниць шлюбного бізнесу – обіцяє забути історію з викраденням, якщо дівчата евакуюють з Херсона її дідуся. 

Рамка: Напроти дверей діда опиняється сама Марія і вмовляє його поїхати негайно з міста. Жалкує, що не захопила на подарунок примірник своєї першої книжки. Марія продовжує писати роман, бо сила її слова може закінчити війну, адже колись її щоденник допоміг подрузі подолати рак. 

Сюжет: аручники-наречені приймають целібат. Дід залишається в Херсоні. Сестри знаходять матір, вона вийшла заміж в Америку і ростить падчерку. Равлики паруються. Росіяни убивають Єву. За кермо трейлера сідає Настя. Паша стає відомим художником з прифронтового міста, який розказує про багатостраждальну Україну. Особливо відома одна з картин Паші – Антонівський міст. Моста того Паша в очі не бачив.  

Навіщо?

Це не новина і не дивина, що в Канаді виходить багато книжок про Україну та українців, чимало добрих книжок, написаних зокрема і нащадками емігрантів з України. Останні роки чимало таких книжок виходять з мотивацією: написати контрпропаганду попереду російської пропаганди. Виходить погано, пишеться суто експлутуаційна проза. Мотивація Реви інакша: вона береться писати про війну, яка раптом стала надто інтимним для неї досвідом, здається, неочікуванно сильним для неї самої. Всі персонажі – картонки пласкі, зрозумійте мене правильно. Нема навіть спроб зробити їх людьми (з альтер-его авторки Марією включно). Це й зайве для такого тексту. Його штучність і ходульність нарочиті, такими і мають бути. Рева не пише про живих людей, які існують в реаліях 2022 року. Вона максимально відчужує реальну інформацію, натомість формує з неї декорацію-виставу на кшталт того, що роблять в психодрамі.

Це дуже невротична історія про ображених на батьків дітей. Ображені за те, що батьки або хочуть, або не хочуть, щоби діти повтори їхнє життя. Батьки Паші вивезли його, щоби він в Канаді розвинув свої сховані в генах таланти і став, як мінімум, Шевченком. Паша працює інженером і під сорок досі живе з батьками. І щасливим був би, аби йому мама мозок не виїдала, що треба оженитися. Єва не хоче мати дітей, якими марить її мати. Настя недостатньо радикальна, щоби матуся нею пишалася. Соль майже не їсть, але пече розкішні торти, навчилася робити це для мами, мріяла, що та потовстішає і покине топлес-активізм. Марія пише про дідуся, якого треба порятувати. Згадує померлу бабусю. Сестру. Тітку. Кузенів. Марія сидить на горищі будинку батьків. Де батьки? Чому їх в цій історії нема навіть на рівні побіжної згадки? Рева пише історію, в якій діти звинувачують у своїх бідах батьків. Коли це стає історією про війну, вона не припиняє бути звинуваченням, адресованим батькам. Тепер вони винуваті ще й у тому, що не відвернули вчасно війни.

«Ендлінг» планувався як феміністичне висловлювання, це дуже очевидно. Українська жінка – не берегинька по пошті і не золотошукачка. Але я наведу цитату з сайту, де рекламуються «українські наречені»: «Таємниця української жінки може мати генетичні підстави. Вторгнення і війни привели до плідного змішування. Розкосі очі і тонка талія від Чингізхана. Містицизм і вишуканість від татар. Прагматизм від поляків. Вибухова вдача з Балкан. Всередині українки раси зливаються і ви отримуєте все найкраще! Як у буфеті». Я щось аж здригнулася від цього саркастичного дотепу. Українську ідентичність формує здатність виживати в черговій війні і адаптуватися до чергової окупації. Так виходить? Настя на камеру підносить хліб окупантам і марить: зірвати з себе одяг, а там на грудях надпис «Путін, іди нахуй!». З таким же надписом перед Путіним повстала років десять тому сама Іоланта, і все це зафільмують, і всі побачать; але це лише фантазія. А чи можемо ми якось обирати, що саме з травматичного досвіду батьків ми успадкуємо?

Де в цій історії свобода волі? І чому зрештою всю книжку не чинить опір заручники? Тринадцять дорослих чоловіків проти трьох неозброєних дівчат. Де прояви волі?  

Головна травматична подія: дідусь відмовляється евакуюватися з міста в окупації, а потім – прифронтового міста. Це дуже егоїстично, – коментує Марія. Це ти егоїстка, його рішення ніяк не пов’язане з твоїм психологічним комфортом, – опонує їй внутрішній голос. Але сюжет гне своє: діда треба вивезти, най і проти його волі. Вони не аж так близькі, не так часто спілкуються, він – спогад про її дитинство більше, ніж реальна людина. Але вона мусить когось порятувати! Заткайся і рятуйся, я сказала, бо мені так треба. Їй треба вивести когось з цієї країни мертвих, щоби самій почуватися живою і позбавитися почуття провини за те, що жива… Оце момент навряд помітить закордонна критика. Цей момент точно маємо помітити ми, які живуть в Україні. Під час війни цивільним дуже просто і легко втратити гідність, адже дійсно потребуємо допомоги, але притискають, бо регулярно до землі опікою, не піклуванням, а опікою, нібито-доброчинністю і навіть не помічають цього. Марія з «Ендлінга» розуміє, що вчиняє насильство, ігноруючи вибір діда залишатися там, де він є. Але вчиняє по-своєму, ну «всі ми в Україні», вибачте, «її» отож – значить і «наше».   

Політики представництва. Точніше, знову і знову наголошене питання, на яке вичерпної відповіді ніяк не знайдеться. Хто має право розказувати історії про цю війну? Рева рятується від того, щоби це питання адресували їй самій, змушуючи свою героїню-Машу з муками шукати на нього відповіді. Процитую фрагмент роздумів Марії з «Ендлінга»:

«Я їду в автобусі і здригаюся, коли бачу зруйновані будівлі, я нагадую собі, що на відміну від зруйнованих будинків у новинах і в моїх нічних жахіттях, ці знесли бульдозером. Моя сестра, яка теж живе у Ванкурвері, розказує: проходить повз просапані клумби, а бачить братські могили. Інколи мені здається, що ми обидві божеволіємо, живучі в двох реальностях одночасно – вибухи, що їх чуємо під час телефонних розмов із Україною і пишні прийняття у Ванкувері з усміхненими ошатними друзями, котрі ніколи не згадують про війну. Може, війни нема, як пишуть в інтернеті аматори теорії змов, може, вона у мене в голові?». 

Є момент, коли Єва говорить з приятелем з Гаваїв, а той розказує, що Україна має вибрати мир і здатися, бо росіяни мають теж свої травми і з тими травмами треба обережно домовлятися, з могили, мабуть. Розлючена Єва уявляє лише одну ракету, котра прилітає на його острів, і швидко міняє його погляди. І тут же осмикує себе: та що це зі мною, чого ж я бажаю горя близький людині? Часто-часто бачу в розмовах наших людей за кордоном, що було б досить однієї російської ракети, щоби та Німеччина, Данія, Бельгія, Голландія (потрібне дописати) напружилися і включилися б в проблеми України. Правда, думка про «що я ж я бажаю ближньому?» не аж така популярна (я була спробувала її в одній з розмов висказати і отримала прочухана аж курилося, бо що я там понімаю в своїй Україні, як воно болить діаспорі – байдужість до їхніх бід). Як це назвати? Градація включеності? Ієрархія приналежності? Може, конфлікт (не)безпек? Ця сцена з Євою і ракетою на Гаваї насправді важлива, от дуже. З нею корелює замальовка – уже з рамки про Марію. Марія з сестрою навесні 2023 приїздять  в Україну. І далі буде те, що більшість з нас уже знає і навіть вважає дотепним. Їх починають застерігати про небезпеку і одночасно злегка соромити за страх. Вони збираються в Україну, в Канаді всі нажахані. З такими обличчями, наче України уже нема, просили зупинитися, бо там страшно. У Львові місцеві відмахувалися: у нас нормально, от у Києві – страшно. В Києві сказали: та що у нас, от в Харкові важко. В Харкові жінка з посмішкою і заплаканими очима прокоментувала: у нас іще все нормально, от в Херсоні біда. У Херсон вони їхати не наважуються… Знайома історія, скажіть. Страх яка автентична. Кожен тут заявляє своє право на маленький шматочок демонстрації (!) горя і страху, і передає більшу частину далі, ближче до лінії фронту, бо там воно потрібніше буде.

А якщо ти останній з виду, то кому далі це все передавати? Власне, та Марія на горищі у Ванкувері над веселеньким романом про секс-трафік в Україні, котрий перериває страшна війна, і почувається тією останньою, які нема кому передати свій жах. І вона пише книжку.  

Отож. З’явився дражливий за змістом, непростий етично і технічно цікавий роман про Україну. Написаний в Канаді, бо саме в цій літературі з її довгою традицією рефлексії України такий роман і мав би з’явитися. Написаний авторкою, відчуття приналежності до України якої стверджується-трансформується просто на наших очах. І цей роман уже, щойно вийшовши, привернув до себе чималу уже увагу англомовного читача. Варто і нам з нього очей не спускати. 

Читайте також: «Шахтарка» Сєргєя Лєбєдєва – роман останнього руського