Не легітимізувати агресора: Мар’яна Савка про стратегію витіснення російської культури

У відповідь на ініціативу Мар’яни Савки Читомо започатковує серію колонок про моральні, професійні та стратегічні межі, які сьогодні постають перед українськими культурними діячами у взаємодії з міжнародною спільнотою. У фокусі — питання про те, де саме пролягатимуть «червоні лінії» в співпраці з іноземними видавництвами, фестивалями, авторами та платформами — і як ці лінії визначати, озвучувати, дотримуватися.

В умовах війни кожна спільна антологія, кожен переклад, участь у події чи відмова від неї стають етичним вибором, що має довготривалі наслідки. У серії публікацій — голоси українських й іноземних видавців, письменників, менеджерів культури, військових, які шукають відповіді на болісні питання: чи варто «кенселити» тих, хто друкується в росії? як не втратити доступ до світової літератури, зберігаючи принциповість? і що означає — діяти стратегічно в часи, коли присутність українського голосу на міжнародній арені знову опиняється під загрозою?

Я дуже вдячна виданню «Читомо», що підхопили мій заклик до публічного проговорювання теми «червоних ліній» у нашій видавничій і письменницько-амбасадорській діяльності тут, а також за кордоном – разом з очільниками важливих культурних інституцій. Відтак дякую Юлі Козловець, Олександрі Коваль та Володимиру Шейку за відповідальні, авторитетні й високофахові тексти, з яких вимальовується спільна позиція. Важливим продовженням цього обговорення стала наша публічна дискусія під час літнього книжкового фестивалю BestsellerFest за участю Тетяни Петренко з Українського Інституту книги, блогерки Тетяни Гонченко, культурної менеджерки й колишньої програмної директорки BookForum Софії Челяк та експертки книжкового ринку Оксани Хмельовської.  

Залежно від свіжих подій чи обставин, тобто залежно від наближення чи віддалення тригерних ситуацій, ми діємо – мʼякше чи жорсткіше. Якщо не маємо чіткого коридору уздовж червоних ліній. З одного боку – його неможливо намалювати у межах законодавчих, а з іншого – ми як суспільство стали набагато зрілішими й можемо озвучувати, а також якомога чіткіше артикулювати, що для нас є цілковито неприйнятним, а що вимагає уважного підходу і вивчення кожного окремого кейсу.

Тож озвучмо те, що для всіх, хто брав участь у цьому обговоренні, є однозначним перетином тих умовних «червоних ліній».

Усі ми маємо цілковиту єдність у неприйнятті будь-якої легітимізації росії: чи то через спільні події, чи через антології, сцени та стенди. 

Якщо говорити про видавничий бізнес, то нашим головним принципом є не співпрацювати з російськими видавництвами, літагентами, авторами, які підтримують агресію. І тут важливою є наявність зафіксованого факту цієї підтримки, щоб наша позиція була аргументованою.

Світ і справді багатошаровий, і часто «сіро-буро-малиновий», не чорно-білий. Інакше було б усе просто і не виникало потреби поговорити на цю тему. Ідеально було б відмежуватися від усіх, хто має хоч якесь відношення до росіян. Бо в концепт «хороших руских» я не вірю. І якщо сподіватися, що імперія впаде через зусилля російських емігрантів, то навряд чи. Бо їхні зусилля насамперед спрямовані на підтримку їхнього непоганого життя за кордоном. І їхня участь у будь-яких культурних подіях світу якраз і є їхньою особистою легалізацією і російського культурного продукту. Але якщо для нас є зрозумілим, що так звана російська культурна еліта навіть у світах не відділена від свого імперського коріння і що вони і далі просувають ідею великої культури «внє палітікі», то в головах іноземців прозорості немає. І вам не потрібно пояснювати, наскільки потужно працює російська пропаганда, і які товсті їхні методички з безліччю схем впливів на європейців.

Окрім «хороших росіян», є просто собі іноземні автори, які довірилися своїм агентам і не надто контролюють, а часом і взагалі не контролюють процес продажу прав у різні країни. І тут часто з’являється питання фінансової вигоди чи втрати від тієї чи іншої відмови. Варто нагадати, що країна-агресорка жахливо велика. І поки ми бажаємо краху імперії й здобуття незалежності її колись колонізованим народам, російський книжковий ринок все одно за масштабами переважує наш у багато разів. І у свідомості іноземця, агента з прав, який, закономірно, рахує свої заробітки, повʼязані із виходом із російського ринку,  концепт співпраці з країною-терористкою видозмінюється у більш привабливий – у підтримку стосунків зі своєю читацькою аудиторією. Тож ми маємо найчастіше саме цей кейс. 

Чи подобається нам ця ситуація? Ні, однозначно. Чи можемо ми відмовитися від усіх, хто видається в росії? Чи від усіх, які «передали вітання своїм російським читачам»?  У принципі, можемо. Але цей процес несе чимало для нас очевидних і неочевидних загроз. Радикалізм завжди сприймається погано. Тим паче ми вже й так маємо на собі чимало ярликів таких, як «cruel Ukrainian writers». Але що ж іще ми можемо робити, окрім як комунікувати? Спілкуватися з ними ще краще.

Насамперед наша комунікація з іноземцями має бути набагато потужнішою. І в цій комунікації наших голосів явно замало. Ну справді, нас не так багато і кожен з нас уже на межі можливостей. У нас є наші прихильники, стовідсотково проукраїнські іноземці, і їхнє коло потрібно постійно збільшувати. 

Але для того, щоб ми в цій комунікації виглядали адекватними і серйозними, треба, щоб і суспільство дзеркалило ту саму позицію. Ніщо так сильно не підламує, як люди з нашого ж суспільства, які (з якоїсь дикої незрозумілої позиції) продовжують вибирати руский мір – переходити на російську, агресувати щодо української мови і культури, дивитися російські канали, пропонувати дітям Машу і Мєдвєдя.  

Я дуже чекаю моменту, коли суспільство перестане бути таким сегрегованим. Коли навіть в одному середовищі виникають групи і групки, готові знищувати репутації одне одних заради розваги. Дуже підламують шакалячі експреси. І дуже мотивують люди, які спокійно говорять про складні кейси. 

То що ж ми можемо — і маємо — робити в цій складній ситуації? По-перше, встановити ясні орієнтири в нашому професійному колі. Якщо ми не можемо змінити чужу логіку, ми точно можемо окреслити свою — і робити це публічно, послідовно, аргументовано.

По-друге, розвивати українську альтернативу, що не просто замінює, а перевершує. Це стосується як інституційних рішень, так і креативних практик — від нових фестивалів і резиденцій до перекладацьких програм, міжкультурних обмінів і фахового нетворкінгу. Ми маємо просувати себе не як жертву, що випрошує співчуття, а як культуру, що чітко знає свою ціну.

Позиція Українського інституту, яка базується на стратегії «витіснення росії на користь України», є цілком правильною. Нам потрібно постійно по колу пояснювати свою позицію, що будь-яка співпраця з будь-якими росіянами до моменту перемоги України над агресором, є неможливою. І водночас закликати до промоції української культури (літератури зокрема), яку країна-агресорка, маючи вплив у європейських чи американських колах, завжди виставляла як якийсь недолугий доважок, недосубʼєктну недокультуру недонароду. Ця страшна війна великою кровʼю змиває з нас цю липку павутину диявольської імперської адвокації.

І якщо ми хочемо, щоб до нас ставилися як до суб’єктів, ми маємо і самі поводитися суб’єктно завжди — аргументовано, інтелектуально, гуманістично. Не втрачати гідності й розуміючи власну правоту.

І на завершення, для усіх, хто чекав. Ми не знищуємо тираж книжки Жоеля Діккера, але припиняємо видавати нові книжки і купувати права на твори цього автора. Ми шкодуємо, що в нашому репертуарі була книжка Вуді Аллена. На щастя, вже давно нема. Як і жодної шани до цього автора з повним безладом у голові.

Читайте також: Юлія Козловець: Сьогодні наша ефективна присутність – це теж наш опір