«Танцювальна революція» Лізи Віди: між магією, війною та репрезентацією України

Нідерланди. Зимою 2024 року вийшла «Танцювальна революція» Лізи Віди («Dans dans revolutie», я читала роман не в оригіналі, а в німецькому перекладі Біргіт Ердманн — «Tanz, tanz, Revolution», далі буду орієнтуватися саме на цей текст). Ліза Віда — авторка досить обговорюваної після публікації у 2021-му книжки «Олександра», яка була вдало реактцалізована після лютого 2022-го., Це була етапнакнижки для сучасної європейської прози про Україну. Нова проза Віди, так само пов’язана з Україною, теж демонструє вправність художнього письма, а очікування від неї були значно і виправдано вищі, ніж від дебютної «Олександри». 

Враження натомість амбівалентні. Ні, перо Лізи Віди і тут не схибило. Але щось в її книжці є від фальшивих новорічних іграшок, ідентичних справжнім, але таких, що не радують. Почитаймо разом і спробуємо конкретизувати ці абсолютно упереджені,  — інших не тримаємо — відчуття, га? І до речі, «Олександра» давно б мала у нас і для нас прозвучати, а чомусь все не звучить — це буде нам питання з зірочкою.

Хто?

Ліза Віда позиціює себе як нідерландська й українська письменниця. Бабуся Віди була українкою. Власне, вона і є тою Олександрою, яку потім Віда зробила героїнею однойменного роману. Олександру депортували до Німеччини 1942 року, вона працювала на хімічному воєнному підприємстві, потім вийшла заміж за голландця і зрештою опинилася в Нідерландах матріархом великої родини. Ліза Віда народилася в Роттердамі 1989 року. Україна опинилася в центрі уваги й прозових проєктів Веди, і її аудіовізуальних творів як данина бабусі. Україна — дуже особиста, інтимна навіть тема для Віди, так вона її і проговорює.  

Завдяки «Олександрі» Віда стала експертним голосом в Нідерландах щодо російсько-української війни.

«Олександра» вийшла 2021 року. Після 24.02.22 її багато хто перечитав. Більшість відгуків починалися з фрази: «Коли я вперше читав книжку, війни в Україні іще не було», але якраз війна на Сході є темою книжки, події якої відбуваються у 2018 році: чомусь в рецепції роману війна на Сході не здається війною, порівняно з повномасштабною. І це лише один приклад того, як проза Віди потрапила в якусь сліпу зону оригінального. В ній не відчитують дуже очевидних речей. Припускаю, що саме це стало причиною, чому авторка позиціюється як українська письменниця: для розширення перспективи своїх історій. Але здебільшого про Віду і понині говорять в контексті інших молодих романістів, які звертаються до історії своїх емігрантських родин, щоби розказати європейцям історії якоїсь нікому не відомої війни. «Олександру» Віди визнали Літдебютом 2021-го в Нідерландах, а наступного року ця відзнака відійшла Шоле Резазаде, яка так само пише про своє коріння в Ірані й так само позиціює себе як авторку двох національних літератур. Мені здається, спроба описати прозу Віди як тенденцію мультикультурного роману насправді є вдалою, але явно суперечить мотивам самої авторки.   

Віда моделює свої твори технічно і навіть вишукано, її проза заслужено отримує увагу вибагливих читачів. Але й обговорюють при цьому насамперед якість письма, а не тему твору. 

Що?

Почнімо з «Олександри». Добре? Нам треба буде контекст першого роману, щоби зрозуміти «Танцювальну революцію».  

Олександра Миколаївна Темнікова — бабуся головної героїні, яку звуть так само, як і авторку, — Ліза. Олександра родом зі Станиці Луганської, її вивезли на роботи в Німеччину під час Другої Світової і в Україну не повернулася. Там залишилася рідня, одна гілка — в Луганську, друга — в Одесі. Ще одна гілка родини — в Польщі, її започаткували два брати-дезертири з червоної і білої армій. Олександра не відчуває свою діаспорну відірваність від України, поки не починається Революція Гідності. Ліза й Олександра разом дивляться новини про розстріл Майдану:

Юні чоловіки тягнули тіла своїх загиблих товаришів через вулицю, намагаючись накрити їх металевими щитами і щитами з ДСМ. Ми дивилися з Олександрою на ті кадри мовчки. Інколи лише вона мені казала: “Ця країна так змінилася, відколи мене змусили поїхати, я гадки не маю, чому зараз там це все відбувається”.

Справа в тому, що знання про реальну Україну і Олександрі, і Лізі підміняє певний магічний тонкий вимір, де живуть духи померлих предків.

Зараз 2018 рік. Баба Саша дає Лізі доручення: в Луганську загинув Лізин кузен, вона має відвести йому вишиваний рушник, котрий починала оздоблювати ще Марія, матір Олександри, і на якому вишита вся історія родини. Ця річ мусить допомогти Миколі перейти в іншій світ, вказати шлях у рай. Лізу в Луганськ не пускають українські військові, але вона проривається через блокпост і опиняється посеред мінного поля в зоні між двома блокпостами — українським і «лнр’івським»: «Я біжу повз порожній КПП і прослизаю між бетонних плит блокпоста — ближче до сходів на дерев’яний міст. “Не роби цього, дівчино, — кричить мені в спину місцевий старий з черги перед блокпостом, — твоїй бабусі було б соромно за те, який вид нині має її країна!”». Тієї ж миті Ліза переноситься в химерний вимір, котрий тут зветься Палацом загиблого донського казака. 

Читайте також: «Шахтарка» Сєргєя Лєбєдєва – роман останнього руського

В Палаці вона і перебуватиме весь роман. Це такий собі лімб, сотворений фантазією Степана, Олександриного батька, де він існує після смерті й куди перетягує родичів, померлих у неприродний спосіб і не на своїй землі. Палац — імітація Дворця Совєтів, що мав би постати у Москві і хроніку про спорудження якого прадід Лізи бачив незадовго до смерті. Тут мертві предки розказують Лізі історію її родини. Темнікови — з донських козаків, Степан — росіянин, Марія була українкою. Родина пережила колективізацію, розкуркулювання, від голоду втекла на Донбас, де їх застала спочатку одна війна, потім друга. Кузени Лізи з початком АТО з міста вирішили не виїздити. Один пішов в «ополчення». Другого повісили за борги. У третьому намагалися віджати бізнес, а коли він спробував чинити спротив, то забили до смерті. Це і є Микола, якому рушник везуть: «Колись наша сім’я іще була одним цілим. Тепер ми розпалися, роз’єдналися, наша земля в безладді. Коля не знає, в якій землі він похований. Можливо, допоможе, якщо рушник дійде до нього, якщо він побачить, як часто його предки стояли на землі, що посередині». У книжці нема згадки про росіян, це все роблять сепаратисти, їхня проросійська орієнтація окремо обговорюється, але це місцеві убивають місцевих зрештою:

Ліза свою місію виконає. Микола спочиває з миром. А Ліза опритомніє посеред замінованого поля.

У книжці працюють три центральні коди. Один із них — білий олень, що його прошила золота стріла, то є символом Війська донського: на тотемну тваринку Темнікових будуть перетворюватися Лізині предки, щоби врятувати нащадків у біді. Навколо того білого оленя і Палацу мертвого донського казака будується обширна міфологія. За тим є і щось цікавіше — власне, вишиванка. Тут все ясно, хіба, окрім того, що Віда так силкується надати їй сакрального змісту, що змушує Марію в 1920-х співати «Два кольори» Дмитра Павличка. А от третій код не аж такий очевидний і тим якраз цікавезний. Родичі пишуть листи один одному: мовляв, все у нас добре, не голодуємо, а от сусіди з будинку №12 під’їли геть чисто все і будуть помирати. Ясно що в 12-у будинку живуть саме автори листа. Чи теж лист, але уже в інше голодування Все у нас чудово, мовляв, у баби Ніни в городі тільки купа зайвих овочів, вона не забороняє їх брати. Ніна та померла давно, лист про їжу мертвих, яка робить мертвими тих, хто причастився. Цей великий код — замовчування. Не сказати зайвого, але дати знати своїм про біду, послати сигнал порятунку. В романі буквально є фраза: «Нам між собою не треба ніщо проговорювати, ми знаємо код». Оце помовчати поміж своїх — культурний код нації за версією Віди, і нам треба той код запам’ятати, бо він працює в «Танцювальній революції». 

Процитую дуже типову читацьку реакцію на «Олександру», бо ці сприйняттєві ґратки накладуть і на «Танцювальну революцію»: «Віда написала не просто захопливий сімейний роман. Ця книжка дає уявлення про історію цілої країни на прикладі однієї родини. І робить це без перебільшення чи романтизації насильства війни, без драматизації емоційних сімейних елементів, з включеннями магічного реалізму, котрі перетворюють Історію на своєрідне лихоманкове марення».

«Танцювальна революція» тримається тієї ж установки. Перше: історія людини тут дорівнює історії країни (це досить небезпечна штука, коли ти пишеш про події, до яких не є безпосередньо причетним; людина, яка обґрунтовує своїм приватним життям велику історію своєї історичної батьківщини — це сюжет з обойми орієнталізму, він потребує максимальної чутливості, бо містить колосальний потенціал десуб’єктивації) Друге: магічний елемент тут посилений до максимуму, а це надає комфортну емоційну дистанцію читачу: якщо це сталося в лихоманковому маренні, то можна просто прийняти антибіотик і прокинутися здоровим.

 «Танцювальна революція» — роман викривальний і звинувачувальний (на обкладинці його тут же назвали пацифістським, щоби нікому страшно не було), тому Віда повністю і безповоротно переходить в область абсолютної метафори. Історії реальних людей, які стали за тим літературним сюжетом в «Олександрі», оповідачці «Танцювальної революції» уже не треба. Вона працює винятково з репрезентаціями. 

Коли в «Танцювальній революції» виникає потреба розказати особисті історії жертв війни, то герої роману дивляться репортажні фото з Бучі, з Києва, з Краматорська і Харкова, вони бачать знакові світлини з тілами убитих на цій війні. Історії людей уже не треба, достатньо розказати історії мертвих тіл. Це точна модель того, як передивляються війну ті, хто знаходяться поза нею: як набір фото і відео, зміст котрих повністю не засвоюється (пошлюся на концепцію фото війни Сюзен Зонтанг і пораджу перечитати «Спостереження за болем іншого»). В романі описують таке фото. Батько тримає за руку сина-підлітка, його тіло накрито ковдрою, батько кілька годин молиться над тілом своєї убитої дитини. Чи стане ця історія з фото, яке роздивляється жінка з Елітарії, їй ближчою, якщо вона знатиме, що хлопчику було тринадцять і загинув він 20 липня 2022 року під обстрілами в Харкові? Це риторичне питання, у мене відповіді нема, але зрештою обмежитись описами фото мертвих людей замість голосів живих саме в «Танцювальній революції» має резон: герої роману — мерці, про яких живі нічого не знають і воліли б і не знати. І головне: ніколи їй не бачити, аби не почувати вуаєром війни.  

У роману Віди є два епіграфи. Перший із них – рядок із вірша Галини Крук: «Війна убиває руками байдужих». Другий — жорстка репліка Ніно Харатішвілі про те, як Європа купила собі відстрочку, розплачуючись за російський газ. Посил і розклад роману Веди очевидний уже з цих двох цитат. Критики відреагували на текст обережно: відзначили оригінальність казки Віди, але закинули авторці безпідставне моралізаторство: Європа прочитала «Танцювальну революцію» як догану і тут же назвала роман пацифістським (спеціально виокремлю два прикметно-показових роздратованих відгуки, подивіться при нагоді).

Про що?

«Танцювальна революція» — роман-алегорія, чорнушна фантасмагорія, Україна тут не названа, але саме про неї тут ідеться. Україна наразі зветься Бесалією, в країні два з половиною роки тому почалася війна. Мирна, заможна країна, мешканці якої дивляться на бесалійців як на учасників кривавого реаліті-шоу і де відбуваються основні події роману, зветься Елітарією. Це два основних місця дії.

Через пів року від початку війни елітарійці почали знаходити мертві тіла тих, хто загинув у Бесалії — у своїй ванній, на дитячих майданчиках, за обідніми столами, в парку, всюди. Тіла загиблих на війні матеріалізуються в мирній країні, порушуючи спокій громадян. Тепер в Елітарії працює спеціальна служба, яка знаходить і вивозить ті тіла з приватних домівок. Звісно, якщо не вийде мерців затанцювати. Якщо сильно докластися і наполегливо працювати, тіла можна затанцювати, але то небагатьом вдається. Магічний танцювальний ритуал оприлюднили на початку війни блогерка AnnaFromBesulia і її баба Яра. Ритуал зветься «Svaboda Samoverzjenja» (і в «Олександрі», і в «Танцювальній революції» трансліти з російської мови будуть час від часу там, де говорять українці, припускаю, це пов’язано з тим, що бабуся Віди й бабусина родина російськомовні).

Цим танцем можна повернути до життя тих, хто помер насильницькою смертю або помер надто рано. Перші місяці танцювали багато, до життя повертали сотні бесалійців. Вони потім влаштовувалися працювати в центри біженців, на бійні корів патрати і на кладовищі могили копати (ніяких варіантів понад цих), аби заробити на дорогу додому. В перші місяці лише хітова пісня «Глугла», яку записали в сусідній щодо Бесалії країні (Польща, думаю), зробила ритуал вірусним танком і повернула до життя та дала прихисток сотням бесалійців. Згодом елітарійці танцювали все менше, адже не кожен танець відживлював мерця, а сил ритуал забирав багато і залишав по собі злість-відчай. Зараз, здається, уже ніхто не танцює, кажуть, та й війна у Бесалії майже закінчилася, лише одинокі обстріли і точкові бомбардування, ну і заміновано там навколо все, звісно. Тіла забирає спеціальна служба, яка робить фото і ховає мерців. Їх офіційно в протоколах звуть «мертва діаспора».    

Такі умови світу. 

Історія починається через 2,5 роки від початку війни і йде в зворотному напрямку до «4 дні до початку війни». 

Тоні емігрантка, працює в санітарній службі, транспортує тіла. Вона біженка з Упасі, в її країні теж була війна. Батьки врятували її, а самі загинули (виноробний Упасі розташований на південь від Бесулії, ідеться про окупований Крим, мабуть). Тоні може спілкуватися з привидом матері. Одного дня вона зривається витримувати нейтралітет санслужбовиці і викрадає тіла хлопчика і дівчинки. Тоні, напевно, хоче оживити їх танцем. Але викрадення тіл, здається, помітив сусід Тоні. Тоні разом з Олексієм і Діною, яких оживила, прямує до Бесалії, щоби передати малих бабусі. Дорогою вона знайомиться з Сашею — військовим-волонтером, який займається розшуком мерців з Бесалії та в Бесалії. Після розмови з Сашею Тоні вирішує повернутися в Упасі і бере з собою матір, яка там знайде спокій.  

Сара і Емма — елітарське подружжя. У них в спальні матеріалізувалася юна жінка. Емма хоче її ожити. Сара радить зайнятися своїми справами, адже це не їхня війна, у них є свої біди і обов’язки: «Агов, а що ми мали робити, коли це почалося? Йти туди? Стати перед ними живим щитом? Викопувати міни голіруч? Стріляти у відповідь?».

Емма потай з другом починає ритуал, який перериває Сара і, лютуючи, ногою пробиває череп мертвої дівчини. 

Софія опікується двома юнаками, яких недавно оживили танцем. Бабуся Софії колись теж була біженкою, тепер вона допомагає онучці, як правильно спілкуватися з бесулійцями, щоби не підважити їхню гідність. Данило і Макс — солдати, загинули, захищаючи від навали аеропорт. Вони по-різному реагують на свою смерть: один гіперактивний, інший в депресії. Данило загинув значно раніше за товариша, той іще пам’ятає, як ховав в морозильнику кремезного побратима. Обидва жадають повернутися у Бесалію і вмовляють Софію відвести їх додому. Їх веде порадами давно померла матір Данила, з якою син тепер уміє спілкуватися. 

Анна і баба Яра — шаманки з невеликого селища в Бесалії. Їхній танець не лише оживляє живих, а й мав колись спроможність утримувати навалу ворога. Коли почали обстрілювати найближче село, Анна, Яра й інші жінки села перейшли в укриття, де Анна записувала відео, розказуючи, що відбувається, показуючи обмаль їжі і зруйновані бомбами вулиці села, а головне — вона записувала танок баби Яри. Відео Анни стають вірусними, жінки відповідають на кожен коментар від них. Їм пересилають гроші. Не треба грошей, — просить Яра, — просто танцюйте. Останнє відео Анни — стрім з підвалу, куди вриваються солдати з армії-агресора і убивають жінок. Під відео — ридаючі емоджі глядачів (до речі, «Танцювальне революція» існує не лише як роман, а як імерсивна вистава — сильне супервізійна репліка про спостереження над болем іншого). Тоні нам на початку розкаже, що тіла Анни і баби Яри матеріалізувалися в її країні, але їх не змогли ожити танком і поховали.

Бесулійці, упасійці, елітраці. Той, хто напав на Бесулію, зветься теберійцями. Ні, ніщо і ніхто тут прямо не названий, замовчування при цьому свої розуміють, а чужим не треба — той великий код, якого Віда тримається і вшановує. Ні, це не спроба озвучити «Росія – країна-терорист» і тим образити якогось голландського путініста, це спосіб надати «Танцювальній революції» універсальних змістів, зробити книжку про війну взагалі, вічною історіє… Але я весь час згадувала такий казус. Коли почався геноцид в Руанді, реакція світу була дуже повільною, хоча новин і інформації не бракувало. Одною з причин стало те, що назва груп, задіяних в конфлікті, — хуту і тутсі, кати і жертви — звучало надто комічно, надто нереалістично, що позбавляло новину емоційного впливу, перетворюючи на якесь оте уже згадане гарячкове марення… Бесулійці і теберійці. Квітуча Упасі.  Зруйноване село Тетрі Горакі.

Навіщо?

Це ж казка, так вони кажуть, страшна казка про ожилих мерців. В казці має бути магія. Тут вона є. Один із героїв — Ночник, це істота з соломи, загорнена в біле хутро (за описом схожа на Дідуха), яка якраз і надає танцювальникам силу оживляти мерців. В Ночника рядиться баба Яра, танцюючи свій ритуальний танок. Ритуалів смерті у Бесулійців – греблю гати, про них Софії розкажуть солдати: і що неодружених ховають з обручками з мотузки, щоби прив’язали когось на тому світі, і що їдять на могилах тощо. В Бесулії дуже-дуже-дуже розвинена первісна релігія, магія радше, шаманізм якийсь. Всі практикують, і тому духи їхній живі і живуть поміж ними. От нам показують світ з розгорнутою системою бізнесів і сервісів, от нам показують світ з розгорнутою системою симпатичної магії. Рецензенти кажуть: як круто, це такий контраст між суворим реалізмом західної цивілізації й ніжністю стародавніх сіл… Я ж попереджала про пастки орієнталізму, правда? Оце вони. Забобони і магічні ритуали підносять на рівень мистецтва там, де іншого мистецтва не передбачають. Ви колись заглядали в панафриканські романи і цікавилися їхньою рецепцією на заході? От один в один. Шаман п’є пальмове вино і бесідує з духами. Шаманка нарядила Ночніком і танцює з мертвими. Білий чоловік дивиться на них у відеошукач.   

Досвід може стати пам’яттю лише тоді, коли уже встиг побувати репрезентацією. Досвід треба узагальнити, потім очуднити, а уже після цього довести до автоматизму випадкового спогаду. Віда в прозі про Україну працює якраз із моментом, коли досвід от-от має отримати свою репрезентацію: уже не з приватним досвідом, іще не з колективною пам’яттю.

В «Танцювальній революції» є одна мегапотужна сцена ближче до фіналу: Тоні і Саша розмовляють в купе потяга, який іде до лінії фронту в Бесулії, на щойно деокуповані землі. Тоні везе ожилих мертвих дітей додому, їхні батьки залишилися мертвим. Саша їй розказує випадки, які спостерігав: про заміновані домівки, про розірвані на шматки тіла. Розмова триває, до них підходить провідниця і просить закінчити бесіду: «Гей, ви двоє там! Чи не можна тихіше? Весь вагон чує ваші жахливі історії. Останні кілька років були страшні, але чи можемо ми бодай сьогодні обійтися без цього жаху?… Любий хлопчику, я дякую тобі за твою роботу. Але прошу, не перетворюй її на радіошоу».

Війна в романі Лізи Віди закінчилася. Часом бувають точкові обстріли. Окуповані дві з шести областей. Досі шукають та ідентифікують тіла загиблих. Але війна закінчилася, можна повертатися і нести на собі додому своїх мертвих. Колишні солдати повернулися додому, їхні родини вертаються з евакуації. Триває фаза очищення і зцілення, так цей час називає Сашко, сам цілитель тут. Цей елемент, вибачте, сетінгу в «Танцювальній революції» Ліза Віда акцентує так наполегливо, що я перестаю себе питати, чому в епіграф її роману не потрапив і наступний за процитованим рядок із вірша Галини Крук «Війна убиває руками байдужих. І навіть руками бездіяльно співчутливих».

Ліза Віда написала направду сильну книжку, яка також сильно роздратувала європейського читача. І вона залишає по собі враження, котре мені насправді дуже складно сформулювати, щоби без замовчувань, щоби не лише свої зрозуміли, а хто не зрозумів —  той не свій і не треба. «Танцювальна революція» передбачає десятки обґрунтувань і визначень для Іншого, але я реально не розумію чогось, щодо стартового Я. Висновок? Книжку нам треба читати і разом обмірковувати.

Читайте також: «Ендлінг» Марії Реви – про блага і борги приналежності