«Вілла у Сан-Фурсиско» & «Хрущі над вишнями» Ярослави Литвин — Фурсаж Синички

Ярослава Литвин. Вілла у Сан-Фурсиско. Харків: Фабула, 2024. 336 с.

Ярослава Литвин. Хрущі над вишнями. Харків: Фабула, 2025. 228 с.

«Вілла у Сан-Фурсиско» і «Хрущі над вишнями» Ярослави Литвин — перші два романи запланованої трилогії про кумедні поневіряння мрійниці Олі Синички, яка вигадала перетворити стару сільську хату на еко-віллу. Розповідаємо, чим особлива ця іронічна проза та як у майже любовну історію затесалися фемінізм і деколонізація.

Ностальгійне прочитання

Читати гумористичні романи Ярослави Литвин «Вілла у Сан-Фурсиско» й «Хрущі над вишнями» можна трьома способами: ностальгійно, сентиментально й ресурсно. Якщо ви за легкий спосіб — стрибайте до сентиментального. Не шукаєте простих шляхів — вйо, до ностальгії.

Попри те, що ВООЗ посуває і посуває планку молодості, криза середнього віку таки наздогнала тих, кому майже вже або трошечки за сорок. Письменники/-ці років двадцять підбирали скельця, щоб роздивитися, як гнітючі часи дитинства зробили з нас депресивних дорослих. Особливого значення набувало місце дії, точніше місто. Харків у «Депеш Мод» Сергія Жадана (2003), Франківськ у «Сьомзі» (2006) Софії Андрухович, Черкаси у «Район Д» (2019) Артема Чеха — прекрасно жорстокі, а тому 90-ті роки в них зображені без жодної ідеалізації. Ескапістською пригодою тоді поставало не занурення в історію, а повернення із безпросвітності тексту в сяку-таку, але свою реальність.

Повномасштабне вторгнення разом з усіма лихами й смертями принесло також і тотальність невизначеності: нічого невідомо, можливо, усе найкраще, що могло, уже з тобою й сталося, а ти не помітила? 

У 2023 році вийшло відразу кілька романів про дорослішання в 90-ті, що знаменували зміну вектора рефлексії — звернення до спогадів про дитинство з ніжністю й вдячністю замість болю й оніміння — «Перші» Марії Олекси й «Толіки» Юлії Мак. Важливим елементом ностальгії став ефект упізнавання колись дорогих місць й артефактів, як станції метро Києва, чи жуйки Turbo.

«Вілла у Сан-Фурсиско» (2024) і «Хрущі над вишнями» (2025) Ярослави Литвин за логікою мали б продовжувати цю стратегію ностальгії як колективного пригадування. Насправді ж — сягають далі. Вони не пропонують втечі від реальності, не кличуть у минуле. Ці тексти — сховок у проживанні тепер і зараз з усіх сил, бо кращого моменту наважитися на вибір будь-чого вже не буде. Це ностальгія повернення не у певний час чи місце, а до себе самої, упізнавання своїх невдач, страхів і комплексів, прийняття їх із вдячністю. Забудьте вульгарщину про лимони й лимонад — зі своїх розчарувань треба мостити фундамент, чи хоча б стяжку.

Оля Синичка купила хату в Фурсах під Білою Церквою спонтанно. Вона не мала ідеалізованих спогадів про дитинство в селі. Коротких візитів до бабусі на город було досить, щоб зрозуміти: це тяжка і часто марна праця. Оля з того покоління, яке запевняло, що ну, її ту картоплю, і от раптом, на тобі — стара хата й усі клопоти з цим пов’язані. 

З дотепами й ґеґами Ярослава Литвин розказує стратегію виживання українців: заземлитися (бути при землі) і триматися своїх — родини у широкому сенсі. 

Сентиментальне прочитання

Жінка за тридцять, без пари, з помірно шкідливими звичками, не найліпшою координацією і сумнівними життєвими виборами. Багато стидунських ситуацій потому її чекає справжня любов. Сорі, за спойлер. Це впізнавані типаж героїні й канва романтичної комедії. Найвідоміша — певно, про Бріджит Джонс. Чи припинили ми читати такі книги після її щоденника? Ніт! Бо нас цікавить насолода тривалістю — кожна інша подібна історія все одно розливає тепло всередині. І «Вілла…» і особливо «Хрущі…» — гідні представниці жанру. Під час читання серденько тенькає й завмирає, кров нуртує і так далі.

Оля Синичка може хильнути зайвого, може не розрахувати своїх габаритів, не стримається, щоб не поцупити м’ясо з чужого борщу чи спагетину не зі своєї карбонари. Повага до персональних кордонів не найсильніша її сторона, але в Олі є принципи, які вона готова відстоювати, бачення кращого світу, за яке готова боротися. Усе це робить її дуже милою персонажкою, хоч і злегка притрушеною. Синичка спершу розбирається з собою, а потім любов її знаходить.

Книги про Олю Синичку — це хороші романтичні комедії для тих читачок, які подібно до героїні, вже «бачили в житті деяке лайно», і якщо вони, може, ще й не з’ясували, чого хочуть, то вже точно знають, чого їм не треба. Ці книги на дорослі теми з відповідним словником. Якщо ви зомлієте від цитати: «Признавайтеся, з якої фабрики білих пальтішок ви спиздили своє?», — то може, вам краще й не читати. Тоді ви проґавите, героя романтичної комедії схожого на молодого Тараса Шевченка й не втямите, чого це таки сильно сексі.

У романтичних історіях аудиторія звикла шукати якось впізнаваного культурного шарму — французькості виноградників, гамірності італійської родини, грубуватої ніжності шотландських горян. А ми що? Хіба зібратися за столом їсти паску під вишнями — це щось особливо романтичне? Виявляється — так. 

Ресурсне прочитання: бути вільною і бути жінкою

Смішну книгу про молодих містянок у селі бігом порівнюють зі «Спитайте Мієчку» (2021) Євгенії Кузнєцової. Усе ж до проблематики романів Ярослави Литвин ближче буде нонфікшн «Мова-меч».

Євгенія Кузнєцова у «Мові-меч» пояснює як методично Радянський Союз стирав будь-які відмінності у мовленні, сприймаючи діалекти як загрозу. Імперія хотіла, щоб ми соромилися того, як говоримо, як виглядаємо, звідки приїхали чи де народилися, щоб ми були нецікавими самі собі, бо має бути тільки один взірець (вєлікій і могучій), на який треба рівнятися. Усе, що відрізняється — смішне, недолуге, неграмотне. Своє походження і національне й соціальне треба було сховати якомога далі, щоб вижити й досягти успіху.

Ярослава Литвин пропонує варіант домашньої роботи з деколонізації, загортаючи її в іронічну оповідь про емпавермент.

Нормалізувати говірки, вкласти персонажам живе мовлення — важливий крок прийняття неімперської реальності. Романи, згадані у частині ностальгійного прочитання — про великі міста. Маленьким містам довго було зась в сучасну українську літературу. Селам тільки з трешаниною або екзотизацією укупі. «Провінційність» у 90-х, та ще й ранніх 2000-х була словом лайливим, отже, людина десь схибила раз у ній розкусили «провінціалку»: одяг, зачіска, мовлення. Щось завжди було не так. Підкорити столицю — означало досягти успіху, у тому числі позбувшись усього того, що видавало звідки ти. Ярослава Литвин деконструює провінційність і запихає стереотипи про дівчат з малих міст куди подалі.

Оля Синичка намагалися робити кар’єру в Києві, вийти заміж, он навіть жила на Оболоні у тривалих стосунках з успішним хлопцем. Оля була хорошою дівчинкою відповідно до суспільних очікувань. Воно «не робе», якщо на тій Оболоні ти нещасна, а містер Успішний Успіх тобі бреше. 

Героїня українського роману про село мусила б страждать. Навіть не так. Вона б мала вгнути голову і страждать. Оля Синичка обрала бути в селі щасливою. 

Вона послідовно подолала дівочі страхи: здатися некрасивою, розчарувати родину, зазнати поразки тощо. Виявилося, що бути саме такою, якою ти є, не соромитися себе, своєї недосконалості — найбільш дієвий спосіб.

Другий том пригод Олі Синички глибший і зріліший за перший. Це відображають назви розділів. У «Віллі…» вони грайливі, з відсиланнями до попкультури: «Пролітаючи над гніздом Синички», у «Хрущах…»  — вишукані алюзії, наприклад, цитати з віршів Сергія Жадана й Ірини Шувалової. Про це дізнаються уважна читачка, чи читач, які погуглять заінтриговані, що там «Поміж ранкового світла й вечірніх мороків», чи чому «риба любов живе у великому тілі ріки». Це також вписується у стратегію подолання імперського минулого — стати цікавими самим собі. Сучасна українська поезія — частина нової норми, зареалення у тут і зараз. Питання: «Який ваш улюблений вірш Жадана» — це тест на те, чи твої люди поряд, це смол-ток для перших побачень.

«Вілла…» і «Хрущі…» — феміністичні романи, оскільки розкривають різноманіття жіночих досвідів без моралізаторства й фаворитизму. Тут є персонажка, яка любить секс і не соромиться говорити про це вголос. Є молода мати трьох (ну, майже), і та, хто збирається з силами зробити камінг-аут перед родиною. Є жінка, у якої ніколи немає на часу поговорити про почуття, а легше сховатися в роботу. Є бабуся-матріарх. Є щаслива у шлюбі зріла жінка й самотні жінки за 60, які прагнуть і знаходять романтичні й тілесні задоволення. 

Це в міру розпусні книги, у яких їжа й ритуали з нею пов’язані сягають гаргантюанських масштабів. Бо їжа — це про відкритість до бажань, чи про тамування жадань, чи про те, що іноді легше смачно нагодувати, ну, чи там щось порємонтірувати, ніж пояснити, як сильно любиш.

Поки Ярослава Литвин пише продовження — «Літо у Сан-Фурсиско», піддайтеся нестримному бажанню поїхати у Фурси гладити кроленят і слухати раннього Віктора Павліка, попиваючи просеко́ з котлетою. Маршрутки до Білої Церкви їдуть від метро Іподром щогодини, чи то пак «в рівне врем’я». Їдьте до парку «Олександрія», а там за ним вже зразу і Фурси. Не дякуйте.

Купити книжки Ярослави Литвин

Публікація профінансована Британською Радою у межах програми «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії». Стаття створена учасником освітньої програми Litosvita та Читомо «Інтенсив із книжкової журналістики та літературної критики».