Дебюти 2025 року: романи про аномалії-чуда-відхилення

Якщо вичитати потоком під три десятки достойних романів-дебютів цього року, то можна вхопити загальну інтонацію: зачудування на межі очуднення. Герої зробили крок назад від події, яка на них безпосередньо впливає, і дивляться звідтам, причемлені, на безлад, що коїться в епіцентрі. І це незалежно від того, до якого саме жанрового різновиду відносити ту чи іншу книжку, ідея аномалії-чуда-відхилення наскрізна 2025-го як для жанрів, де мусить бути (типу фентезі), так і для жанрів, де її годі уявити (як-от у соціальній чорнусі).

Формально лише дві зі згаданих тут книжок належать химерній прози, але майже кожна справляє таке враження. Перші прози 2025 року рефлексують момент травми, так на позір здається, але перспектива ширша: автори-початківці фокусуються на кризовому переламі свідомості як такому. Звідки виникає і відчуття химерності — себто, неправильності в широкому сенсі. Якщо сказати простіше, то на зміну романам «хто я такий?» і «що я таке?» впевнено приходить проза «що, трясця, з вами усіма не так?!». І це насправді дуже несподівана тенденція: від замилування Я велика проза поволі дрейфує у бік вивчення Іншого. Раджу випадково не пропустить цих творів і цієї тенденції: вони іще озвуться, гарантую.

Необхідне попередження: тут я зосередилася на дебютних романах, про які протягом року — мені так здається — говорили мало чи недостатньо. Перша проза, яка отримала свою заслужену порцію уваги професійних і просунутих читачів, саме в цьому огляді не підсвічена (скажімо, по-різному переконливі і різним привабливі романи «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці…» Віри Курико, «Кассандра курить папіроси» Анни Безпалової чи «Мій прапор запісяв котик» Лєни Лягушонкової).

«Шмуль і Марта» Анки Вознюк

• Темпора

Читали книжечку «Там, де живуть чудовиська» Моріса Сендака? Вона прекрасна. Малятко після суперечки з матір’ю подається в країну чудовиськ, де стає їхнім королем, найсуворішим з монстрів, але згодом хлопчик засумував і повернувся до кімнати, де на нього чекала гаряча вечеря. Цю казку читає своїх коханій дівчині Марті головний герой роману Анки Вознюк, коли вона хворіє, це казка має її втішити й розрадити. І ні, це зовсім не мила сцена, а страх яка тривожна. «Шмуль і Марта» — такий собі роман становлення Нормана Бейтса, але не трилер, а тонка та іронічна психологічно-філологічна розвідка. Коротше, все тут дуже цікаво, дуже красиво і тут живуть чудовиська. 

До речі, Мартою звуться тут дві жінки — покійна матуся і невинна герлфренд, дуже архетипний розклад: карга і незаймана, і коханка, все тут є. А от Шмулем ніхто не зветься, герой просить всіх називати себе на ім’я — Ширзармуль, але ніхто його белькотіння не слухає і звуть його відтак Шмулем. На обкладинці книжки — максимально простий розклад, щось на кшталт «Ромео і Джульєтти»: два імені, знаки головних героїв, тільки перше ім’я тут не ясно кому належить, а друге не належить нікому.

Шмуль — викладач, розказує першокурсницям про теорію літератури. Недавно в нього померла мати, з якою у Шмуля були вкрай аб’юзивні стосунки. Чого лише варта історія, коли він запросив додому своє шкільне кохання, а матуся почала дівчинці розказувати, як Шмуль кроликів убивав в ранньому дитинстві!

Шмуль намагається з того всього вибратися в нормальні романтичні стосунки, які відродять чоловіка в його найкращій іпостасі. І зустрічає Марту. Вона вчиться на культурологиню і підпрацьовує баристою, волонтерить на сході.  І щось дівча собі на умі: то спокушає чоловік, то каже, що воліє зберігати цноту до заміжжя, а заміж не хоче… Проте, світ ми бачимо очима Шмуля і він не те, щоби бачить все в реальних пропорціях.

Анка Вознюк пише про стосунки героїв, в яких буденна розбіжність між причиною і наслідком порушена, і то порушена фатально, веде до небезпеки і загрози життю. Авторка «Шмуля і Марти» пише драматичну іронію так майстерно, що це гідно захвату. Перше, що ми й подумали про Шмуля, виявиться правдою, хоча нас наполегливо переконували у зворотному 200 сторінок поспіль… Як ця страшнувата книжка може бути такою дотепною і смішною?!

Купити «Шмуль і Марта» Анки Вознюк

«Миколцьове щастя» Мирослави Кирильчук

• Видавництво Юлії Сливки

Міцно зшиті родинні саги з інтонаціями Анатолія Дімарова у нас завжди затребувані, і нам їх завжди мало. Появу авторки, яка цього року стартувала аж з двома подібними романами, дебютувала впевнено і переконливо, радісно привітають сотні учасниць читацьких клубів. А в таких книжках головне, щоби були каверзні питання. І Мирослава Кирильчук на них щедра.

У романі під назвою «Микольцьове щастя» не те щоб з щастям не зрослося, так це навіть не книжка про Микольцю. Щастя тут походить із привітання: ідеш по селу, бачиш як людина гарує, аж до землі прихилилася, і кажеш тоді їй: «Дай, Боже, щастя!», бо так заведено в селі споконвіку. Тож щастя в назві — це робота, та робота, яку бачать і оцінюють інші, і та робота, яка тобі важка, аж нестерпна, і зрештою тебе вб’є. А Микола ж що? Та є Микола. Просто головна героїня і оповідачка тут Текля, дружина Миколи, це про неї ми все знаємо і за її трансформацією будемо спостерігати.  

Тимко, Микола, Текля живуть під однією стріхою, поваги і любові один до одного не мають.

Микола кохав іншу (і не одну) і дитину їй навіть зробив, коли взяв за себе Теклю, жінка йому огидна, але за нею давали великий посад і пару добрих коней, а коней Микола любить більше за людей. Текля уміє працювати і знає, що лише це в ній і можуть оцінити навколишні, на брак уваги і любові відповідає симетрично: щиро не любить у відповідь. Ну і гуляє, закохалася в німця, що очолив окупаційну владу на селі. Тимко — брат Миколи, його в дитинстві покалічив кінь, Микола не зносить брата, бо коня довелося продати, Текля – бо нахлібник і нероба. Але саме від Теклі і Миколи залежатиме життя Тимка, коли стане відомо, що юнак має зв’язок із хлопцями з лісу.

 Від 1939 року до кінця 1980-х село на Галичині, де живуть обличчям в землю, а помирають обличчям в небо (остання з карколомних подій — вибух на ЧАЕС). Герої мусять навчатися зберегти себе. Ні, не вижити, саме зберегти-себе. Тут є кілька сюжетів, що синхронізуються. Микола просить сусідів сховати коня, якого от-от заберуть у колгосп. Сусід-єврей просить сховати доньку, щоби її не убили нацисти. Сусідка, яку висилають на Соловки, просить сховати фото вояка УПА. Місцева жінка ховає тіла убитих в лісі вояків УПА. Ці сховки насправді нікого не врятують: коня заберуть, дівча загине. Але герої Кирильчук пам’ятають, що вони щось зберігають, що вони мусять щось зберегти навіть тоді, коли уже втрачене знання про те, що саме вони бережуть.  

Купити «Миколцьове щастя» Мирослави Кирильчук

«Сніжний Ізюм» Аліна Дихман

• Видавництво

Фентезі для юнацтва Аліни Дихман виникає спокуса читати як алегорію того штибу, що їх полюбляє Патрік Несс (тут як автор «Поклику монстра»). Свідомість переживає важкий, буквально нестерпний досвід і рятується втечею в сюжети про надприродне.

У Міри був близький друг – Марко з позивним «Ельф». В мирні часи він був музикантом, рольовиком і шаленим фанатом серії книжок про «Останню битву» (очевидний омаж «Володарю перснів»). Коли почалося вторгнення Марко (і Міра з ним) волонтерили в Харкові, після звільнення Херсону Ельф подався на південь і там загинув. Міра болісно, дуже болісно переживає втрату.

Марко заповідає їй свою колекцію фентезі й Міра вирішує подарувати її бібліотеці докопуваного Ізюма. Тут вона зустрічає Олексу (Довбуш, тут же жартує Міра) — важкопораненого під час окупацію лісника — і, як дуже швидко стане відомо, не людського походження істоту.

А ще Міра залишається допомогти в бібліотеці, для чого їй треба їздити ровером у віддалені селі. А в лісі неспокійно, тут активізувалися якісь темні сутності, які приходять до тих, хто переживає жах і скорботу.

Міра буде перемагати магічних істот і у такий спосіб допомагати собі пережити втрату близької людини. Очевидна простота сюжету і запиту робить книжку Аліни Дихман якоюсь пронизливо світлою.  Так вибудовуються «двоповерхові» тексти: де на першому поверсі дівчина спілкується з лісовиками, а на другому – оплакує близького друга. На якому з них вам бути під час читання — ваш особистий вибір і ваша потреба. А наразі відзначу, як тонко Дихман розказує історію воєнного Ізюма, залюблюючи в містечко Міру і разом із нею читача.  

Купити «Сніжний Ізюм» Аліна Дихман

«Вініл» Валерії Бабко

• Віхола

У Рити сьогодні день народження, їй виповнюється тридцять. Вона святкує його з випадковим людьми, накидується алкоголем і наркотою, а на ранок отримує вітальну листівку від Філа. Філ — друг, найкращий, ще зі школи, колись Рита була в нього несамовито закохана, хоча й добре знала, що Філа жінки не цікавлять, їхні стосунки пережили і такий складний виклик, їх об’єднувала довіра і музика. Філ на фронті. Рита пише йому довгі повідомлення і не очікує, що він скоро озветься. Тим часом в її життя повертається Гліб, вони сім років як не чулися. Колись вони разом були в одному музичному гурті, і після сварки з Глібом Рита уже не може писати пісень. Гліб зараз щасливо одружений і має дитину (його родина евакуювалася в Португалію), спілкування з Ритою напружене і, здається, недоречне. Риті дуже зле, про причини вона говорити не хоче.

(Те, що Філ загинув очевидно ледь не з першої сторінки, тут не має бути сюжетного твіста, але важливо фіксувати кожну ситуацію, де Рита витісняє цю інформацію, а читач розуміє, що саме вона зараз робить. Бабко дуже грамотно і напружено малює кожну сцену таких самообманів).

Не хочу ставати ще однією зумеркою з психічними розладом, ще одним літературним кліше, — наполягає десь на початку своєї історії Рита. І вона достатньо життєдайна, щоби не бути літературним штампом, але висловлюванням про покоління тридцятилітніх – «Вінілу» доведеться.

Тут сходяться три сюжети. По-перше, сама Рита, яка покинула улюблену справу після першого ж негативного фідбеку, вона просто не навчена системно працювати заради досягнення мети, власне, мети не здатна бачити. По-друге, Філ. В один із моментів він звіряється Риті, що саме на фронті нарешті почується доречним і потрібним, вперше в житті. Філ — професійний фотограф, талановитий музикознавець, але лише в ситуації екзистенціальної загрози він почується реалізованим. По-третє, Гліб. Він щаслива людина, мріяв бути чоловіком і батьком, мрію свою реалізував. І йому страх як соромно, що він щасливий. Гліб шалено залежить від чужої думки, він з України не їде, як пропонує дружина, бо соромно перед іншими, це його мотиви… Ну це, правда, виглядає як процес діагностування.

«Вініл» — досить безжальна до своїх книжка, але Бабко залишає всім надію на гепі-енд.

Купити «Вініл» Валерії Бабко

«Намул» ЮліЇ Медвідь-Гнепи

• Темпора

У «Намулі» загинула дівчина, будуть підозрювати убивство, доведення до самогубства,  нещасний випадок. А починається все як слешер 80-х: у літній табір глибоко в лісі на березі озера заїздить нова зміна. Табір називається «Кришталь», і це вдала для нього назва: важка ваза в серванті, яку зась чіпати, крихкість і вразливість, прозорість і небезпечно малі скалки. В цьому таборі уже не раз гинули діти, все списували на нещасні випадки на воді. А от цей вожатий, він спить з 12-річними дівчатами, і всі про це знають. Коротше повторюся: не чіпай зайве, щоби тебе не посікло скалками.

Софія — дитяча письменниця, переживає важке розлучення і намагається дати раду з притлумленою агресією. Софії випала нагода попрацювати одну зміну у дитячого таборі, вона бере з собою доньку. Анна — старшокласниця, готується перейти в нову школу, попередню залишила зі страшним скандалом, її булили за відверті фото в мережі, в Анни стався нервовий зрив. Мати вважає, що табір піде обом на користь. Та Анна знає, що в таборі буде легше приховати від матері, що вона блює після кожного прийому їжі і шрамує себе.

У кожного персонажа — своя таємниця. Вони навіть не криються особливо, бо тут всім один на одного плювати, всі поглинуті своїми демонами.

Всі виживають в умовах вимушеного(!) співжиття. Або не виживають. І тільки наприкінці твору стає зрозумілим: ми читали ледь не про лабораторно чистий експеримент становлення серійного убивці, ледь не роман-профайл.

Детективний сюжет і твір на межі соціальної прози й трилеру з вайбами «Гострих предметів» Ґіліян Флін, в якому насправді убивцю можна визначити уже в першому розділі, але зрозуміти це, лише дочитавши книжку до кінця і повернувшись до початку. Отож детективний сюжет, який надається до перечитування, і при тому може дивувати несподіванками, таке треба уміти. Медвідь-Гнепа уміє.

Купити «Намул» ЮліЇ Медвідь-Гнепи

«Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі» Марини Шевцової

• Віхола

У шведському місті Мальме живуть понад 365 тисяч людей. У романі про Мальме шестеро оплутані таким щільним соціальним павутинням, що самі про те не здогадуються. Які там три рукостискання! Один вдих-видих — і чужа О2-історія проростає у твоїх СО2-легенях. Таке буває у густозаселених містах.

Фітнес-тренер Ульф мріє про школу, де вивчатимуть іспанську, це друга рідна мова Ульфа, його батька з Колумбії; а наразі курує групи просунутих спортсменів і зневажає тих, хто такими не є. Злата точно не така, але потрапила якраз до групи Ульфа. Злата — українка, приїхала по роботі й застрягла на рік через ковід, посилено шукає від кого народити, найліпше б то був гей, який пожертвував би їй сперму, бо так простіше. Ерік з цією простотою посперечався б: він — гей, полісмен, що опікується молоддю з емігрантських кварталів. Ерік дружить з Ліндою, а Лінда — подруга Злати і колега Ульфа. Вона викладає балет для дорослих, працює соціальним педагогом. До неї Ерік скеровує проблемних юнаків. Скажімо, Іліаса. Це молодший брат Джамала. Джамал же працює в аеропорті Копенгагена разом із Кіке. У Кіке — іспанця-електрика — роман із Еріком.  У Кіке є колега Павел, він з Польщі, Павел закоханий в Лінду, з якою іще не знайомий, а винаймає житло Павел в Ульфа… Не заплуталися?

Всім героям — за тридцять під сорок, всі продираються крізь вікову кризу, шукають надійних супутників життя і сенс цього ж життя. Кожен із них гостро переживає мить відчуження: іншування стає частиною їхньої ідентичності і способом, у який вони робляться видимими, вони мігранти в широкому сенсі, номади в режимі невидимості, «привиди».

Ґустав з назви сюжетно об’єднує всіх персонажів. Він відвідує могилу дружини і там на кладовищі (парк по суті) перестрічає всіх героїв, бесідує з ними всіма. Затишна ця книжка — про те, як, взаємодіючи, люди долають екзистенційну кризу, про емоційну підтримку як спосіб консолідації в сучасному міському ландшафті. Лінда згадає там одну з ключових фраз психотерапевта: «Це не про тебе, а про іншу людину, це не твоя історія». Ґустав розказує іншим героям історії зі свого досвіду чоловіка і батька, ті історії стають для слухачів чимсь на кшталт міфів — універсальною символічною істиною, їхня спільнота формується навколо Ґуставових історій. Такі вони є, суспільні блага міфотворчості.

Купити «Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі» Марини Шевцової

«Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин

• Лабораторія

Так пишуть притчі про авантюристів і мандрівних філософів: герой вандрує, зустрічається з незнайомцями, впливає на їхнє життя, робить їх кращими людьми і йде собі далі, бо його мета – не покращити світ, а пізнати себе. Хіба що Дусі з роману Єлизавети Бурштин треба буде не пізнати себе, а впізнати, бо вона таки про себе ніц не пам’ятає.

Одного дня в селі об’явилася дівчина років двадцяти чотирьох.  Єдиний спогад, який вона має – це хрестини, їй тоді здалося, що її хочуть втопити. Вона вдягнена у нічну сорочку і має в руках іграшкового динозавра, а ще у Дусі дуже брудні, аж чорні долоні, але здається так, що той бруд лише вона бачить. В селі обговорюють страшну пожежу на хуторі неподалік, і уже ясно, що Дуся з нею пов’язана, але не зрозуміло як. Наразі ж дівчину скеровують до Василя, бо вона сказала, що на татовому подвір’ї росте слива, така ж є у Василя. Тепер він їй за батька. Потім Дусі треба терміново заміж, з другої спроби знаходить собі мужа. Але муж – не значить, коханий, то кохання доведеться шукати в іншому місці, в будинку Марії, яка тужить за чоловіком, що подався на війну…

Поспіхом, либонь, переказую і бракує причинно-наслідкових зв’язків? Ні, світ Дусі вкрай гротескний, тут нема наслідків дій, хіба самі результати, тут мало хто осмислює причини, тут всі  роблять щось і абищо, щоби не зупинятися і не думати про пекло навколо. Тут не говорять про війну.

Це Закарпаття, до речі. З говірки чутно.

В романі є чоловік і жінка які сидять на зупинці приміського автобуса. Вони нічого не їдять, поки їм не приносить почастунок Дуся, вони ні з ким не розмовляють, навіть між собою. Вони чекають, поволі кам’яніючи. До них зрештою приїде син, який повернуся з фронту. Чи радше таки не повернувся, бо село, де опинилася Дуся радше нагадує щось за межею смерті.

Красива казка про Дусю — чи то янголицю, чи то хтонічну богиню, яка у взаємодії з людьми/душами і змушує їх відчути на мить ситість, спокій і втіху. 

Купити «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин