Єва Райська про художній репортаж, українських ромів і Дрогобич

У Школі журналістики та комунікацій УКУ відбулася зустріч із Євою Райською, репортажисткою, письменницею та культурною менеджеркою, яка зокрема активно долучається до організації подій у Дрогобичі й пише про місцевий контекст. Її нова книжка «Бахтало: історії українських ромів» глибоко зачіпає тему локальних національних спільнот, і саме довкола цього видання й будувалася розмова зі студентами — про особливості художнього репортажу, авторський стиль, питомі риси ромського менталітету і ключі до його розуміння, а також про Дрогобич, який у найближчі вихідні чекає на старт чергового ШульцФесту. Про все це — далі у матеріалі.

Зустріч проводилась в межах курсу «Креативне письмо» Марії Титаренко для студентів та студенток медіакомунікацій та журналістики. Подія була відкритою, долучитися змогли також гості. Модерували розмову студентки першого курсу магістерської програми з медіакомунікацій УКУ Соломія Садова та Рената Думнич. 

Репортаж як мистецтво

— В інтерв’ю для медіапроєкту «Жянес» ви кажете, що до написання книжки «Бахтало. Історії українських ромів» вас спонукав конкурс художнього репортажу «Самовидець» імені Майка Йогансена, де ваш репортаж «Молитвами Аїди» здобув перемогу. Але ви багато писатли такої й у форматі есеїстики. Чому вибір впав саме на репортаж?

— Художній репортаж — це жанр, який народжується між літературою і журналістикою. Взагалі, я починала писати в жанрі есеїстики, описувала культурні події свого міста, Дрогобича. Тоді не було так багато медіа, де можна було творити локальну журналістику в контексті культури, і есеїстика стала таким певним етапом. Але згодом я зрозуміла, що жанр літературного репортажу набагато цікавіше може розповісти про якісь дуже звичайні речі, людей чи процеси, які відбуваються навколо тебе. Зокрема і ті, що відбуваються у місті, бо все, знову ж таки, починалося з мого міста, із сусідньої вулиці, з людей, які були навколо. Мабуть, я б сказала, що есеїстика в якийсь момент перетекла в репортажистику. 

— У кожному репортажі у вас є якийсь предмет, через який відкривається герой. Це може бути чай, квіти, рукавички. Як ви шукаєте цей образ? 

— Мені здається, що в кожній історії, в кожному репортажі найважливішими є деталі. Одна й та сама історія, розказана різними автор(к)ами, може бути інакшою, залежно від деталей. Для мене деталі — це завжди якесь часткове приміряння їх на себе. Проживання історії через власну оптику. Деталі роблять репортаж художнім, новим жанром, який проснував між сухою журналістикою та літературою. Це щось таке, як ключ, що веде до розв’язки в сюжеті, чи до кульмінації в конкретній історії. Для мене це також процес спостереження: ти спостерігаєш і фіксуєш усі деталі, а потім мусиш вибрати те, що є ключовим з твоєї власної оптики. Та водночас деталі повинні бути містком для передачі голосу героя до читача. 

— Коли я читала репортаж «Молитвами Аїди», у мене складалось враження, що це як калейдоскоп, у якому ти поступово повертаєш механізм і скельця щораз по-різному складаються. Серед технічного набору великої кількості відповідей, діалогів, описів, чи є у вас одразу якась фішка, або ідея, яка вже пульсує, ще до того, як ви напишете репортаж? Чи розуміння, як скласти все в одну історію, з’являється в процесі? 

— В моїх репортажах, і в цій історії зокрема, я багато слухала музики зі своїх плейлистів. У якомусь сенсі це, можливо, теж вплинуло на процес написання. Мені здається, що музика є важливою фоновою складовою, коли я працюю з історіями, з текстом, зі словом. Музика додавала мені якогось такого відчуття ритму. Гадаю, ритм простежується у цій калейдоскопічності. Важливо було підібрати правильну музику. Коли я сиділа й писала, то розуміла: щось мені не підходило, а щось навпаки підштовхувало. Раптом з’явилася якась індійська мантра, потім стало ще більше індійського. Я впевнена, що саме індійська музика додала мені цього фонового відчуття ритму, самої мелодики історій.

Читайте також: Світлана Ославська: Чужа культура цікава сама по собі

— У кожного документаліста чи репортажиста є такий собі цвинтар нерозказаних історій. Яка з таких невидимих, непочутих історій, яку ви зафіксували, але не змогли нею поділитися, вплинула на вас найбільше?

— Я говоритиму про контекст війни. Багато історій написано вже під час повномасштабного вторгнення, і в книжці, наприклад, є три такі репортажі: дві історії діючих військових і одна — про загиблого ромського військового, яку я розповіла через історію його мами. У мене були записані й інші репортажі про ромських військових, але вони не потрапили до книжки з різних причин. По-перше, не всі герої хотіли бути публічними, навіть із безпекових причин. По-друге, були також історії дуже складні та контроверсійні, особливо в контексті ромської спільноти, але так само і в глобальному українському контексті. Можливо, колись вони стануть продовженням не для книжки, а для певного проєкту, щоб на них можна було подивитися з «висоти» часу, після війни. Не знаю.

— Є така ромська приказка: «Бог пізнається в дорозі». Дорога як метафора є наскрізною у вашій книжці. Можливо, не тільки в книжці, а й взагалі в ромській культурі. Зокрема, це може бути пов’язано з їхнім тривалим кочовим способом життя. А що для вас означає дорога як метафора? 

— Думати про дорогу — це дуже гарно. Тут мені теж спадає на думку цитата Ришарда Капусцінського, польського репортажиста, який казав, що саме в дорозі народжується ця професія, але саме дорога унеможливлює саме писання. Тобто дорога — це таке поле, де ти можеш спостерігати за світом, бути зі світом, відчувати світ, пропускати через власну оптику, але все одно в якийсь момент треба сповільнитися. І оцей технічний момент, коли вже говоримо про репортажі, про розшифрування довгих інтерв’ю, про реконструкцію самої оповіді, має відбуватися поза дорогою.

Дорога — це найважливіший та найцікавіший для мене етап репортажу. Поїздки в експедиції, спілкування з героями, осмислення і рефлексія через власну оптику. Для мене це також простір для саморефлексії.

Зрозуміти ромів

— У книжці «Бахтало», а також в низці інших матеріалів та інтерв’ю,  говорячи про ромів, ви багато разів згадували таке слово як «ґаджо» (чужинець). Під час роботи в полі як ви почувалися у цій ролі ґаджо, адже для них ви є чужинкою?

— Тема «ґаджо» взагалі цікава. Якщо коротко окреслити ромську філософію, в розмаїтості ідентичностей та різних устроїв для ромів важливо не стати ґаджо, іншим, через різні віяння сучасного світу. Особисто в мене були різні досвіди. Роми ставали моїми колегами в правозахисній діяльності, в організації «Арка» (молодіжна агенція з адвокації ромської культури — Авт.) з ними ми почувалися на рівні. У нас було спільне бачення в контексті роботи, професійне. Якщо я їздила до інших спільнот, наприклад, які не так сильно залучені в громадський активізм, відчуття, що я чужинка, було присутнє. Проте, якоїсь відвертої напруги не було ніколи. Я бачила вітальність їхнього дому, їхнього життя, простоту та наївність. Можливо, вони бачили в мені якісь спільні риси, банальну візуальність. Існує багато стереотипів, але попри герметичне збереження своїх традицій та ідентичності, роми водночас відкриті. Роми розуміють та бережуть власні кордони, але ця вітальність їхнього життя до інших передається у якийсь такий магічний спосіб.

— Якщо подивитися на вашу комунікацію з ромами з перспективи того, що у вас є спільного. З ким із героїв чи героїнь репортажів ви відчували найбільшу спорідненість? Ймовірно, це могли би бути саме герої(ні), пов’язані з літературою? Наприклад, Папуша (Броніслава Вайс), ромська поетка, з вашого репортажу-реконструкції? Або Микола Бурмек-Дюрі, перший ромський письменник Закарпаття, з яким ви мали нагоду особисто спілкуватися?

— Це цікаве питання і, мабуть, відповідь буде про Папушу. Передовсім, це людина, яка працювала зі словом, яка була в контексті літературного процесу, хоча на той момент сама Папуша цього не усвідомлювала. Власне, текст, про який ви згадали, реконструкція, відбувся завдяки дослідженням Маріанни Кіяновської, яка допомагала мені, а також завдяки моїй роботі в проєкті «CultuRom» (освітньо-мистецький проєкт Ромської програми Міжнародного фонду «Відродження» — Авт.).

Отож Папуша для мене є людиною різних культур. В якомусь загальному дискурсі вважають, що Папуша це ромсько-польська поетка, бо її відкрив Єжи Фіцовський, польський письменник, есеїст і бібліограф Бруно Шульца. Але водночас ми знаємо, що є дослідження і свідчення того, що Папуша мандрувала землями Волині, тож частково вона була в Україні. Тому я враховую тут три культурні ідентичності, на які можна претендувати, як, наприклад, із Бруно Шульцем. Але передусім Папуша близька мені як жінка, яка жила в дуже суворому, патріархальному, закритому суспільстві. І оця здатність проявлятися, яка тоді була в ній, робила її дуже унікальною, не такою, як всі, з іншою оптикою світу. Якщо перемотати на початок мою особисту плівку ромських досліджень, то найперші мої захоплення ромською культурою сталися завдяки Папуші. Це був перший етап розуміння і занурення в цей ромський контекст крізь літературну величину.

— Одним із майданчиків, де ви висвітлювали тему ромських спільнот є ШульцФест — Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі. Розкажіть, яким чином Шульц як автор вплинув на ваше письмо та чи причетний він до зацікавлення ромською культурою?

— Література, як і загалом мистецька спадщина Бруно Шульца  є безумовно частиною творення міського ландшафту Дрогобича в контексті його історії, культури та пам’яті, а отже є частиною й тих, хто пов’язує себе з цим містом передусім у дослідженні його ідентичностей та культур.

Якщо поглянути з перспективи часу та минулого, то мій стосунок до ромів розпочав свій виток через Бруно Шульца, а саме Єжи Фіцовського. Ми знаємо Єжи Фіцовського як Шульцівського бібліографа, який навіть після смерті єврейського письменника та графіка з Дрогобича повертав пам’ять про нього, відшуковуючи архівні листи та тексти. Водночас Єжи Фіцовський був дослідником ромської культури.

Саме він відкрив для тодішнього польського літературного процесу ромську поетку Папушу, а згодом видав книжку «Цигани в Польщі. Історії та традиції». Ця книжка колись давно випадково потрапила мені до рук і стала, у певному сенсі, моєю відправною точкою зацікавлення Папушею, а далі більш ширше — дослідженням ромських спільнот.

У своїй книжці «Бахтало. Історії українських ромів»  є есей, який я написала під час мого перебування на стипендійній програмі «Gaude Polonia»  і він оповідає історію дружини Єжи Фіцовського — Ельжбети Фіцовської. Коли я планувала зустріч з цією жінкою,  то мала намір написати про її єврейську ідентичність, про порятунок у таборі смерті Аушвіц-Біркенау, про життя, яке триває попри все. Втім, коли ми зустрілись у її варшавській квартирі, у якій на стінах можна побачити графіку Шульца, пані Ельжбета розповідала мені іншу історію — неочікувану, але водночас дуже людяну. І вона теж про порятунок, про сестринство, про емпатію та любов. Про присутність поруч з тими, хто цього потребував. Про ромів. Якщо Єжи Фіцовський досліджував ромські спільноти радше у оптиці літератури та етнографії, то Ельжбета була дуже включена у їхні щоденні побутові, інколи дуже складні процеси. Допомагала їм у соціальних, документальних, бюрократичних та інших питаннях. Зрештою  була для них сестрою у всіх сенсах цього слова. Тож всі ці контексти, як мені видається, перетікають між собою, переплітаються, стаючи мозаїкою однієї великої історії, яка бере свій початок десь у Шульцівських закутках міста. 

— ШульцФест насамперед присвячений життю та творчості митця, але зокрема підсвічує культуру й іншої національної меншини в Україні — єврейської, адже сам Шульц має єврейське коріння. Чи бачите ви якісь спільні риси між ромською та єврейською спільнотами в Україні?

— Фестиваль ШульцФест, який відбувається у Дрогобичі кожні два роки, є важливою подією на культурній мапі міста та передусім відкритим майданчиком і простором, де зустрічаються різні культури, спільноти та людські рефлексії. Це про сенси сьогоднішнього та минулого. 

Місце для дискусій про ромський контекст завжди передбачене та включене у загальний дискурс ШульцФесту. Бо роми — це також частина локальної історії Дрогобича, якщо йдеться про місцевий наратив.

А якщо глобально, говорячи про спільні риси двох народів — єврейського та ромського, то мені йдеться про важливість підсвічування історії двадцятого століття, коли ромів, як і євреїв нацистський режим Третього Рейху винищував на смерть за національною ознакою. Власне Голокост ромів — найбільш непроговорена сторінка історії як і для самих ромів, так  і для нас.  В цьому контексті історія цих двох народів, на жаль, спільна і однаково болісна. У сумнозвісному таборі смерті Аушвіц-Біркернау є окремий блок бараків №13, де поруч з євреями поселяли і ромів. Сьогодні цей меморіальний комплекс є місцем пам’яті для ромів з усього світу та спільним нагадуванням про страшні злочини нацистів проти людяності. 

— Чи змінюється ситуація зі ставленням до ромів, які йдуть у військо? З репортажів у книжці зрозуміло, що ставлення до ромів-військових у різних ромських спільнотах дуже неоднозначне. За їхнім каноном діти мають піклуватися про батьків, а сини ідуть дбати про Україну. 

— Зміни є, але вони дуже повільні. На це впливає багато факторів: локальні та глобальні. Звісно, коли ветерани повертаються до цивільного життя, вони стикаються з різними викликами, яке суспільство вчиться вирішувати, і цей процес безупинний. Щодо контексту ромських спільнот, то певні усталені правила та канони цих спільнот змінюються з новими викликами часу. У деяких ромських спільнотах є таке ромське слово «халавде», яким вони означують працівників правоохоронних органів. У своїй семантиці це слово несе певну недовіру до представників цієї професії і на це є свої причини. Раніше цим словом роми могли окреслювати й тих, хто мав причетність до військової справи, втім все змінилось з початком війни.

Відтак професія військового для ромської спільноти, як і для всього суспільства, стала безумовно варта пошани та гідності. Ба більше — зміни приходять разом з усвідомленням власної ідентичності та її розумінням в контексті своєї країни. Відповідальності, обов’язку та, у певному сенсі, внутрішнього поклику. Ці зміни спостерігаю серед ромів і вони про те, як формується усвідомлення себе та своєї приналежності до загального дискурсу й наративу того, що відбувається з усіма нами. Тож ця трансформація ромського суспільства в контексті війни відбувається як зсередини, так і зовні. Можливо, не так синхронно, чи не так швидко, як би хотілось, втім у перспективі часу ситуація зі зміною ставлення до ромів нестиме у собі правильний та обнадійливий сенс. Зрештою, нам всім буде про що рефлексувати після війни. І роми, які були частиною ЗСУ, матимуть сильніший та переконливіший власний голос, аніж будь-коли раніше. 

Читайте також: Ромська література в Україні та світі: «всю правду ром скаже тільки ромською»

Фото: Анастасія Ординець