Григір Тютюнник — у тіні й поза межами літературних середовищ

Абсолютний несоцреаліст у добу соцреалізму. Шістдесятник, що не мав стосунку до середовища шістдесятників і дисидентів. Виходець з українського села, який спершу відкинув українську мову як мову спілкування і творчості, а тоді знову віднайшов її для себе. Майстер короткої прози. Письменник, який дебютував у затінку свого знаменитого брата. І чиє самогубство досі викликає в нас питання. Ким був Григір Тютюнник і які ключі до його прочитання ми маємо?

Батьківські пороги. Джерела чутливості і травм

Для Григорового батька Михайла Тютюнника шлюб з його матір’ю Ганною Сивокінь був не першим — Михайло був старший за дружину на 16 років і вже мав досвід кількарічного шлюбу з Ївгою Буденною, як і дитину — Григорія Тютюнника. 

Дитина Михайла та Ганни з’явилася 5 грудня 1931 року, тобто незадовго до початку Голодомору. «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав…», — пише Григір у своїй автобіографії.

Це буде перший епізод голоду в його житті, який весь час повторюватиметься і призведе до того, що їжа в прозі Тютюнника набуде особливого місця.

Та голод стає лише початком нещасть на шляху письменника. Свого батька Григір майже не пам’ятав: у 1937 році Михайла Тютюнника заарештували, Григорові на той момент було неповних шість років. Перед тим репресували старшого брата Григорового батька, Павла. Незадовго після цієї події на Григора чекає ще одна зміна — він опиниться далеко від рідної Полтавщини — поїде до родини батькового брата Филимона у Ворошиловградську область, у село Щотове.

Але забрали батька — куди ж поділася мати, спитаєте ви? В оповіданні Григора «В сутінки» ми зіштовхуємося із ситуацією, в якій хлопчик спостерігає свою маму в ролі закоханої жінки, що має роман з одруженим чоловіком. Це не фікшн, а автобіографічний епізод із життя Григора, який зробить його стосунки з матір’ю доволі складними.

«Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть», – пише він в оповіданні.

Складно судити жінку, яка опинилася в непевний передвоєнний час самотньою з дитиною і репресованим чоловіком. Ми не знаємо мотивів Ганни Тютюнник, знаємо лише, що вона зробила своєму синові боляче.

Другий епізод голоду в житті Григора починається під час Другої світової. «Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни…», — пише він в автобіографії. Щоб уникнути голоду, рідні посилають Григора з Донбасу назад на Полтавщину. Уявіть собі 11-річного хлопчика, який два тижні йде через Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню. Мандри дітей по Україні у вогні, що їх описує Григір в «Облозі» та «Климку», зіткані з його реальних спогадів.

Зрештою, третій епізод голоду тривав у повоєнні роки. Після п’ятого класу Григір іде в Зіньківське училище № 7, щоб отримати одяг і 700 грамів хліба — цей досвід він відображає в повісті «Вогник далеко в степу», зображуючи вічно голодних дітей, що марять їжею.

Їжа в багатьох текстах Григора — це подія. Згадкою про сало можна заманити на побачення («Печена картопля»). Гарна їжа — це те, що сниться героям Тютюнника («Тайна вечеря»). У «Вогнику далеко в степу» є прекрасна сцена, в якій герої збираються красти абрикоси і фантазують про їхній смак.

«— А ці абрикоси і всередині жовті, чи тільки зверху?

— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша…

— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі…

— По-моєму, вони в пушку, еге ж?»

Здається, їжа – його мова любові.

Про Григора Тютюнника багато говорять як про людину чутливу, яка дуже тонко реагувала на матерію світу. Коли все своє дитинство ти зіштовхуєшся з голодом, коли ти не пам’ятаєш свого батька і переживаєш зраду матері, залишаючись відірваним від своїх значущих дорослих, ти виростаєш дуже тривожною й обережною людиною. Зрештою, коли ти митарствуєш світом, ще не ставши підлітком, ти мусиш бути дуже чутливим до світу, щоб вижити в ньому.

Харків і Донбас в житті Григора

Роки молодості Григора пов’язані з Харковом і Донбасом. Пройшовши воєнну службу, майбутній письменник подається до Харкова здобувати вищу освіту на відділенні російської філології. Шлях україномовної дитини до російської філології був типовим для його часу процесом перелаштування свідомості. Спершу, коли в 1938 році Григір мав піти до українського першого класу, клас не набрався — він налічував лише сімох учнів, тому навчання почалося російською. Далі — вибір престижнішої російської філології і перші письменницькі спроби російською мовою. У заліковці Григора здебільшого четвірки і фотографія, де він вражає своєю красою, — юний, в уніформі моряка, з густим чорним волоссям.

Під час навчання, у 1959 році, він одружується з філологинею Людмилою, яка також походила з Полтавщини, із села Мануйлівка. Мануйлівка стане для Григора важливою точкою на мапі й важливим топонімом у його творчості. Після навчання в Харкові Григір клопочеться про те, щоб отримати робоче призначення до того ж міста, що й дружина, і вдруге їде на Луганщину.

У 1962 році письменник опиняється в Артемівську, де проситься вчителювати не в денній школі, а у вечірній, адже тут він може мати «свідомого слухача». Певно, досвід вечірньої школи під час проходження військової служби підказував йому, що саме цей тип учнів буде йому близьким. Викладання подобається Григору, та все ж школа — це не його. Йому подобається давати уроки, розповідати щось учням, але дратують плани й канцелярська робота, та й директорська манера «говорити з учителем як із солдатом» здається нестерпною.

Саме життя на Донбасі теж пригнічує: описуючи побут міста в листуванні, він весь час згадує зловживання алкоголем серед місцевих. Але є й цікаві елементи опису побуту, які перегукуються з його подальшими оповіданнями, зокрема «Оддавали Катрю»: «Над кожним дахом, навіть незавидного будиночка, — мачта телевізійної антени, у декого свої машини, мотоцикли та принаймні по двоє-троє дітей», – пише в щоденниках Григір. Промисловий Донбас у його творах проступатиме територією можливостей — на відміну від села Полтавщини, але також територією, де люди гублять себе. 

Та незабаром і сам Григір переїжджає до міста, в якому він загубиться – до Києва. 

Зав’язь. У братовій тіні

Історію про те, чому двох синів Михайла Тютюнника звали майже однаково, описує у своїх спогадах сам Григір. У дитинстві Григорій Тютюнник носив ім’я Ігор Буденний. Буденна — прізвище його матері. А Ігорем він був тому, що мама планувала назвати сина Георгієм, скорочено Ігорем. Але дід випив і, дійшовши до реєстрації онука, понаписував дурниць, про що мати дізналася лише тоді, коли хлопчик пішов до школи.

За життя Григір перебував у затінку старшого брата. Григорій був старшим на десятиліття і вже знаним письменником, коли Григір дебютував. Якось, на початку свого творчого шляху, отримавши згоду на друк оповідання, його радість затьмарили однокурсники, натякнувши, що журнал міг переплутати його з братом. 

Григорій помер 29 серпня 1961 року, коли Григір ще не почав друкуватися українською. Після смерті брата на Григора ліг обов’язок опікуватися спадщиною старшого Тютюнника. Григір пробує опікуватись питанням спорудження пам’ятника братові у Львові та Шилівці, видання його віршів. А в 1965 році разом із Павличком і Драчем працює у сценарній майстерні при Київській кіностудії над сценарієм братового роману «Виру».

Коли з’являються перші російськомовні публікації Григора, він пробує піти в пошук псевдоніма, щоб не загубитися в тіні брата, зокрема публікується під іменем Григорій Тютюнник-Ташанський.

Потім він інколи використовуватиме псевдонім Микола Ташаненко. Григір не йшов у велику оригінальність — поблизу його рідної Шилівки є річка Ташань, яку він використав для самоназви, проте псевдонімом користувався вкрай рідко.

Час появи перших україномовних публікацій Григора збігається з початком роботи в редакції «Літературної України» — це 1963–1964 рр. Тож серед його перших публікацій — не лише перші україномовні оповідання, а й нариси, які ми сьогодні назвали б мініатюрними репортажами. У його журналістських матеріалах бачимо те саме, що й у художній прозі, — цікавість до людей. Вони живі, справжні й викликають інтерес. 

Але тінь брата не зникає. Коли у пресі виходить «Дивак» Григора — фактично перша поява письменника на сторінках газети, — його підписують як: «Григір Михайлович Тютюнник — молодший брат відомого письменника Григорія Тютюнника». А поруч, у рубриці «Форум читачів», рясніють захоплені відгуки читачів про «Вир», роман, який тогочасна аудиторія справді згадувала дуже часто.

Морок

Протягом життя Григора часто подаватимуть як дитячого письменника. У цьому є певна рація: поява його текстів на сторінках журналу «Малятко» наприкінці 1960-х і в 1970-ті роки іноді зрівнюється з кількістю публікацій у дорослій пресі. Проте назвати всі тексти Григора дитячими — божевільне перебільшення. У багатьох його творах проступають моторошні елементи — нагнітання, жорстокість, досить страшні розв’язки.

У новелі «Червоний морок» Григір подає ідилічну картину рибальства на Пслі, де у світанковий час, під час сходження місяця, проступають найстрашніші спогади, варті будь-якого трилера. І це спогади з війни. Його герой, Іван Мефодійович, заїкається, що може вказувати на травматичний спогад ще до того, як той його озвучить. «Над урочищем зирнув місяць — червоний і глибокий, мов кратер у палаючу безодню. Хмари і крапельки води на лататтях, пісок на урвищах берегів і туман над річкою набрякли густим рожевим мороком — і немов обважніли». Він виписує картину, ніби малює кіно. І це працює — стає страшно. Ми вночі сидимо в колі цих рибалок, яких наче й трохи є на річці, але які віддалені одне від одного, лише їхні цигарки світяться посеред ночі. Цей опис римується з описом часів війни, де пугач передвіщає героєві біду. Герой розповідає про ніч, коли вбили його побратимів – відтоді він не може бачити, як сходить місяць. Ця моторошна картина тригерить у ньому найгірші спогади.

Не менше мороку в оповіданні «Обмарило». Григір доводить історію про щасливе очікування подружжям на новонароджених поросят до катастрофи. Свиня поїдає поросят, а останнє випадково уві сні душить сам господар. Моторошності оповіданню додає те, що дружина в цій парі вагітна, а отже, сюжет натякає нам на можливу майбутню паралель в житті двох породіль. 

Новели Григора – це постійно історії людей покалічених — фізично і душевно, покинутих або тих, всередині кого тільки зав’язується трагедія. Н

авіть красиві любовні історії «Зав’язі» та «Холодної м’яти» несуть у собі зародки катастрофи. Дід у «Зав’язі» попереджає героя, що його обраниця може стати його вироком, і сама поведінка коханої героя підводить нас до думки про таку можливість. Дід попереджає:

— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться. <…> …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!

Чи немає в цьому невтішному пророкуванні новел Григора завʼязі складнощів і його особистого шлюбу? 

Складнощі родинного життя

Григора складно було б назвати відданим трудоголіком, кар’єристом чи принаймні людиною, яка вміє планувати родинний бюджет. У листуванні Григора ми бачимо, що питання грошей часто турбує його. Він не був людиною, яка погодилася б писати абищо заради грошей, і часто критикував графоманів, які писали заради гонорарів. Сам Тютюнник писав неквапно — часто його підганяли редакційні дедлайни, але йому було некомфортно в такому ритмі. Інколи в листуванні він сподівається, що його твори візьмуть до журналів і він зможе отримати гонорар, характеризуючи своє фінансове становище як досить плачевне: «Фінансові справи мої препогані» (червень 1967), «Соромно: мати купує мені цигарки, а на дорогу з Мануйлівки в Шилівку позичав десятку в знайомого вчителя!» (липень 1971).

Певний час він займається редакторською роботою, яка приносить постійний прибуток, однак сама природа цієї праці теж гнітить Тютюнника. У січні 1971 року він іде з редакторської роботи, абсолютно збриджений нею: «Пішов з роботи. Бог з нею. Читати щоденно з пів на дев’яту до 17.15 гори макулатури — це самогубство. У голові маса планів, обдуманих речей, а писати ніколи, а роки йдуть… От я й ризикнув: без найменших коштів, які звичайно є в людей про чорний день, пішов у відставку <…> До осені буду жити на домових харчах — внутрішніх рецензіях та на тому, що напишу».

Зважаючи на періоди без роботи й без грошових заощаджень, основною годувальницею в родині Тютюнників була дружина Григора Людмила. Письменник кілька разів згадує в листах, що він відповідає за домашні справи: «Жінка впряглася, то ж я і за кулінара, і за базарового, і сам за себе…» (вересень 1975).

Такий штиб життя позначався і на дітях. Молодший син Григора, Василь, згадує про батька з образою: «Люди штибу геніальних, не від миру сього, які там щось десь пишуть, творять, — такі люди не повинні створювати сім’ю» — це реакція на вічно зайняту роботою маму та батька, що повсякчас повертається з перегаром. Так, розраду для свого складного душевного стану Григір почав шукати в алкоголі.

Трагедія відірваності

Одна з вагомих тем у творах Тютюнника — розрив із сільським життям і трагічність пристосування до міського ритму. У «Дні моєму суботньому» герой сам себе називає постаттю, яка вже не належить селу й відчуває себе там чужою, але водночас залишатиметься чужою і в місті. Це постать, що застигає посередині.

Така трагедія присутня й в інших персонажах. В «Оддавали Катрю» і «Син приїхав» на сільське життя починають дивитися зі зневагою: міські приїжджі називають селян язичниками й хохлами, зневажаючи їхні звичаї. Окрім зневаги до народних традицій, проступає тенденція маркувати простір навколо себе брендами й хизуватися ними як неодмінною ознакою рівня та якості життя.

Тютюнник у своїх творах тужить за сільською культурою та її естетикою. Він ніколи не романтизує сільське життя, але створює живі образи, приправляючи їх смаками й запахами, що формують альтернативний світ прустівських пошуків утраченого часу.

Письменник, який не підходить

Наближаючись до фіналу життя Григора, ми також наближаємося до трагедії його нереалізованості. Вкладаючи дуже багато ресурсу в письмо, він часто наштовхувався на опір:

«Знаєш, я інколи втрачаю, не бачу, як сліпий білого дня, сенсу літературної писанини. Кому воно? Навіщо? Кого ми пом’якшуємо, братаємо на землі, закохуємо, вилюднюємо. Усі вкалують (до чого містке слово), вкалують (навіть свята придумали від роботи, професійні, вкалувальні, недушевні), тоді — хоп! — умирають. А ми пишемо, благаємо краси… А хтось має стежити, щоб не дуже “перегнули” з красою, душевністю, стражденністю до людини — тоді вони нам реберця полічать, навіть хребці. Так, саме для церберів ми пишемо».

Додайте до цього тиск безгрошів’я в родині й постійне спостереження за тим, що зручні системі графомани заробляють ті самі гроші.

Якось він описує, як зупиняється верстка його книжки в «Дніпрі» — зупиняється: «А в комітеті твій близький земляк і начальник літературний отак собі грайливо, з усмішкою і рум’янцями на щоках, питає: “А тобі, Григоре, не здається, що як зібрати твої оповідання докупи, то чи не можна, чи не схочеться вмерти?”».

Це не поодинокий закид.

«Це цілковите безглуздя, що “Зав’язь” не йде через те, що малий її обсяг, а видавництво хоче начебто видати більш солідну книгу. Тематика “Зав’язі” їм наче муха в носі — адже сумна. Ось у чому справа. Отож від мене ждуть “веселих” оповідань або, у всякому випадку, нейтрально-ліричних, “ніяких”».

З листів Тютюнника ми бачимо, що його непокоїло багато різних речей: його письмо проходило через болісні для автора правки й коментарі, грошей було обмаль; час від часу він висловлювався, що йому взагалі варто було б піти з письменництва. Йому було некомфортно в Києві, де він жив. У сфері, в якій він працював.

Чи був у Григора депресивний розлад? Цілком можливо. Зрештою, сьогодні ми розуміємо, що люди, які вчиняють самогубство, дуже часто переживають тяжкі психічні стани, зокрема депресію. Враховуючи кількість дитячих травм і чутливість до всього навколо, ми можемо лише уявляти, у якому внутрішньому пеклі жив Тютюнник, заливаючи себе алкоголем. Власне, алкоголь проступає в більшості спогадів про письменника.

Григір позбавив себе життя 6 березня 1980 року залишивши разом з вічною загадкою любові вічну загадку свого трагічного відходу. 

Читайте також: Україна починалася з Відрадного: ким був Аттила Могильний

Матеріал підготовлено у співпраці з культурною агенцією «Терени» в межах проєкту літературної премії короткої прози «Григір». Премія «Григір» — щорічна премія за найкращу збірку української короткої художньої прози, започаткована у 2026 році культурною агенцією «Терени». Премія покликана відзначати найкращі книжки короткої художньої прози, написані українською мовою, підсвічувати яскраві голоси в цьому жанрі, сприяти перекладу й міжнародній промоції сучасної української короткої прози.