Які переклади шукати на Книжковому Арсеналі-2019

Зима вже далеко, а от Книжковий арсенал – близько. Український ринок перекладної літератури продовжує розширюватися: водночас видавці надолужують із тим, чого давно не вистачає, та випереджають інші країни з потрібними й хорошими книжками. У нашому гіді ми врівноважили бестселери сучасною класикою та книжками, про які ви, можливо, не чули. На щастя, про вибір у книгарнях уже можна казати «очі розбігаються», але повз ці 8 назв пройти не вдалося.

Джон Вільямс. Стоунер

Переклад: Ярослав Губарев. Харків: Фабула, 2019. – 352 с.

У великих романів доля зазвичай розгортається за двома сценаріями: або це шалений успіх від початку, або повне відторгнення спершу й беззаперечне визнання згодом. Ситуація зі «Стоунером» не відповідає жодному з варіантів. Джон Вільямс написав свій роман у 1965 році й ніхто не звернув на нього особливої уваги. А за півстоліття «Стоунер» входить до списку New York Review Books Classic і стає шаленим бестселером, який вихваляють усі від Анни Гавальди до Джуліана Барнза.

Хлопець із фермерської родини переїжджає в місто, щоби вивчати сільське господарство в університеті – може видатися, що це добре відомий сюжет початку ХХ століття про міграцію й подальшу урбанізацію селян. Але Джон Вільямс обирає інший шлях: герой Стоунера закохується в літературу й стає філологом. І це чи не найнудніша модель протагоніста: він не авантюрний, аполітичний, його трохи підштовхує фатум і зрештою він відкриває в собі тягу до викладання. На відміну від класичного модерного героя, на Стоунера не чекатимуть психологічні зворушення чи внутрішні перевороти. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг роману.

Роман охоплює масштабні трагедії минулого століття, але протагоніст завжди залишається осторонь усіх заворушень. Читачу пропонується сюжет не з атракціону життєвих перипетій, а зі звичайного життя.

Місцями відстороненість Стоунера призводить до його ж самотності: наприклад, під час передвоєнної патріотичної лихоманки всі колеги йдуть на фронт, а Стоунер залишається самітником в університеті. Незважаючи на відлюдькуватість, еволюцію героя формує ставлення соціуму до нього: від непомітного учня до легендарного дивака чи авторитетного старигана в очах університетської спільноти.

Роман Джона Вільямса не тільки легко читається, ця простота здатна викликати дискусію. Адже враження після «Стоунера» різняться від «зробити в житті все, щоби не стати таким» до Анни Гавальди, наприклад, яка страшенно емпатувала нараторові.

Торґні Ліндґрен. Пьольса

Переклад: Наталя Іваничук. Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 192 с.

107-річний репортер розповідає про подорож, що якось трапилася на півночі Швеції в 1940-х роках. Чому так пізно? Більша частина його життя була обтяжена забороною писати. Головний редактор газети звинуватив журналіста в наклепництві та брехні, але ніхто не вічний і редактор – теж. Відразу після його смерті наратор береться до своєї оповіді.

Якось німецький дезертир, який шифрується під торговця одягом, оселився на хуторі Авабек, спустошеному епідемією туберкульозу, назвався Робертом Мазером та вивчив місцеву мову. І скуштував пьольсу – національну страву на кшталт м’ясного рагу, що здатна вплинути на емоції людей та вершити людські долі.

Молодий шкільний учитель Ларс Гьоґстрьом стає напарником Роберта в куштуванні пьольси й протистоянні туберкульозу. Рецепти страви відрізняються в кожному домі й у кожної господині; і що більший катарсис герої отримують від смаку, то до більш огидного опису рецептури вдається Торґні Ліндґрен. Наслідки від пьольси варіюються від смерті до чистого щастя та від блювання до насолоди. Бридку естетику авторові вдається поєднати з рефлексіями ліричного героя стосовно письменства та спрагою писати – і ці частини роману читаються особливо захопливо. «Пьольса» наскрізь вітальна, у чомусь містифікаторська й подекуди огидна – вона точно не для читання за обідом (серйозно, ліпше не ризикувати).

Ден Сіммонс. Терор

Переклад: Антон Санченко. Київ: Видавництво Жупанського, 2019. – 672 с.

Наприкінці 1840-х років британський дослідник Джон Франклін вирушив у експедицію через Північний Льодовитий океан; незважаючи на підготовку, масштаби й досвід команди, усі учасники експедиції стали жертвами холоду, цинги, голоду й отруєння. У 2007 році Ден Сіммонс випустив роман, у якому розповів і домислив долі окремих членів команди, а також запропонував свої причинно-наслідкові зв’язки в катастрофічному результаті подорожі. У кожній главі автор, наче з камерою в кіно, ходить назирці за персонажем, передає його переживання, флешбеки з життя на суші й ставлення до ситуації на кораблі.

Ден Сіммонс із перших сторінок занурює читачів у мороз, що може сягати позначки -50 градусів за Цельсієм, підсилюють враження й усі натуралістичні деталі того, як реагує людське тіло на таку температуру. Тож від початку це нагадує трилер, що майже 700 сторінок буде тероризувати своїх персонажів нестачею цивілізації.

Однак Ден Сіммонс щонайменше вдвічі розширює цей каркас. По-перше, він доволі швидко виходить на сартрівську ідею «Пекло – це інші люди»: у боротьбі за виживання члени команди готові порушувати закони, вбивати й удаватися до канібалізму – із розвитком сюжету це виводиться в абсолют. По-друге, відразу стає зрозумілим, що фізично експедиції загрожує не тільки клімат чи голод, на них чатує дещо жахливе: чи то звір, чи то темна сила. Автор подає міфологію ледь не науково, із деталізацією дослідника, аналізуючи, що й чому могло би з’явитися в крижаній пустелі.

Таким чином у «Терорі» перетинається світ людей зі світом природи й духів, результатом взаємодії цих компонентів стає потужний і напружений роман, від якого не хочеться відриватися.

Читайте також: 14 подій на Книжковому Арсеналі для професіоналів

ДіБіСі П’єр. Сніданок з Борджіа

Переклад: Олена Фешовець. Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. — 192 с.

Хлопець із дівчиною обмінюються повідомленнями, домовляючись про зустріч у Амстердамі. Через погані погодні умови літак хлопця зупиняється в Великобританії: усі готелі поблизу аеропорту зайняті, мобільний зв’язок постійно зникає, і крізь туман таксі завозить Аріеля в старовинний готель. Тим часом дівчина в чужому місті переживає, що хлопець її кинув.

Перебої з покриттям та Wi-Fi’єм – ключова ідея роману. Через те, що зараз за допомогою гаджетів можна вирішити буквально будь-яку проблему, зазвичай у героя телефон забирають ще на початку, тим паче в книжках жанру горрор (який майже всуціль складається з того, що в героя виникають проблеми). ДіБіСі П’єр, лауреат Букерівської премії в 2003 році, спробував показати безсилля сучасної людини за відсутності технологій – і паніку, що виникає за таких умов. Увесь сюжет насичений передсаспенсовими моментами, такими, де нібито має початися напруга й трилер, але автор успішно залишає ці моменти в підвішеному стані. Дивакуваті співмешканці готелю, закохана й неадекватна дівчина, туман урешті-решт – усі ці прийоми не спрацьовують до кінця. «Сніданок з Борджіа» достатньо нашпигований моторошними деталями, щоби вивести героїв і читачів із зони комфорту. Але для того, щоби стати сучасною «Сімейкою Аддамсів» йому не вистачає гумору, а для нового макабричного роману в дусі Едгара Алана По – саспенсу й кошмарності.

Та все ж це хороша історія, якщо до неї підійти як до атмосферної розповіді. ДіБіСі П’єр розплутує клубок таємниці з двох боків: Зеви, що блукає чужим містом, та Аріеля, що хоче вирватися з готелю жахів. Якщо довіритися анотаціям і чекати на горрор, це читання буде менш приємним. А от дивний і некомфортний роман ДіБіСі П’єр цілком може забезпечити.

Янн Мартель. Високі гори Португалії

Переклад: Морозов Віктор. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 344 с.

Остання книжка автора роману «Життя Пі» достатньо дивна й складається з трьох частин. У «Високих горах Португалії» Янн Мартель усе ще любить тварин і розповідає історії про чоловіка, що через траур ходить задом наперед, про патологоанатома, що на Новий рік слухає теорію своєї дружини про Ісуса в текстах Аґати Крісті та про політика, що з шимпанзе їде в рідне португальське селище. Уся ця чудасія подається зі вкрапленням доброї іронії та щирою вірою автора саме в таку реальність.

Янн Мартель роздумує про болючість втрати й показує, яким чином різні герої її переживають. Одні протестують, а інші тягнуть за собою валізу зі втратою всередині (буквально – трупом). Попри те, що християнство часто сусідить із тугою, автор  «Високих гір Португалії» піддає сумніву євангельські істини, а один із його героїв вирушає на пошуки реліквії, що підірве увесь католицький світ. Для Янна Мартеля любов і відданість природі є набагато зрозумілішою й ближчою, саме тому в його релігійних інтерпретаціях замість сатири звучить запитання: «А якщо ось так?». Якщо найбільше одкровення – навчитися не помічати час, якщо Євангеліє – детективна історія, а найбільший вияв любові – лягти в живіт свого померлого чоловіка. Фантасмагорія дійсності й тонкий гумор обрамлюють на позір сумні періоди в життях чоловіків із трьох різних поколінь. Три окремі оповідання, об’єднані спільними образами, проблемами та символами утворюють цілісний сюрреалістичний роман.

Шон Тен. Прибуття

Переклад: Лілія Омельяненко. Видавництво, 2019. — 128 с.

Молодий батько імігрує на інший континент, сподіваючись на нові можливості й фінанси для того, щоби забезпечити свою сім’ю. Світ, який створив Шон Тен, наповнений фантастичними істотами й деталізованими механізмами. Залишившись без близьких, він проходить усі муки пошуку роботи, самотньо тиняється невідомим містом і згодом знаходить друга – тваринку, що нагадує водночас собаку, кота й піранью. Поступово протагоніст починає знайомитися з іншими мігрантами, вони розповідають йому свої історії, пояснюють, як облаштоване їхнє нове життя, та віддаються ностальгії.

Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги. У книжці на 128 сторінок справді не використана жодна літера, навіть для неймінгу навколишніх предметів чи означення локацій. Щоправда, автор вигадав уласні символи, які подекуди використав, та про їхнє значення можна тільки здогадуватися.

Візуально роман 2006 року стилізований під старий альбом фотографій. Розповідь перетікає між кадрами в сепії на пожовклих сторінках. Риси персонажів м’які й загальний настрій «Прибуття» хоч і пронизаний ностальгією, та не позбавлений доброти.

Ромен Ґарі. Летючі змії

Переклад: Петро Таращук. Тернопіль: НК-Богдан, 2019 – 232 с.

На перший погляд історія дитячої наївної любові, що переросла в потужні почуття, між дівчинкою з польської сім’ї аристократів та хлопчиком-вундеркіндом, що живе з дядьком у Нормандії. Насправді ж Ромен Ґарі пише роман про пам’ять (саме тому в головного героя вона феноменальна – він просто не вміє забувати). У сім’ї хлопця Людо це вроджена вада, як і в свідомості будь-якого народу, що може століттями відчувати провину чи образу.  

Дядько, із яким виростає Людо, – місцевий безумець, що виготовляє летючих зміїв. Останні залишаються наскрізним образом усього найсвітлішого в людській природі навіть у часи, коли всю Європу трусить у лихоманці Другої світової війни. Ромену Ґарі вдається історія, де сюжет про кохання персонажів проходить не жирною лінією, а тонким моментом, який час від часу згадується і який не випускаєш із виду під час читання.

Це останній роман письменника, який за допомогою містифікації з псевдонімом (і безумовному таланту) отримав Гонкурівську премію, яку присуджують раз за життя, двічі.

Автор  «Життя попереду» удав молодого письменника Еміля Ажара, чий текст оцінили, не підозрюючи трюк. Це не була єдина витівка француза, однак найбільш успішна. Незабаром після публікації «Летючих зміїв» Ромен Ґарі застрелився зі свого сміт-енд-вессона. І хоча цю книжку називають чи не найсвітлішою розповіддю про війну, думки героїв пронизані болем від пережитої катастрофи й розчаруванням в ідеях людства. Автор іронічно рефлексує над найжахливішими подіями ХХ століття, розкидуючи алюзії на реальних історичних постатей. Він постійно повертається до думки, що часто те, що людина вважає пам’яттю, поступово обростає домислами, перетворюючись на вигадку. Попри глибоку трагічність окремих епізодів і картини жорстокості, Ромен Ґарі залишає летючих зміїв образом надії та насичує свій роман життям.

Алеш Штеґер. Прощення

Переклад: Хороз Наталія, Климець Мар’яна. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 304 с.

Адам Білий, який давно переїхав зі Словенії, супроводжує австрійську журналістку Розу Портеро, яка прагне записати репортаж про Марибор – «культурну столицю Європи». Вони пересуваються сюжетом, записуючи інтерв’ю для австрійського радіо з різноманітними діячами культури, політики – загалом, жителями міста. Із цього міг би вийти класичний роман-діалог, тільки от у «Прощенні» респонденти виявляються загіпнотизовані або під впливом певної сили.

Тому анонсований на початку місцевий карнавал стрімко влітає в текст метафорами, яскравими кольорами та восьминогами. Алеш Штеґер використовує нібито впізнавані символи заплутаної корумпованості чи таємної спільноти – саме тому його порівнюють із Михайлом Булгаковим. Чи то абсолютна інакшість словенського контексту, чи то поетичний бік творчості автора, чи то абсурдний гумор (і чи гумор це?) насичують наратив характерним післясмаком. «Прощення» – це роман, до якого повертаєшся в думках після прочитання й замислюєшся про межу між фантасмагорією й реальністю.

Звісно, Алеш Штеґер не використовує вакханалію як самоціль. Найбільшою проблемою для героїв є вміння пробачати – до цього відсилає й назва роману – саме цього торкаються рано чи пізно всі дискусії. Питання про віктимність уся Європа ставить собі вже півстоліття: хто ворог, а хто – харчуватиметься «претензіями замість кранської ковбаси»? Питання, які письменник концентрує в містечку Марибор – де кожен відчуває провину.

Читайте також: 10 новинок української прози Книжкового Арсеналу-2019