Ірванець про поетичні книжки, які можна почитати в маршрутці Київ-Рівне

Оце їздиш собі маршрутками Ірпінь-Академмістечко (20 хв), або електричками Ірпінь-Київ-Пасажирський (55 хв), або (рідше) маршрутками Київ-Рівне (4 год. 20 хв), і тобі вже не заходить навіть великий Стівен Кінг (нехай подовжаться дні його). І що тоді? Тоді ти сягаєш до наплічника, і там знаходиш одну з тих поетичних збірок, що ти їх береш у надії колись прочитати. Колись настає. Колись стає тепер. І ти розгортаєш сторінки поетичної збірки, щоб зануритися в пахощі метафор і буяння рим, у парадоксальність мовних зворотів і фонетично вишукані асонанси з алітераціями.

Ага! Якраз!

Тобто, все це, перелічене вище, і до нього плюс іще купа інших важливих рис, які роблять поезію Поезією, — все це потроху присутнє, розкидане зрідка на паперових сторінках. Раз-два-три та й смикнеться око на вдалому, доброму фрагменті. Ну а зрідка і цілі добрі вірші трапляються.

Тим часом видавництво «Люта справа» взяло чомусь на себе дивну місію видавати сучасних поетів середньо-молодшого віку. (Примітка: для мене, Підскарбія «Бу-Ба-Бу«, поетами середньо-молодшого віку є 50-літні й молодші. Діапазон, як бачите, широкий).

Але згадана вище «Люта справа» має дещо інший віковий ценз — їхнім авторам близько тридцятки. Або й менше, щоб дама не образилася.

Прихід Смеагорла

• Гєник Бєляков. Так чи інакше. — Київ: Люта Справа, 2019

Так чи інакше, а книжки молодих авторів виходять у доволі цікавому оформленні, із відповідними макетом та ілюстраціями. Так чи інакше вони знаходять свого читача, бо для накладу у 500 примірників це не повинно бути проблемою. Так чи інакше, але одна з книжок, які лежать у моєму наплічнику, пересипана крихтами від кільця з пісочного тіста, ще й з горіхами — книжка Гєника Бєлякова «Так чи інакше». Але, — якщо продовжувати цю метафору, — то геть не солодкими горіхами пересипані сторінки збірки Бєлякова, а крихтами гіркої правди буденності, крупною сіллю недосконалости всього сущого.

Гєник Бєляков б’є на жалість. Кожним своїм рядком. Світ навколо нього дуже своєрідний. Його світ — не Гобітон, не Шир — а Мордор.

У передньому слові до збірки Олег Коцарєв визначає напрямок, що в ньому працює Бєляков, як «сюжетний верлібр». Втім, можливо, це все ж таки проза — коротка, напружена, сюжетна, із заздалегідь легко прочитуваними «несподіваними фіналами». Загадкова, еротична Люся виявляється сучкою пекінеса, папужки в дівчини Аліни регулярно помирають, черепаху в коробці викинули в сміттєпровід, бездомний, який спить на сходовій клітці, виявляється знову-таки котом, мала, у якої згнили легені, як ви вже здогадалися, також помирає, а її батькам лікарі збирають 250 гривень. «Світ — лайно!» – це послання чітко струмує, аж еманує з-поміж рядків творів Гєника Бєлякова, і з молодим автором досить часто хочеться погодитися. Важко не зауважити його молодечого запалу, спрямованого на бичування й викриття тих поодиноких, проте ще численних недоліків у нашому суспільстві, які на жаль постійно заважать йому рухатися шляхом добра і прогресу.

Отож, у якому Мордорі існує маленький гобіт — ліричний герой Бєлякова? Ось, наприклад, такий короткий словесний пейзажик:

червонувато-цегляста бойлерна
і колись біла аптека
з обісцяною стіною

Цей пейзажик діє в співзвучності з внутрішнім духовним світом не вельми щасливого ліричного героя, який часто тамує своє розчарування жорстокістю життя різними сортами пива. Міцніші напої теж згадуються в текстах Бєлякова, проте пиву надається колосальний пріорітет. То герой Бєлякова їсть український бурітос із безкоштовним соусом чилі, і вливає у себе нефільтроване біле, сподіваючись, що ось іще один літр, і точно щось зміниться; або ж заливає теплим пивом гарячий жир шаурми (як сучасно, як співзвучно останнім суспільним віянням звучать ці рядки!) у кебабниці напроти заводу; а то просто зауважує порожні пляшки з-під пива на сходах біля книгарні, ну і як апофеоз цих почуттів — вірш «Конфіскат», у якому ліричний герой, продершися крізь тенета жаху вчорашніх горілки, пива та вина, споживає своє перше похмільне пиво при температурі -5 під крамничкою з конфіскатом. Бр-р-р-р! Мурашки поза шкірою!

Героєві Бєлякова чужі вишукані краєвиди й високі почуття, — та саме таким чи то гобітом, чи навіть вже трохи й Горлумом входить молодий автор у сучасну літературу, переповнену не тільки орками та тролями, а й гоблінами, павучихами шелобами й іншими всілякими саруманами. Хочеться побажати йому легкої дороги на цьому тернистому шляху. І нехай гарно ловиться рибка у підземних озерах! І нехай знайдеться Перстень Всевладдя (Хоча це вже навряд…)!

Тож нехай цей двовірш стане моїм напутнім словом Гєнику Бєлякову, якого я перечитав десь двічі-тричі, часом фрагментарно, але достатньо, щоб скласти своє враження і сформулювати його:

Бєляков ні щербат, ні горбат.
Б’є на жалість, як у набат.

Сцент оф е вумен

• Олександра Гонтар. Жри землю. — Київ: Люта Справа, 2019

Олександра Гонтар — молода авторка з Кропивницького, яка стрімко ввірвалася на Лису гору, прийнявши її за поетичний Олімп.

«Я прастітутка!», – кричить на всі легені лірична героїня Олександри Гонтар зі сторінок збірки «Жери землю», і ти, читачу, щиро віриш, що це дійсно правда, що цими словами промовляє глибинна сутність молодої поетки, що вона саме зараз гранично відверта у своєму зізнанні urbi et orbi.

Споконвіку українська дівчина щиро сповідалася світові про свої почуття. Варто пригадати лише творчість легендарної Марусі Чурай — безпрецедентний вияв народної дівочої ліричної душі, пізніше так переконливо описаний Ліною Василівною Костенко в однойменному романі у віршах.

А ось Маруся Чурай наших днів крокує по життю зовсім інакше. Замість мандрівного дяка, в образі якого немає ні грама еротичності, сучасна Чураївна зустрічає чоловіків, зрадливих, як Гриць, або ж незрадливих, як Іван Іскра. І це її межові стовпи, це переходи на вищий левел у нехитрій комп’ютерній грі. Лірична героїня Олександри Гонтар — дівчина широких поглядів, нестандартного мислення і хорошого метаболізму. Її вірші насамперед сміливі. Не ніжна юна діва з «Запаху жінки», а певна себе левиця з «Основного інстинкту» постає із цих впевнених, вивірених, ствердних рядків:

Гру в
Любов
Розпочав?

Духовну

Ну то я
Любовно
У любов
Ускочу

І розстібну
Твою сорочку

Ну то я
Чудесно
Увійду у плесо
Збочень

І Зніму твій
Хрестик

Ну щоб бог не бачив

Обряди, які відправляє лірична героїня Олександри Гонтар, знявши з суб’єкта хрестика, лишаються неописаними — авторка покладається на щедрість збоченої уяви своїх читачів.

Олександра Гонтар досить добре чує мову, особливо, як на уродженку Кропивниччини, — і саме тому дозволяє собі експерименти з суржиком. Такі експерименти необхідні, автор цих рядків сам їх практикував, — тож мушу визнати, що у Гонтар вони виконані цікаво і наскільки можливо коректно:

женські страданія вєщь неймовірно тонка
(От тільки «вєщ» я писав би без м’якого знака)
від них збиваються культурні приціли
тому я зачиняюся в квартирі як амазонка
(Авжеж, зачинятися в квартирі було головною чеснотою амазонок!)
і на повну вмикаю ірину білик

і хай стираються джоннікешові платівки
і жало томовейтівських пісень-медуз
мене душать цупкі та тугі шнурівки
(З римою Олександра не заморочується: «платівки-шнурівки»)
рябіни алої распятої ніткою бус

і вже не зворушить ліризм депеш мод
і плаксивий джо кокер мені вже не кат
я відправлюсь на страданій курорт
швидким літаком «любовь — яд»

Думається, що коли майбутні дослідники доберуться до аналізу творчості Олександри Гонтар, вони через Інтернет-мережі муситимуть шукати значення окремих речень у тексті, тих, що російською в українській транскрипції, наприкінці другої й третьої строф. Хоча, напевно, той самий Youtube легко видасть потрібний результат. Але саме таким чином вірші молодої авторки стають документами епохи. Адже вона слухає не Третій Бранденбурзький концерт Йоганна Себастьяна Баха у виконанні Лондонського Королівського симфонічного оркестру — а нашу сучасницю, Ірину Білик. Тож можна також одразу зробити висновок, що творчість однієї жінки, знаної української вокальної зірки естради, — надихає іншу молоду українську жінку на власну, словесну творчість, спонукає її до вивільнення шаленого творчого его, яким й переповнено збірку «Жери землю».

А згаданий на початку «мандрівний дяк» – це ж також образ престарілого письменника-наставника. Сподіваймося, що молодій поетці трапиться на шляху достойний гуру, — а бажано й не один! Бо ж вона сама подає туманну надію на це у вірші з цілком відповідною назвою «Особливий вид збочення»:

з ким би ти замутила з
сучасних українських поетів?
питає він

ні з ким
мені подобаються
одні старі

І це звучить справді обнадійливо — якщо йдеться про класиків з кабінету української мови та літератури, чиї портрети стоять в Олександри Гонтар перед очима до сьогодні. Класики докірливо запитують молоду поетку: а чи гідна ти бути у лавах українських поетів? Відповідь на це питання повинне дати саме життя, подальше активне громадянське життя молодої авторки з Кропивницького.

Отож, віршовано-напутнє для Олександи Гонтар:

Гонтарівно! Тобі ще співають твої солов’ї!
Для широкого кроку дані тобі ноги свої!

Та якщо навіть вірші Олександри Гонтар, завдяки побутовим деталям, згаданим у них, робляться документами певної історичної епохи, то що вже казати про наступного автора. Це вже суцільний документаліст-архиваріус!

Котлети міцно поперчені

• Юрко Космина. Котлети з ведмедя. — Київ: Люта Справа, 2019

Якщо Олександра Гонтар вже у назві книжки пропонує своєму читачеві жерти землю, то Юрко Космина, чия збірка нарешті побачила світ буквально щойно, пропонує значно більш їстівну страву – «Котлети з ведмедя». Космину представляти не потрібно — поет-сатирик, дотепний і відомий з ТБ та нетрів інтернету. Його творчість цікава насамперед своєю минущістю. Вірші на актуальну політичну тему довго не живуть — знаю це з власного досвіду, і добре усвідомлюю це. Проте сама наявність висококласної, віршованої, політичної сатири для мене, як поета, свідчить насамперед про різноманітність жанрову, що важливо для будь-якої національної поезії, і звісно ж — для української. Коли політична сатира твориться українською, із достатньо високим рівнем майстерності, — це безперечний позитив.

Збірка Космини — найгрубша з трьох, які лежать у моєму наплічнику, вона має понад 200 сторінок. Бо у збірці й текстів чимало, а ще до текстів приміток чи й не стільки ж, скільки тексту. Варто було б порадити колегам з історичних і політологічних відділень закупити по кілька примірників цієї збірки для кафедральних бібліотек. Бо років за 10-20-30 наше сьогодення вже стане історією, і який чудовий історичний документ чекатиме на майбутніх дослідників! Негайна реакція сучасника, ще й віршована, на ключові події політичного мейнстріму перших десятиліть ХХІ сторіччя! А коментарі — це окрема тема. Пояснення самі по собі варті окремих цитувань, як наприклад: «Поліграф — детектор брехні, безсилий перед Кивою». З відповідним подальшим розтлумаченням. Навмисно не переповідатиму — знайдете самі (Космина в короткій вступній авторській анотації особисто зізнається, — його збірка є стислою віршованою історією України в часовому відтинку останніх років 10, і аж по сьогодні).

Збірку відкривають твори, які вже стали «хітами». Космина ще й непоганий декламатор, на сцені виглядає доволі стерпно, навіть оплески зриває, тож кільком віршам забезпечив певну популярність серед сміхотливої нашої молоді. Це починаючи від «Думи про дельфіна», тієї, де «ніколи-ніколи вкраїнський дельфін не піде служити кацапам!». Також до віршів-хітів можна залічити «Думу про Шуфрича», «Лінію Кобзона», «Паспорт Іво Бобула». Космина не байдужий до сучасної культури, української і сусідньої. Він вільно почувається у них, чітко відрізняючи Надєжду Бабкіну від Каті Бабкіної, а Нестора Шуфрича — від Нестора Шуфрича, і взагалі шарить багато у чому. Тому і Бобул, і Кобзон, і Шуфрич (той, що Нестор), і ще десятки персонажів зі світу політики, мас-культури, спорту та інших галузей життя знаходять собі місце у його вивірених, відкаліброваних, наче кулі, катренах.

Водночас Космина — син свого часу і свого літературного універсуму, обізнаність з яким він ненав’язливо демонструє, ховаючи в простеньких на загал віршиках перегуки та алюзії з творчістю попередників. Епіграф із Павла Тичини в наступному творі змінюється перефразованою цитатою з Юрія Андруховича чи Юрія Позаяка: «агов, мої маленькі ленінята!», «вам мало, що слоника змучили ви?». Або й автора цих рядків – «переночуй його, духмяний саде», що безперечно тішить мене, і як рецензента, і як автора передмови до «Котлет…».

І вже насамкінець — знову про «минущість» політичної віршованої сатири. Збірці Космини ця «минущість» не загрожує найближчим часом (акурат, доки випродасться однотисячний наклад), бо крім регіоналів, порошенківців, тимошенківців та інших представників «старих облич» автор встигає пройтися й по новій нашій владі, тій, яка планує керувати у найближчу п’ятирічку. Починаючи від «Думи про мільйон Зеленських», і до кінця збірки вістря пера Юрка Космини вже боляче штрикає саме їх, нещодавно обраних. Думи про довіру, про неминуче зростання, про самодостатню особистість, про поступ, панду і Петра — це вже вірші на найсвіжіші політичні теми, буквально вчорашні, ще незабуті й незатерті новими подіями. А остання строфа останнього вірша у збірці звучить цілком профетично, коли врахувати, що книжка вийшла з друкарні буквально напередодні Дня Незалежності 2019-го, ще до першого засідання оновленої Верховної нашої Ради:

Щасливе майбутнє чекає нас, схоже
В усій цій безкраїй зеленій красі.
Хочу букви у партії знає не кожен,
Писати закони готові усі!

Віршоване напуття Космині звучатиме коротко:
Космино!
Ще глибше і ширше візьми-но!

Ітоги подвєдьом

Загалом присутність в сучасному літпроцесі таких поетів, як Гонтар, Бєляков, Космина, свідчить про наявність свободи у якнайширшому сенсі. Добре це розумієш, коли пригадаєш ситуацію в українській поезії році так в 1983-му… Сьогоднішні молоді поети вільно і природно дихають в умовах такої свободи самовираження, а у старшому поколінні (і в моєму в декого) ще досі зябра не позаростали.

Отож, у трьох збірках, які потрохи полишають мого наплічника, вибагливий читач знайде і понуро-песимістичну урбаністику (Гєник Бєляков), і палку соціальну (sic!) еротику (Олександра Гонтар), і дотепну публіцистику, повну алюзій та прихованих цитат (Юрко Космина). Тому всі нарікання на відсутність поступу в царині сучасного українського віршування вважаю безпідставними й надуманими. Адже цими трьома іменами українська сучасна поезія не вичерпується. І я вже вибираю нові збірки, щоб покласти їх до наплічника. Молоді поети зі своїми щойно виданими збірками можуть зустріти мене в «Купідоні» на розі Пушкінської та Прорізної, практично щодня. Далі — за домовленістю.

Читайте також: 9 поетичних книжок, які можна прочитати замість стрічки новин