Юрій Тарнавський і його теплі полярні ночі

Юрій Тарнавський, відомий українсько-американський письменник та один із засновників Нью-Йоркської групи цьогоріч завітав на 26-й Book Forum, щоби презентувати український переклад свого нового роману «Теплі полярні ночі». Англійською книжка вийшла ще у травні цього року, а тепер, завдяки видавництву «Темпора» та перекладачу Максимові Нестелєєву, текст став доступним і українським читачам. Пана Юрія не часто можна застати в Україні, тож Читомо не могло знехтувати можливістю поспілкуватися з автором про його нову книжку, творчі практики та літературу в цілому.

— «Теплі полярні ночі» роман автобіографічний, і треба сказати, що для українських шанувальників вашої творчості це новина дещо несподівана. Так, у ваших раніших роботах можна знайти й такі елементи (наприклад, у «Менінгіті» чи «Шляхах»), але у нас Юрій Тарнавський асоціюється здебільшого з чимось герметичним та експериментальним. Як так вийшло, що ви відчули потребу написати роман у такому «жанрі»? 

— Ідея роману постала в мені десь 30 років тому, і я пробував його писати багато разів, але не міг зрушити з місця, через автобіографічні факти. Вони ставали на заваді моїй уяві виявитися повністю. Це мене дуже турбувало, бо я відчував сильну психічну потребу покласти на папір перші десять із половиною років мого життя, особливо через травматичність останніх чотирьох із них. Пробував я писати твір звичним стилем розповіді, але вона виходила дуже неоковитою і закостенілою.

Тоді, восени 2017 року, я сказав собі, що даю собі останній шанс упоратися з темою, і у розпуці вирішив писати тільки те, що приходило мені на думку. Я ставив собі запитання про щось, що пам’ятав, і давав відповіді, і текст нараз рушив, як скресла крига на ріці. І так він поплив цілий у цій формі інтерв’ю — запитань та відповідей, і я закінчив його за шість місяців.

— Розкажіть детальніше про форму запитань та відповідей, яка стала основою для роману. Мені вона нагадала про ваш цикл віршів «Анкети», який був структурований схожим чином — наче відповіді на пункти в медичній анкеті, заповнення пустих ліній. «Теплі полярні ночі» це не зовсім те саме, але можна уявити, що тут є якась спадковість.

— Я згадував на презентаціях, що мені було трудно зрушити твір протягом багато років через «гамівну сорочку» біографічних фактів.  Вони не дозволяли моїй уяві запрацювати на повну пару. Тільки, коли я поставив собі запитання «Яка була кімната?» і відповів на нього, що стало початком тексту, зміг я писати далі, бо тоді спомини та асоціяції перебрали контроль над твором.

Ви праві, що «Анкети» в дечому подібні на цей підхід. Тут знову ж асоціяції керують процесом творення. Ну й у мене є ще твір, повністю написаний в цім стилі — поема «Оперене серце».  Я не взорувався на цих двох творах свідомо, але підсвідомо, очевидно, вони були поштовхом для роману.

— На презентаціях книжки неодноразово говорилося про те, що роман дуже кінематографічний, а епізоди, які ви там описуєте, мають саме візуальну природу. Наскільки сильно на вашу творчість вплинуло візуальне мистецтво (живопису, кіно тощо)?

— Мені хотілося бути кінорежисером, але фізичні труднощі, пов’язані з цим мене зупинили, і я почав трактувати написане, як опис фільмів, які б творив. Взагалі, я сприймаю світ насамперед  візуально і передаю його таким. Живопис та фільм мали на мене не менший вплив, ніж література.

Під час презентації в Києві ви спитали мене, чи сцена купелі хлопчика у фільмі «8 ½» Фелліні навіяла мені першу сцену роману, де я описую подібну ситуацію. Я тоді усміхнувся до себе, бо здав собі справу, що вплив тут очевидно був. У романі, сцена має суто біографічне джерело, але сцену з фільму Фелліні я дуже люблю, і вона напевно вплинула на текст — підказала мені сцену купелі. Та це відбулося повністю на підсвідомім рівні.

— Ви людина, яка має багатий технічний бекграунд — довго працювали в IBM. Чи позначається цей досвід на вашому підході до писання? Технічна освіта допомагає у творчості? Чи може заважає? 

— Я думаю, що мій технологічний фах має ключовий вплив на мене як письменника. Чи не всі критики підкреслюють структуральну чіткість моїх творів, їхню «інженерність», що, очевидно, пов‘язане з моїм фахом.

Технологічні студії та праця привчили мене присвячувати увагу формі, і я переніс це в літературу. Для мене це важливо, і я думаю, що це робить мою творчість цікавішою, додає їй самобутності.

 

— Цікаво, що презентація вашого роману на Book Forum потрапила у тематичну категорію «нон-фікшн», хоча твір, очевидно, не позбавлений художньої вигадки. Що у ньому переважає — реальні події чи авторська фантазія?

— Я цього не знав. Це повністю помилка. Я окреслив твір романом, і є це художній твір, англійською «fictionalized autobiography». У нім автобіографічного десь 80-90 відсотків, але я зробив суттєві зміни в хронології й персонажах, а детальні сцени — це повністю уява, хоч вони завжди на 100 відсотків правдиві по своїй суті. Так що коли я кажу, що 80-90 відсотків — це факти, я маю на увазі дотримання до суті моєї біографії. Але всі звірства та смерти в романі, це докладно так, як воно відбувалося.

Робив я ці зміни з наміром створити потужнішу розповідь, впливати ефективніше на читача. Тут саме і лежить різниця між споминами та художнім твором. Вигадане може бути більш правдивим, ніж правдиве. Тому то я так і писав.

Читайте також: Юрій Тарнавський: Не було впливів шістдесятників на Нью-Йоркську групу

— Останнім часом в українській літературі відчувається потяг до тем «родинної пам’яті» та дитинства. Велика кількість поетів та прозаїків розповідають про свої перші, ще наївні досвіди, діляться спогадами про давно померлих родичів, бабусь і дідусів. У цей же тренд вписуються книжки, які ми вже звикли називати «родинними сагами». Чому саме зараз актуалізувалася ця тема? 

— Не знаю, чому це так, і я не знав, що таке діється в Україні.  У моїм випадку було це суто особисте рішення й потреба. Видно, що наспів час і для інших, і люди відчувають потребу так себе висловити.

— На презентації книжки у Києві та Львові ви казали, що історичний період, який описується в романі, мало відрефлексований в українській та світовій літературі. Як ви гадаєте, чи допоможе повернення цієї епохи в наш культурний контекст якось переосмислити українську історію в цілому, поглянути на неї під іншим кутом? 

— Вгадати майбутнє трудно, принаймні мені. Але судячи з того, як поводиться сьогодні українське суспільство, я сумніваюся, що мій твір його якось змінить, і то не тільки в історичному сенсі, а й культурному. Про літературні аспекти твору говоритимуть тільки любителі нового в літературі, а істеблішмент та загальне суспільство не звернуть на нього уваги. А про історичний — твір кане, як камінь у воду.

— Знаю, що раніше ви практикували автопереклад (робили україномовні варіанти своїх англомовних творів), але над українським виданням «Теплих полярних ночей» працював Максим Нестелєєв. Чому саме цей перекладач? Наскільки сильно ви контролювали процес перекладу? Чи вдалося передати всю повноту англомовного тексту українською?

— У мене замало часу працювати над автоперекладами, і я почав їх не любити. Здається мені витратою часу перемелювати перемелене, і я дуже вдячний Максимові, що він взяв на себе цей труд. Я дуже уважно перечитував його працю і розглядали ми спільно проблеми, так що переклад вийшов точним та близьким до ориґіналу. Називаємо його «авторизoованим».

— Чи відчуваєте ви, що в останні роки внесок Нью-Йоркської групи та вашої творчості в українську літературу зазнає переоцінки й набуває нового значення? Знімаються документальні фільми, виходять нові книжки, про твори й самих «нью-йоркців» значно частіше згадують на дискусійних майданчиках, а Емма Андієвська й взагалі стала Шевченківською лауреаткою. Чи можна констатувати, що «Велике повернення Нью-Йоркської групи» відбулося?

— Ну, може дещо змінилося на краще завдяки молодшому поколінню, таким, як Олександр Фразе-Фразенко, Ігор Котик, Таня Остапчук і ще кільком іншим. Але літературний істеблішмент нас далі не приймає. І ми все ще знаходимося на марґінесі літературного життя України. Андієвська каже, що вона не член Групи, то може й тому її відзначили.

Читайте також: «О панно Еммо, панно Еммо»: нова лауреатка Шевченківської премії

— Раніше ви казали, що не дуже цікавитесь процесами, які відбуваються у середовищі сучасної української літератури. Чи змінилося щось тепер? Може існують нові українські тексти чи автори, яких ви читали? 

— Ні, я справді не читав нічого нового з української літератури. Просто не маю часу на таке. Та й не читаю я багато чогось іншого — тільки подекуди декого із моїх близьких американських друзів, із-за дружби та цікавости.

Молодим українським літераторам я радив би не наслідувати модне чуже, а перетравити його і творити своє, органічне.

Ну і ще не писати для слави та прибутку, а для літератури. Так, як математик, доказуючи теорему, не робить це так, щоб воно подобалося іншим, так і письменник, пишучи, повинен мати тільки закони мистецтва на думці. Справжній літературний твір — це елеґантно доказана теорема.

— Чи є у вас якісь плани щодо нових творів чи перекладів українською?

— Працюю тепер над збіркою поезії англійською «Modus Quasi Ponens», що є відповіддю та антитезою збірці гевристичної поезії, «Modus Tollens», що вийшла 2013 року. Тут, розбитим на короткі рядки поезіям, що корчаться на сторінці, як порубані хробаки, є спокійні уступи описової прози. Часами спокій приходить із віком.

Фото: Олександр Фразе-Фразенко (OFF Laboratory)