Київ майбутнього: через Дніпро на реактивних наплічниках

Володимир Арєнєв. Сапієнси – Київ: Ранок, 2019. – 229 с.

2178 рік, Київ, світ далекого майбутнього. Одного квітневого дня звичайнісінький школяр Михайло Неборак познайомився з новачком на ім’я Олександр Ненарок. У нього дві мами, дідусь-некромант і залізне серце. Але це — лише початок карколомних пригод у довгоочікуваній науково-фантастичній повісті для підлітків від знаного українського письменника Володимира Арєнєва.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося про те, як у Києві майбутнього вже нікому більше не знадобляться мости, а величезні водяні обшири Дніпра можна буде долати на реактивних наплічниках.

Чудовий Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться; ані прогримить. Дивишся і не знаєш, іде чи не йде його велична широчінь, і здається, неначе увесь вилитий він із скла і неначе блакитний дзеркальний шлях, без міри в ширину, без кінця в довжину, плине і в’ється по зеленому світу. Любо тоді й жаркому сонцю глянути з височини і опустити промені у холод скляних вод, і прибережним лісам яскраво відбитися у водах. Зеленокудрі! вони припали разом з польовими квітами до вод і, схилившися, дивляться у них і не надивляться, і не намилуються світлим зраком своїм, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи гіллям. В середину ж Дніпра вони не сміють глянути: ніхто, крім сонця й блакитного неба, не дивиться в нього. Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний! немає рівної йому ріки на світі.

Микола Гоголь. Страшна помста

Новачка звали Сашко Ненарок — і в нього були дві мами, дідусь-некромант і металеве серце.

Або принаймні так він казав.

— Співчуваю, — обережно відгукнувся Мишко. — Непросто тобі, мабуть, живеться. Моя мама зараз на Марсі, то вона навіть звідти примудряється мене дістати: розпитує чи поїв, чи приготував уроки. А в тебе їх цілих дві — це ж повний і тотальний контроль! Я б збожеволів.

— Їх удома майже не буває, — відмахнувся Ненарок.

Історія Ненарокової сім’ї виявилася заплутаною та сповненою таємниць. Або принаймні такою він її представив Мишкові.

Усе почалося сім років тому. Мама Ненарока взяла участь у черговому експерименті, і щось там пішло не так. Малий Ненарок тоді не дуже знався на всіх цих речах, він більше цікавився побутовою технікою: реактивними наплічниками різних  моделей, імпами й усяким таким. Та коли Сашка одного дня просто поставили перед фактом, що тепер у нього є мама-ІІ, абсолютний клон першої, усе змінилося. Тобто — буквально все. От як кажуть, життя його ніколи вже не було таким, як раніше.

Наступні пів року обох мам ретельно досліджували в Інституті планетарної археології, проводили якісь тести, розпитували про те і про се…

— Чекай, а до чого тут планетарна археологія? — не втримався Мишко.

— Бо вона… вони — фахівчині саме з планарху. Я й сам звідти в дитинстві не вилазив: батьки часто не мали на кого мене залишити, то брали із собою. Гадали, я чемно сиджу в інститутському музеї, розглядаю артефакти та годую в зоокуточку снарків… Я й розглядав, але коли все змінилося…ну, я знайшов для себе цікавіше заняття, ніж годівля снарків. Ти навіть не уявляєш, скільки всього можна дізнатися, коли тобі п’ять-шість років і ти син співробітників: ніхто не звертає на тебе уваги, заходь до будь-якої лабораторії, стій під дверима будь-якого кабінету…

Мишко якраз дуже добре собі уявляв, але втримався від коментарів. Замість цього спитав:

— І багато тобі вдалося дізнатися?

— Менше, ніж варто було б. — Здавалося, Ненарок вирішив, що й так розповів чимало зайвого, і тепер намагався перевести розмову на інше. — Я просто не встиг: настав час іти до школи, і мами серйозно поговорили з моїм дідусем…

— Із тим, який некромант? — уточнив Мишко. І подумав, що це він даремно. Не варто намагатися впіймати людину на відвертій брехні й заганяти її в глухий кут. Ну хочеться йому видаватися значнішим і цікавішим, навигадував собі одразу й усього, не знає почуття міри. Хай уже.

— Так, із ним. Дідусь погодився, що мами мають рацію, а він — має нарешті подбати про єдиного внука. Своєї роботи він не кинув, але взяв мене жити до себе. Із ним теж цікаво: літаєш на давні кладовища, викопуєш домовини… Хоча зрештою це приїдається.

— Чекай, а тато в тебе є?..

Ненарок спохмурнів.

— Не знаю. Тобто він у мене був, але якраз під час того експерименту щез, — і досі неясно, що з ним сталося. Власне, я переїхав до дідуся ще й тому, що мами не полишали надії знайти тата — і незабаром вирушили в експедицію.

— А серце?

Ненарок знизав плечима.

— Наслідок нерозсудливих вчинків буремного минулого. Коли мені було чотири роки, знайшов на горищі в дідуся стару модель, одну з перших. Гумопіну в них іще не додавали. Але приклади про котів, здається, наводили вже тоді: дідусь мені потім його стільки разів повторював…

Мишко захоплено похитав головою. Він бачив різних фантазерів, але Ненарок перевершував їх усіх.

— І як воно — жити з механічним серцем? — обережно уточнив він.

— Спершу складно було спати. Ну, бо цокало дуже голосно. А потім, знаєш, звик. Лікар Яценко сказав, що воно навіть краще за звичайне: витриваліше й не змушує відволікатися на різні несуттєві дрібниці.

Увесь цей час вони не просто теревенили, а перелітали на правий берег Дніпра. Хоча Мишко назвав би це «переповзали»: товкотнеча на всіх повітряних рівнях тут була колосальна. І вирватися за межі траси ніхто не ризикував — це тобі не шкільне подвір’я, тут будь-якого порушника на раздва зупинить повітруля — себто патруль повітряної поліції.

— Слухай, а ми встигнемо? — взагалі, Мишко не збирався ставити таких очевидних і дитячих запитань — але не втримався.

Це, зрештою, краще, ніж запитувати себе, чи має хоч якийсь зв’язок із реальністю план, що буцімто придумав Ненарок. Дивний хлопець із залізним серцем навіть оком не зморгнув.

— Встигнемо. Це тільки пташки літають над Дніпром туди-сюди без перешкод, а повучі — обмежені правилами, — він почав загинати пальці. — «Не можна провокувати ситуації, що загрожують життю чи здоров’ю людей». «Не можна перешкоджати руху міського транспорту». «Слід уникати ситуацій, у яких повуч зазнає шкоди…» Розумієш?

— То нас у школі обманюють, коли кажуть, що їх ніщо не зупинить?

— Просто не розповідають усієї правди. Бо інакше хто б утримався від спокуси їх розібрати або перепрограмувати. Але якщо точно знати, як це робиться…

«Сподіваюся, — похмуро подумав Мишко, — ти справді знаєш».

На тому боці Дніпра вони рвонули вздовж берега. Ненарок летів так, ніби його вів супутниковий маршрутизатор.

— Звідки ти взагалі знаєш, де вони?

— Жартуєш? Я п’ятнадцять хвилин кружляв біля Сауронового Ока — по-твоєму, просто з великої любові до спорту? Сам подумай: Око не просто стежить за подвір’ям, воно під’єднане до шкільної Грибниці. Береш носовичок, за допомогою жуйки фіксуєш на корпусі, щоб прикривав камери, потім через аварійне гніздо під’єднуєшся до системи.

— У тебе є носовичок?!

— Дідусь вважає, що є речі, які обов’язково має носити з собою будь-яка вихована людина. І я поважаю його думку.

Ненарок сказав це таким тоном, що Мишко одразу зрозумів: Сашків носовичок — не найкраща тема для жартів. Віні сам не раз страждав через упередження батьків та бабусь із дідусями — старші покоління мислять шаблонами, що з них візьмеш, — тож чудово розумів Ненарока.

От тільки…

— Чекай, ти ж тоді не знав, що Анатолій Георгійович розішле повучів! То навіщо?..

— Люблю мати уявлення про те, що відбувається довкола. Особливо там, де мені доведеться проводити багато часу.

— Усе одно не розумію! Чому ж, якщо отримав доступ до Ока і здатен їх відстежувати, ти їх просто не вимкнув? Ну, повучів. Із пульта вчительської напевно можна скасувати наказ.

Чи не вперше Мишко побачив, як Ненарок знітився.

— Бачиш, я не встиг зламати всі рівні захисту. Твій снич почав гарчати, це відволікло мене. А потім той капловухий — Верджил, еге ж? — із якогось дива почав гукати: «Ненароче! Ненароче!..»

— Жартуєш?! Верджил кричав мені. Не «Ненароче» — «Небораче»!

Вони помовчали, висячи в повітрі. Було тихо, тільки з ріки долітали самотні крики заблукалих імпів-рекламівок, а ще гарчали і чмихали наплічники хлопців.

— Круто, — сказав нарешті Сашко. — Комусь розповіси — не повірять. Сашко Ненарок і Мишко Неборак. Як персонажі дешевої комедії, чесне слово. Але цієї миті з берега пролунав спершу плюскіт, потім розпачливий крик — і стало ясно, що комедією тут і не пахне.

Придбати книжку

Читайте також: Легенди про наш час: «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва