Вийти з тіні Росії: які виклики стоять перед українською культурною дипломатією

11 червня відбулася онлайндискусія «Чи є місце для культури? Виклики новонародженої української культурної дипломатії сьогодні» (Is There Room for Culture? Challenges of Ukraine’s Nascent Cultural Diplomacy Today), організована кількома закордонними та українськими культурними інституціями. 

Учасники обговорювали питання важливості культури та культурної дипломатії для України в умовах економічного спаду та неоголошеної війни з РФ; дискутували, чи варто продовжити нещодавні зусилля з інвестицій у активне формування іміджу країни за кордоном, використовуючи культуру та науку, а чи краще відкласти їх до «кращих часів»; з’ясовували, як вимірювати успіх зусиль культурних інституцій з цілеспрямованого досягнення іноземних аудиторій і як такий успіх виглядає. 

Читомо законспектувало для вас найважливіші тези з цієї розмови.

Генеральний директор Українського інституту — державної установи з культурної дипломатії України, що належить до сфери управління МЗС України. Раніше працював керівником мистецьких програм у British Council Ukraine, менеджером мистецьких програм країн регіону Південно-Східна Європа і Центральна Азія та регіональним менеджером з маркетингових комунікацій. Магістр міжнародних відносин, фахівець з маркетингу і цифрового маркетингу. Він також продюсував театральні вистави, 2018 року його проєкт було визнано найкращим проєктом року.

Переформування культурної дипломатії України, досвід Українського інституту

Місія Інституту: зміцнити міжнародну суб’єктність України через розвиток культурних відносин з іншими країнами. Слово «суб’єктність» є ключовим у цьому формулюванні, адже це важливий феномен для нинішньої України. Ідеться про культурну, політичну, інтелектуальну, економічну незалежність і самосвідомість України. На нашу думку, суб’єктність є невід’ємною частиною дипломатії, міжнародних відносин. Ми вважаємо і відкрито заявляємо, що суб’єктність і культурні відносини — справа національної безпеки. Це важливий фактор зміцнення національної безпеки України.

Кілька прикладів браку суб’єктності, що відчула на собі Україна в минулому й відчуває зараз. Відомо, що у західних наукових колах українські студії часто є складовою російських або євразійських студій. Це означає, що Україна як об’єкт дослідження відсутня в програмі наукових досліджень багатьох країн.

В економічній сфері до 2014–2015 років чимало міжнародних компаній включали Україну в регіон з головним офісом у Москві.
Чимало українських митців, істориків, культурних та інших провідних діячів української культурної спадщини стали надбанням інших культур і зараз відомі як представники інших колишніх метрополій чи країн. Тому завдання культурної дипломатії — домогтися зміни такого ставлення і підходу

Важливою функцією культурної дипломатії України є створення справжніх альтернатив негативним наративам про Україну, що циркулюють на міжнародному рівні. Зробити це можна за допомогою багатьох різних подій, що відбуваються у сфері культури в Україні, завдяки жвавому культурному середовищу та великому досвіду, що його може запропонувати Україна у сфері культури або розвитку громадянського суспільства, зокрема трансформаційному досвіду, набутому після Євромайдану й Революції.

Культурна дипломатія — відносно нова практика для нинішньої України, але не нова в її історії. Торік група дослідників привернула увагу до подій столітньої давнини, коли уряд Української республіки запровадив практику гастролей Української республіканської капели, яка реалізувала місію культурної дипломатії по всьому світу. Для нас це свідчення того, що культурна дипломатія — не привілей. Навіть у часи війни або економічної рецесії дипломатія — це дуже важливий фактор націєтворення й державності.

Протягом ХХ століття українська діаспора завжди була ключовим гравцем у промоції України на міжнародному рівні. З 1991 року, коли Україна здобула незалежність, багато діячів та організацій, зокрема українські дипломатичні місії та культурні організації, допомагали формувати позитивний міжнародний імідж України та сприяли тому, що міжнародна спільнота краще розуміла культуру, історію, спадщину і політику України.

Після Майдану культурна дипломатія почала інкорпоруватися в державну політику України: були створені нові державні установи, підпорядковані міністерствам закордонних справ і культури. Український інститут — одна із таких установ.

На жаль, немає універсального визначення культурної дипломатії в Україні. Це поняття часто плутають із публічною дипломатією, стратегічними комунікаціями, національним брендингом. Коли йдеться про формування політик, від нас вимагається ретельне регулювання очікувань і повноважень. Ми переконані, що культурна дипломатія — довготривалий процес, і не має використовуватися для реалізації ситуативних політичних завдань. Для успішності культурної дипломатії України необхідний подальший її розвиток як наукової і професійної дисципліни, і ми прагнемо бути одним із рушіїв у цьому процесі.

Ми не зосереджуємося на традиційній або високій культурі. Це питання, з яким до нас часто звертаються. Ми працюємо зі сучасними інтерпретаціями культурної спадщини України. Ми доносимо голоси різних ідентичностей, що формують сучасну політичну націю України. Розмежування між традиційною й високою культурою не є продуктивним підходом у нашій роботі.

Міжнародний імідж України

Культурна дипломатія часто сприймається як інструмент формування, переформування чи покращення міжнародного іміджу країни. Відомо, що міжнародний імідж України – доволі еклектичний і фрагментарний. До України часто ставляться як до «білої плями» або проблемної зони на мапі Європи. Часті політичні кризи, нинішня війна з Росією, негативні новини у ЗМІ, загострені російською пропагандою та дезінформацією призвели до мейнстримного розуміння сучасної України, що зводиться до набору кліше й упереджень.

До всього, бракує узагальненого дослідження на тему міжнародного сприйняття України. Було проведено кілька досліджень, що обмежуються певними галузями або сегментами. У своїй роботі ми істотно відчуваємо брак такого орієнтиру. Цього року ми організували кілька досліджень, щоб заповнити цю прогалину, але потребуємо допомоги «мозкових центрів», експертних організацій, дослідницьких центрів, науковців, що допоможуть нам створити орієнтири нинішньої ситуації, необхідних змін і того, як нам оцінювати результати нашої роботи. Хотілося б, щоб науковці, що здійснюють дослідження в таких сферах, замислилися про це і допомогли нам із цим. Ми відкриті до дискусій і будемо раді долучитися, наскільки зможемо.

Деколонізаційні аспекти культурної дипломатії України дуже мало обговорюються широкою громадськістю України і в професійному середовищі. Культурна дипломатія України є важливим інструментом деколонізації. Кілька аспектів роботи, що ми намагаємося вести в цьому напрямку:

• Нічого про нас без нас;
• Відновлення права власності на свою історію, культуру й голос;
• Міжнародні історичні, культурні, політичні й мовні дослідження;
• Медійні наративи та редакційні політики;
• Суперечлива спадщина;
• Культурна й мовна емансипація;
• Реституція творів мистецтва;
• Формування політик.

Також хочу анонсувати добру новину. Український інститут запровадив Програму підтримки українських студій ім. Лисяка-Рудницького для міжнародних наукових досліджень і культурних організацій. Це довготривала програма, що продовжуватиме діяти в наступні роки. Для учасників це можливість отримати фінансування, проводити дослідження, організовувати заходи, публічні дискусії, переклади, публікації про Україну. Більше інформації – на сайті Українського інституту. Дедлайн для прийому заявок: 12 липня.

Співзасновниця та координаторка медіапроєкту «Читомо», що висвітлює події на видавничому ринку України протягом останніх десяти років; гостьова викладачка Національного університету ім. Тараса Шевченка. В останні роки представляла Україну в складі української делегації на одному з найбільших міжнародних книжкових ярмарків – Франкфуртському книжковому ярмарку. З 2018 року – керівниця аналітичного відділу Українського інституту книги в команді Олександри Коваль.

Одна з цілей діяльності Українського інституту книги — відкрити через книжки світ Україні й Україну світу. Іншими словами: побудувати мости й обмежити стереотипи, що відповідає всім визначенням культурної дипломатії.

У кінці минулого року ми доводили уряду значення культурних інституцій, міжнародних проєктів і виділення бюджету на культуру. Цього року внаслідок скорочень бюджету, спричинених світовою кризою COVID-19, ми, так само як багато інших інституцій і країн, мусили знову доводити необхідність культури — спільними зусиллями з іншими культурними інституціями.

Нарешті ми отримали інституції державного рівня, готові до загальнодержавних і міжнародних проєктів, попри такі обставини, як річне планування бюджету, політична нестабільність і неприйнята стратегія розвитку культури. Проте було розуміння того, що необхідно оцінювати культуру за ключовими показниками ефективності (KPI).

Нам бракувало аргументів, бракувало KPI. Нині майже неможливо говорити про значення культури і творчих індустрій відповідно до їхньої частки у ВВП, особливо у випадку літератури. Позитивний бік процесу оцінки — зростання відповідальності за витрату бюджетних коштів і визначення найпомітніших ефектів. Однак дуже важко оцінити справжній вплив на свідомість людей.

Сподіваюся, ви правильно мене зрозумієте: УІК усвідомлює, що таке KPI, але я намагаюся донести, що деякі проєкти можуть отримати менше «балів» (за «рівнем залученості» або «кількістю публікацій»), проте справити справжній культурний вплив.

Повертаючись до нинішньої ситуації з фінансуванням: у той час як чимало європейських і Західних країн негайно відреагували на кризу пакетами допомоги на культуру, Україна зловживала сум’яттям навколо коронавірусу, щоби скоротити бюджети на культуру. Програми УІК змінилися, бюджети на міжнародні проєкти були спрямовані на програми підтримки місцевих видавців. Без сумніву, на сьогодні це стало важливою необхідністю, проте скорочення бюджетів на міжнародні проєкти зводить більше кордонів, що їх культура й література прагнуть зруйнувати.

Деколи можновладці, відповідальні за прийняття рішень у галузі культури, не усвідомлюють своєї ролі в культурній дипломатії, ставлячи міжнародну співпрацю на останнє місце (раніше — це був виключно «обов’язок Міністерства закордонних справ», а нині — «неможливі проєкти» в часи карантину внаслідок коронавірусу). Але це так не працює.

Майбутні виклики

За нашим нещодавнім досвідом, фінансова ситуація буде не єдиним викликом для нас у наступні кілька років.

Наразі чільною проблемою є брак перекладачів з української за кордоном, скаутів та інших посередників, що можуть об’єднати наші ринки.

Окрім того, досі обмаль студентів, що обирають українські студії та спрямовують свої знання на дослідження й стають посередниками між Україною й світом. Проте Український інститут книги працює над цією проблемою.

З цієї проблеми випливає друга — промоція української літератури, особливо інтелектуальної літератури, нон-фікшн (наприклад, з історії ХХ–ХХІ століть) й філософії. Питання в тому, як спонукати іноземних видавців із такими виданнями за кордоном, не враховуючи грантових програм перекладу?

Російське питання 

На сьогодні Україна не має ані помітної експертної думки, ані наукової фактологічної бази проти російської пропаганди, що десятиліттями активно фінансується російською владою. В усьому світі історію досі читають в російській версії, і Україна недостатньо інвестує в українські студії. У міжнародних ЗМІ українські теми також з’являлися лише із погляду Росії.

Наприклад, заборонивши 2017 року агресорську російську літературу, Україна фігурувала у російських і міжнародних новинах у контексті цензури. Нам потрібні спільні зусилля для поширення відповідної інформації про те, що відбувається в Україні.

Та ми прагнемо донести, що Україні не варто заперечувати російські фейкові новини, а радше створювати теми для дискусій. Тому одне з можливих рішень — участь українських інтелектуалів, авторів, культурних діячів у міжнародних подіях (й іноземних інтелектуалів в Україні): ми переконані, що орієнтуємося на однакові проблеми: такі цінності, як демократія, рівність, права людини, екологія — усе це може більше пояснити про нас.

Також слід наголосити на визначенні пріоритетів міжнародної співпраці. Дуже важливо, без сумніву, налагоджувати тісніші зв’язки, наприклад, з Угорщиною, але неможливо почати діалог без потрібної кількості перекладачів або українських культурних центрів.

Ще один приклад: у ході нашої програми підтримки перекладів ми не отримали заявок з Канади, незважаючи на те, що стільки українців мешкають у Канаді. Нам відомо, що на Франкфуртському книжковому ярмарку Канада буде почесним гостем. Це чудова нагода, об’єднати наші ринки.

Насамкінець, слід зауважити: до початку війни роль культури в урядових заявах переважно прирівнювалася до розвитку туризму. Ми та інші інституції працюємо над тим, щоби змінити це ставлення. Звісно, це має бути зрозуміло й визначено, отож, на сьогодні завдання полягає в тому, щоби створити нові параметри для доведення культурного впливу.

Що вже зроблено

Перший карантинний досвід показав, що ми маємо нагоду для видимості, і на сьогодні мусимо більше інвестувати.

Програма Translate Ukraine, започаткована нещодавно УІК, засвідчила справжній розмах наших літературних зв’язків. Ми отримали близько 80 заявок. У результаті, УІК підтримає 57 книжок з 25 країн (зокрема США, Велика Британія, Німеччина, Польща, тощо). Швидка реакція іноземних партнерів була можливою не тільки завдяки роботі команди УІК, а й завдяки роботі скаутів та наших партнерів, що забезпечували інформування видавців і культурних інституцій про українські книжки та можливості. У наших планах: збільшення кількості партнерів за кордоном.

Наш досвід онлайн-проведення міжнародних подій, а також Книжкового Арсеналу, підказують, що чимало установ, культурних діячів, видавців, тощо відкриті до діалогу із тими, кому він потрібен.

Зростає кількість видань про Україну — однак це й досі слабинка України. Робота над цією проблемою — один із наших пріоритетів, але ми потребуємо підтримки партнерів за кордоном. Ми підтримуємо зв’язок із професійною аудиторією через Publishing Perspectives або Publisher’s Weekly, але зараз ще важливішими є ЗМІ для ширшої аудиторії, як-от видання El Pais (Іспанія), з яким нам вдалося налагодити співпрацю.

Слід визнати, що ми експериментуємо й досліджуємо. Серед методологій відкриття нової реальності експерименти на першому місці. Та ми просунулися в дослідженнях і просимо допомоги у наших міжнародних партнерів для відкриття видимості української літератури у світі (кількість перекладів / видань / статей), запровадження успішної культурної політики, тощо.

У часи непевності наші міжнародні партнерства — безцінні, адже допомагають інституціям бути більш незалежними, автономними. Наприклад, у той час як усі проєкти були заморожені та УІК не знав, яке фінансування отримає на цей рік, нам вдалося у співпраці з British Council провести спільне ринкове дослідження, що допоможе зрозуміти українську літературу й видавничий ринок за кордоном. Ми сподіваємося, що такі проєкти дадуть нам кращі шанси на відкриття України за кордоном і здобуття більшої кількості міжнародних менеджерів, що спеціалізуються на українських питаннях.

Зроблю оголошення: 2021 року ми плануємо запустити нову програму, спрямовану на підтримку перекладів українською 1000 найкращих книжок інтелектуальної спадщини. Запрошуємо університетські спільноти, дослідницькі центри й культурні інституції порекомендувати нам найкращі книжки, які слід перекласти українською.

Має досвід у сфері медіа й комунікацій, розвитку організацій і культурних відносин. Протягом останніх п’яти років очолює Український інститут у Лондоні — британську благодійну організацію, у рамках якої реалізовано багато проєктів у сфері публічної і культурної дипломатії, спрямованих на питання України в Об’єднаному Королівстві. Її дослідження про українські культурні інституції і їхню співпрацю з міжнародними партнерами вийде друком у видавництві Chatam House цієї осені.

Протягом останніх кількох років я спостерігала великий ентузіазм, з яким діаспорні організації як можуть підтримують заходи в галузі культурної дипломатії після нападу Росії на Україну.

Варто зазначити: те, що відбувається зараз в Україні, є історичним зрушенням. Україна, без сумніву, переживає важливу віху, адже має тепер власні культурні установи, що просувають культурну дипломатію за кордоном. Це дуже важливо, адже мова про фахові організації, які мають власну стратегію, послідовну політику, політику комунікацій. Вони звертаються до відповідних аудиторій. Отож, виробляють абсолютно інший підхід.

У Лондоні часто лунають запитання від української діаспори про те, чому Україна не здатна влаштувати великі виставки у провідних британських музеях, як це робить Росія. Одне з пояснень у тому, що, окрім щедрого фінансування російських дипломатичних проєктів коштом російських олігархів, Росія значно успішніше запроваджує довгочасні інституційні партнерства між російськими культурними інституціями та міжнародними. Саме цим мають і будуть займатися новостворені установи в Україні. Отже, їх потрібно зберігати, підтримувати й зміцнювати.

Як оцінити ефективність роботи таких інституцій? Звісно, є класичний інструментарій: відстежувати кількість відвідувачів на заходах, кількість організованих заходів, кількість публікацій у медіа. Та, окрім цього, я б хотіла детальніше зупинитися на згаданому Володимиром питанні: Україні треба повернути контроль над наративом. Адже дуже часто Україна відступає і дивиться, що робиться і говориться про неї, як пасивний спостерігач. Утім, важливо, щоб вона мала власне відомство.

Один із нещодавніх прикладів — запеклі дискусії, що точаться нині в Україні, про меморіальний центр «Бабин Яр» та практики вшанування пам’яті трагедії Бабиного Яру. Це надзвичайно важливе питання.

Дослідниця за програмою студій сучасної України при Канадському інституті українських студій. Була стипендіаткою програми Яцека в Університеті Торонто, 2017–2018 року працювала за американською програмою ім. Фулбрайта у «Києво-Могилянській академії», а 2015–2016 року за стипендіальною програмою Школи Мунка з глобальних питань при Університеті Торонто. Отримала ступінь доктора наук у Мічиганському університеті. Її перша монографія за назвою Superfluous Women: Feminism, Art, and Revolution in Twenty-First Century Ukraine вийде друком у видавництві University of Toronto Press у серпні 2020 року.

Хочу наголосити, що я розглядаю поняття культурної дипломатії під іншим кутом зору. Як науковиця і дослідниця, а також кураторка і критикиня, я б хотіла запропонувати Володі Шейку розглянути «сіру зону» кураторства і критики, що дає великий потенціал для програмування ідей у сфері культурної дипломатії. У цій дискусії багато йшлося про наукову сферу на противагу мистецькій, але є й також чудова «сіра зона», і вона досить нова для багатьох науковців, що працюють у науковій критиці, де ми опиняємося, скажімо так, за межами «вежі зі слонової кістки»: працюємо із фахівцями, що, без сумніву, часто мають інші пріоритети, ніж у сфері науки.

Також було б корисно забезпечити ефективне стимулювання для взаємодії між творчими індустріями, мистецькими ринками й ринками колекціонерів та музеями, сферами закупівель і постачання. Таким чином, науковці, що приходять у галузь культурної дипломатії, можуть працювати як посередники й отримувати власний потенціал для дискусійних платформ, заходів, конференцій. Так ми зможемо інтегрувати наші професійні пріоритети.

Я б хотіла порушити питання про культурну дипломатію, що відбувається на території України.

Київ — глобалізоване місто, куди приїжджає чимало іноземних дослідників щоліта, ба навіть протягом усього року. Варто відкрити більше просторів для ведення діалогів, зокрема мистецьких просторів. У центрі Едмонтона, неподалік від мого помешкання, працює щонайменше п’ять просторів. І це чудово, адже дає змогу митцям надсилати потрібні меседжі у їхній роботі, працювати з кураторами, виробляти підхід із залученням широкої аудиторії. Таким чином, культура і мистецтво стають доступними як на місцевому просторі, так і на міжнародному рівні.

Науковий світ часто повільно просувається повз бюрократію та інші бар’єри. Гадаю, це той виклик, що постає перед нами, дослідниками, заважаючи налагодженню партнерства, проте це не нездоланний виклик. Наразі в Україні вирує багато енергії й зацікавленості. Зокрема, я б хотіла звернути увагу на виставку в українському музеї «Осередок» у Вінніпезі, що її підтримав КІУС. Ми працювали з куратором з Мехіко, що походить з України і починала в музеї Мехіко з виставкою «На лінії фронту» про виклики на території ведення бойових дій. Виставка сприяла виникненню багатьох ідей стосовно нинішніх подій у Східній Україні, а також багато критичної роботи. Викладачі могли взяти багато для себе для проведення важливих бесід зі студентами, які, можливо, нічого не знають про Україну. І для нас, науковців, це справді чудовий аспект культурної дипломатії. Що ми можемо зробити, що можемо із цього взяти — це вікно безпосередньо до культури України, і нема потреби звертатися до підручників і намагатися зацікавити студентів тим, що видається їм дуже абстрактним. Культура приносить їм щось важливе тут і зараз.

Щодо згаданого Олегом питання, я б не категоризувала мистецтво як авангард чи інший напрямок. Це може бути суперечливим питанням, залежить від смаку або категоризацій. Однак, на мою думку (і, гадаю, мою думку поділяє багато митців і критиків), в Україні бракує критики, з якою можна формувати дискурс про мистецтво без надмірних категоризацій. І в цьому плані я знову звертаю увагу на «сіру зону». Маленьке видавництво IST Publishing, яким я дуже захоплююся і яким керують дві жінки, видало чудову книжку «Де кураторство». Я прочитала цю книжку і багато що взяла з неї з точки зору методології: як бути креативним або інноваційним дослідником в Україні. Адже проводити дослідження в цій сфері не завжди легко. Із багатьма бар’єрами й викликами ми стикаємося у Західному науковому просторі. Дякую за згадку про російські дослідження, що є одною з таких перешкод. Це лінгва франка культурологічних факультетів і центрів на Заході. Виникла величезна потреба розвинути дослідження, незалежні від російських, навіть у місцевих центрах, що не включають Україну як окрему галузь досліджень. Це потреба, до забезпечення якої я давно закликаю у моїй роботі. Зокрема, у Мічиганському університеті існує давня традиція українських студій, що зійшли нанівець, а тепер повертаються.

Стосовно дипломатії, у моїй щоденній роботі я намагаюся розібратися із відмінностями між українськими діаспорами Канади і США: що спільного, які точки дотику, які орієнтири для ведення переговорів, як ми можемо співпрацювати для партнерства з українськими партнерами і краще розуміти пріоритети одне одного.

Митці, з якими я спілкувалася і працювала за 15 років написання, так би мовити, етнографії культурної України, наголошували, що прагнуть автономії, можливості писати й видавати без обмежень. Гадаю, ми всі прагнемо цього. Я маю досвід підтримки від Держдепартаменту США, культурних програм обміну. У цих програмах, зокрема програмі ім. Фулбрайта, наголошується, що дослідник, професор не обтяжений відповідальністю розвивати потенціал, що розвиток потенціалу є відокремленим від програми обміну. Тому ми більш-менш намагаємося ділитися знаннями про нашу культуру і наш контекст, і це процес, що рухається в обох напрямках.

На мою думку, порушене Володимиром Шейком питання про диференціювання публічної і культурної дипломатій, це фантастична ідея. І я б хотіла надалі більше працювати над цим із вами. І я точно знаю, що КІУС також цікавитиме продовження діалогу на цю тему.

Також хотілося б згадати цікаву книжку з історії КІУС Др. Володимира Кравченка. Він провів велику роботу, збираючи інтерв’ю і проводячи конференції про історію інституту. Як уже згадувалося, для нас дуже важливо задокументовувати інституційні зміни, тому що передання інформації наступним поколінням не відбудеться автоматично.

Переклад з англійської: Юлія Кузьменко