Василь Махно, «Вічний календар» та життя у давньому Чорткові

Василь Махно, Вічний календар. Львів: ВСЛ – 2020

Роман Василя Махна «Вічний календар» — своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів. Тло — всесвітня історія, в якій ніколи не бракувало ні воєн, ні зрад, ні одвічної жаги до життя. Герої роману Василя Махна несуть у собі риси різних поколінь, національних характерів і ментальностей, протистоять часу й обставинам, витворюють і продовжують себе, повсякчасно утверджуючи одвічний постулат: історія насправді не вчить, вона тільки гартує.

В уривку з книжки ви дізнаєтеся про життя єврейської громади у стародавньому Чорткові та про славетний двір Довіда Моше.

У Чорткові

Славний колись на цілу Галичину й Буковину чортківський двір Довіда Моше, одного з шести святих синів ружинського цадика Ісроеля Фрідмана, забрався з Чорткова. Сховалися за пташиними головами на кольорових малюнках зі сторінок галицьких гебрейських книг. Схоже, що вони були птахами, бо якогось дня зібралися в зграю — покружляли над синагогою, палацом, річкою Серет. Так кожної осені кружляли бузьки перед тривалим перельотом, прощаючись. І хоч як Фрідманам не було прикро залишати свої дібра й наповнену молоком течію річки — відлетіли. Залишили на чортківському кіркуті щось схоже на темне зерно пшениці, що випало з пташиного дзьоба — могилу Довіда Моше Фрідмана, якої тепер ніхто не знайде. Серед високої кропиви з міцними зеленими стеблами й китицями білого духмяного цвіту приховалося вибите на плиті цадикове ім’я. Лише в переказах і книжках жила пам’ять про нього, як миша в норі. Приналежні до чортківського двору хасиди переказували у своїх оповідях і про золоте містечко Чортків, і про солодку воду Серету, і про красуню-паву синагогу, і про помащену, наче скоринка на Суботній халі, кольором збовтаного яйця, стіну цадикового палацу.

Найбільше, звісно, вони говорили про святість Фрідманів та їхні чуда. Дещо з тих оповідей підслухав Мартін Бубер і записав. Але це тільки дещо. Іншу частину хасидських історій, пов’язану з чортківським двором, ми ніколи не відтворимо. Бо початок ісходу почався в часи другого цадика Ісроеля Фрідмана, сина Довіда Моше. У тридцятих роках Б-г поставить перед ним драбину Якова у Відні, щаблями якої переходитиме ребе Ісроель сім небес. Третьому чортківському цадикові, синові Ісроеля, Нахумові Мордехаю Фрідману пощастить виїхати з Європи до Єрусалима. І там, у святому місті, підніматися догори, пересилюючи спротив космічного вітру й біль у кістках. Останній, тобто четвертий чортківський цадик, за літочисленням від засновника двору Довіда Моше, Шломо Фрідман, син Нахума Мордехая, також схопився за перший щабель драбини Якова в Єрусалимі, коли його душу, легку, як гусяче пір’я, підхопив вихор і поніс зі швидкістю світла.

У Старому Чорткові мешкав Мошко Білґорай. Було Білґораїв на світі всього душ дванадцять, і всі жили в Чорткові. Мошко-водоноша спершу носив воду на коромислі, від чого праве його плече було нижчим за ліве. Але з часом вдалося прикупити коня і бричку, яку він переробив і поставив туди столітрову дерев’яну діжку.

Коня водоноша купив у Лашківцях, так називали гебреї Улашківці. Запрягав Мошко коня у двоколісну, навмисно зроблену платформу для діжки і двох дерев’яних цебер. Грубі штани, заправлені в чоботи, а поверх білої сорочки — чорний кабат. На облисілу голову Мошко влітку й узимку натягав вовняний кашкет. Кожного ранку водовіз виводив із обори коня, розчісував його довгу гриву, обіцяючи щоразу, що підстриже. Кінь фиркав. Мошко діставав опавку й дивився, що там залишилося з минулого дня. Якщо вівса з січкою було лише на дві долоні, то повертався до комори. Поки кінь, запхавши свою морду аж по вуха, їв, Мошко дивився, як високо з Горішньої Вигнанки викочується сонце. Якщо на Старий Чортків спадали пір’яні хмари або збиралося на дощ, Мошкові краще було сидіти вдома, але він усе одно їхав до міської колонки, куди сходилися ще кілька водонош.

Мошко з-поміж чортківських водовозів уважався заможним. До того ж, він був одиноким правовірним хасидом — постачальником води до синагоги Фрідманів. Він ніколи не нарікав на своє капарне житло, бачачи, як дехто з єврейських купців будував двоповерхові вілли. Не шкодував, що має саме такого коня, а не цугового, як інші гебреї — адвокати, купці, крамарі. І навіть не упімнувся перед Б-гом про те, що його опасиста Двора народила йому десятьох дочок. Усе Мошкові в цьому світі подобалося. І навіть те, що колись далекі його предки прийшли до Чорткова й оселилися неподалік річки. Попри на те, що в місті стояли електричні ліхтарі, упорядкувалися хідники, торкотіла дизельна електростанція, на вуличках інколи з’являлися автомобілі, Мошко заробляв свій хліб насущний, розвозячи воду до багатших гебрейських домів — передусім для прання. Під’їжджаючи до такого дому, він знав, де стоять балії й мидниці, куди потрібно, зачерпнувши відро, наносити води. Тоді служниця платила Мошкові, дякувала й заповідала, коли знадобиться наступного разу.

Мошко дякував навзаєм і обіцяв привезти воду саме того дня, коли потрібно. Перед обідом, зробивши одну або дві ходки, водовоз з’являвся на Ринку. З’їжджав вулицею Міцкевича, бо любив цокання копит свого коня по бруківці. Зупинившись біля Ринку, припинав коня, знову діставав опавку й закладав на вуздечку, а сам ішов поміж торгових рядів, щоби побалакати зі знайомими. По обіді Мошко знову возив воду до синагог або до заможних гебреїв.

Сонце вже висіло над Ринком, коли Білґорай-водовоз, пообідавши, приліг під міський мур. Починало пражити. Над Мошком гуділи джмелі та дикі бджоли — вони летіли до Ринку на запах розчавлених вишень, морель і сливок. На карнизах будинків сиділи надуті від спеки міські голуби. Жандарм знав, що, йдучи в обідню пору до крамниці біля костелу о. Домініканів, побачить сплячого заслиненого Мошка. Інколи, коли спека зморювала не тільки Мошка, побіля нього влягалися інші водоноші. Відклавши коромисла з відрами, хропіли перед зливою. Надходили липневі спекотні дні, коли навіть із Серету приходило в місто задушливе повітря. Старі гебрейки сиділи й дрімали з молитовниками в руках, а навколо них герштикалися внуки й порпалися в землі кури. До обіду збиралися хмари, а після — набравши синього аж перламутрового кольору, розроджувалися теплим липневим дощем.

Тоді Мошко та інші пробуджувалися, бігли під дашки будинків й перечікували зливу. Поки добігали, встигали промокнути до рубця. Конева опавка під дощем намокала так, що овес доводилося сушити, і кінь своїми великими очима дивився вбік моста. Бруківкою вулиці Міцкевича стікали дощові води. Хмари розганяв вітер, і після зливи гостро пахло виноградним оцтом, який міг необережно розлити крамар. Місто наповнювала свіжість, на вулицях знову з’являлися метелики. Оживали притихлі на час зливи мухи, і над теплою гладдю Серету райзували прозорі бабки. На міські вулиці знову поверталося життя.

У дверях однієї крамниці перечікував зливу Саша Блондер, студент Краківської академії мистецтв. Він цього дня тинявся містом. Уже минув тиждень, відколи Саша приїхав до Чорткова і, ходячи вулицями, вже не раз помічав Мошка-водовоза. То Мошко, як метелик, тріпотів своєю тінню над діжкою біля синагоги Фрідманів, то водовізна бричка цокотіла бруківкою, то він спав під муром, накривши лице кашкетом, коли краплі першої-ліпшої липневої зливи будили його — так, як сьогодні. Не помітити Білґорая було неможливо: водовоз кілька разів на день переїжджав центральні вулиці. Саша, як більшість студентів академії, постійно ходив із невеликим альбомом, замальовував олівцем усе, що потрапляло на очі. У Чорткові він також носив під пахвою альбом, навіть вибираючись на річку. Спочатку Саша зробив кілька рисунків вулиці й будинків. Вулиця на рисунку виглядала звалищем трикутників і чотирикутників. У суботу разом із батьком і братом Саша пішов до синагоги. Релігійні Блондерові батьки дотримувалися всіх приписів гебрейського права, святкували Суботу й належали до двору чортківських цадиків.

З дитинства Саша та його брат Фішель щосуботи сиділи за столом, накритим грубим селянським обрусом. Палахкотіли суботні свічки, які запалювала мама, благословляючи Господа. Тоді родина Блондерів разом із усіма гебрейськими родинами Чорткова омивала тричі перед вечерею руки — спочатку праву, а тоді ліву. Витирали рушником. Коли батько брав до рук ножа і протикав дві хали, а тоді відрізав у проколотому місці шматок, мачав у сіль і запихав до рота, то малі Блондери без великої охоти ковтали посолені шматки хали. Діти чекали на інші страви, які варилися протягом п’ятниці. Якщо торговельні справи в Маркуса Блондера того року велися добре, то родина їла рибу і м’ясо, а якщо не зовсім — то тільки рибу. Але не було такого випадку, щоб на столі було пусто. Запахи, що парували з булькотливих баняків і наповнювали усі кімнати Блондерового дому, приходили до Саші з Чорткова у краківське піддашшя, де він винаймав темну кімнатку, живучи часто впроголодь. Особливо, коли не було за що пообідати, на Сашу напосідався солодкаво-кислий запах печеної фаршированої риби-ґефілтефіш. Саша був переконаний, що це один із демонів, який спокушає, про них він чув від місцевих чортківських хасидів. Так його спокушало тіло юної Берти Ґрюнберґ, із якою він зійшовся на студіях. Так спокушали розмови Йонаша Штерна про комунізм. Він, Йонаш, втягнув Сашу ходити на мітинги, розмальовувати пролетарські гасла по краківських мурах. Одного дня Штерна заарештували біля будинку академії. Поліція демонстративно вела арештованого на ланцюгу, наче якогось звіра.

Усі з їхньої групи зникли з Кракова. Саша й Берта також. Він — до Чорткова, вона — до Городка. Вирішили перечекати. Про Сашине прибуття до рідного міста того ж дня знали в поліційному постерунку. Повітова поліція проінформувала воєводську, а Тарнопольське воєводство повідомило Краківське. У Чорткові Саша щодня купався в Сереті, малював місто і його мешканців, а в суботу ходив молитися до синагоги й майже щодня пописував листи до Бліми, так пестливо називали в їхньому колі Берту. Саме сьогоднішня злива, що розбудила сонного Мошка, сполоскавши йому роззявлений рот, притримала Сашу по дорозі до поштового відділення.

Бертин батько був рабином із Городка, який посвятив своє життя написанню книг, у яких коментував Тору. Тому діти рабина Ґрюнберґа давали собі раду в житті самі. Один із Бертиних братів, потрапивши до Америки, став голлівудським співаком. Гроші, які він надсилав, допомагали батькові писати свої книжки. Тому Берта разом із Сашею очікувала на паризьку стипендію як на манну небесну, обговорюючи її в листах.

Єшаягу Блондер після суботньої молитви в синагозі Фрідманів запитав батька про одну чортківську історію, яка засіла в його голові ще з дитинства. І брат його Фішель також підтвердив, що хотів би почути цю дивну історію, яку чортківські хасиди часто переповідали один одному, коли розмовляли в домі молитви.

«Про яку історію питаєш мене, Єшаягу?»

«Про випадок із ребе Гершлем…» — сказали батькові в один голос сини.

«Гершле… Гершле, — порився в пам’яті Мордехай. — А-а-а! Відома історія!»

Старий Блондер добре пам’ятав цю історію про ребе Гершле, у якого хтось украв гаманець із грішми. Ребе перед святом Песах, як і кожен правовірний гебрей, перевертав свій дім у пошуку хамецу. Блондери повернулися з синагоги додому. Увійшли в дім. Історію про ребе Гершля краще було переслухати з батькових вуст за святковим столом. Вони всілися так, як сідали в дитинстві за стіл навпроти батька, кожен на своє місце.

«Отож, — розпочав продавець дешевого взуття, тобто їхній батько Мордехай, — відбулася ця дивна подія тут, у Чорткові. Той ребе Гершель усім допомагав, хто звертався до нього про поміч. Одним він вділяв благословення, іншим — добру пораду, а ще комусь — давав гроші, якщо відвідувач їх потребував. Якогось року прийняв до себе на службу помічника, бо прохачів і справ у ребе щороку збільшувалося. Старість до нього приходила — не молодість же поверталася. Через якийсь час той помічник одружився та й виїхав собі до іншого містечка. А коли надходив Песах, тобто 14 нісана, ребе нишпорив по всіх закутках свого дому в пошуку хамецу. І з’ясувалося, що з дому зник гаманець із грубими грішми. Не хотів ребе кидати навіть тіні підозри на служку, якому довіряв, але все ж одного дня вирішив поїхати до того містечка й усе з’ясувати. Зустрівшись із колишнім помічником, ребе розповів про свою підозру. Той слуга почав плакати від сорому й зізнався, що це він привласнив гаманець.

Одразу приніс частину грошей, а решту обіцяв, призбиравши, повернути за якийсь час. Ребе вибачив помічникові та й повернувся до Чорткова. Не минуло й місяця, як у дім ребе навідався поліціянт. Запитав у перестрашеного ребе: чи нічого останнім часом у нього не зникало з дому? Ребе розповів про випадок із помічником, але запевнив поліціянта, що вибачив грішникові. На слова ребе поліціянт витріщив очі. І простягнув гаманця з грошима, якого забрав у справжнього злодія. Знову ребе Гершель поїхав до того містечка, де мешкав з родиною його колишній помічник. Запитав тоді ребе помічника, чому той так учинив, а не зізнався, що не брав грошей. На що помічник відповів, що в такий спосіб вирішив допомогти ребе, але той ніколи не взяв би від нього грошей — тому він прийняв на себе провину. І віддав тоді гроші ребе, які отримав кілька місяців тому від помічника. Поблагословив його і сказав їхати до Франкфурта, бо чекає на того великий успіх. Послухався колишній слуга рабинової поради й вибрався до Франкфурта. Доробився там великого багатства, але ніколи не забував про тих, хто потребував, щедро допомагаючи їм».

За плечима Шає плюскочеться Серет. У ці спекотні дні гаряче повітря так обпікає стравохід, що навіть пси з виваленими набік язиками шукають найменшої тіні. Саша облюбував місце на піщаному березі зеленої річки. Сидіти в місті не хотілося. В усіх будинках відчинялися вікна, бо від нагрітих бляшаних і черепичних дахів у кімнатах було нестерпно спекотно. Навіть фіранки у відчинених вікнах нерухомо біліли. У таку липневу спеку після змішування повітряних потоків нізвідки прибулі над місто вітри тягнули за собою дощові хмари. Злива застала Шає біля мосту, трохи нижче годинникової вежі — ось чому Саша встиг добігти під рикошетом перших крапель до крамнички. Навпроти він саме побачив пробудженого від дощу Мошка-водовоза і його бричку з діжкою.

Дім Маркуса Блондера міг стояти в будь-якій частині Чорткова, але не на вулицях Міцкевича чи Колійовій. Дім, точніше одноповерхову хату, покриту бляхою, стиснули схожі будинки. Виглядало, що дім Блондерів стоїть у суцільній стіні будинків і не може ворухнутися.

З вулиці, за брамою, проглядався внутрішній дворик із чорними залисинами травника, який вищипувала щодня коза. А в кутку дворика росла одинока слива. Звідки продавець дешевого взуття, з яким об’їздив усі навколишні села, міг прикупити пляц для будівництва добротного дому з великими вікнами, повними сонячного світла? Тому Блондери поселилися там, де поселилися — у невеличкому будинку на вуличці Торговій, поблизу Ринку й неподалік синагоги Фрідманів. Правду кажучи, Саші після двох днів перебування на вакаціях у рідному місті одразу захотілося до Кракова. Вуличка, на якій містився дім Блондерів, відходила вбік, одноповерхові доми змінювалися халупами, в яких мешкали міські злидні. Він згадав, із яким піднесеним настроєм їхав залізницею додому. І враз із настанням цих задушливих днів, з липкими мухами, з цією спокійною течією річки, йому захотілося податися назад до Кракова. Сашин батько, хоч і був купцем, але власної крамниці не посідав. Він був дрібним торгівцем взуттям, на різниці поміж ціною закупки і продажу утримував будинок і як міг допомагав синам. До того ж, приїзд Саші додому батьки зустріли з великою радістю і тривогою.

Мама хотіла поговорити про Сашині плани щодо одруження, а батько — про прихід до їхнього дому жандарма і про розмову, яка викликала занепокоєння. Саша був у тому віці, в якому гебрайські чоловіки зазвичай створюють родини. Приписано Б-гом у Торі, що чоловік повинен знайти собі жінку, одружитися з нею й породити дітей. Першого дня, коли виникла за столом така бесіда, Саша заявив, що в нього є дівчина, і вони з нею давно живуть як чоловік і жінка. Другого дня після довгої нічної розмови поміж батьками Блондера з охами, ахами та зітханнями — ой-вей — батько розповів за вечерею, що до них приходив жандарм і розпитував про Сашу. Старому Блондерові розмова з жандармом видалася підозрілою, і він запитав сина, що все це означає? Варто сказати, що Саша в Кракові пристав до лівих рухів, які визрівали в єврейському середовищі та серед студентів академії. Він ходив на мітинги, розмальовував плакати, стежив за політичними новинами. Мама зрозуміла, що вести балачку з сином про одруження — марна справа. Поділилася своїми міркуваннями з чоловіком і почула у відповідь здогад, що Сашу рано чи пізно арештують, і до цього треба бути готовими.

«Добре було б, — сказав старий Блондер, — якби це трапилося не в Чорткові».

«Чому? — здивувалася Естера Двора. — Принаймні сидів би в нашій тюрмі, судив би його наш Окружний суд і обороняв би його наш адвокат».

«Чому? — нервово перепитав Маркус. — Та тому, що цей арешт знищить нас. Хто захоче торгувати з батьком політичного злочинця?»

«А хто по тих селах знатиме, — промовила Естер Двора, — про нашого Єшаягу»

Читайте також: Василь Махно: Чому варто повертатися в Бучач